Номер провадження: 22-ц/813/3414/23
Справа № 505/2309/19
Головуючий у першій інстанції Івінський О. О.
Доповідач Драгомерецький М. М.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02.11.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Дришлюка А.І., Громіка Р.Д.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
за участю: ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2 -
адвоката Полякова О.О.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Осокіна Сергія Юрійовича в інтересах ОСОБА_3 на рішення Котовського міськрайонного суду Одеської області від 14 грудня 2021 року за позовом адвоката Кресюн Василя Андрійовича в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 про спонукання до виконання мирової угоди, -
ВСТАНОВИВ:
5 липня 2019 року адвокат Кресюн Василь Андрійович в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 про спонукання до виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою Котовського міськрайонного суду Одеської області від 22.04.2016 по цивільній справі №505/355/16-ц.
Позов обґрунтований тим, що відповідачі не виконують умови мирової угоди, затвердженою ухвалою Котовського міськрайонного суду Одеської області від 22.04.2016 по цивільній справі №505/355/16-ц за якою: ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 в повній мірі погоджуються з позовними вимогами ОСОБА_1 і визнають, що їх заборгованість перед позивачем складає - 100 047 євро та 314 481 грн.
ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 до 15 березня 2017 року, передають ОСОБА_1 45 000 (сорок п'ять тисяч) євро. Натомість, ОСОБА_1 , після одержання 45 000 (сорока п'яти тисяч) євро, в рахунок погашення позовних вимог, відмовляється від своїх позовних вимог по цивільній справі №505/355/16-ц та визнає, що борг, визнаний відповідачами в п. 1 цієї мирової угоди, виконаний в повному обсязі.
В разі не виконання відповідачами ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 домовленості про передачу ОСОБА_1 , до 15 березня 2017 року, 45000 (сорока п'яти тисяч) євро, ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 зобов'язуються повністю сплатити ОСОБА_1 , борг у порядку звернення мирової угоди до примусового виконання.
У випадку невиконання відповідачами умов мирової угоди, затвердженої даною ухвалою, ухвала може бути звернута до примусового виконання 15 березня 2017 року.
Відтак, до вказаного терміну, тобто до 15 березня 2017 року відповідачі умови мирової угоди не виконали, та борг не повернули, а тому у ОСОБА_1 виникло право стягнути з відповідачів заборгованості у сумі 100 047,00 євро та 314 481,00 грн.
11 липня 2018 року Подільський міжрайонний відділ ДВС ГТУЮ в Одеській області надіслало йому повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання, оскільки виконавчий документ не відповідає вимогам Закону України «Про виконавче провадження», а саме рішення ухвалено проти кількох відповідачів, у виконавчому документі не зазначено у якій частині необхідно виконати рішення, або не зазначено, що обов'язок чи право на стягнення є солідарним.
04 серпня 2021 року відповідач ОСОБА_4 надав суду відзив на позовну заяву, у якому просив суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що умови мирової угоди є нечесними та незаконними, тому він оскаржив ухвалу Котовського міськрайонного суду Одеської області від 22.04.2016 по цивільній справі №505/355/16-ц у апеляційному порядку.
Позивач ОСОБА_1 у судове засідання не з'явився, проте його представник, адвокат Крсюн Василь Андрійович, надав заяву у якій позовні вимоги підтримав з підстав зазначених у позові, просив їх задовольнити в повному обсязі та проводити розгляд справи без позивача та його представника.
Відповідачі ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 в судове засідання не з'явилися, були належним чином повідомлені про день, час та місце розгляду справи, про що свідчить підписи у рекомендованих повідомленнях про вручення поштових відправлень.
Рішенням Котовського міськрайонного суду Одеської області від 14 грудня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено. Суд стягнув солідарно з ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_3 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_4 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_5 , який проживає за адресою: АДРЕСА_3 , заборгованість за договором, а саме за мировою угодою затвердженою ухвалою Котовського міськрайонного суду Одеської області від 22.04.2016 по цивільній справі №505/355/16-ц в сумі 100 047,00 євро та 314 481,00 грн, та на користь держави судовий збір у розмірі 32 146,83 грн, тобто по 8 036,71 грн з кожного.
Ухвалою Котовського міськрайонного суду Одеської області від 21 грудня 2021 року у мотивувальній та резолютивній частинах рішення Котовського міськрайонного суду Одеської області у цивільній справі №505/2309/19, внесені виправлення і суд вважав правильною суму стягнення судового збору на користь держави з відповідачів як «9 605,00 грн, тобто по 2 401,25 грн з кожного», замість помилково вказаного «32 146,83 грн, тобто по 8 036,71 грн з кожного».
