Рішення від 09.11.2023 по справі 308/1723/18

Справа № 308/1723/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2023 року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі: головуючого - судді Фазикош О.В., за участю секретаря Білак І.І., представника позивача Ракущинець А.А, представника відповідача - Гнатишака О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгород цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Балаж Марина Василівна, про визнання недійсним кредитного договору, додаткової угоди до кредитного договору, застосування наслідків недійсності вказаних кредитного договору та додаткової угоди -

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до ч. 6 ст. 268 ЦПК України 09.11.2023 року було проголошено вступну та резолютивну частини рішення. Повний текст рішення виготовлено та підписано 14.11.2023 року.

Позивач ОСОБА_1 звернувся до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Балаж Марина Василівна про визнання недійсним кредитного договору № MKZ7GK 0440 0010 від 21.02.2005 року, додаткової угоди до кредитного договору № MKZ7GK 0440 0010 від 21-02-2005 року від 16.10.2012 року та договору іпотеки від 22.02.2005 року.

Позов мотивовано тим, що 21.02.2005 у м. Ужгороді між позивачем та ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником є ПАТ КБ «ПриватБанк» -далі, Банк або Відповідач) укладено кредитний договір № MKZ7GK04400010, у відповідності до якого позивачу надано позику в іноземній валюті (долари США) для придбання нерухомого майна (житла) на умовах іпотеки. Загальний розмір позики складав 16 669.00 доларів США що станом на 21.02.2005 за курсом НБУ складало 88 345,70 грн. (1 дол. США : 5.30 грн.).

Позивач вказує на те, що зміст та умови Кредитного договору були заздалегідь розроблені безпосередньо відповідальними працівниками Банку, без жодної його участі та без надання йому, можливості приймати участь у розробці (чи корегуванні) такого договору. Тому, він (як позичальник) був позбавлений фактичної можливості вносити зміни до змісту Кредитного договору і при його укладенні мав можливість погодитись лише на ті умови, які були йому запропоновані Банком щодо істотних умов договору та відсоткової ставки. По суті, Кредитний договір є договором приєднання у контексті (у розумінні) ч. 1 ст. 634 ЦК України

У позовній заяві вказано на те, що згідно п. 1.1. Кредитного договору, за користування кредитом також передбачена сплата відсотків у розмірі 1,00 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом; комісії в розмірі 2 % від суми виданого кредиту спочатку в момент видання кредиту (разова комісія) та щомісячної комісії в розмірі 0,32 %; договір укладено на строк з 21.02.2005 по 20.02.2015 включно, із встановленням обов'язкового-щомісячного платежу у розмірі 264,66 доларів США з періодом його сплати з 22 по 28 число кожного місяця (ануїтетні платежі).

Позивач зазначає, що права Банку передбачені п.п. 2.3.1 .-2.3.9. Кредитного договору,зокрема:

відповідності до п. 2.3.1. Кредитного договору, Банк має право в односторонньому порядку переглядати процентну ставку за користування кредитом - як у бік її збільшення (при цьому, в межах не визначеної конкретно кількості пунктів), так у бік її зменшення (до мінімального рівня, встановленого чинним законодавством);

згідно п. 2.3.2. Кредитного договору, в разі неотримання Банком протягом 20-ти днів листовної відповіді Позичальника зі згодою сплачувати новий розмір процентної ставки (запропонований Банком) відповідно до вказаного вище п. 2.3.1., Банк, на власний розсуд, має право: а) змінити умови договору - витребувати від Позичальника дострокового повернення кредиту, сплати комісії й відсотків за його користування; або б) розірвати договір в судовому порядку (при цьому, в останній день дії договору Позичальник зобов'язується повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, комісію й відсотки за фактичний строк його користування, у повному обсязі виконати інші зобов'язання за договором); або в) згідно ст. 651 ЦК України здійснити одностороннє розірвання договору із спрямуванням Позичальнику відповідного повідомлення (при цьому, в останній день дії договору Позичальник зобов'язується повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, комісію й відсотки за фактичний строк його користування, у повному обсязі виконати інші зобов'язання за договором). Одностороння відмова від договору не звільняє Позичальника від відповідальності за порушення зобов'язань;

згідно п. 2.3.6. Кредитного договору, Банк має право стягнути кредит до настання дати, передбаченої п. 1.1. договору, у т.ч. шляхом звернення стягнення на закладене майно, при настанні умов, передбачених п. 2.3.2;

у відповідності до п. 2.3.9. Банк має право поступати право вимоги за даним договором третім особам, письмово повідомивши про даний факт Позичальника протягом 5-ти днів після такої поступки (тобто, без обов'язкового попереднього повідомлення Позичальнику про такі свої наміри).

Щодо прав Позичальника, то як зазначає позивач за Кредитним договором права Позичальника, а саме їх перелік та обсяг є значно вужчим та обмеженим (п.п. 2.4.1-2.4.4.), а саме:

згідно п. 2.4.1. Кредитного договору, здійснювати дострокове (як повне, так і часткове) погашення кредиту Позикодавець має право тільки за згодою з Банком. При цьому, Позичальник зобов'язаний одночасно сплатити Банку суму відсотків, суму комісії відповідно до п. 1.1., 3.11. договору, неустойку (штраф, пеню), якщо на момент дострокового погашення кредиту (частини кредиту) у Банку виникли підстави для стягнення неустойки згідно п. 4.1. договору.

Як передбачає п. 4.1. Кредитного договору, при порушенні Позичальником кожного із зобов'язань, передбачених п.п. 2.2.2. (сплата відсотків), 2.2.3. (сплата комісії) договору, Банк має право нарахувати, а Позичальник зобов'язаний сплатити Банку пеню в розмірі 0,15 % від суми непогашеної заборгованості за кожний день прострочення платежу.

Водночас, відповідальність Банку, згідно п. 4.2. Кредитного договору, обмежена тільки санкцією за невиконання перед Позичальником своїх зобов'язань по видачі кредиту - передбачена виплата Банком пені в розмірі 0,1 % річних від несвоєчасно виданої суми кредиту за колісний день прострочення виконання такого зобов'язання Банку (за винятком випадків, передбачених п. 2.3.5 договору - відмова видачі кредиту у разі встановлення НБУ, КМУ, іншими органами влади будь-яких видів обмежень по активних операціях Банку, що звільняє Банк від відповідальності).

При цьому згідно позовної заяви для забезпечення виконання зазначеного вище Кредитного договору, 22.02.2005 у м. Ужгороді між позивачем (Іпотекодавець) та ПАТ КБ «ПриватБанк» (Іпотекодержатель) укладено відповідний договір іпотеки (далі. Договір іпотеки або Іпотечний договір), згідно якого забезпеченням є належна ОСОБА_1 , на праві приватної власності квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка придбана ним за рахунок коштів, отриманих за вказаним вище Кредитним договором.

Нотаріальне посвідчення Договору іпотеки (нотаріальний бланк ВСА № 046168) вчинене приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Балаж М.В. (запис в реєстрі: № 370). У відповідності до такого Договору іпотеки накладено заборону відчуження вказаної вище квартири у м. Ужгороді (запис в реєстрі: № 87).

Позивач при обґрунтуванні позовних вимог посилається на ч. 5 ст. 3, ч. 1 ст. 17, ст.18 ЗУ «Про іпотеку», ст.ст. 1,2 ЗУ «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати».

Позивач вказує на те, що згідно з законодавством передбачено передумова обов'язкової необхідності для Банку здійснювати встановлення положення про інфляційне застереження, (яке Законодавцем визначено, як спосіб встановлення та узгодження з Іпотекодавцем домовленості про розрахунки індексації інфляційних втрат вартості предмету іпотеки та збереження її реальної вартості), є такою, що перш за все направлена, на необхідність дотримання рівноправ'я сторін (учасників договору), дотримання справедливого балансу договірних правовідносин та на збереження реальної вартості предмету іпотеки.

У супротивному випадку, відсутність в умовах спірного правочину вище зазначених застережень та домовленостей між сторонами кредитного договору, суттєво порушує баланс договірних правовідносин Позичальника, істотно знецінює вартість предмету іпотеки та значно погіршує становище Іпотекодавця йому на шкоду, що є недопустимим.

Також вказує позивач «щодо необхідності та обов'язку визначення кредитодавцем саме в кредитному договорі основних економічних та правових вимог виникнення іпотечного боргу» (із числа інших обов'язкових умов, що випливають із суті та умов договору) “мають бути визначені та розкриті Банком саме в змісті кредитного договору ще до укладення іпотечного договору, шляхом оприлюднення таких відомостей у письмовій формі. Зазначені вимоги, є визначеними законом істотними умовами кредитного договору, укладеного між позичальником і банком, а їх зміст та умови є такими, що можуть вплинути на рішення споживача про необхідність придбання послуги з надання кредиту та являються необхідними і обов'язковими для такого виду договорів.

Позивач зазначає, що 16.10.2012, за ініціативою Банку (Відповідача), з причини виниклої через різке падіння курсу гривні заборгованості по вказаному вище валютному кредиту, фактично під впливом тяжких фінансових обставин, на пропозицію Банку про реструктуризацію кредитного зобов'язання позивача , між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено додаткову угоду до зазначеного вище Кредитного договору (далі. Додаткова угода). До такої Додаткової угоди було приєднано відповідний графік платежів (графік погашення) на подальший період: з 28.10.2012 по 20.02.2015 (крайній строк виконання зобов'язань).

Таким чином, як вказує позивач, в контексті положень ст. 257, ч. 5 ст. 261 ЦК України вбачається, що строк позовної давності у даному випадку закінчується 20.02.2018, тобто за перебігом 3-х років після спливу строку виконання зобов'язань, передбачених Кредитним договором (та Додатковою угодою).

Зміст та умови Додаткової угоди були заздалегідь розроблені безпосередньо відповідальними працівниками Банку, без жодної участі позивача та без надання йому можливості приймати участь у розробці (чи корегуванні) такої угоди. Так, позивач вказує на те, що він (як позичальник) був позбавлений фактичної можливості вносити зміни до змісту Додаткової угоди і при її укладенні мав можливість погодитись лише на ті умови, які були йому запропоновані Банком щодо істотних умов угоди та відсоткової ставки. По суті, Додаткова угода має ознаки договору приєднання у контексті (у розумінні) ч. 1 ст. 634 ЦК України.

У позовній заяві вказано на те, що у відповідності до п. 3 Додаткової угоди викладено у новій редакції п. 1.1. Кредитного договору. Зокрема новою редакцією такого найбільш суттєвого (істотного) пункту передбачено, що строк дії Кредитного договору залишився без змін - по 20.02.2015 включно, а загальна сума позики збільшена до 17 208,26 доларів США (розмір позики збільшено на суму наявної на той час заборгованості по кредиту). Процента ставка за Кредитним договором також залишилась без змін - 1,00 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом.

ОСОБА_1 , вказує на те, що відповідно, відбулось суттєве збільшення розміру щомісячних платежів по такому («оновленому») кредиту - встановлено щомісячний платіж вже у розмірі 332,34 доларів США. Таким чином, збільшились розміри фінансових зобов'язань споживача, змінились істотні умови кредитування.

Також, згідно передбаченої Додатковою угодою нової редакції п. 1.1. Кредитного договору, передбачені обов'язки Позичальника сплатити винагороду Банку за надання фінансового інструменту у розмірі 2 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту; винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,32 % від суми щомісяця в період сплати. При цьому, в Додатковій угоді не вказано про який саме фінансовий інструмент йдеться.

Крім цього, згідно п. 7 Додаткової угоди передбачено, що в разі порушення Позичальником строків по сплаті відсотків за користування кредитом та винагород, зазначених в Кредитному договорі, за весь період неналежного виконання таких зобов'язань по сплаті відсотків та винагород. Позичальник сплачує Банку неустойку у наступних розмірах (у порівнянні з Кредитним договором обсяг відповідальності Позичальника суттєво збільшено): 100 % від розміру неналежно сплачених відсотків за користування кредитом; 100 % від розміру неналежно сплачених винагород, передбачених Кредитним договором.

Сплата Позичальником штрафу здійснюється за кожен місяць такого порушення, починаючи з останнього місяця належного виконання Позичальником зобов'язань по сплати обумовлених вище відсотків та винагород.

Також п. 7 Додаткової угоди передбачає, що терміни позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів за Кредитним договором встановлюється тривалістю 50 (п'ятдесят) років.

В той же час, жодних умов збільшення тривалості термінів позовної давності для можливих вимог до Банку зі сторони Позичальника ні Кредитним договором, ні Додатковою угодою не передбачено.

ОСОБА_1 вказує на те, що Додаткова угода не передбачає жодних умов про збільшення обсягів відповідальності Банку (або встановлення додаткової відповідальності - крім передбаченої в п. 4.2. самого договору) в разі невиконання чи неналежного виконання ним умов Кредитного договору.

При цьому, Додатковою угодою не було передбачено внесення жодних змін до нижче вказаних окремих пунктів (умов) Кредитного договору та/або виключення таких пунктів (умов), які визначали права Банку по відношенню до позивача як до позичальника та його права як сторони за договором, зокрема:п. 2.3.1. Кредитного договору, яким Банку надано право в односторонньому порядку переглядати процентну ставку; п. 2.3.2. Кредитного договору, яким Банку, в разі відмови позичальника сплачувати новий розмір процентної ставки (встановленої Банком в односторонньому порядку на підставі вказаного вище п. 2.3.1.), надається право змінити умови договору, розірвати договір в судовому порядку, здійснити одностороннє розірвання Кредитного договору; п. 2.3.6. Кредитного договору, яким Банку, при настанні умов, передбачених п. 2.3.2 (тобто, в разі відмови позичальника сплачувати новий розмір процентної ставки, встановленої Банком в односторонньому порядку), надано право стягнути кредит до настання дати, передбаченої п. 1.1. договору, у т.ч. шляхом звернення стягнення на закладене майно; п. 2.3.9. Кредитного договору, згідно Банк має право поступати право вимоги за даним договором третім особам, письмово повідомивши про даний факт Позичальника протягом 5-ти днів після такої поступки (тобто, без обов'язкового попереднього повідомлення Позичальнику про такі свої наміри); п. 2.4.1. Кредитного договору, згідно якого позичальника було позбавлено права здійснювати дострокове погашення кредиту без згоду Банку.

Як вказує позивач, вказані вище умови Кредитного договору (п.п. 2.3.1., 2.3.2., 2.3.6., 2.3.9., 2.4.1.) продовжували діяти під час та після укладення Додаткової угоди.

При цьому ОСОБА_1 , зазначає, що аналіз основних положень та істотних умов Додаткової угоди (яка укладалась в рамках реструктуризації кредитного зобов'язання) свідчить про наступне:

16.10.2012 у новій редакції викладено пункт 1.1. Кредитного договору від 21.02.2005. Зокрема, замість загальної суми кредиту в розмірі 16 669,00 доларів США (яка дійсно видана позивачу 21.02.2005) у новій редакції вказано загальну суму кредиту в розмірі 17 208,26 доларів США, яку 21.02.2005 (тобто, майже 7,5 років перед цим) позивач не отримував і об'єктивно отримати станом на 16.10.2012 не міг.

Позивач зазначає, що через збільшення суми виданого кредиту, відповідно, відбулось збільшення розміру щомісячних платежів по такому («оновленому») кредиту - встановлено щомісячний платіж вже у розмірі 332,34 доларів США. Таким чином, збільшились розміри фінансових зобов'язань споживача, змінились істотні умови кредитування (найбільш суттєві, основні умови).

ОСОБА_1 , стверджує, що Додатковою угодою встановлені його обов'язки як Позичальника щодо сплати винагороду Банку за надання фінансового інструменту у розмірі 2 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту; винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,32 % від суми щомісяця в період сплати (в жодному з випадків в угоді не конкретизовано про який саме фінансовий інструмент йде мова). При цьому, в Кредитному договорі аналогічні положення та умови, тобто про здійснення мною оплат саме за надання фінансового інструменту, відсутні.

Позивач вказує на те, що йому, надано новий (оновлений) кредит - у новому (збільшеному) розмірі та, відповідно, змінились (збільшились) розміри щомісячних платежів по такому зобов'язанню. При цьому, такий «новий» кредит в розмірі 17 208.26 доларів США (а як мінімум, у розмірі 539,26 доларів США - різниця між загальними сумами кредиту; це розмір простроченої заборгованості, а не «реальні» кошти) йому виданий в іноземній валюті, (що станом на 16.10.2012 було заборонено у відповідності до абз. 3 ч. 1 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів»). Позивач вказує на те, що, 16.10.2012, виходячи з положень Додаткової угоди, вбачається, що фактично Банк надав йому новий кредит у розмірі не менше 539,26 доларів США в розмірі простроченої на той час заборгованості, на яку Банк збільшив розмір його «основного» зобов'язання.

