Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
місто Харків
14.11.2023 р. справа №520/25266/23
Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденко А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом
ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)
до Управління соціального захисту населення адміністрації Шевченківського району Харківської міської ради (далі за текстом - відповідач, владний суб'єкт, орган публічної адміністрації)
провизнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити певні дії, -
встановив:
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) скасування рішення Управління соціального захисту населення адміністрації Шевченківського району Харківської міської ради від 18.08.2023 № 4820/04 у вигляді повідомлення про відмову у призначенні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) допомоги при народженні дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за заявою від 14.08.2023; 2) зобов'язання Управління соціального захисту населення адміністрації Шевченківського району Харківської міської ради призначити та виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) допомогу при народженні ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у порядку та розмірі, встановлених статтею 12 Закону України «Про державну допомогу сім ям з дітьми».
Аргументуючи ці вимоги зазначив, що має право на отримання допомоги при народженні дитини у зв'язку з народженням доньки. Наголошував, що відмова призначити вказану допомогу з підстав пропуску дванадцятимісячного строку звернення за виплатою, є протиправною. Стверджував, що отримання цієї допомоги є безперечним правом громадянина на соціальний захист, неможливість своєчасного звернення одним із батьків до органу, який здійснює призначення допомоги при народженні дитини, призводить до порушення інтересів дитини.
Відповідач про розгляд справи був сповіщений належно та завчасно, але обов”язку із подання відзиву на позов та доказів у спростування викладених у позові доводів не виконав.
За таких обставин, суд не вбачає перешкод у вирішенні спору по суті, адже учасниками справи не подано до суду доказів про відсутність фізичної змоги у прийнятні поза розумним сумнівом строки реалізувати права на подачу відповідних процесуальних документів.
Суд, повно виконавши процесуальний обов'язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
Заявник є громадянином України, що підтверджується копією паспорта серії НОМЕР_2 , має зареєстроване місце проживання у місті Харків за адресою, на яку поширюється територіальна юрисдикція відповідача.
ІНФОРМАЦІЯ_3 мала місце подія народження заявником на території Федеративної Республіки Німеччина у м.Лейпциг дитини - ОСОБА_3 ”ям- ОСОБА_4 .
Заявник звернувся до відповідача і з заявою про призначення допомоги при народженні дитини.
Повідомленням №4820/04 від 18.08.2023р. суб”єктом владних повноважень за даним зверненням було відмовлено у призначенні допомоги при народженні дитини, оскільки його звернення надійшло після спливу дванадцяти місяців з дня народження дитини.
Стверджуючи про невідповідність закону вчиненого органом публічної адміністрації управлінського волевиявлення у формі відмови, заявник ініціював даний спір.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
Статтями 1 і 8 Конституції України проголошено, що Україна є правовою державою, де діє верховенство права.
У ч.2 ст.19 Конституції України згадано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
При цьому, у ч.1 ст.68 Конституції України також згадано, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Отже, усі без виключення суб'єкти права на території України зобов'язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Суд вважає, що у контексті приписів ст.3 Конституції України у кореспонденції із приписами Декларації прав дитини (прийнята резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.1959р.) та Конвенції про права дитини від 20.11.1989р. (ратифікована Україною 27.02.1991р.) в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відтак, суд доходить до переконання про те, що усі процедурні питання у механізмах соціального забезпечення дітей (навіть і у випадку проведення виплати коштів (грошей) на користь батьків, але з цільовим призначенням, пов'язаним із існуванням чи розвитком дитини), не можуть мати пріоритету над суттю якнайкращого забезпечення інтересів дитини.
Це ж стосується і механізму адміністративної взаємодії між владними суб'єктами, на який відповідач посилається у відзиві, і цей механізм, поза розумним сумнівом, не повинен мати істотного (вагомого) юридичного впливу для стану захисту прав та інтересів заявника приватної особи, штучно створюючи безпідставні перешкоди.