В апеляційній скарзі адвокат Осокін Сергій Юрійович в інтересах відповідача ОСОБА_3 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити в нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
Відповідачам ОСОБА_4 та ОСОБА_5 судові повістки неодноразово надсилались на відому суду адресу їх проживання та адресу реєстрації, яка була надана Відділом обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання, однак вся надіслана судом кореспонденція повернулась до суду із довідкою поштового відділення про причини повернення «адресат відсутній за вказаною адресою».
Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.
У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Згідно зі ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки. На осіб, які беруть участь у справі, також покладається обов'язок не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи.
Таким чином, оскільки відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не надали відомостей про зміну свого місця проживання або місцезнаходження під час апеляційного провадження справи, судові повістки були направлені на останні відому судові адреси їх реєстрації, апеляційний суд виконав обов'язок щодо повідомлення відповідачів про дату, час та місце розгляду справи, а ОСОБА_4 та ОСОБА_5 вважаються такими, що своєчасно та належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи.
Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі та відзиві адвоката Кресюна Василя Андрійовича в інтересах позивача ОСОБА_1 на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
У частинах 1-4 статті 207 ЦПК України зазначено, що мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов'язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, що мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу. До ухвалення судового рішення у зв'язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз'яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін вчинити відповідні дії. Укладена сторонами мирова угода затверджується ухвалою суду, в резолютивній частині якої зазначаються умови угоди. Затверджуючи мирову угоду, суд цією ж ухвалою одночасно закриває провадження у справі.
Судом першої інстанції встановлено, що 22 квітня 2016 року по цивільній справі №505/355/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором позики, укладено мирову угоду, яку було затверджено ухвалою Котовського міськрайонного суду Одеської області від 22 квітня 2016 року.
За умовами вказаної угоди:
ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 в повній мірі погоджуються з позовними вимогами ОСОБА_1 і визнають, що їх заборгованість перед позивачем складає - 100 047 (сто тисяч сорок сім) євро та 314 481 (триста чотирнадцять тисяч чотириста вісімдесят одна) грн.
ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 до 15 березня 2017 року, передають ОСОБА_1 45 000 (сорок п'ять тисяч) євро. Натомість, ОСОБА_1 , після одержання 45 000 (сорока п'яти тисяч) євро, в рахунок погашення позовних вимог, відмовляється від своїх позовних вимог по цивільній справі №505/355/16-ц та визнає, що борг, визнаний відповідачами у п. 1 цієї мирової угоди, виконаний в повному обсязі.
В разі не виконання відповідачами ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 домовленості про передачу ОСОБА_1 , до 15 березня 2017 року, 45 000 (сорока п'яти тисяч) євро, ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 зобов'язуються повністю сплатити ОСОБА_1 , борг у порядку звернення мирової угоди до примусового виконання.
Стягнути з ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 в пропорційному порядку на користь держави судовий збір у розмірі 6 890 (шість тисяч вісімсот дев'яносто) гривень.
У зв'язку із укладенням сторонами, мирової угоди провадження по справі закрити.
Ухвала від 22.04.2016 набрала законної сили 28.04.2016.
Згідно повідомлення від 11.07.2018 Подільського міжрайонного відділу ДВС ГТУЮ в Одеській області виконавчий документ був повернутий стягувачу без прийняття до виконання оскільки не відповідає вимогам Закону України «Про виконавче провадження», а саме рішення ухвалено проти кількох відповідачів, у виконавчому документі не зазначено в якій частині необхідно виконати рішення, або не зазначено, що обов'язок чи право на стягнення є солідарним
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
В силу ст. ст. 11, 202 ЦК України затверджена судом мирова угода за своєю правовою природою є правочином, який за загальними принципами цивільного законодавства має бути виконаний за правилами ст.ст.525,526 ЦК України.
Статтею 525 ЦК України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч.1 ст. 530 ЦК України).
Згідно ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною першою статті 612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Ухвала суду про визнання мирової угоди є виконавчим документом і підлягає виконанню державною виконавчою службою лише в разі, якщо ця ухвала відповідає вимогам, передбаченим ст. 4 указаного Закону.
З врахуванням наведеного, в разі невиконання однією зі сторін зобов'язань за умовами мирової угоди, інша сторона угоди може звернутися до державної виконавчої служби для примусового виконання ухвали суду про затвердження мирової угоди, якщо ця ухвала відповідає вимогам ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження».
Разом із тим, сторона мирової угоди також не позбавлена можливості звернутися до суду з позовом про спонукання до виконання такої.
Відповідно до постанови Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі за №6-274цс15, у разі невиконання однією зі сторін зобов'язань за умовами мирової угоди інша сторона угоди не позбавлена можливості звернутися до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди.
Отже, відповідно до умов мирової угоди, яка визнана судом, відповідачі взяли на себе зобов'язання про передачу ОСОБА_1 , до 15 березня 2017 року, 45 000 (сорока п'яти тисяч) євро (мирова угода від 22.04.2016).