У позовній заяві вказано на те, що станом на 16.10.2012 право кредитодавця проводити за погодженням із споживачем реструктуризацію заборгованості за договором про надання споживчого кредиту було передбачене ч. 12 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів», якою також визначались шляхи такої реструктуризації, зокрема: надання відстрочки сплати суми основного боргу за договорами про надання споживчого кредиту на строк не більше трьох років; продовження строку договору про надання споживчого кредиту з урахуванням обмежень, що діють у банках, та обставин щодо фінансового стану позичальника; зміни механізму нарахування відсотків таким чином, щоб частина щомісячних платежів з обслуговування кредитів не перевищувала 35 відсотків сукупного місячного доходу сім'ї; поділу існуючого кредитного зобов'язання в іноземній валюті за договором про надання споживчого кредиту на: зобов'язання, забезпечене іпотекою, у розмірі залишку кредиту на момент реструктуризації, вираженого в гривнях за курсом, що діяв на момент отримання кредиту; зобов'язання, не забезпечене іпотекою, у розмірі різниці залишку кредиту в гривнях за курсом на момент реструктуризації та залишку кредиту в гривнях за курсом, що діяв на момент отримання кредиту, яке повністю виконується в кінці строку договору про надання споживчого кредиту.

ОСОБА_1 вказує на те, що враховуючи зміст Додаткової угоди від 16.10.2012 та факт збільшення розміру кредитного зобов'язання за рахунок суми коштів, яких станом на 21.02.2005 не існувало і Кредитним договором передбачено не було, слід дійти висновку про те, що такий правочин, який відбувся 16.10.2012 між ним та Відповідачем, по суті, є укладенням нового кредитного договору (хоча й у формі Додаткової угоди) і підпадає під окремі ознаки рефінансування кредиту, що, відповідно, передбачає укладення нового кредитного договору (а не додаткової угоди до попереднього/основного кредитного договору). Відповідно, укладення нового договору про надання споживчого кредиту передбачає обов'язкове виконання кредитодавцем вимог та дотримання обмежень (заборон), які передбачені ст.ст. 11, 18, 21 ЗУ «Про захист прав споживачів». Однак, 16.10.2012 з боку Відповідача цього зроблено не було, про причини йому не відомо.

Окрім того у позовній заяві вказано на те, що станом на дату подання до суду позовної заяви всього на користь Відповідача за кредитним договором № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 надійшли кошти на загальну суму 51 399,80 доларів США (згідно електронної виписки Банку). Водночас, згідно виписки інтернет-банку «Приват24» на користь Відповідача по кредитному договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 всього надійшли кошти на загальну суму 51117,60 доларів США. Проте, згідно листа ПАТ КБ «ПриватБанк» № 20.1.0.0.0/7-20171122/1745 від 05.12.2017, на користь Відповідача по кредитному договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 всього надійшли кошти на загальну суму 46 999,51 доларів США.

Позивач зазначає, що про причини такої невідповідності йому нічого не відомо.

Враховуючи, що за Кредитним договором загальний розмір «реально» наданої йому позики становить 16 669,00 доларів США, а вказаний у Додатковій угоді загальний розмір позики 17 208,26 доларів США сформований шляхом додавання до «первинної» суми позики суми (розміру) простроченої заборгованості. Як зазначає позивач, у зв'язку з цим, слід рахувати, що загальний розмір наданої йому Банком позики становить 16 669,00 доларів США (а не 17 208,26 доларів США). Таким чином, різниця між розміром позики та розміром надходжень на користь Банку за Кредитним договором становить 34 730,80 доларів США (від найбільшої суми 51 399,80 мінус 16 669,00), що за курсом НБУ станом на 19.02.2018 складає 937 384,29 грн. (1 долар США = 26,99 грн.).

Окрім того, позивач вказує на те, що станом на день звернення до суду із даним позовом на розгляді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області перебуває цивільна справа № 308/6966/15-ц за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005. Позиція ПАТ КБ «ПриватБанк» полягає у тому, що позивач не у повному обсязі погасив даний кредит (на думку банку, залишок заборгованості становить 700-1000 доларів США, при початковій позовній вимозі 2 793,64 долари США). Проти позовних вимог банку позивач заперечує повністю, оскільки свої кредитні зобов'язання перед ПАТ КБ «ПриватБанк» вважає виконаними у повному обсязі.

При обґрунтуванні позовних вимог позивач посилається на положення: ст. ст.3,6, ч.ч. 1,3 ст. 215, ч.ч.1,3, ст. 216, ч.1 ст. 230, ч.ч.1,2, ст. 233,ст.257, ч. 5 ст. 261, ч.3 ст. 509, ч.ч. 2,.4 ст. 632, ч.3 ст. 1054, ч.1 ст. 1057-1 ЦК України, рішення Конституційного Суду України від 10.11.2011 №15-рп/2011, від 11.07.2013 №7-рп/2013 , ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання фінансових послуг», практику Європейського суду з прав людини.

Позивач зазначає, що п. 1.1. Кредитного договору передбачає сплату відсотків за користуванням кредитом у розмірі 1,00 % на місяць (12% річних) на суму залишку заборгованості за кредитом; комісії в розмірі 2 % від суми виданого кредиту спочатку в момент видання кредиту (разова комісія) та щомісячної комісії в розмірі 0,32 %. Проте, враховуючи факти регулярного погашення кредиту Позичальником, беручи до уваги загальний розмір коштів, які по теперішній час надійшли на користь Відповідача по Кредитному договору (по відповідному кредитному рахунку), вбачається, що реальна процента ставка є суттєво вищою від зазначеної у договорі, тобто Банк приховав фактичне значення реальної процентної ставки та фактичне значення подорожчання кредиту, що є ознаками введення його Банком в оману. Позивач вважає, що Відповідач вказав у договорі занижені значення показників суттєвих умов договору, чим ввів позивача в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту.

При цьому позивач зазначає, що встановлення та належне підтвердження такого факту вимагає призначення та проведення відповідного судово-економічного експертного дослідження. Орієнтовна середня вартість експертиз середньої складності за даним напрямком експертної діяльності складає 5000-6000 грн.

Як вбачається, станом на дату укладення Додаткової угоди діяла Постанова НБУ № 168 від 10.05.2007, яка зареєстрована в Мінюсті України за № 541/13808 від 25.05.2007 та якою затверджені «Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», обов'язкове забезпечення виконання яких було передбачено для всіх банків в Україні. Згідно такої Постанови, на банки покладались ряд обов'язків, в т.ч.: щодо надання споживачу попередньої інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту (з обов'язковим отриманням письмового підтвердження споживача про ознайомлення з такою інформацією); щодо детального розпису сукупної вартості кредиту для споживача (в т.ч., реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту; щодо інформування споживача про вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу; щодо заборони змінювати процентну ставку за кредитом у зв'язку з волевиявленням однієї із сторін (зміни кредитної політики банку); щодо інформування споживача про можливість та умови дострокового повернення кредиту; щодо заборони банкам встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо); щодо попередження належним чином споживача про його валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором - у разі надання кредиту в іноземній валюті; щодо належного інформування споживача про методику, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним - у разі надання кредиту в іноземній валюті; тощо.

У позовній заяві вказано на те, що підсумовуючи обумовлені вище факти та обставини, що стосуються Кредитного договору від 21.02.2005, вбачається що: даний договір є типовим, зміст та умови договору були заздалегідь розроблені працівниками Банку, без жодної участі позивача та без надання йому можливості приймати участь у розробці (чи корегуванні) умов такого договору; п. 1.1. договору передбачає сплату відсотків за користуванням кредитом у розмірі 1,00 % на місяць (12% річних) на суму залишку заборгованості за кредитом; комісії в розмірі 2 % від суми виданого кредиту спочатку в момент видання кредиту (разова комісія) та щомісячної комісії в розмірі 0,32 %. Проте, враховуючи факти регулярного погашення кредиту Позичальником, беручи до уваги загальний розмір коштів, які по теперішній час надійшли на користь Відповідача по Кредитному договору (по відповідному кредитному рахунку), вбачається, що реальна процента ставка є суттєво вищою від зазначеної у договорі, тобто Банк приховав фактичне значення реальної процентної ставки та фактичне значення подорожчання кредиту, що є ознаками введення позивача Банком в оману. Позивач вважає, що Відповідач вказав у договорі занижені значення показників суттєвих умов договору, чим ввів позичальника в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту.

Позивач зазначає, що даний факт порушує його право як споживача на необхідну, доступну достовірну та своєчасну інформацію про товари (роботи, послуги); право на одержання до придбання товару чи замовлення роботи (послуги) необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товари (роботи, послуги), що забезпечує можливість їх свідомого і компетентного вибору, а також свідчить про невиконання Відповідачем обов'язку передати споживачеві товар (роботу, послугу), який за якістю відповідає вимогам нормативних документів, умовам договору, а також інформації про товар (роботу, послугу), що надається продавцем (виробником, виконавцем); п. 2.3.1. договору надає Банку право в односторонньому порядку переглядати процентну ставку за користування кредитом; п. 2.3.2. договору, в разі неотримання ним протягом 20-ти днів листовної його відповіді (як Позичальника) зі згодою сплачувати новий розмір процентної ставки (запропонований Банком - в односторонньому порядку) відповідно до вказаного вище п. 2.3.1., надає Банку право на власний розсуд: а) змінити умови договору - витребувати від Позичальника дострокового повернення кредиту, сплати комісії й відсотків за його користування; або б) розірвати договір в судовому порядку (при цьому, в останній день дії договору Позичальник зобов'язується повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, комісію й відсотки за фактичний строк його користування, у повному обсязі виконати інші зобов'язання за договором); або в) згідно ст. 651 ЦК України здійснити одностороннє розірвання договору із спрямуванням Позичальнику відповідного повідомлення (при цьому, в останній день дії договору Позичальник зобов'язується повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, комісію й відсотки за фактичний строк його користування, у повному обсязі виконати інші зобов'язання за договором). Одностороння відмова від договору не звільняє Позичальника від відповідальності за порушення зобов'язань; п. 2.3.6. договору надає Банку право стягнути кредит до настання дати, передбаченої п. 1.1. договору, у т.ч. шляхом звернення стягнення на закладене майно, при настанні умов, передбачених п. 2.3.2.; п. 2.3.9. договору надає Банку право поступати право вимоги за даним договором третім особам, письмово повідомивши про даний факт Позичальника протягом 5- ти днів після такої поступки (тобто, без обов'язкового попереднього повідомлення Позичальнику про такі свої наміри); п. 2.4.1. договору встановлює обов'язковість згоди Банку на дострокове (як повне, так і часткове) погашення кредиту. При цьому, Позичальник зобов'язаний одночасно сплатити Банку суму відсотків, суму комісії відповідно до п. 1.1., 3.11. договору, неустойку (штраф, пеню), якщо на момент дострокового погашення кредиту (частини кредиту) у Банку виникли підстави для стягнення неустойки згідно п. 4.1. договору; п. 4.1. договору передбачає право Банка нарахувати та обов'язок Позичальника, при порушенні ним кожного із зобов'язань, передбачених п.п., 2.2.2. (сплата відсотків), 2.2.3. (сплата комісії) договору, сплатити Банку пеню в розмірі 0,15 % від суми непогашеної заборгованості за кожний день прострочення платежу; п. 4.2. передбачає за невиконання перед Позичальником своїх зобов'язань по видачі кредиту виплату Банком пені в розмірі 0,1 % річних від несвоєчасно виданої суми кредиту за кожний день прострочення виконання такого зобов'язання Банку (за винятком випадків, передбачених п. 2.3.5 договору - відмова видачі кредиту у разі встановлення НБУ, КМУ, іншими органами влади будь-яких видів обмежень по активних операціях Банку, що звільняє Банк від відповідальності).

Позивач зазначає, що враховуючи обумовлені положення та умови Кредитного договору, а також з огляду на обставини підготовки його тексту та обставини його укладання із позивачем, об'єктивно вбачається наявність у даному випадку порушень прав позивача як споживача при укладенні такого договору та його умовами, які в контексті ЗУ «Про захист прав споживачів» мають явні ознаки «несправедливих», утворюють всупереч принципу добросовісності істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача, не відповідають загальним засадам цивільного законодавства та суперечать Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Цілком обґрунтовано вбачається, що обумовлена вище практика Банку має ознаки «нечесної підприємницької практики», оскільки суперечить правилам, торговим чи іншим чесним звичаям та впливає (впливала) на його економічну поведінку як споживача банківської продукції (послуг).

При цьому позивач зазначає, що підсумовуючи обумовлені вище факти та обставини, що стосуються Додаткової угоди від 16.10.2012, вбачається:

дана угода є типовою, зміст та умови угоди були заздалегідь розроблені працівниками Банку, без жодної участі позивача та без надання йому можливості приймати участь у розробці (чи корегуванні) умов такої угоди; п. 3 угоди передбачав нову редакцію п. 1.1. Кредитного договору, у відповідності до якої загальна сума позики збільшена до 17 208,26 доларів США (розмір позики збільшено на суму наявної на той час заборгованості по кредиту, тобто 16.10.2012 фактично Банк надав йому новий кредит в іноземній валюті, у розмірі не менше 539,26 доларів США - в розмірі простроченої на той час заборгованості за Кредитним договором, на яку Банк збільшив розмір його «основного» зобов'язання);

При цьому, станом на 16.10.2012, тобто на дату надання позивачу Банком кредиту (нового) у розмірі не менше 539,26 доларів США (по суті, у формі збільшення «заднім числом» розміру кредитного зобов'язання за основним договором) підлягали обов'язковому виконанню та застосуванню Банком вимоги, положення та заборони, які передбачені ЗУ «Про захист прав споживачів», а також «Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», які затверджені Постановою НБУ № 168 від 10.05.2007 (зареєстрована в Мінюсті України за № 541/13808 від 25.05.2007). Збільшуючи 16.10.2012 суму кредитного зобов'язання на 539,26 доларів США Банк фактично надав/оформив йому «новий» кредит, оскільки цієї позики не існувало станом на 21.02.2005 та, відповідно, Банк повинен був керуватись нормами, які визначали порядок споживчого кредитування саме на дату оформлення такого «нового» (чи додаткового) кредиту. Однак, 16.10.2012 з боку Відповідача вимоги та положення відповідних, вказаних вище, нормативних актів з невідомих йому причин виконані не були.

Крім цього, позивач зазначає, що станом на 16.10.2012, у відповідності до абз. 3 ч. 1 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів», діяла заборона видачі кредитів в іноземній валюті. П. 3 угоди передбачав нову редакцію п. 1.1. Кредитного договору, у відповідності до якої передбачені обов'язки Позичальника сплатити винагороду Банку за надання фінансового інструменту у розмірі 2 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту; винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,32 % від суми щомісяця в період сплати.

Як вказує позивач, при цьому, жодним чином не вказано, не конкретизовано про які саме фінансові інструменти взагалі йдеться в угоді, тобто за що у даному випадку він має сплачувати винагороду Банку. Споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. У відповідності до законодавства, забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні ЗУ «Про захист прав споживачів».

п. 7 угоди передбачає, що в разі порушення позичальником строків по сплаті відсотків за користування кредитом та винагород, зазначених в Кредитному договорі, за весь період неналежного виконання таких зобов'язань по сплаті відсотків та винагород, позичальник сплачує Банку неустойку у наступних розмірах (у порівнянні з Кредитним договором обсяг відповідальності Позичальника суттєво збільшено): 100 % від розміру неналежно сплачених відсотків за користування кредитом; 100 % від розміру неналежно сплачених винагород, передбачених Кредитним договором.

п. 7 угоди передбачає, що терміни позовної давності по вимогах про стягнення з Позичальника кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів за Кредитним договором встановлюється тривалістю 50 (п'ятдесят) років.

В той же час, жодних умов і положень про збільшення тривалості термінів позовної давності для можливих вимог з його сторони (як Позичальника) до Банку ні Кредитним договором, ні Додатковою угодою не передбачено.

Поряд з цим, додаткова угода не передбачає жодних умов про збільшення обсягів відповідальності Банку (або встановлення додаткової відповідальності - крім передбаченої в п. 4.2. самого Кредитного договору) в разі невиконання чи неналежного виконання ним умов Кредитного договору.

При цьому, додатковою угодою не було передбачено внесення жодних змін до нижче вказаних окремих пунктів (умов) Кредитного договору та/або виключення таких пунктів (умов), які визначали права Банку по відношенню до позивача як до позичальника та його права як сторони за договором, зокрема у наступні пункти Кредитного договору, що вказані вище: п. 2.3.1., п. 2.3.2., п. 2.3.6., п. 2.3.9.. п. 2.4.1. Таким чином, дані пункту договору продовжували діяти.

Крім цього, в порушення вимог ст.61 ЗУ «Про банки і банківську діяльність», в Кредитному договорі та Додатковій угоді відсутнє застереження щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення; Відповідач не здійснив оприлюднення інформації про умови іпотечного кредитування згідно імперативної вимоги ст. 2 ЗУ «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати»; не встановив положення про інфляційне застереження та не узгодив домовленості, про розрахунки індексації щодо збереження реальної вартості предмету іпотеки.