Продовжуючи розгляду спору, суд відзначає, що Законом України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" від 21.11.1992р. №2811-XII (далі за текстом - Закон №2811-XII) визначений гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги.
Так, згідно ч.1 ст.1 Закону №2811-XII громадяни України, в сім'ях яких виховуються та проживають неповнолітні діти, мають право на державну допомогу у випадках та на умовах, передбачених цим Законом та іншими законами України.
Пунктом 2 частини 1 статті 3 Закону №2811-XII передбачено, що відповідно до цього Закону призначаються такі види державної допомоги сім'ям з дітьми, зокрема, допомога при народженні дитини.
Відповідно до статті 10 Закону №2811-XII, допомога при народженні дитини за цим Законом надається одному з батьків дитини (опікуну), який постійно проживає разом з дитиною.
Умови призначення допомоги при народженні викладені у положеннях ст.11 Закону №2811-XII, де указано, що допомога батькам при народженні дитини призначається на підставі свідоцтва про народження дитини. Опікунам зазначена допомога призначається на підставі рішення про встановлення опіки. Для призначення допомоги при народженні дитини до органу праці та соціального захисту населення за умови пред'явлення паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, та свідоцтва про народження дитини подається одним з батьків (опікуном), з яким постійно проживає дитина, заява за формою, встановленою центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, та копія свідоцтва про народження дитини. Даний перелік документів є вичерпним. Орган праці та соціального захисту населення за місцем проживання одного з батьків (опікуна), з яким постійно проживає дитина, має право отримувати від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій відомості, необхідні для призначення допомоги при народженні дитини.
Процедура призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми відповідно до ч.4 ст.1 Закону №2811-ХІІ деталізована затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001р. №1751 Порядком призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми (далі за текстом - Порядок № 1751).
Згідно з п.11 Порядку №1751 для призначення допомоги при народженні дитини органу соціального захисту населення за умови пред'явлення паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, подається, зокрема: 1) заява одного з батьків (опікуна), з яким постійно проживає дитина, що складається за формою, затвердженою Мінсоцполітики; 2) копія свідоцтва про народження дитини (з пред'явленням оригіналу).
У разі коли до заяви не додані всі необхідні документи, орган соціального захисту населення повідомляє заявника, які документи мають бути подані додатково. Якщо вони будуть подані не пізніше ніж протягом одного місяця з дня одержання зазначеного повідомлення, днем (місяцем) звернення за призначенням допомоги вважається день (місяць) прийняття або відправлення заяви (пункт 44 Порядку № 1751).
За правилами ст.11 Закону №2811-XII допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше дванадцяти місяців з дня народження дитини.
Суд підтверджує власне усвідомлення тієї обставини, що Законом №2811-XII та Порядком №1751 не передбачено можливості поновлення цього строку.
Водночас із цим, суд зважає, що у силу застосованої законодавцем конструкції практична реалізація права дитини на отримання грошової допомоги поставлена у залежність від волі та дій батьків дитини.
На переконання суду такий стан правової регламентації не узгоджується із приписами Декларації прав дитини (прийнята резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.1959р.) та Конвенції про права дитини від 20.11.1989р. (ратифікована Україною 27.02.1991р.), якими запроваджено правило якнайкращого забезпечення інтересів дитини.
За матеріалами справи установлено і учасниками спору не заперечується, що заявник звернувся до адміністративного органу поза межами строку визначеного ст.11 Закону №2811-XII.
Ця обставина учасниками справи не заперечується, а навпаки - фактично визнається у порядку ч.1 ст.78 КАС України.
Частиною 1 ст. 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 46 Конституції України закріплено право громадян на соціальний захист.
Згідно статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Суд зазначає, що відповідно до частини сьомої статті 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до ч.1 ст.13 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001р. №2402-III (далі за текстом - Закон №2402-III) з метою створення належних матеріальних умов для виховання дітей у сім'ях, держава надає батькам або особам, які їх замінюють, соціальну допомогу, передбачену Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 21.11.1992р. №2811-XII (далі - Закон №2811-XII) та іншими законами України.