Згідно мирової угоди від 22 квітня 2016 року у разі не виконання відповідачами ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 домовленості про передачу ОСОБА_1 , до 15 березня 2017 року, 45 000 (сорока п'яти тисяч) євро, ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 зобов'язуються повністю сплатити ОСОБА_1 , борг у порядку звернення мирової угоди до примусового виконання.
Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись в повному обсязі неможливо, виходячи з наступного.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права.
Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Колегія суддів вважає, що у даному випадку позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що обов'язок відповідачів повернути борг носить солідарний характер.
Так, Верховний Суд у постанові від 18 січня 2022 року у справі №127/9739/20 (провадження №61-14461св21) зробив наступний правовий висновок: «Відповідно до частини першої статті 207 ЦПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов'язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, що мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб.
За своєю правовою природою мирова угода - це договір, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах погоджених сторонами та є завершенням судового провадження, свідчить про врегулювання судового спору між сторонами.
Відповідно до статті 208 ЦПК України виконання мирової угоди здійснюється особами, які її уклали, в порядку і в строки, передбачені цією угодою. Ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження». У разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про затвердження мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень.
Отже, ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом, і як виконавчий документ повинна містити у своїй резолютивній частині не лише вказівку про затвердження мирової угоди, а й інші передбачені законодавством ознаки та відомості, зокрема, щодо умов, розміру і строків виконання зобов'язань сторін тощо. За недодержання відповідних вимог ухвала про затвердження мирової угоди не може вважатися виконавчим документом, що підлягає виконанню державною виконавчою службою.
У випадках невиконання зобов'язаною стороною умов мирової угоди, укладеної в процесі виконання судового рішення і затвердженої судом, заінтересована сторона може звернутися до державного виконавця із заявою про примусове виконання ухвали, якою затверджено цю угоду.
Згідно пункту другого частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження», в редакції, чинній на час постановлення ухвали про затвердження мирової угоди, підлягають примусовому виконанню такі виконавчі документи, як ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом.
Відповідно до частин першої і п'ятої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», в редакції, чинній на час постановлення ухвали про затвердження мирової угоди, виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.
Вимоги до виконавчих документів передбачені у статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», в редакції, чинній на час постановлення ухвали про затвердження мирової угоди.
Ухвала про визнання мирової угоди є виконавчим документом та підлягає примусовому виконанню органами виконавчої служби. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ПП «Агрофірма Батьківщина» про спонукання ОСОБА_2 до виконання мирової угоди».
Дійсно, у частині 2 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» зазначено, що, у разі якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, а також якщо належить передати майно, що перебуває в кількох місцях, чи резолютивною частиною рішення передбачено вчинення кількох дій, у виконавчому документі зазначаються один боржник та один стягувач, а також визначається, в якій частині необхідно виконати таке рішення, або зазначається, що обов'язок чи право стягнення є солідарним.
Згідно пункту 6 частини 4 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону.
Стаття 540. Виконання зобов'язання, в якому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників
Як зазначено у статті 540 ЦК України, якщо у зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов'язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.
Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання (стаття 541 ЦК України).
Проте, умовами мирової угоди, затвердженої ухвалою Котовського міськрайонного суду Одеської області від 22 квітня 2016 року не передбачено солідарний обов'язок відповідачів перед позивачем.
Отже, суд першої інстанції, вказавши в рішення суду про солідарний обов'язок відповідачів повернути борг позивачу вийшов за межі вказаної мирової угоди, що не відповідає вимогам статей 207, 208 ЦПК України.
Посилання у судовому рішенні на висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі №6-342цс15 є безпідставними, оскільки у справі інші фактичні обставини.
Згідно статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз'яснення Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що у даному випадку відсутні законні підстави для спонукання відповідачів виконати умови мирової угоди в солідарному порядку.
Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 є незаконними, необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 264, 265, ЦПК України, а також норм матеріального права, а саме, положень статей 207, 208 ЦПК України, у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. У зв'язку з цим підлягає скасуванню й ухвала Котовського міськрайонного суду Одеської області від 21 грудня 2021 року про виправленні описки у судовому рішенні.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу адвоката Осокіна Сергія Юрійовича в інтересах ОСОБА_3 задовольнити частково, рішення Котовського міськрайонного суду Одеської області від 14 грудня 2021 року скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову адвоката Кресюна Василя Андрійовича в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 про спонукання до виконання мирової угоди відмовити.
Ухвалу Котовського міськрайонного суду Одеської області від 21 грудня 2021 року про виправленні описки у судовому рішенні скасувати.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 13 листопада 2023 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
А.І. Дришлюк