Так, позивач зазначає, що враховуючи обумовлені положення та умови Додаткової угоди, а також з огляду на обставини підготовки її тексту та обставини її укладання, об'єктивно вбачається наявність у даному випадку порушень його прав як споживача при укладенні такої угоди та її умовами, які в контексті ЗУ «Про захист прав споживачів» мають явні ознаки «несправедливих», утворюють всупереч принципу добросовісності істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача, не відповідають загальним засадам цивільного законодавства та суперечать Цивільному кодексу України, іншим актам - цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Цілком обгрунтовано вбачається, що обумовлена вище практика Банку має ознаки «нечесної підприємницької практики», оскільки суперечить правилам, торговим чи іншим чесним звичаям та впливає (впливала) на економічну поведінку позивача як споживача банківської продукції (послуг).

Позивач просив суд: якщо Суд вважає, що строки звернення до суду є пропущеними, поновити позивачу такий строк.

Визнати недійсним кредитний договір № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк», застосувавши відповідні наслідки недійсності.

Визнати недійсною додаткову угоду від 16.10.2012 до кредитного договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 укладену між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк», застосувавши відповідні наслідки недійсності.

Зобов'язати Відповідача повернути на його адресу у валюті договору (або за курсом НБУ на дату повернення) у повному розмірі кошти, сплачені по кредитному договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005, за виключенням суми коштів у розмірі 16 669,00 доларів США (розмір фактично наданої позичальнику позики); орієнтовна сума коштів, що підлягають поверненню, становить 34 7.30,80 доларів США (937 384,29 грн. за курсом НБУ на 19.02.2018).

Визнати недійсним договір іпотеки від 22.02.2005 (нотаріальний бланк ВСА № 046168), укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» на забезпечення виконання кредитного договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005, застосувавши відповідні наслідки недійсності.

Зобов'язати приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Балаж Марину Василівну виключити з Реєстру іпотек та заборон відчуження запис про іпотеку та заборону відчуження нерухомого майна, яке було передано в іпотеку за Договором іпотеки від 22.02.2005, укладеним між мною ( ОСОБА_1 ) та Відповідачем (ПАТ КБ «ПриватБанк»), а саме нерухоме майно: двохкімнатну квартиру за адресою: квартира АДРЕСА_2 , яка належить Позивачу.

Судові витрати покласти на Відповідача. Зазначено, що документальне підтвердження судових витрат позивача буде надано не пізніше п'яти днів після ухвалення рішення суду.

При цьому позивачем подано клопотання про призначення судово-економічної експертизи, визначено ряд питань, що слід поставити на вирішення перед експертом.

23.02.2018 ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області Шепетко І.О., у справі відкрито провадження призначено підготовче судове засідання.

09.07.2018 року від відповідача по справі надійшов відзив на позовну заяву.

Так представник відповідача зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Кредитний договір № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005.

Законом України від 1 грудня 2005 року №3161 IV «Про внесення змін до ЗУ «Про захист прав споживачів» що вступив у силу 13.01.2006 р. введено у дію нову редакцію ЗУ «Про захист прав споживачів», до вказаної дати ЗУ «Про захист прав споживачів» не знав такого поняття як «споживчий кредит» не визначав порядку проведення переддоговірної роботи кредитором по відношенню до споживача, не визначав обов'язкових умов договору споживчого кредиту.

У відзиві вказано на те, що до цивільних відносин, які виникли раніше новий акт цивільного законодавства до тих прав та обов'язків які виникли з моменту набрання ним чинності. Для цього передбачені вимоги про дотримання вимог ч.3 ст. 5ЦК.

Представник відповідача зазначає, що сторони оспорюваного договору на дату укладення такого договору не могли дотриматись застережень, яких не існувало в діючому законодавстві

Окрім того у відзивів казано на те, що до суду не надано доказів того, що на момент укладення договору, у позивача були застереження щодо змісту істотних умов договору , що такі надавались на розгляд банку.

Представник банку зазначає, що позивачем не вказано якими нормами передбачено, що неустойка та право на дострокове погашення боргу є істотними умовами договору. Та що позивачем не вказано, за невиконання якого саме обов'язку кредитор повинен нести відповідальність у формі неустойки, та що такий обов'язок можна віднести до істотних умов правочину.

Представник відповідача вважає некоректним застосування до спірних правовідносин положень Постанови НБУ №168 від 10.05.2007 року «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» якої не існувало в дату укладення договору.

При цьому представник банку звертає увагу на те, що саме вказаним актом було введено в національне законодавство поняття «реальна процентна ставка» та «фактичне значення подорожчання кредиту». Так, у відзиві зазначено що вигаданими є мотиви позову з приводу того, що реальна відсоткова ставка визначена договором є вищою від реальної відсоткової ставки, оскільки така навіть не визначалась сторонами в договорі, відтак і Банк з приводу такої не міг ввести позичальника в оману.

Окрім того, як вказує представник банку категорія «Фактичне значення подорожчання кредиту» також на дату укладення договору не існувало, сторонами такої за положенням договору не обумовлювали. Сторони обумовлювали при укладенні договору, місячний платіж в розмірі 264,66 доларів США та строк дії кредиту в 120 місяців, до 20.02.2015 року, відтак за твердженням представника позивача позивальник розумів розмір свого фінансового зобов'язання за договором (264,66 доларів США *120 =31759,20 доларів США).

У відзиві вказано на те, що позивачем не надано доказів з яких би вбачалася домовленість сторін на дату укладання договору про досягнення згоди щодо фінансового обов'язку в розмірі меншому, ніж обумовлений положеннями оспорюваного договору, натомість Банк запропонував до підписання відмінні умови.

Представник відповідача вказує на те, що як зазначає позивач згідно положень ЗУ «Про іпотечне кредитування операції з консолідованим іпотечним договором та іпотечні сертифікати» для Банку визначено обов'язок встановити у договорі положення про інфляційне застереження задля дотримання справедливого балансу договірних правовідносин.

Разом із тим, представник банку зазначає, що згідно ч.1 ст. 4 вказаного закону інфляційним застереженням є обумовлений сторонами договору про іпотечний борг спосіб збереження реальної вартості грошових та вимог та доходів кредитодавця. Таке застереження має забезпечувати індексацію платежів за договором про іпотечний борг при сплаті основного зобов'язання.

Однак представник відповідача звертає увагу на те, що позивачем не вказано яка саме норма Закону визначає положення договору про інфляційне застереження істотною умовою кредитного договору, яким чином в оспорюваному кредитному договорі можна було прописати інфляційні витрати за валюти зобов'язання - долар США, коли положення даного Закону можуть врегульовувати правовідносини сторін, що стосуються виключно іпотечних кредитів, виданих в національній валюті гривні, адже тільки така підлягає інфляційним коливанням індексації.

Представник відповідача посилається на п.16. Постанови Пленуму ВСУ з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із правовідносин».

Представник Банку зазначає, що коливання курсу іноземної валюти /валютні ризики стосуються саме обох сторін правочину, Банк-кредитор, що не є суб'єктом, що встановлює курс іноземної валюти не може порушити права другої сторони правочину за загальновідомої обставин - динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації в ту чи іншу сторону.

Представник банку вказує на те, що стороною позивача не доведено та не наведено мотивації щодо чотирьох обов'язкових складових, що слугують підставою для визнання правочину недійсним, як такого, що вчинений під впливом обману.

При цьому представник Банку зазначає що позивач за вигаданих підстав позову одночасно обрав дві , взаємовиключні підстави для визнання правочину недійсними (обман та тяжка обставина), що свідчать про надуманість, відтак недоведеність позову в цілому.

Представник банку зазначає, що як стверджує позивач що Банком при укладенні оспорюваної додаткової угоди до кредитного договору порушено абз. 3 ч.1 ст.. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» адже видачу кредиту в іноземній валюті заборонено.

В спростування вказаному представник Банку зазначає, що жодної нової видачі кредиту у доларах США не відбулось, а лише збільшено тіло кредиту на суму 539,26 доларів США вже наявної простроченої заборгованості.

При цьому представник Банку зазначає, що вказане не порушує прав боржника , оскільки на вказану суму перестали нараховуватись неустойки, а почали нараховуватись поточні відсотки, вирівнялась платіжна дисципліна платника.

Окрім того, представник відповідача вказує на те, що за мотивами позову не наведено самостійних підстав для визнання договору іпотеки недійсним, відтак не довівши підстав для визнання недійсними кредитного договору та додаткової угоди до такого, позивач не набув права стверджувати про недійсність договору іпотеки, укладеного на забезпечення основного зобов'язання та просити суд про виключення з реєстру іпотек та заборон відчуження запис про іпотеку та заборону відчуження предмету застави.

Підсумовуючи, представник Банку вказує на те, що: спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності , а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Позивач на момент укладення договору не заявив додаткових вимог щодо умов спірного договору, в подальшому мало місце в тривалі періоди його належне виконання саме в порядку обумовленого сторонами, що визнається стороною позивача.

Таким чином ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» стверджує, що оспорюваний договір укладений відповідно до норм чинного законодавства, всі умови , які необхідно було узгодити сторонами обумовлені в договорі, тому відповідно ст. 204 ЦК України правомірність договору і надалі презюмується.

Окрім того, представник Банку звертає увагу суду/заявляє суду про пропуск позивачем строку позовної давності. Стверджує що сплив строку слід обчислювати із дати укладення договору, додаткової угоди до такого договору іпотеки, оскільки обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги відповідають моменту вчинення правочину, відтак, особі слід було реалізувати право на звернення до суду відповідно до 21.02.2008 року/16.10.2015 року.

Представник банку на підставі норм права та умов договору вказаних у відзиві просить суд відмовити у задоволенні позову.

Згідно розпорядження Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 29.11.2018 року №1426, матеріали справи №308/1723/18 підлягали повторному автоматизованому перерозподілу у зв'язку із закінченням п'ятирічного строку повноважень судді Шепетко О.І.

Згідно протоколу повторного розподілу судової справи між суддями, визначено головуючого суддю Фазикош О.В.

03.10.2019 року від позивача по справі надійшла відповідь на відзив. Так ОСОБА_1 вказує на рішення Конституційного суду України від 10.11.2011 №15-рп/2011, від 11.07.2013 № 7-рп/2013. ст. ст. 3, 42,49 Конституції України, та зазначає, що громадянам України гарантовано, що держава захищає права споживачів, здійснюючи контроль за якістю і безпечністю усіх видів послуг та встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків, має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Враховуючи те, що споживач фінансових послуг фактично є найбільш слабким суб'єктом економічних відносин, держава забезпечує його захист, а також рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору.

Також у відповіді на відзив містяться посилання на міжнародні акти, і зокрема, Резолюцію Генеральної асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985 № 39/248, Хартію захисту споживачів, ухваленою 25 сесією консультативної асамблеї Європейського союзу у 1973 році за № 54.

Позивач зазначає, що національне законодавство та відповідні міжнародні акти прямо вказують на обов'язковість забезпечення належного і справедливого балансу договірних прав та обов'язків між споживачем та виробником (виконавцем). Дані положення законодавства про захист прав споживачів, про необхідність дотримання засад і принципів справедливості, добросовісності, розумності та верховенства права людина, також безпосередньо стосується сфери споживчого кредитування.

При цьому, банківські установи є професійними учасниками кредитно-фінансових правовідносин, а тому, відповідно, у необхідній (у повній) мірі володіють навичками, досвідом, знаннями у сфері споживчого кредитування, маючи значний досвід у такій сфері. Саме з цих причин Закон покладає обов'язок забезпечення прав споживачів у відповідній сфері (у фінансово-кредитній сфері) саме на банки, покладаючи на них певні обов'язки та встановлюючи відповідні заборони, в т.ч. щодо порядку оформлення відповідних договорів про споживче кредитування. При цьому, споживачі об'єктивно не володіють необхідними знаннями та досвідом або, як виключення, володіють у незначній мірі. Тому, за даних обставин, приховування (замовчування) від споживачів інформації про істотні умови кредитних договорів вказує на відповідні зловживання з боку кредитодавців, дії яких у даній частині є обманом споживачів (нечесною підприємницькою практикою). Тим більше, майже завжди споживачі позбавлені можливості впливати на зміст відповідних договорів, оскільки такі типові договори розробляють представники зацікавлених банківських установ.

ОСОБА_1 зазначає, що кредитний договір № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 та додаткова угода від 16.10.2012 до такого договору є типовими, їх зміст та умови були заздалегідь розроблені працівниками банку (Відповідача), без жодної його участі та без надання йому можливості приймати участь у розробці (чи корегуванні) умов такого договору. При ознайомленні з текстом кредитного договору на його питання про можливість внесення яких-небудь змін чи доповнень позиція представників банку полягала у тому, що договір є типовим, розроблений банком і зміні не підлягає, а тому він має два варіанти - або погодитись та підписати наданий йому типовий договір, або відмовитись. При цьому, на момент підписання договір вже містив підпис уповноваженого представника банку. За таких самих обставин відбулось укладення вказаної додаткової угоди до кредитного договору.

Позивач вказує на те, що у відзиві на позовну заяву Відповідач також звертає увагу на те, що на час підписання (укладання) кредитного договору діяла редакція Закону України «Про захист прав споживачів», яка не містила визначення поняття «споживчий кредит», не визначала порядку проведення переддоговірної роботи кредитором по відношенню до споживача, не визначала обов'язкових умов договору споживчого кредиту. Відповідно, як вказує Відповідач, банк як сторона оспорюваного договору при укладенні такого договору не міг дотримуватися застережень, яких не існувало до 13.01.2006 - до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» (тобто, новою редакцією Закону України «Про захист прав споживачів», яка, до речі, вже діяла при укладенні додаткової угоди до зазначеного вище кредитного договору).

Позивач не погоджується із позицією Відповідача, якщо на дату укладення кредитного договору вказаний Закон не передбачав відповідних умов надання банками споживчих кредитів та не містив застережень щодо умов відповідних кредитних договорів, то кредитодавець не міг брати до уваги застереження, яких не містив саме цей Закон.

Разом із тим, ОСОБА_1 , зазначає, що редакція Закону України «Про захист прав споживачів», яка діяла станом на дату укладання Кредитного договору, не містила конкретно-визначеного переліку несправедливих умов договору, на відміну від редакції такого Закону (ст. 18), яка вже діяла на дату укладання Додаткової угоди.

Проте, як вказано у відповіді на відзив, даний факт жодним чином не доводить того, що умови, перелік яких як «несправедливих» містить ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, діючій на дату укладання Додаткової угоди, тобто на 16.10.2012, не відносились за своїм характером, за своїм змістом (та за можливими наслідками) станом на 21.02.2005 (на момент укладання Кредитного договору) до категорії «несправедливі умови договору».

При цьому ОСОБА_1 , зазначає, що як вбачається з тексту вищевказаного Закону, ст. 18 не встановлювала «несправедливість» конкретних умов, не надавала їм статусу «несправедливих», а лише конкретно визначила (по суті, довела до відома споживачів), що до переліку потенційно можливих несправедливих договірних умов, а такий перелік не є вичерпним (згідно Закону), входять, зокрема, й ті умови, які зазначені у ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, сам факт включення у ст. 18 даного Закону відповідного переліку несправедливих умов об'єктивно не встановлював належність, починаючи зі вступу в дію відповідного Закону, таких умов до категорії «несправедливих».

На переконання позивача, цілком очевидним є те, що несправедливими такі умови були й до їх спеціальної конкретизації у відповідних положеннях Закону України «Про захист прав споживачів». Правозастосовна позиція у тому форматі, що до конкретного визначення таких умов у ст. 18 Закону такі умови у повному обсязі були «справедливими» є хибною та прямо і категорично суперечить загальним засадам цивільного законодавства, яким в обов'язковому порядку має відповідати договір та які визначені у ст. 6 ЦК України. Звертає увагу той факт, що норма, якою в Україні встановлені засади цивільного законодавства, в т.ч. «справедливість», почала діяти до прийняття ЗУ «Про захист прав споживачів» в редакції, яка містила, ст. 18 «Визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача». Таким чином, умови договору, перелік яких як «несправедливих» містить ст. 18 вказаного Закону, об'єктивно відносились до «несправедливих» й на момент укладення Кредитного договору, тобто станом на 21.02.2005, оскільки й на той час зміст правочину, який включав такі умови чи окремі з них, об'єктивно суперечив Цивільному кодексу України, інтересам суспільства та його моральним засадам.

На переконання позивача, безспірним є те, що при укладенні 21.02.2005 кредитного договору № MKZ7GK04400010, навіть за відсутності на той час у Законі України «Про захист прав споживачів» спеціальних умов (застережень) щодо укладання договорів споживчого кредитування, банк (Відповідач) повинен був діяти у повній відповідності до зазначених вище положень ЦК України, не допускаючи включення у текст кредитних договорів несправедливих умов та уникаючи обману споживачів (позичальників).

ОСОБА_1 , вказує, що у відзиві Відповідач зазначає про відсутність підстав для перевірки такого фінансового показника як «реальна процентна ставка», оскільки на дату укладення кредитного договору не існувало Постанови НБУ № 168 від 10.05.2007 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (далі - Правила).

Як вказано у відповіді на відзив, за своїм змістом інформація про реальну процентну ставку та фактичне значення подорожчання кредиту є основною (найбільш важливою) інформацією для забезпечення свідомого і компетентного вибору споживачем відповідної банківської послуги (істотна умова).

При цьому позивач зазначає, що у відзиві Відповідач чітко зазначив, що реальна процентна ставка за кредитним договором № MKZ7GK04400010 є більшою від процентної ставки за користування отриманими у кредит коштами.

З огляду на вищевикладене, як вказує ОСОБА_1 , у разі надання Відповідачем до укладення зазначеного кредитного договору йому повної інформації про умови кредитування (в т.ч. про реальну процентну ставку та фактичне значення подорожчання такого кредиту) він би не погодився на вказані у типовому кредитному договорі умови.

При цьому ОСОБА_1 , зазначає, що беручи до уваги, що різниця між розміром отриманого за договором № MKZ7GK04400010 кредиту (за кредитним договором - 16 669,00 доларів США, згідно додаткової угоди - 17 208,26 доларів США, а фактично через касу банку отримано 15 000 доларів США) та загальною сумою, яку за вказаним договором сплачено на користь Відповідача (51 399,80 доларів США), становить понад 36 000 доларів США, то мотиви приховування (замовчування) у даному випадку повної інформації про умови кредитування є цілком зрозумілими, оскільки у протилежному випадку він би не погодився на укладення такого договору, а банк, відповідно, не отримав такий прибуток.

При цьому у відповіді на відзив ОСОБА_1 , посилається на положення ч.1 ст. 230 ЦК України, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав споживачів фінансових послуг».

З приводу наведених Відповідачем у відзиві на позов заперечень відносно відсутності положення про інфляційне застереження, позивач зазначає, що:

Позивачем не оспорюється той факт, що індексації внаслідок знецінення підлягає тільки грошова одиниця України - гривня (а іноземна валюта індексації не підлягає). Тому вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції можна тільки при простроченні грошового зобов'язання - визначеного в гривнях (постанови ВСУ від 21.12.2016 у справі № 537/5098/15-ц, від 06.06.2016 у справі № 920/1163/16).

При цьому позивач посилається на положення ст.ст. 2,4 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати».

ОСОБА_1 , вказує на те, що враховуючи, що кредитний договір № MKZ7GK04400010 є «валютним» (іноземна валюта індексації не підлягає), то кредитодавець (Відповідач) у такий спосіб є захищеним від знецінення грошової одиниці України. Водночас, предметом іпотеки у даному випадку виступає єдине житло позивача, оцінка якого при оформленні кредитного договору та іпотечного договору здійснена у національній валюті, у гривнях (у цінах, актуальних на дату проведення оцінки!).

Тому, як вказано позивачем, положення про інфляційне застереження стосовно визначеної у гривнях вартості самого предмету іпотеки є таким, що перш за все направлене на необхідність дотримання рівноправ'я сторін (учасників договору), дотримання справедливого балансу договірних правовідносин та на збереження реальної вартості предмету іпотеки.

У супротивному випадку, відсутність в умовах спірного правочину вищезазначеного застереження та відповідних домовленостей між сторонами кредитного договору, суттєво порушує баланс договірних правовідносин Позичальника, істотно знецінює вартість предмету іпотеки та значно погіршує становище Іпотекодавця йому на шкоду, що є недопустимим. Як наслідок, має місце порушення вимог ст. 6 ЦК України про те, що договір має відповідати загальним засадам цивільного законодавства, до яких віднесено свобода договору; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.

У відповіді на відзив вказано на те, що як вже зазначалось, Конституційний Суд України у рішенні від 10.11.2011 № 15- рп/2011 у справі № 1-26/2011 дійшов висновків про те, що межі дії принципу свободи договору, закріпленого у п. 3 ст. 3 ЦК України, визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності, та що зазначені вимоги, є визначеними законом істотними умовами кредитного договору, укладеного між позичальником і банком, а їх зміст та умови є такими, що можуть вплинути на рішення споживача про необхідність придбання послуги з надання кредиту.

Позивач вказує, що у відзиві на позов Відповідач також зазначає, що при укладенні Додаткової угоди від 16.10.2012 (до вказаного вище кредитного договору) жодної нової видачі кредиту у доларах США не відбулось, а мало місце лише збільшення тіла кредиту на суму 539,26 доларів США вже наявної простроченої заборгованості.

Проте, за твердженням позивача, беручи до уваги зміст п. 1.1. кредитного договору вбачається, що сума кредиту станом на 21.02.2005 становила 16669,00 доларів США, а 16.10.2012, як вбачається зі змісту п. 1.1. у новій редакції, її було збільшено до 17208,26 доларів США.

Так як станом на 21.02.2005 п. 1.1. кредитного договору не передбачав розміру кредиту 17208,26 доларів США, то цілком очевидним що 16.10.2012 банк фактично додатково надав кредит у розмірі не менше 539,26 доларів США (різниця між сумами), оскільки 21.02.2005 позивачу об'єктивно не можливо було надати кредит на цю суму, яка була встановлена банком тільки 16.10.2012, вже під час дії заборони на видачу кредитів у іноземній валюті, передбаченої абз. 3 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у відповідній редакції).

При цьому, ОСОБА_1 , вказує на те, що відповідна Додаткова угода від 16.10.2012 (до кредитного договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005) не містить жодних відомостей про те, що дана сума 539,26 доларів США (розмір додаткового кредиту) є наче б то сумою вже наявної на той час заборгованості за кредитним договором № MKZ7GK04400010.

Враховуючи викладене, як вказує ОСОБА_1 , твердження Відповідача про те, що 16.10.2012 не відбулось фактичного надання йому нового (додаткового) кредиту в іноземній валюті є такими, що не відповідають дійсності.

Позивач вважає також за необхідне звернути увагу, на те що згідно п. 1.1. кредитного договору ПАТ КБ «Приватбанк» зобов'язався надати йому готівкою через касу у вигляді не поновлюваної лінії кредит у загальному розмірі 16669,00 доларів США. Згідно нової редакції п. 1.1. кредитного договору, яка передбачена п. 3 укладеної між ПАТ КБ «ПриватБанк» та позивачем додаткової угоди від 16.10.2012 до кредитного договору, ПАТ КБ «ПриватБанк» зобов'язався надати йому готівкою через касу у вигляді не поновлюваної лінії кредит у загальному розмірі 17208,26 доларів США.

Проте, як вказує позивач на виконання умов вказаного кредитного договору (та додаткової угоди) Відповідачем у передбачений кредитним договором спосіб - готівкою через касу - позивачу видано готівкові кошти у розмірі 15000,00 доларів США, що підтверджується відповідними ордером-розпорядженням від 24.02.2005 та заявою на видачу готівки № 100 від 24.02.2005 (додані до позовної заяви). Інших готівкових коштів через касу ПАТ КБ «ПриватБанк» на підставі зазначених вище кредитного договору та додаткової угоди до нього він не отримував.

Таким чином, як вказано у відповіді на відзив, враховуючи загальний розмір оплат ОСОБА_1 , на адресу банку за кредитним договором (та додатковою угодою), про які зазначено у позовній заяві, різниця між розміром кредиту та розміром надходжень на користь Банку за кредитним договором становить 36 399,80 доларів США (від суми платежів по кредиту 51 399,80 мінус 15 000,00).

Крім цього, ОСОБА_1 вказує, що у відзиві на позов Відповідач зазначив про пропуск строку позовної давності. Дану заяву Відповідача позивач вважає безпідставною, оскільки згідно ч. 5 ст. 261 ЦК України, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання (як у даному випадку) перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (з 20.02.2015).

При цьому як вказує ОСОБА_1 , оскільки згідно ст. 257 ЦК України, термін загальної позовної давності становить три роки, а позовну заяву ним подано до суду 20.02.2018, у даному випадку відсутні підстави вважати строк позовної давності пропущеним.

При цьому позивач додатково зазначив, що про порушення своїх прав (про які йдеться у позовній заяві та у відповіді на відзив) він фактично довідався після 08.06.2015 - після того, як йому стало відомо, що ПАТ КБ «ПриватБанк» звернувся до суду із позовною заявою про стягнення з нього заборгованості за вказаним кредитним договором № MKZ7GK04400010, по якому банк, всупереч вимогам Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та проігнорувавши його заяву від 22.01.2015 (з оригіналами підтверджуючих документів-додатків), не провів відповідний перерахунок кредитної заборгованості як діючому військовослужбовцю під час особливого періоду в Україні (у відповідності до п. 15 цього Закону).

Враховуючи наведені факти та обставини, керуючись ст.ст. 42, 43, 48, 49, 76, 81, 83, 95,174,179 ЦПК України, позивач просить суд: задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

10 березня 2020 від позивача по справі надійшла заява про зменшення позовних вимог. Так, позивач зазначає, що ним були заявлені наступні позовні вимоги:

Визнати недійсною додаткову угоду від 16.10.2012 до кредитного договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005, укладену між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк», застосувавши відповідні наслідки недійсності.

Зобов'язати Відповідача повернути на його адресу у валюті договору (або за курсом НБУ на дату повернення) у повному розмірі кошти, сплачені по кредитному договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005, за виключенням суми коштів у розмірі 16 669,00 доларів США (розмір фактично наданої йому позики); орієнтовна сума коштів, що підлягають поверненню, становить 34 730,80 доларів США (937 384,29 грн. за курсом НБУ на 19.02.2018).

Визнати недійсним договір іпотеки від 22.02.2005 (нотаріальний бланк ВСА № 046168), укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» на забезпечення виконання кредитного договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005. застосувавши відповідні наслідки недійсності.

Зобов'язати приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Балаж Марину Василівну виключити з Реєстру іпотек та заборон відчуження запис про іпотеку та заборону відчуження нерухомого майна, яке було передано в іпотеку за Договором іпотеки від 22.02.2005, укладеним між позивачем ( ОСОБА_1 ) та Відповідачем (ПАТ КБ «ПриватБанк»), а саме нерухоме майно: двохкімнатну квартиру за адресою: квартира АДРЕСА_2 , яка належить Позивачу.

Позивач зазначає, що викладені у позовній заяві від 20.02.2018 обґрунтування своїх позовних вимог підтримує повністю. Однак, вважає за доцільне внести корективи до позовних вимог, а також у виклад обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги.

При цьому позивач зазначає, що, 21.02.2005 між позивачем та Відповідачем укладено кредитний «валютний» договір № MKZ7GK04400010. Згідно п. 1.1. такого договору ПАТ КБ «ПриватБанк» зобов'язався надати ОСОБА_1 готівкою через касу у вигляді не поновлюваної лінії кредит у розмірі 16669,00 доларів США.

В подальшому, 16.10.2012, за ініціативою Відповідача, укладено додаткову угоду до зазначеного вище кредитного договору, якою передбачено нову редакцію п. 1.1. кредитного договору. Згідно нової редакції п. 1.1. кредитного договору, яка передбачена п. 3 додаткової угоди від 16.10.2012. ПАТ КБ «Приватбанк» зобов'язався надати ОСОБА_1 готівкою через касу у вигляді не поновлюваної лінії кредит у розмірі 17208,26 доларів США, чого зроблено не було та не могло бути зроблено у 2005 році на підставі додаткової угоди, укладеної лише у 2012 році.

Проте, позивач зазначає, що обумовлених вище сум (ні у першому, ні у другому випадку) готівкою через касу він не отримував. Оскільки у відповідності до порядку, передбаченого самим кредитним договором, через касу ПАТ КБ «ПриватБанк» за вказаним кредитним договором він отримав готівкові кошти лише у розмірі 15000.00 доларів США. Даний факт підтверджується копіями ордера-розпорядження від 24.02.2005 та заяви на видачу готівки № 100 від 24.02.2005, які надані разом з позовною заявою.

При цьому, позивач зазначає, що дані обставини фактично підтвердив й сам Відповідач у іншій цивільній справі № 308/6966/15-ц (про яку зазначено у позовній заяві) за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до - ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. У даній справі представник банку надав разом з позовною заявою копію ордера-розпорядження від 24.02.2005 та копію заяви на видачу готівки № 100 від 24.02.2005, які свідчать про отримання ОСОБА_1 через касу ПАТ КБ «ПриватБанк» готівкових коштів у розмірі 15000,00 доларів США. Інших документів, які б підтверджували факт надання ПАТ КБ «ПриватБанк» позивачу за кредитним договором № MKZ7GK04400010 готівкових коштів у розмірі понад 15000.00 доларів США, не було надано.

Позивач зазначає, що згідно виписки з системи «Приват24» на користь Відповідача по кредитному договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 всього надійшли кошти на загальну суму 51117,60 доларів США.

ОСОБА_1 , вказує на те, що, як зазначає Відповідач у своїх листах № 20.1.0.0.0/7-190522/2413 від 31.05.2019 та № 20.1.0.0.0/7-190711/1374 від 26.07.2019, отримана у системі «Приват24» виписка має статус первинного документу у відповідності до пункту 336 Переліку типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, інших установ, підприємств та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12.04.2012 року № 578/5, згідно якого до первинних документів, які фіксують факт виконання господарської операції та служать підставою для записів у регістрах бухгалтерського обліку і в податкових документах, віднесені: касові банківські документи, повідомлення банків, виписки банків, корінці квитанцій і касових чекових книжок. Виписки є достовірними та можуть використовуватись як судові докази.

Позивач зазначає, що враховуючи наведене, беручи, до уваги, що за таким кредитним договором через касу банку ним отримано готівкові кошти у розмірі 15000,00 доларів США (а не 16669,00 доларів США), то, відповідно, підлягає коригуванню різниця між розміром отриманої ним позики готівкою та розміром надходжень на користь Відповідача за вказаним кредитним договором. Зокрема така різниця фактично становить не 34730,80 доларів США (як зазначено у позовній заяві), а 36 117,60 доларів США (від суми 51117,60 відняти 15000,00).

Позивач окрім наведених у позовній заяві обставин, додатково звертає увагу на те, що, п. 6.2. кредитного договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005, а точніше бланк такого договору, який був заздалегідь розроблений відповідальними працівниками банку, без жодної його участі та надання йому можливості приймати участь у розробці (чи корегуванні) такого договору, містить графу/напис:

Невід'ємними Додатками до даного договору є: Проте, дана графа не містить жодного запису про які-небудь реквізити відповідного договору чи самого графіку, тобто графа є незаповненою. У свою чергу, такий факт дає підстави вважати, що до кредитного договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 відповідний графік погашення заборгованості не додавався (та/або не складався). Тобто, можливо дійти висновку, що при оформленні/видачі кредиту споживачу фактично не повідомлено відомості, які мають істотне значення, в т.ч. про орієнтовну сукупну вартість кредиту, про майбутні грошові платежі споживача за кредитом тощо.

У заяві вказано на те, що крім того, у відповідності до Постанови Правління НБУ № 280 від 17.06.2004, Постанови Правління НБУ № 337 від 14.08.2003, Дозволу НБУ на банківські операції у Банку є право видавати готівку в іноземній валюті з каси банку виключно з поточного рахунку клієнта при наявності договору про відкриття банківського рахунку. Однак ні поточний, ні позичковий рахунок для вищезазначених цілей «ПриватБанком» позивачу не відкривались, про що свідчить як відсутність будь-яких посилань на номера рахунків в кредитному договорі, так і самих банківських договорів із позивачем.

Наведене, як вказує позивач в свою чергу, також є обманом з боку Відповідача і порушенням Закону України «Про захист прав споживачів» та вимог ст. 227 ЦК України.

Так, ОСОБА_1 , стверджує, що до отримання ним готівкових коштів у касі Банку договір з банком про відкриття поточного рахунку не складався, поточний рахунок в іноземній валюті для нього не відкривався, заява на видачу готівки з його поточного рахунку не складалась, в порушення вимог п. 2.3 «Інструкції з бухгалтерського обліку операцій з готівковими коштами та банківськими металами в банках України», затвердженої Постановою Правління НБУ від 20.10.2004. п. 5 гл. 1 розділу III та п. 4, гл. 5 гл. 3 розділу III «Інструкції про касові операції в банках України», затверджених Постановою Правління НБУ №337, п. 2.1.1 «Положення про організацію бухгалтерського обліку та звітність в банках У країни», затвердженого Постановою Правління НБУ № 566 від 30.12.1998, Положення гл. 72 ЦК України та Положення про організацію здійснення касових операцій в ПАТ «ПриватБанк».

На підставі Банківської ліцензії на здійснення валютних операцій та письмового Дозволу НБУ банк має право видавати кредит готівковою іноземною валютою тільки з поточного рахунку клієнта (балансові рахунки 26..., «кошти клієнтів банку», згідно з "Планом рахунків бухгалтерського обліку банків України", затвердженого постановою Правління НБУ від 17.06.2004 № 280, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26.07.2004 за №918/9517), тобто з банківського поточного рахунку, відкритого клієнту в банку відповідно до положень глави 72 ЦК України.

За «заявою на отримання готівки» фізичним особам без відкриття поточного рахунку можна отримати виключно переказ у валюті, або ж кредит у гривні.

Згідно п. 1.8. «Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах», затвердженої Постановою Правління НБУ № 492 від 12.11.2003, та зареєстрованої Міністерством юстиції 17.12.2003 за № 1172/8493 банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського рахунку поточні рахунки, за договором банківського вкладу - вкладні (депозитні) рахунки.

Глава 72 ЦК України передбачає, що банківська ліцензія та письмовий Дозвіл на здійснення валютних операцій строго регламентують механізми операції банку з валютними цінностями.

Позивач зазначає, що таким чином, єдиним можливим передбаченим законодавством шляхом видачі фізичній особі-резиденту готівкового кредиту в іноземній валюті є відкриття клієнту поточного рахунку в банку, що надає кредит (рахунок 2620. «рахунки клієнта», згідно «Плану рахунків бухгалтерського обліку в банках України»), перерахування на поточний рахунок клієнта (рахунок 2620, згідно «Плану рахунків бухгалтерського обліку в банках України») суми кредиту у валюті кредиту (у даному випадку - в доларах США) з рахунку, видача готівки в доларах США клієнту на руки способом, передбаченим «Інструкцією про касові операції в банках України», затвердженою Постановою Правління НБУ № 337, тобто за Заявою про видачу готівки з поточного рахунку клієнта.

Вказані вище ордер-розпорядження від 24.02.2005 та заява на видачу готівки № 100 від 24.02.2005 містять відомості щодо суми 15000,00 дол. США еквівалент у гривнях 79486,50 грн. та реквізити рахунків, а саме: кошти знаходились на рахунку НОМЕР_1 та були перераховані на рахунок НОМЕР_2 , які не конкретизують валюту видачі коштів.

Оскільки Постановою Правління НБУ №280 затверджено План рахунків бухгалтерського обліку в банках України, які носять обов'язковий характер до застосування, де чітко встановлено валютні рахунки, в саме визначено 29.... клас рахунків тільки на яких у валюті має вестись облік, а не 2203... та 1002... тому слід дійти до висновку, що в даній операції використовувалась гривня.

ОСОБА_1 , вказує на те, що з урахуванням вищенаведеного, спірний кредитний договір, як такий, що суперечить переліченим актам законодавства та зокрема ЦК України, не відповідає вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а отже є недійсним, що, у свою чергу, підтверджується судовою практикою у цивільних справах, стороною у яких є AT КБ «ПриватБанк» (та сама особа, яка є Відповідачем у даній справі).

При цьому позивач вказує на те, що згідно п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 № 9, вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 43, 49 ЦПК України, позивач просить суд:

Прийняти до розгляду заяву про зменшення позовних вимог.

Зменшити розмір позовних вимог і вважати їх наступними:

визнати недійсним кредитний договір № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк»;

визнати недійсною додаткову угоду від 16.10.2012 до кредитного договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 укладену між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк»;

застосувати відповідні наслідки недійсності вказаних кредитного договору та додаткової угоди до нього (в т.ч. стосовно договору іпотеки від 22.02.2005 (нотаріальний бланк ВСА № 046168), укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» на забезпечення виконання кредитного договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005, та шляхом застосування двосторонньої реституції із врахуванням вказаної різниці між розміром фактично отриманої ним позики готівкою в іноземній валюті та розміром надходжень на користь Відповідача за кредитним договором № MKZ7GK04400010).

Ухвалою суду від 14 травня 2020 року частково задоволено клопотання представника позивача, призначено по цивільній справі №308/1723/18 за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Балаж Марина Василівна, про визнання недійсним кредитного договору № MKZ7GK 0440 0010 від 21.02.2005 року, додаткової угоди до кредитного договору № MKZ7GK 0440 0010 від 21-02-2005 року від 16.10.2012 року, застосування наслідків недійсності вказаних кредитного договору та додаткової угоди до нього - судово-економічну експертизу, проведення якої доручити експертам Закарпатського НДЕКЦ МВС (м. Ужгород, 88008, вул. Грибоєдова, 2).

Визначено коло питань, що поставлені на вирішення експерта, на час проведення експертизи провадження у справі № 308/1723/18 зупинено.

05.11.2020 від позивача по справі, для приєднання до матеріалів справи надійшли: договір особистого страхування № MKZ7 GOP 0019 від 22.02,2005, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «СК «Кредо»; договір страхування майна № MKZ7GK 0440 0010 05 від 22.02.2005, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «СК «Кредо»; позовна заява ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , про стягнення заборгованості від 08.06.2015, з розрахунком заборгованості (розглянуто судом у цивільній справі № 308/6966/15-ц); лист AT КБ «ПриватБанк» № 20.1.0.0.0/7-190522/2413 від 31.05.2019 на адресу ОСОБА_1 ; лист AT КБ «ПриватБанк» № 20.1.0,0.0/7-190711/1374 від 26.07.2019 на адресу ОСОБА_1 ; лист AT КБ «ПриватБанк» № 20.1.0.0.0/7-20171122/1745 від 05.12.2017 на адресу ОСОБА_1 ; банківська виписка Філії «КиївСіті» ПАТ КБ «ПриватБанк» по рахунку ОСОБА_1 № НОМЕР_3 за період 21.02.2005-26.08.2016; банківська виписка з системи «Приват24» по кредитному договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 - виписка № VI85-CRFL-R3LT-PS32 від 27.04.2017; банківська виписка ПАТ КБ «ПриватБанк» по рахунку ОСОБА_1 № НОМЕР_3 за період 21.02.2005-03.05.2017; банківська виписка ПАТ КБ «ПриватБанк» по рахунку ОСОБА_1 № НОМЕР_3 за період 01.03.2014-19.10.2017; рішення суду від 06.05.2019 у справі № 308/6966/15-ц за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , про стягнення заборгованості; постанова апеляційного суду від 30.10,2019 у справі № 308/6966/15-ц за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Ухвалою суду від 25 січня 2021 року у зв'язку із тим, що 27.11.2020 до суду разом із супровідним листом від 20.11.2020 №19/10715/14-11122-2020 надійшло повідомлення про неможливість проведення експертизи та матеріали справи, проавдженян по справі поновлено.

Ухвалою суду від 15 березня 2021 року частково задоволено клопотання позивача ОСОБА_1 про витребування доказів та витребувати у відповідача АТ КБ «ПриватБанк» (адреса: 49094, Дніпропетровська область, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 50, код ЄДРПОУ 14360570) належним чином завірені копії: примірник Графіку погашення заборгованості за кредитним договором № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 (Додаток 1. Графік погашення заборгованості за Кредитним договором № __ від «__» _____ 200__ р.), примірник з підписами сторін вказаного договору; виписки за рахунками: № НОМЕР_3 (для зарахування коштів, спрямованих на погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № MKZ7GK04400010 за весь період виконання та дії договору, з 21.02.2005 по 01.06.2016); № 22031053950257 (кредитний рахунок - за кредитним договором № MKZ7GK04400010 за весь період виконання та дії договору, з 21.02.2005 по 01.06.2016); № 22084053986438 (рахунок для зарахування відсотків за користування кредитом - за кредитним договором № MKZ7GK04400010 за весь період виконання та дії договору, з 21.02.2005 по 01.06.2016); № 35782053950054 (рахунок для обліку комісій - за кредитним договором № MKZ7GK04400010 за весь період виконання та дії договору, з 21.02.2005 по 01.06.2016); первинні документи щодо видачі ОСОБА_1 вказаного кредиту за кредитним договором № MKZ7GK04400010 (меморіальні документи, заява на видачу готівки); платіжні документи, що підтверджують всі платежі, пов'язані з кредитом за кредитним договором № MKZ7GK04400010, за весь період виконання та дії договору; інші договори, пов'язані з кредитним договором № MKZ7GK04400010 (страхування, банківського рахунку) та всі оплати по них (документи про сплату страхових платежів за кредитним договором № MKZ7GK04400010); положення про кредитування ПАТ КБ «ПриватБанк», які діяли на дату укладення вказаного договору № MKZ7GK04400010 - 21.02.2005, а також на дату укладення додаткової угоди до цього договору - 16.10.2012.

12.07.2021 на виконання вказаної ухвали до суду представником відповідача надано: всі наявні, запитувані судом, завірені ЕЦП виписки по рахунках та кредитні договори та договори страхування.

26.08.2021 від позивача по справі надійшло клопотання про приєднання до матеріалів справи копії рішення Ужгородського міськрайонного суду від 06.05.2019 №308/6966/15-ц, постанову Закарпатського апеляційного суду від 30.10.2019, та ухвали ЦКС ВС від 23.06.2021 у вказаній справі.

Ухвалою суду від 14 вересня 2021 року задоволено клопотання позивача ОСОБА_1 , призначено по цивільній справі №308/1723/18 за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Балаж Марина Василівна, про визнання недійсним кредитного договору № MKZ7GK 0440 0010 від 21.02.2005 року, додаткової угоди до кредитного договору № MKZ7GK 0440 0010 від 21-02-2005 року від 16.10.2012 року, застосування наслідків недійсності вказаних кредитного договору та додаткової угоди до нього - судово-економічну експертизу, проведення якої доручити експертам Закарпатського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України (88018, м. Ужгород, Слов'янська Набережна, буд. 25, код ЄДРПОУ 25575144).

Визначено коло питань, що поставлені на вирішення експерта, на час проведення експертизи провадження у справі зупинено.

В ухвалі суду від 03 березня 2022 року вказано на те, що, до суду експертом разом із супровідним листом, за підписом директора Закарпатського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України, від 06.12.2021 №19/107/15/14-11088-2021 направлено клопотання про неможливість проведення експертизи, та до суду надіслано матеріали справи № 308/1723/18. У повідомленні про неможливість проведення експертизи від 06.12.2021 №СЕ-19/107-21/8724-ЕК, вказано на те, що у зв'язку з ненаданням для проведення експертизи необхідних документів - об'єктів судової економічної експертизи та незадоволенням клопотання експерта в частині запитуваних документів та уточнення запитань, експерту не надається можливим провести дослідження у цивільній справі № 308/1723/18 та дати відповіді на поставлені на вирішення судово-економічної експертизи запитання. У зв'язку із зазначеним відповідно до частини восьмої статті 72 Цивільного процесуального кодексу України, експерт повідомляє про неможливість проведення експертизи.

У зв'язку із вказаним, приймаючи до уваги, що обставини, які викликали зупинення провадження у даній цивільній справі відпали, експерт надіслав на адресу суду справу, окрім того, надіслав клопотання про неможливість проведення експертизи, провадження у справі поновлено.

Ухвалою суду від 27 квітня 2022 року, задоволено клопотання позивача витребувано у відповідача АТ КБ «ПриватБанк» (адреса: 49094, Дніпропетровська область, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 50, код ЄДРПОУ 14360570) належним чином завірену копію: додатка 1 до кредитного договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 (Графік погашення кредиту); виписок за рахунками: № НОМЕР_3 (для зарахування коштів, спрямованих на погашення заборгованості); № НОМЕР_1 (кредитний рахунок); № НОМЕР_4 (рахунок для зарахування відсотків за користування кредитом); № 35782053950054 (рахунок для обліку комісій); інші виписки по рахункам, за якими здійснювались інші нарахування по кредитному договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005; квитанцій чи інші перинні документи, що підтверджують платежі, пов'язані з погашенням кредиту та інших платежів, пов'язаних з кредитом (страхових платежів, оплати нотаріальних витрат тощо); договір страхування майна за кредитним договором № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005; положення про кредитування ПАТ КБ «ПриватБанк» - 2005 року, 2012 року.

Ухвалою суду від 28 червня 2022 року задоволено частково представника позивача ОСОБА_1 , призначено по цивільній справі №308/1723/18 за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Балаж Марина Василівна, про визнання недійсним кредитного договору № MKZ7GK 0440 0010 від 21.02.2005 року, додаткової угоди до кредитного договору № MKZ7GK 0440 0010 від 21-02-2005 року від 16.10.2012 року, застосування наслідків недійсності вказаних кредитного договору та додаткової угоди до нього - судово-економічну експертизу, проведення якої доручити експертам Львівського Науково-дослідного Інституту Судових Експертиз (вул. Липинського, 54, м. Львів, 79024).

На вирішення експерта поставлено наступні запитання: 1) Чи відповідає процентна ставка, зазначена у кредитному договорі № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 та у додатковій угоді до цього кредитного договору від 16.10.2012, укладеному між ПАТ КБ «ПриватБанк» та фізичною особою ОСОБА_1 , реальній відсотковій ставці, сплаченій ОСОБА_1 за таким кредитним договором та додатковою угодою до цього договору, у період з 21.02.2005 по 01.06.2016? 2) Якими є реальна процентна ставка та абсолютне значення подорожчання кредиту за кредитним договором № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 відповідно до умов, викладених на момент укладення договору та у період з 21.02.2005 по 01.06.2016? 3) Якими є реальна процентна ставка та абсолютне значення подорожчання кредиту за додатковою угодою від 16.10.2012 до кредитного договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 відповідно до умов, викладених на момент укладення такої додаткової угоди у період з 21.02.2005 по 01.06.2016? 4) Чи відповідає наявний у матеріалах справи розрахунок заборгованості ОСОБА_1 (зі сплати процентів за кредит та погашення основної суми боргу) перед ПАТ КБ «ПриватБанк» умовам укладеного між зазначеними сторонами кредитного договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 та додаткової угоди до цього кредитного договору від 16.10.2012?

На час проведення експертизи провадження у справі № 308/1723/18 зупинено.

В ухвалі суду від 18 січня 2023 року вказано на те, що до суду експертом разом із супровідним листом, за підписом директора Львівського Науково-дослідного Інституту Судових Експертиз (вул. Липинського, 54, м. Львів, 79024), від 14.12.2022 №3527 направлено повідомлення про неможливість надання висновку, та до суду надіслано матеріали справи № 308/1723/18.

У повідомленні про неможливість надання висновку від 14.12.2022 №3527-Е, вказано на те, що в ухвалі суду про призначення судово економічної експертизи зазначено, що позивач ОСОБА_1 просить про визнання недійсним кредитного договору № MKZGK04400010 від 21.02.2005, додаткової угоди до кредитного договору № MKZGK04400010 від 2,1.02.2005 від 16.10.2012 року та договору іпотеки від 22.02.2005 року. При супровідному листі від 21.10.2022 №5203/11/вих. - 22/ЛЕП експертом подавалось клопотання про надання додаткових документів, які необхідні для проведення судово економічної експертизи. Вимоги клопотання про надання необхідних документів для дачі висновків не задоволено, з вказаних причин, експерту не надається можливим провести дослідження та дати відповідь на питання зазначені в ухвалі від 28 червня 2022 року.

Так, згідно вказаного повідомлення з причин, зазначених у мотивувальній частині, відповідно до ст. 72 ЦПК України та п. 2.2 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998 р. №53/5 (в чинній редакції), складено повідомлення про неможливість надання висновку судово-економічної експертизи.

Вивчивши та дослідивши матеріали справи, приймаючи до уваги, що обставини, які викликали зупинення провадження у даній цивільній справі відпали, експерт надіслав на адресу суду справу, окрім того, надіслав клопотання про неможливість проведення експертизи, судом постановлено поновити провадження у даній цивільній справі.

27.01.2023 від позивача по справі надійшло клопотання про приєднання до матеріалів справи : лист AT КБ «ПриватБанк» № 20.1.0.0.0/7-20170727/2501 від 07.08.2017; лист AT КБ «ПриватБанк» № 20.1.0.0.0/7-210208/6484 від 25.02.2021; лист AT КБ «ПриватБанк» № 20.1.0.0.0/7-220726/17179 від 02.08.2022.

Ухвалою суду від 27 квітня 2023 року у справі закрито підготовче провадження, призначено справу до судового розгляду по суті.

05.07.2023 від позивача по справі надійшло клопотання про приєднання письмових доказів, а саме: висновок експерта Закарпатського НДЕКЦ МВС України № СЕ-19/107-23/6082-ЕК від 03.07.2023 з супровідним листом експертної установи до висновку, всього на 21 арк., оригінали; завірену представником банку роздруківку довідки AT КБ «ПриватБанк» № UVE5JNB3IU5SK04A від 04.07.2023 про актуальний стан заборгованості за кредитним договором № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005, на 2 арк.

20.07.2023 року від представника відповідача по справі до суду надійшла заява, в якій він вказує на те, що до клопотання позивача про приєднання доказів на стадії завершення розгляду справи по суті за умови участі позивача у судовому засіданні в якому вирішувалась можливість закриття підготовчого судового засідання, в т.ч. із поставленим на обговорення судом питання щодо подання сторонами всіх доказів, якими доводитимуть/спростовуватимуть позовні вимоги на котре позивач надав ствердну відповідь, - підлягають застосуванню процесуальні наслідки передбачені ст. 126 ЦПК України.

На переконання АТ КБ «ПРИВАТБАНК» висновок експерта № CE-19/107- 23/6082-EK від 03 липня 2023 року слід розцінювати виключно як творче надбання.

Представник відповідача зазначає, що у вступній частині висновку експерт вказали: «До Закарпатського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України 18.04.2023 надійшла заява ОСОБА_1 від 20.06.2023 б/н на проведення судової економічної експертизи». Вказує що є сумніви з зазначеними датами, оскільки у дослідницькій частині експерт вказав: «Даний висновок експерта має силу тільки у тому випадку, якщо: копії документів, надані на дослідження, відповідають їх оригіналам; підписи на документах є справжніми та виконані особами, які вказані в документах.» З даного приводу постає запитання: щоб вважати висновок справді висновком суду слід призначити почеркознавчу експертизу, щоб експерт за результатами такої вказав чи є підписи на документах справжніми та виконані особами, які вказані в документах? суду розшукувати оригінали документів і з'ясовувати відповідність копій, поданих на дослідження?

Окрім того, згідно п. 3.3 розділу 3 «Експертиза документів фінансово-кредитних операцій» Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених Наказом Міністерства юстиції України 08.10.1998 № 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 26.12.2012 № 1950/5); для проведення дослідження необхідно надати оригінали документів або належним чином завірені їх якісні копії.

Представник відповідача вказує на те, що з врахуванням даних застережень Мін'юсту, що обов'язкові для виконання експертом постає запитання: а чим саме керувався експерт приймаючи до дослідження документи, що не відповідають вимогам Наказу Міністерства юстиції України 08.10.1998 № 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 26.12.2012 № 1950/5) та проводив дослідження за такими?

Згідно цього ж п. 3.3 розділу 3 «Експертиза документів фінансово-кредитних операцій» Інструкції: документи мають бути систематизованими в хронологічному порядку (за відповідними періодами), підшитими, прошнурованими та пронумерованими.

Натомість експерт у дослідницькій частині вказав: «документи частково завірені, непрошиті, непрошнуровані». І в цій частині об'єкти дослідження - аби які.

Представник банку зазначає: підсумовуючи наведене, на переконання АТ КБ «ПРИВАТБАНК» висновок експерта № CE-19/107-23/6082-EK від 03 липня 2023 року є нічим іншим, як творчим надбанням, не є доказом, що з підстав наведених у даній заяві, - немає права знаходитись за матеріалами справи.

20.07.2023 від представника позивача надійшла заява про прийняття до розгляду подану позивачем експертизу та документ банку.

25.07.2023 від представника позивача по справі до суду надійшли письмові дебати. Враховуючи які, представник позивача просить позовні вимоги задовольнити.

03.10.2023 року від представника відповідача по справі до суду надійшли письмові дебати. Враховуючи які, представник відповідача просить в задоволенні позовні вимоги відмовити.

Представник позивача та позивач у судовому засіданні позовні вимоги уточненні згідно поданої заяви від 10.03.2020 року про зменшення позовних вимог підтримали, клопотали про призначення розгляду справи по суті, зазначили, що заяв та клопотань не мають, додаткових доказів подавати не бажають. Просили при ухваленні рішення врахувати висновок експертизи проведеної за заявою ОСОБА_1 . В судових дебатах представник позивача позовні вимоги підтримав.

Представник відповідача - акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» Гнатишак О.В., у судовому засіданні заперечив проти задоволення позову повністю. При цьому просив при ухваленні рішення врахувати поданий ним відзив та письмові дебати. Представник відповідача подав заяву про застосування строку позовної давності у порядку ст.267 ЦПК України. Вказав, що додаткову угоду сторони уклали 16.10.2012, тому до спірних правовідносин має застосовуватись загальний строк позовної давності 3 роки, який сплив 16.10.2015, а договір кредиту укладено 21.02.2005 року, тому строк позовної давності пройшов 21.02.2008 року.

Третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача : приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Балаж Марина Василівна, в судове засідання не з'явилася, про час, дату та місце судового засідання повідомлялася належним чином. Клопотань та заяв до суду не подавала, про причини неявки не повідомляла. Пояснень на позовну заяву від такої на адресу суду не надходило.

Заслухавши учасників судового засідання, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку:

Згідно із ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ст.12 ЦПК України).

Згідно із ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Водночас ст.82 ЦПК України визначено підстави для звільнення від доказування. Так, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання (ч.1ст.82 ЦПК України).

Судом встановлено, що 21.02.2005 року ПриватБанк в особі директора Закарпатського РУ ЗАТ КБ «ПриватБанк» ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , уклали кредитний договір № MKZ7GK04400010 терміном дії до 20.02.2015 року.

Згідно п.1.1, вказаного договору відповідачу надано кредитні кошти шляхом: готівкою через касу у вигляді не поновлюваної лінії в розмірі 16669,00 доларів США, на наступні цілі: споживчі потреби у сумі 15000,00 доларів США, 844,00 доларів США страхування нерухомості, 825,00 доларів США особисте страхування.

Також, за користування кредитом також передбачена сплата відсотків у розмірі 1,00 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом; комісії в розмірі 2 % від суми виданого кредиту спочатку в момент видання кредиту (разова комісія) та щомісячної комісії в розмірі 0,32 %.

Погашення заборгованості за цим договором здійснюється щомісячно в період сплати, з «22» по «28» число кожного місяця, Позичальник повинен надавати Банку грошові кошти (щомісячний) платіж у сумі 264,66 доларів США для погашення заборгованості за Кредитним договором, що складається із заборгованості за відсотками та кредитом.

При цьому зазначений пункт договору передбачав, що для виконання цього договору Банк відкриває Позичальнику: рахунок НОМЕР_3 для зарахування коштів, спрямованих на погашення заборгованості; кредитний рахунок НОМЕР_1 ; рахунок по відсоткам НОМЕР_4 ; рахунок для обліку комісії НОМЕР_5 .

П.1.3 Договору передбачено, що забезпеченням виконання Позичальником зобов'язань за даним Договором виступає іпотека(2-х кімнатна квартира заг. пл. 55.07 кв.м. яке належить ОСОБА_1 та знаходиться за адресо: АДРЕСА_1 ), а також всі інші види застави , іпотеки, поруки тощо, надані Банку з метою забезпечення зобов'язань за даним Договором.

При цьому у договорі визначено права та обов'язки сторін договору:

Так, відповідно до п.2.1 Банк зобов'язувався: надати кредит шляхом і у межах сум, обумовлених п.1.1 даного Договору, а також за умови виконання Позичальником зобов'язань, передбачених п. 2.2.6 даного Договору.(п 2.1.1.), відкрити рахунки, зазначені в п. 1.1 (п. 2.12), , здійснювати планові платежі по погашенню кредиту за рахунок коштів , що надійшли на Рахунок для зарахування коштів, відповідально до пп. 1.1., 3.3 даного договору (2.1.5), здійснювати платежі в рахунок дострокового погашення кредиту відповідно до п. 3.3 , 3.11 даного договору якщо інше не передбачено п. 6.2.

Обов'язки позивальника передбачені п.2.2 Договору, та включають крім іншого використати кредит на цілі зазначені в п. 1.1. даного Договору (п.2.2.1),сплатити відсотки за користування Кредитом відповідно до п. 1.1, 3.1 ,3.2 даного Договору, повну сплату відсотків за користування Кредитом здійснити не пізніше дати фактичного повного погашення Кредиту (п.2.2.2), сплатити Банку комісію згідно п.1.1 і п. 3.11 даного Договору (п. 2.2.3).

Згідно п. 2.3.2. Кредитного договору, в разі неотримання Банком протягом 20-ти днів листовної відповіді Позичальника зі згодою сплачувати новий розмір процентної ставки (запропонований Банком) відповідно до вказаного вище п. 2.3.1., Банк, на власний розсуд, має- право: а) змінити умови договору - витребувати від Позичальника дострокового повернення кредиту, сплати комісії й відсотків за його користування; або б) розірвати договір в судовому порядку (при цьому, в останній день дії договору Позичальник зобов'язується повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, комісію й відсотки за фактичний строк його користування, у повному обсязі виконати інші зобов'язання за договором); або в) згідно ст. 651 ЦК України здійснити одностороннє розірвання договору із спрямуванням Позичальнику відповідного повідомлення (при цьому, в останній день дії договору Позичальник зобов'язується повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, комісію й відсотки за фактичний строк його користування, у повному обсязі виконати інші зобов'язання за договором). Одностороння відмова від договору не звільняє Позичальника від відповідальності за порушення зобов'язань.

Згідно п. 2.3.6. Кредитного договору, Банк має право стягнути кредит до настання дати, передбаченої п. 1.1. договору, у т.ч. шляхом звернення стягнення на закладене майно, при настанні умов, передбачених п. 2.3.2.

Крім цього, у відповідності до п. 2.3.9. Банк має право поступати право вимоги за даним договором третім особам, письмово повідомивши про даний факт Позичальника протягом 5-ти днів після такої поступки.

Згідно п. 2.4.1. Кредитного договору, Позичальник, по згоді з Банком має право: здійснювати дострокове (як повне, так і часткове) погашення кредиту. При цьому Позичальник зобов'язаний одночасно сплатити Банку суму відсотків, суму комісії відповідно до п. 1.1., 3.11. договору, неустойку (штраф, пеню), якщо на момент дострокового погашення кредиту (частини кредиту) у Банку виникли підстави для стягнення неустойки згідно п. 4.1. договору

п. 4.1. Кредитного договору передбачає, що при порушенні Позичальником кожного із зобов'язань, передбачених п.п. 2.2.2. (сплата відсотків), 2.2.3. (сплата комісії) договору, Банк має право нарахувати, а Позичальник зобов'язаний сплатити Банку пеню в розмірі 0,15 % від суми непогашеної заборгованості за кожний день прострочення платежу.

Згідно п. 4.2. Кредитного договору, у випадку невиконання Банком зобов'язань по видачі Кредиту згідно п. 2.11 даного Договору за умови виконання позичальником зобов'язань, передбачених п. 2.2.6 даного Договору, Банк сплачує Позичальнику пеню в розмірі 0,1 % річних від несвоєчасно виданої суми кредиту за колжний день прострочення виконання такого зобов'язання Банку (за винятком випадків, передбачених п. 2.3.5 договору).

Для забезпечення виконання зазначеного вище Кредитного договору, 22.02.2005 у м. Ужгороді між позивачем (Іпотекодавець) та ЗАТ КБ «ПриватБанк» (Іпотекодержатель) укладено договір іпотеки, згідно якого забезпеченням є належна ОСОБА_1 на праві приватної власності квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка придбана за рахунок коштів, отриманих за вказаним вище Кредитним договором.

Згідно матеріалів справи 24.02.2005 року, в рамках виконання такого договору, через касу ЗАТ КБ «ПриватБанк» позивачем отримано кошти у розмірі 15000,00 доларів США, що підтверджується ордером-розпорядженням від 24.02.2005 року та заявою на видачу готівки № 100 від 24.02.2005 року.

16.10.2012 року позивачем з позивачем ОСОБА_1 та Банком укладено додаткову угоду до зазначеного договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 року.

Згідно п.1 такої угоди суму заборгованості, що виникла в період з дати надання Позичальнику кредиту до дати підписання цієї Додаткової угоди зменшено на 247,82 долл. США, а саме: відсотки у розмірі 0 долл. США, комісія у розмірі 0 долл. США, пеня 247,82 долл. США.

Згідно п. 3 укладеної між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 додаткової угоди від 16.10.2012 року до кредитного договору № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 року викладено у новій редакції п. 1.1. кредитного договору. Зокрема, новою редакцією п. 1.1. кредитного договору передбачено, що строк дії кредитного договору залишився без змін, а загальна сума позики складала 17208,26 доларів США. на наступні цілі: споживчі потреби у сумі 15000,00 доларів США, 844,00 доларів США страхування нерухомості, 825,00 доларів США особисте страхування.

Згідно п. 7 Додаткової угоди передбачено, що в разі порушення Позичальником строків по сплаті відсотків за користування кредитом та винагород, зазначених в Кредитному договорі, за весь період неналежного виконання таких зобов'язань по сплаті відсотків та винагород. Позичальник сплачує Банку неустойку у наступних розмірах: 100 % від розміру неналежно сплачених відсотків за користування кредитом; 100 % від розміру неналежно сплачених винагород, передбачених Кредитним договором.

Матеріали справи містять додаток до Додаткової угоди: графік погашення заборгованості, що передбачає щомісячне внесення рівними частками суми у розмірі 332,34 дол. США.

Згідно наявної в матеріалах справи АНКЕТИ-ЗАЯВИ від 18.10.2012 згідно якої він ознайомлений і згоден з умовами кредитування які були надані йому у письмовій формі, своїм підписом він підтверджує факт про надання йому інформації про умови кредитування в ПриватБанк…

Матеріали справи містять копію іпотечного договору укладеного між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» від 22.02.2005 року. Предметом даного договору є надання Іпотекодавцем ( ОСОБА_1 ) в іпотеку майна а саме належну йому на праві власності (відповідно до Договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Селехман О.А 16.02.2005 року за №268 квартиру) кв. АДРЕСА_2 .

Згідно вказаного Договору іпотекою забезпечується виконання зобов'язань Іпотекодавця, що впливають з кредитного договору від 21.02.2005 року №MKZ7GK04400010.

Відповідно до ч.4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 06.05.2019 у справі № 308/6966/15-ц, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 30.10.2019, у цьому позові банку відмовлено (посилання в мережі Internet на Єдиний державний реєстр судових рішень https://reyestr.court.gov.ua/Review/81701186, ІНФОРМАЦІЯ_1 ). Ухвалою Верховного Суду від 23.06.2021 касаційне провадження у справі № 308/6966/15-ц закрито ( https://reyestr.court.gov.ua/Review/98000239).

Рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у справі № 308/6966/15-ц встановлено, зокрема, що:

21.01.2015 ОСОБА_1 як діючий військовослужбовець письмово звернувся на адресу ПАТ КБ «Приватбанк» із заявою про необхідність проведення перерахунку зобов'язань за вказаним кредитним договором (із врахуванням здійснених платежів починаючи з першого дня настання особливого періоду);

на підтвердження статусу військовослужбовця одночасно з вказаною заявою відповідачем цінним листом надіслано оригінал довідки УСБУ в Закарпатській області № 58/11-17 від 20.01.2015, з якої вбачається, що відповідач проходить військову службу в СБУ з 14.11.2000;

зазначені позивачем у відповіді на відзив від 24.05.2018 № 20180226/1162 обґрунтування позовних вимог в тій частині, що особливий період в Україні діяв лише з 18.03.2014 по 02.05.2014, з 07.05.2014 по 21.06.2014, з 24.07.2014 по 07.09.2014 та з 20.01.2015 по 22.08.2015 є такими, що суперечать вимогам чинного законодавства;

згідно листа ПАТ КБ «Приватбанк» від 12.11.2015 № 20.1.0.0.0/7-20151102/1891 станом на 17.03.2014 сума заборгованості відповідача за кредитним договором № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 становила 4358,12 дол. США;

згідно виписки ПАТ КБ «Приватбанк» від 06.10.2017 № OR8TU78QEP6JDNFM по кредиту за договором № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 загальна сума платежів, які вказано у графі «Платіж клієнта», за період з 20.03.2014 по 13.05.2016 включно становить 4917,44 дол. США;

на погашення кредитного зобов'язання за договором № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 з початку дії в Україні особливого періоду по 13.05.2016 відповідачем здійснено оплати у загальному розмірі 4917,44 дол. США, тобто на 559,32 дол. США більше від загальної суми заборгованості відповідача станом на 17.03.2014;

20.03.2014 (після початку особливого періоду) ОСОБА_1 сплачено на погашення кредиту платіж в розмірі 1043,24 дол. США, цим платежем ним будо повністю погашено прострочену на той час заборгованість по кредиту і станом на 20.03.2014 прострочена заборгованість по тілу кредиту, відсоткам комісії та пені була відсутня, а поточна (непрострочена) заборгованість по кредиту становила 3295,20 дол. США;

оскільки після 17.03.2014 банк не вправі був нараховувати жодні відсотки, комісію та пеню, то всі сплачені після 20.03.2014 ОСОБА_1 платежі повинні були бути спрямованими на погашення поточної заборгованості по тілу кредиту;

після 20.03.2014 ОСОБА_1 на погашення кредиту сплачено 3522,65 дол. США, що є більше ніж його поточна заборгованості; нараховані в розрахунку заборгованості банку суми виникли внаслідок того, що позивач після 17.03.2014 продовжував нараховувати відповідачу відсотки, комісію та пеню, і частину сплачених ОСОБА_1 сум спрямовував на погашення нарахованої таким чином заборгованості;

однак, такі дії банку є неправомірними та суперечать ч. 15 ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»;

Вказаним рішенням суду першої інстанції також було встановлено, що «..надані позивачем ордер-розпорядження від 24.02.2005 року та заява на видачу готівки № 100 від 24.02.2005 року свідчать про отримання відповідачем через касу ПАТ КБ «ПриватБанк» готівкових коштів виключно у розмірі 15000,00 доларів США. Інших документів, які б підтверджували факт надання ПАТ КБ «ПриватБанк» відповідачу за кредитним договором № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 року готівкових коштів у розмірі понад 15000,00 доларів США, позивачем не надано».

Наведе свідчить про те, що встановленими та доведеними є обставини укладання вказаних вище договору та додаткової угоди, а також фактичне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком.

Рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у справі № 308/6966/15-ц встановлено, зокрема, що: станом на 14.06.2016 відповідач, з огляду на його звільнення як військовослужбовця протягом дії особливого періоду від сплати штрафних санкцій, пені за невиконання зобов'язань перед банками та процентів за користування кредитом, фактично вже у повному обсязі виконав свої зобов'язання перед ПАТ КБ «Приватбанк» за кредитним договором № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005.

Зі змісту вказаного рішення суду не вбачається, що відповідачем заперечувалося факт укладання ним договору, так само як і не йдеться про порушення його прав під час підписання спірних Кредитного договору та Додаткової Угоди.

Слід зазначити, що матеріали справи не містять жодних відомостей про те, що позичальник звертався до Банку із зауваженням щодо змісту кредитного договору, чи із пропозиціями про внесення змін до такого.

ОСОБА_1 , визнає що між ним та Банком укладено Кредитний договір, та що ним отримано кредитні кошти у розмірі 15 000,00 доларів США.

Слід зазначити, що відповідно до п. 1 Додаткової Угоди від 16 жовтня 2012 року, сума заборгованості, що виникла в період із дати надання Позичальнику кредиту до дати підписання Додаткової Угоди, зменшено на 247,82 долл. США, а саме: відсотки у розмірі 0 долл. США, комісія у розмірі 0 долл. США, пеня 247,82 долл. США.

Зі змісту відзиву на позовну заяву вбачається, що представник банку вказує на те, що жодної нової видачі кредиту не відбулося, а лише збільшено тіло кредиту на суму 539,26 доларів США вже наявної простроченої заборгованості. При цьому представник банку вказує на те, що вказане не порушує прав боржника, оскільки на вказану суму перестали нараховуватись неустойки, а почали нараховуватись поточні відсотки, вирівнялася платіжна дисципліна.

При цьому, позивач сам вказує на те, що 16.10.2012, виходячи з положень Додаткової угоди, вбачається, що було зараховано 539,26 доларів США в розмірі простроченої на той час заборгованості, на яку Банк збільшив розмір його основного зобов'язання.

Відповідно до частини першої статей 1054, 1055 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі.

Згідно з статтями 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно із частинами першої - третьої, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 230 ЦК України встановлено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 8 постанови №9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.

За положеннями статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).

Частинами першою, третьою та четвертою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (стаття 638 ЦК України).

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

За положеннями статті 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Згідно пункту 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (пункт 1 частини другої статті 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг.

Держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману, є нечесною підприємницькою практикою, а тому встановлено заборону на таку діяльність. Пунктом 2 частини 1 статті 19 вказаного Закону визначено, що практикою, яка вводить в оману стосовно основних характеристик продукції, зокрема, таких, як її наявність, переваги, очікувані результати споживання, є підприємницька практика, що спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б. Також згідно частини 2 вказаної статті Закону підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Відповідно до частини 1 статті 11 вказаного Закону (у редакції, чинній на час укладення договору) договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Пунктом 2 статті 11 вказаного Закону передбачено, що перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Недотримання зазначених вимог відповідно до частини 6 статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» є підставою для визнання правочину недійсним, як такого, що укладений з використанням нечесної підприємницької практики.

Згідно з частинами 1, 2, 5, 6, 7 статті 18 вказаного Закону продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення також підлягають зміні; або договір може бути визнаним недійсним у цілому. Положення, що було визнано недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення.

Аналізуючи положення статті 18 цього Закону, для кваліфікації умов договору як несправедливих необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п.6 ч.1 ст.3, ч.3 ст.509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві, а у випадку визнання окремого положення договору несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним в цілому.

Велика Палата Верховного Суду ( у постанові від 13 липня 2022 року Справа № 363/1834/17 Провадження № 14-53цс21) зауважує, що особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов'язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.

Приписи частин другої та третьої статті 6 і статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити.

Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Однак останні у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також, якщо ці відносини врегульовані імперативними нормами.

Тому сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов'язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов'язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням (див. близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 1 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 (пункти 7.6-7.10)).

При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважує, що практику застосування наведених приписів під час вирішення питання про недійсність (оспорюваність, нікчемність) умови про плату (комісію) за управління кредитом (за обслуговування кредиту), інші подібні платежі у договорах про споживчий кредит треба формувати на підставі сукупного аналізу законодавства, чинного на момент укладення відповідного договору, з урахуванням його неодноразової зміни:

На час укладення кредитного договору (06 грудня 2005 рік) стаття 21 Закону № 1023-XII передбачала таке: «Умови договору, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Якщо в результаті застосування умов договору, що обмежують права споживача, споживачеві завдано збитків, то вони повинні бути відшкодовані винною особою у повному обсязі. Споживач має право на відшкодування збитків, завданих йому виробником (виконавцем, продавцем) у зв'язку з використанням останнім переваг свого становища у виробничій чи торговельній діяльності». У вказаній редакції зазначена стаття діяла до 13 січня 2006 року, що є датою набрання чинності Законом № 3161-IV, згідно з яким Закон № 1023-XII виклали у новій редакції.

З 13 січня 2006 року також почали діяти нові редакції: статті 18 Закону № 1023-XII, яка визначила підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Такі умови є несправедливими тоді, якщо всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача(частина друга статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п'ята вказаної статті); статті 19 Закону № 1023-XII про заборону нечесної підприємницької практики - будь-якої підприємницької діяльності або бездіяльності, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції (пункт 14 статті 1 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Поняттям такої практики охоплюється, зокрема, будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману (пункт 2 частини другої статті 19). За змістом абзацу першого частини другої цієї статтіпідприємницька практика вводить в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б. Така практика вводить в оману, зокрема, стосовно ціни або способу розрахунку ціни, потреби у послугах (пункти 3 і 4 частини другої статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору (абзац восьмий частини другої вказаної статті у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними (частина шоста статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV).

10 травня 2007 року Правління НБУ прийняло постанову, якою затвердило Правила № 168, що набрали чинності 5 червня 2007 року. Згідно з пунктом 3.6 цих Правил банки не мали права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Ці Правила втратили чинність 10 червня 2017 року.

16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон № 3795-VI. Згідно з абзацом дев'ятим пункту 8 розділу І цього Закону частину четверту статті 11 Закону № 1023-XII було доповнено новим абзацом третім такого змісту: «Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною». Наведені приписи у такій редакції діяли до 10 червня 2017 року, коли набрав чинності Закон № 1734-VIII. Згідно з останнім текст статті 11 Закону № 1023-XII виклали у новій редакції, що не передбачала нікчемності зазначених умов договору, а звужувала дію Закону № 1023-XII до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону № 1734-VIII.

Закон № 1734-VIII у редакції, чинній до 19 жовтня 2019 року (дати набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав споживачів фінансових послуг» від 20 вересня 2019 року), до загальних витрат за споживчим кредитом відносив витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов'язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту (пункт 4 частини першої статті 1). Цей же пункт з 19 жовтня 2019 року визначив, що до загальних витрат за споживчим кредитом належать витрати споживача, пов'язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов'язкові платежі за супровідні послуги кредитодавця, кредитного посередника (за наявності) та третіх осіб.

Наведені вище приписи ЦК України, Закону № 1023-XII у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору, та Закону № 2121-III прямо не вказували на недійсність умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом. Станом на час укладення кредитного договору частина перша статті 21 Закону № 1023-XII передбачала можливість визнання недійсними умов договорів, у тому числі про надання кредитів на споживчі цілі, якщо ці умови обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством.

Станом на час введення в дію Закону № 1023-XII (1 жовтня 1991 року), - частина перша статті 15 якого передбачала близькі за змістом приписи, як і редакція його частини першої статті 21, введена у дію з 15 січня 1994 року, - діяв Цивільний кодекс Української РСР. Він не встановлював інституту нікчемності правочину, який запровадили аж у ЦК України, що набрав чинності 1 січня 2004 року. Єдиним механізмом підтвердження недійсності угоди, що існував до появи вказаного інституту, було визнання такої недійсності за рішенням суду. Тому застосоване у чинній на час укладення кредитного договору редакції частини першої статті 21 Закону № 1023-XII формулювання «визнаються недійсними» потрібно розуміти як визнання саме судом недійсною умови договору, що обмежує права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, а не як її нікчемність, поняття якої запровадили значно пізніше, ніж зазначену редакцію Закону № 1023-XII.

Отже, припис частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та припис частини третьої статті 215 ЦК України, передбачають визнання умови договору (правочину) недійсною (недійсним). За історичного та системного тлумачення цих приписів таке визнання в обох випадках здійснює суд.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважує, що умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного до 13 січня 2006 року, щодо встановлення додаткової плати (комісії) за обслуговування споживчого кредиту є оспорюваною (частина перша статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час його укладення, частина третя статті 215 ЦК України). Таку умову суд може визнати недійсною, зокрема через невідповідність частині першій статті 203 ЦК України (пункту 6 частини першої статті 3, частині третій статті 509 ЦК України, частині першій статті 21 Закону № 1023-XII у вказаній редакції, частині третій статті 55 Закону № 2121-III).

Велика Палата ВС зауважила, що немає підстав вважати умову конкретного кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом нікчемною ані з огляду на приписи ст. 21 Закону в редакції, чинній на час укладення цього договору, ані з огляду на приписи ст. 228 ЦК України. Така умова є недійсною як оспорювана.

З огляду на висновки, сформульовані в цій постанові, для забезпечення єдності судової практики щодо вирішення питань дійсності (оспорюваності, нікчемності) умов про плату (комісію, інші подібні платежі) за управління кредитом (обслуговування кредиту, розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку тощо) у кредитних договорах, укладених до 13 січня 2006 року, ВП ВС відступила від низки висновків, які сформулював Верховний Суд, а саме: а) про нікчемність умови про додаткову сплату позичальником на користь банку комісії за розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку; б) про відповідність вимогам законодавства умов укладених у 2005 році кредитних договорів стосовно щомісячної комісії за розрахунково-касове обслуговування, комісій за користування та за управління кредитом і необхідність урахування для встановлення дійсності цих умов поведінки позичальників, які були ознайомлені з такими умовами, підписали відповідні договори та тривалий час їх виконували (справи № 667/10018/15-ц, № 718/194/17, № 727/557/16-ц, № 442/475/17).

Також Велика Палата ВС висловилася щодо ефективності вимоги про зобов'язання банку перерахувати кредитну заборгованість. Відповідно до звичаїв ділового обороту в кредитних правовідносинах саме банк або інша фінансова установа розраховує заборгованість. Хоча такі дії кредитор вчиняє на власну користь, їх невчинення зумовлює стан юридичної невизначеності, неможливість припинення боржником зобов'язання виконанням, проведеним належним чином, за відсутності інформації про дійсну суму його заборгованості. Тому боржник може вимагати належного розрахунку заборгованості, а кредитор повинен виконати такий обов'язок (п. 5 ч. 1 ст. 16 ЦК України) задля задоволення інтересу боржника в юридичній визначеності. Задоволення вимоги боржника зобов'язати кредитора перерахувати заборгованість за договором (аналогічно, як і списати якусь її частину, якої стосується спір) може бути способом захисту права боржника на мирне володіння майном.(Постанова Великої Палати ВС від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21).

Позивач у даному випадку звертаючись до суду із даним позов, стверджує що був введений в оману Банком, оскільки йому не було повідомлено усі умови щодо надання кредиту та просив визнати недійсними договір та додаткову угоду в цілому.

При цьому, ВП ВС у своїй постанові від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21) висловилася щодо наслідків включення до договору споживчого кредиту умови, якою встановлено плату за надання інформації, що за законом повинна надаватися безоплатно. Велика Палата ВС ВП ВС дійшла висновку про те, що положення пунктів 1.4 та 6 кредитного договору, укладеного між позивачкою та відповідачем, щодо обов'язку позичальника сплачувати плату за обслуговування кредиту щомісячно в терміни та у розмірах, визначених графіком щомісячних платежів за кредитним договором, є нікчемними. Якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину.

Верховний Суд у своїх постановах від 02 жовтня 2019 року у справі № 640/2755/16-ц, від 17 червня 2021 року у справі № 551/424/16-ц та від 23 липня 2018 року у справі № 227/227/17 вказав на те, що визнання недійсним певного положення правочину не є підставою для визнання недійсним правочину в цілому.

Таким чином, навіть у разі якщо умови кредитного договору в частині сплати винагороди за надання фінансового інструменту є недійсними, або визнання недійсним певного положення правочину не є підставою для визнання недійсним правочину в цілому.

В даній справі позивач, та його представник наполягають на визнанні недійсним кредитного договору, додаткової угоди в цілому.

Крім того, за змістом статті 233 ЦК України ознаками правочину, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто особа усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

Для кваліфікації правочину за статтею 233 ЦК України необхідна обов'язкова наявність двох умов у сукупності: тяжкої обставини і вкрай невигідних умов вчинення правочину. Крім того, має бути причинно-наслідковий зв'язок між тяжкими обставинами та укладеним правочином (його укладання саме з метою усунення обставин).

Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів; відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України.

Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину.

Відповідне тлумачення статті 233 ЦК України надано у постановах Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 401/218/18, від 22 вересня 2023 року у справі № 711/4680/21.

Зі змісту додаткової угоди вбачається, що із загальної суми кредиту частина спрямовується на погашення заборгованості за основним договором, а частина - на оплату страхових платежів. З такими умовами договору та додаткової угоди позичальник ознайомився та погодився, про свідчать його підписи.

Отже, посилання ОСОБА_1 на те, що його введено в оману, є безпідставними, адже як в самому кредитному договорі так і в додатковій угоді зазначені суми кредитів у розмірі 16669,00 доларів США та 17208,26 доларів США відповідно, тобто з урахуванням оплати вищевказаних страхових послуг та суми заборгованості, що виникла в період з дати надання Позичальнику кредиту до дати підписання цієї Додаткової угоди. Таким чином, позичальник усвідомлював, яка сума коштів йому надається у кредит, і висловив бажання отримати саме цю суму, додаткових вимог щодо умов договору не заявляв.

Також суд приходить до висновку щодо відсутності підстав для визнання оспорюваних договору та додаткової угоди недійсними через їх вчинення під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах. Сама по собі наявність боргу за основним кредитним договором та, по суті, потреба в укладенні додаткової угоди враховуючи наявність кредитної заборгованості, не є тяжкими обставинами у розумінні статті 233 ЦК України. Доказів на підтвердження того, що кредитні кошти за оспорюваним договором були отримані позивачем на вкрай невигідних умовах, ОСОБА_1 не надано. Підписуючи кредитний договір та додаткову угоду ОСОБА_1 підтвердив, що ознайомлений з умовами надання кредиту, в тому числі з сумою кредиту, його особливостями, перевагами та недоліками. Крім того, позивачем не надано доказів на підтвердження того, що умови спірного договору порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди йому, як споживачеві. До того ж, правочин під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах має вчинятися особою добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Натомість, позивач посилався, зокрема, на застосування до нього обману, тож наведені підстави недійсності правочину суперечать одна одній.

При цьому, твердження позивача про те, що на момент укладення договору йому не було повідомлено всю необхідну інформацію про умови договору, суд розцінює критично, оскільки ці доводи спростовуються кредитним договором та додатковою угодою, у яких чітко викладені умови надання кредитних коштів.

Установлено, що позивач отримав примірник цього договору, про що свідчить його особистий підпис на спірному договорі, який одночасно, в силу умов Договору, підтверджує не тільки факт укладення кредитного договору, а згоду позивача на усі умови, зазначені у ньому, а й відповідне отримання примірника цього договору, та підписав анкету-заяву про ознайомлення з умовами кредитування в ПриватБанку згідно додаткової угоди.

Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні ризики тощо, які передують укладенню договору.

Правові наслідки вчинення правочину внаслідок обману, передбачені статтею 230 ЦК України.

Відповідно до статті 230 ЦК України у взаємозв'язку зі статтею 12 ЦПК України наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Отже, під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14 міститься висновок, що обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Обравши способом захисту своїх прав визнання недійсним кредитного договору з підстав передбачених статтею 230 ЦК України та статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» позивач у силу положення частини третьої статті 12 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог.

За положеннями статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Доводи заявника про те що банк під час укладання договору та додаткової угоди приховав від позичальника повну та об'єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, чим ввів позичальника в оману, щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку сплатив би позичальник банку, погашаючи кредит у порядку, визначеному графіком погашення заборгованості не можуть бути прийняті до уваги, оскільки позивач не надав суду належних та допустимих доказів, які беззаперечно підтверджували наявність умислу в діях банку, істотність значення обставин, щодо яких його введено в оману, і сам факт обману.

Сторони укладаючи договір 21.02.2005 обумовили місячний платіж в розмірі 264,66 доларів США та строк дії кредиту в 120 місяців, до 20.02.2015 року, відтак, позичальник розумів розмір свого фінансового обов'язку за договором (264,66 доларів США * 120 = 31 759,20 доларів США).

Посилання позивача на те, що під час укладення спірного кредитного договору та додаткової угоди йому не надано усю необхідну та достатню інформацію щодо умов кредитування є безпідставні, оскільки спірний кредитний договір укладений у письмовій формі, містить положення щодо розміру кредиту, дату його видачі, розмір річної відсоткової ставки та умови встановлення розміру процентної ставки, право дострокового повернення кредиту, детальний розпис платежів по кредиту.

Згідно матеріалів справи як уже зазначалося, вартість кредиту, його умови визначені у п 1.1 кредитного договору, який підписаний позивачем, також згідно додатку до договору було складено та ознайомлено позивача із графіком погашення кредиту згідно додаткової угоди.

Закріплена у статті 204 ЦК України презумпція правомірності правочину передбачає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У розумінні вказаних ОСОБА_1 підстав недійсності кредитного договору та додаткової угоди підлягає встановленню те, що зміст кредитного договору як правочину суперечить Закону України «Про захист прав споживачів», а саме положенням частини 1 статті 19 Закону, якою заборонена нечесна підприємницька діяльність.

Отже, для доведеності правових підстав недійсності кредитного договору та додаткової угоди (від дійсності кредитного договору залежить дійсність забезпечувальних договорів) підлягає встановленню здійснення банком в момент укладення договору (вчинення правочину) нечесної підприємницької діяльності.

Наявні в справі докази не надають підстав вважати, що заборонена частиною 1 статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька діяльність» в момент укладення з ОСОБА_1 кредитного договору та додаткової угоди з боку банку мала місце.

ОСОБА_1 нечесну підприємницьку практику АК КБ «Приватбанк» пов'язує з діяльністю, що ввела його як споживача в оману. За змістом позовних вимог позивач вважає, що при укладенні спірного правочину банк свідомо та навмисно ввів його в оману щодо істотної умови кредитного договору як то його ціни, а саме абсолютного значення здорожчання кредиту та реальної відсоткової ставки з метою привернення уваги до фінансової послуги саме цього кредитора.

Відповідно до статті 6 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (ст.627 ЦК України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч.1 ст.628 ЦК України).

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст.629 ЦК України).

ОСОБА_1 не оспорює укладення кредитного договору та додаткової угоди, отже, у сенсі положень частин 1, 2 статті 638 ЦК України слід виходити з того, що сторонами договору якими був ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , станом на 21.02.2005 року та станом на 16.10.2012 року було досягнуто в належній формі згоди щодо усіх істотних умов договору, в тому числі й щодо предмету договору (валюти договору, строку кредитування, повернення кредиту, сплати процентів за користування коштами, надання кредиту для особистих потреб позичальника, черговості погашення заборгованості, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору, строки повернення коштів, тощо), умов забезпечення кредиту, прав та обов'язків банку та позичальника тощо.

В силу передбаченого статтею 627 ЦК України принципу свободи договору ОСОБА_1 був вільним в укладенні кредитного договору саме з ПАТ КБ «ПриватБанк», у виборі саме цього банку як сторони кредитних відносин, у визначенні умов кредитного договору тощо.

Ризики надання кредиту в іноземній валюті рівною мірою були і є ризиками як банку так і позичальника, такі ризики жодним чином не свідчать про нечесну підприємницьку практику, введення в оману тощо.

ОСОБА_1 свідомо обрав ПАТ КБ «ПриватБанк» для кредитування власних поточних потреб, уклав договір на отримання кредиту в іноземній валюті, отримав кредитні кошти та розпорядився коштами на власний розсуд.

Крім того, додаткова угода є відповідно додатком до основного договору, вона не анулює кредитний договір, а вносить відповідні поправки в ті пункти, які сторони узгодили на момент підписання даної угоди.

Дослідивши зміст спірного договору, суд не встановив умов, які є агресивними, несправедливими та могли позивача ввести в оману. Тим не менше, відповідач запропонував позивачу свої умови договору, які позивач добровільно прийняв та погодився з ними.

Виконання ОСОБА_1 кредитного договору в частині погашення кредиту та сплати процентів за користування коштами впродовж 9 років безспірно підтверджує те, що умови кредитного договору йому були відомі, зрозумілі та прийнятні.

Рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у справі № 308/6966/15-ц встановлено, зокрема, з виписки по рахунку ОСОБА_1 слідує, що 20.03.2014 (після початку особливого періоду) ним сплачено на погашення кредиту платіж в розмірі 1043,24 доларів США. Цим платежем ним будо повністю погашено прострочену на той час заборгованість по кредиту, і станом на 20.03.2014 прострочена заборгованість по тілу кредиту, відсоткам комісії та пені була відсутня, а поточна (непрострочена) заборгованість по кредиту становила 3295,20 доларів США.

Оскільки після 17.03.2014 банк не вправі був нараховувати жодні відсотки, комісію та пеню, то всі сплачені після 20.03.2014 ОСОБА_1 платежі повинні були бути спрямованими на погашення поточної заборгованості по тілу кредиту.

З виписки по рахунку слідує, що після 20.03.2014 ОСОБА_1 на погашення кредиту сплачено 3522,65 доларів, що є більше ніж його поточна заборгованості. Нараховані в розрахунку заборгованості банку суми виникли внаслідок того, що позивач після 17.03.2014 продовжував нараховувати відповідачу відсотки, комісію та пеню, і частину сплачених ОСОБА_1 сум спрямовував на погашення нарахованої таким чином заборгованості.

Позивач в подальшому зобов'язання за кредитним договором виконувати перестав, питання недійсності кредитного договору порушив лише після виникнення з 2014 року заборгованості.

Матеріали справи та встановлені судом обставини не дають підстав вважати, що дії відповідача при укладанні спірного кредитного договору суперечили волевиявленню позивача ОСОБА_1 , а також про наявність у таких діях умислу з боку банку, який був спрямований на введення споживача в оману.

Також матеріали справи не містять доказів на спростування презумпції правомірності правочину у цілому, зокрема не спростовано, що під час укладення кредитного договору позивач ОСОБА_1 діяв свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодився з його умовами, визначивши при цьому характер правочину і всі його істотні умови.

Даних про звернення позивача до банку з приводу незрозумілості договору, несправедливості його умов, неправомірності положень договору, порушення прав позичальника як споживача, тощо, до виникнення заборгованості та звернення з позовом до суду у справі немає.

Таким чином, волевиявлення сторін було вільним і направленим на отримання реальних наслідків договору, тобто як з боку позивача з метою отримання кредитних коштів,так із боку відповідача АТ КБ «ПриватБанк» з метою повернення виданих коштів і отримання прибутку. Укладаючи договір та додаткову угоду позивач засвідчив факт ознайомлення його з умовами та дав свою згоду на отримання кредиту на цих умовах, при цьому позивач не вбачав в діях відповідача порушень принципу рівності сторін та наявність несправедливих умов, по відношенню до нього, як споживача.

Позивач вважає, що умови кредитного договору є такими, що не відповідають чинному законодавству України щодо споживчого кредитування та захисту прав споживачів, оскільки встановлюють щомісячну плату за «комісію» та згідно додаткової угоди (винагороду фінансового інструменту), тобто супутню послугу банку, яка за законом повинна надаватись безоплатно.

Суд зазначає, що вказані обставини не можуть бути підставою для визнання кредитного договору недійсним в цілому. Згідно положень ст. 217 ЦК України, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

За таких обставин, у справі не встановлено доказів укладення позичальником кредитного договору із вадами волі.

Враховуючи те, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що при укладенні кредитного договору було відсутнє його волевиявлення, сторонами було погоджено усі істотні умови договору, які не можна вважати несправедливими, незбалансованими, оманливими щодо позичальника або такими, що завдали шкоди позичальнику, який на власний розсуд добровільно розпорядився своїми цивільними правами, взяв на себе та тривалий час виконував цивільні обов'язки за договором, та згідно рішень судів у справі № 308/6966/15-ц фактично вже у повному обсязі виконав свої зобов'язання перед ПАТ КБ «Приватбанк» за кредитним договором № MKZ7GK04400010 від 21.02.2005 станом на 14.06.2016 і протилежного не довів; з цим позовом про недійсність кредитного договору позичальник звернувся майже через дев'ять років після його укладення та отримання кредиту, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

Щодо посилання представника позивача на те, що висновком експерта № СЕ-19/107-23/6082-ЕК від 03.07.2023р. встановлено, що визначити розмір щомісячного платежу за користування кредитом, відповідність щомісячного платежу 264,66 дол. США умовам п. 1.1 Кредитного договору та 332,34 дол. США умовам додаткової угоди (суми/розміру позики, строку/терміну кредитування, розміру відсотків за користування кредитом, розміру разової комісії та щомісячної комісій, порядку розрахунків та порядку погашення заборгованості) експерту не надається за можливе, слід зазначити наступне.

Судом досліджено висновок експерта № СЕ-19/107-23/6082-ЕК від 03.07.2023р., згідно якого судова економічна експертиза Закарпатським НДЕКЦ проведена за заявою ОСОБА_1 . Зі змісту висновку вбачається, що «(Висновок): визначити розмір щомісячного платежу за користування кредитом, відповідність щомісячного платежу 264,66 дол. США умовам п. 1.1 Кредитного договору та 332,34 дол. США умовам додаткової угоди (суми/розміру позики, строку/терміну кредитування, розміру відсотків за користування кредитом, розміру разової комісії та щомісячної комісій, порядку розрахунків та порядку погашення заборгованості) експерту не надається за можливе з причин викладених у дослідницькій частині».

При цьому у дослідницькій частині вказано зокрема на те, що Банком не надано всіх необхідних для проведення експертизи документів, а також вказано на те, що «…, виходячи з вищенаведеного та враховуючи те, що у п. 1.1. договору зазначено дві суми для розрахунку для розрахунку кредиту і відсотків - 16669,00 та 15000,00 доларів США, не має чітко зазначених умов сплати щомісячної комісії, а п.3.11 в договорі відсутній, та ненадання на дослідження Графіку погашення заборгованості за кредитним договором № MKZ7FK04400010 від 21.02.2005 (Додаток 1), експерту не надається за можливе надати відповідь на запитання щодо відповідності розміру щомісячного платежу за користування кредитом (264,66 доларів США) умовам кредитного договору № MKZ7FK04400010 від 21.02.2005: суму/розмір позики, строк/термін кредитування, розмір відсотків за користування кредитом, розмір разової комісії та щомісячної комісій, порядок розрахунків та порядок погашення заборгованості.».

Суд вивчивши висновок експерта вважає, що в експертом не встановлено обставин які б свідчили про те, що передбачений пунктом 1.1 кредитного договору розмір щомісячного платежу за користування кредитом (264,66 доларів США ) умовам такого договору, в тому числі передбачені кредитним договором: суму/розмір позики, строк/термін кредитування, розмір відсотків за користування кредитом , розмір разової комісії та щомісячної комісії, порядок розрахунків та порядок погашення заборгованості не відповідає.

Згідно з частиною першою статті 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами встановленими статтею 89 цього Кодексу.

З приводу доводів позивача щодо того, що висновком експерта № СЕ-19/107-23/6082-ЕК від 03.07.2023р. за результатами проведення судово-економічної експертизи, встановлено, що визначити розмір щомісячного платежу за користування кредитом, відповідність щомісячного платежу 264,66 дол. США умовам п. 1.1 Кредитного договору та 332,34 дол. США умовам додаткової угоди (суми/розміру позики, строку/терміну кредитування, розміру відсотків за користування кредитом, розміру разової комісії та щомісячної комісій, порядку розрахунків та порядку погашення заборгованості) експерту не надається за можливе, що не відповідає відсотковій ставці вказаній у договорі, додатковій угоді до такого та що при рознесенні коштів із основного - транзитного рахунку на субрахунки для зарахування за відсотки та тіло кредиту, розподілення коштів для зарахування тіла кредиту та відсотків здійснювалось не вірно та не відповідно до умов зазначених у договорі, то суд звертає увагу, на те, що не зазначення у кредитному договорі реальної процентної ставки не є підставою для визнання кредитного договору недійсним. Такі обставини враховуються при перевірці правильності розрахунку кредитної заборгованості та на дійсність правочину не впливають.

До такого висновку прийшов Верховний суд у постанові від 30.06.2023 у справі №185/8140/15-ц (провадження № 61-1151св23).

Висновок експерта за результатами проведення судово - економічної експертизи № СЕ-19/107-23/6082-ЕК від 03.07.2023р, на який посилається позивач, не спростовує дійсності кредитного договору та додаткової угоди, оскільки не спростовує обізнаність та погодження ОСОБА_1 з усіма умовами надання кредиту банком, у тому числі, і з сукупною вартістю кредиту у вигляді реальної відсоткової ставки за кредитним договором та сукупної вартості кредиту у вигляді абсолютного здороження кредиту, а може бути підставою лише для правильного обрахування суми боргу позичальника перед банком, в разі встановлення судом обставин, що свідчать про помилковість наведених банком розрахунків заборгованості.

А тому у сукупності із іншими встановленими судом обставинами та дослідженими доказами не може бути підставою для задоволення позову.

У свою чергу, позовна вимога про застосування відповідних наслідків недійсності вказаних кредитного договору та додаткової угоди до нього, є похідною від первісних вимог про визнання недійсними кредитного договору та додаткової угоди, а тому в її задоволенні слід також відмовити.

Щодо строків позовної давності то слід вказати на наступне:

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Частиною першою статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", наведених у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого положеннями Цивільного процесуального кодексу України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Оскільки позивачем не надано суду належних і допустимих доказів на спростування презумпції можливості та обов'язку знати про стан своїх майнових прав, зокрема з моменту укладення та підписання оспорюваного кредитного договору 21 лютого 2005 року та укладенням додаткової угоди від 16.10.2012 року, тому на переконання суду, саме з цього дня позивач міг дізнатися про порушення його прав, а отже ним пропущено строк позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, що є підставою для відмови у позові в частині визнання недійсним кредитного договору та додаткової угоди.

Разом із тим, відповідно до постанови Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 509/3589/16-ц (провадження № 61-16895св18), сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то повинен відмовити в задоволенні такого позову саме з цієї підстави.

У справі, яка розглядається, з підстав що наведені вище, суд дійшов висновку щодо необґрунтованості позовних вимог.

Таким чином, виходячи із встановлених фактичних обставин справи, вимог чинного законодавства, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити повністю.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У статті 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

У відповідності до частини 2 статті 141 ЦПК України, оскільки у задоволенні позовних вимог відмовлено, понесені позивачем судові витрати у справі стягненню з відповідача не підлягають.

Керуючись, ст.ст. 258,259, 263,265,273 ЦПК України,-

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Балаж Марина Василівна, про визнання недійсним кредитного договору, додаткової угоди до кредитного договору, застосування відповідних наслідків недійсності вказаних кредитного договору та додаткової угоди до нього - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Закарпатського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не подано. В разі подання апеляційної скарги рішення набирає законної сили, якщо його не скасовано, після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Ужгородського

міськрайонного суду О.В.Фазикош

Попередній документ

114925766

Наступний документ

114925768

Інформація про рішення:

№ рішення:	114925767
№ справи:	308/1723/18
Дата рішення:	09.11.2023
Дата публікації:	17.11.2023
Форма документу:	Рішення
Форма судочинства:	Цивільне
Суд:	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
Категорія справи:	Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із договорів; Спори, що виникають із договорів позики, кредиту, банківського вкладу

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Передано судді (01.09.2025)
Дата надходження:	21.08.2025
Предмет позову:	про визнання недійсним кредитного договору, додаткової угоди до кредитного договору, застосування наслідків недійсності вказаних кредитного договору та додаткової угоди

Розклад засідань:

Минулі засідання (42)

04.03.2026 16:44	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
04.03.2026 16:44	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
04.03.2026 16:44	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
04.03.2026 16:44	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
04.03.2026 16:44	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
04.03.2026 16:44	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
04.03.2026 16:44	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
04.03.2026 16:44	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
04.03.2026 16:44	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
23.01.2020 10:30	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
10.03.2020 13:30	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
16.04.2020 13:30	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
14.05.2020 10:30	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
25.01.2021 13:40	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
25.02.2021 09:00	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
15.03.2021 11:30	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
27.04.2021 09:00	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
17.05.2021 10:00	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
16.06.2021 13:30	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
01.07.2021 11:00	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
14.09.2021 10:00	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
24.12.2021 13:30	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
28.01.2022 13:40	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
03.03.2022 09:30	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
18.01.2023 13:30	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
02.02.2023 14:30	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
15.02.2023 15:00	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
22.03.2023 10:30	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
04.04.2023 10:00	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
27.04.2023 13:30	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
16.05.2023 14:00	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
14.06.2023 10:00	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
05.07.2023 09:30	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
07.07.2023 09:30	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
20.07.2023 14:45	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
25.07.2023 15:00	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
11.09.2023 15:00	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
03.10.2023 15:30	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
07.11.2023 15:30	Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області
21.05.2024 09:00	Закарпатський апеляційний суд
19.11.2024 10:30	Закарпатський апеляційний суд
29.04.2025 11:00	Закарпатський апеляційний суд