На підставі вищевикладеного, суд приходить до висновків, що допомога при народженні дитини за своєю правовою природою призначена для покращення умов існування самої дитині. Фізична виплата коштів батькам дитини не змінює правової природи та призначення згаданої грошової допомоги.
Несвоєчасне ініціювання одним з батьків процедури виплати цієї грошової допомоги з будь-яких причин (як поважних і непереборних, так і неповажних, унаслідок безвідповідального чи недбалого ставлення тощо) призводить до порушення життєвих інтересів дитини.
Зважаючи на вік, фізіологічний стан та розумові здібності дитини, це порушення стосується істотних і життєво важливих інтересів дитини як людської істоти, нездатної самостійно забезпечити дотримання власних прав.
Тому суд вважає, що наслідки взагалі будь-якої правової поведінки батьків дитини об'єктивно не можуть бути визнані вагомими причинами для позбавлення самої дитини потенційно належних їй грошових виплат від держави Україна, у разі належності до громадянства цієї країни.
Подібні за змістом правові висновки також наведені у постановах Верховного Суду від 14.02.2018р. по справі №591/610/16-а, від 12.03.2019р. по справі № 760/183158/16-а, від 06.07.2020р. по справі № 265/4175/16-а.
З огляду на викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що наявна колізія між приписами ст.11 Закону №2811-XII та приписами Декларації прав дитини (прийнята резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.1959р.) і Конвенції про права дитини від 20.11.1989р. (ратифікована Україною 27.02.1991р.) підлягає розв'язанню на користь якнайкращого забезпечення інтересів дитини.
Суд також вважає за необхідне наголосити, що у силу висновків постанови Верховного Суду від 17.12.2018р. по справі №509/4156/15-а адміністративний суд під час перевірки правомірності рішення суб'єкта владних повноважень, повинен надати правову оцінку тим обставинам, які стали підставою для його прийняття та наведені безпосередньо у цьому рішенні, а не тим, які в подальшому були виявлені суб'єктом владних повноважень для доведення правомірності («виправдання») свого рішення.
У тексті оскаржуваного рішення жодних доводів, окрім пропуску 12-місячного строку на звернення за допомогою, суб'єкт владних повноважень не навів.
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
З положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності за стандартом доказування - «поза будь-яким розумним сумнівом», у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - «баланс вірогідностей».
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не означає реального існування такої обставини.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, суд констатує, що у ході розгляду справи владним суб'єктом не подано доказів відповідності закону оскарженого рішення, а обсяг використаних доказів та обрані мотиви не дозволяють визнати юридично правильними та фактично обґрунтованими ті підстави, які покладені адміністративним органом в основу оскарженого рішення, а тому оскаржене рішення підлягає скасуванню.
У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 16.09.2020р. у справі №817/1321/18 згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 06.11.2019р. у справі №509/1350/17, суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, але виключно у тому випадку, коли для прийняття цього рішення суб'єктом виконано усі визначені законом умови; застосування такого способу захисту вимагає з'ясування судом, чи виконано ініціатором усі визначені законом умови; оцінка правомірності відмови суб'єкта не може обмежуватись лише наведеними в оскаржуваному рішенні мотивами, а й повинна стосуватись вичерпності цих мотивів.
Між тим, владний суб'єкт, приймаючи спірне рішення, жодних юридично значущих факторів, окрім строку звернення не досліджував, не оцінював, у тексті правового акту індивідуальної дії не викладав.
Усупереч ч.2 ст.79, ч.3 ст.79, ч.4 ст.161, ч.4 ст.162 КАС України учасниками справи не було подано до суду жодних доказів про обсяг та зміст документів із звернення заявника до суб”єкта владних повноважень (тобто матеріалів звернення).
Указане у поєднанні із змістом оскарженого рішення суб”єкта владних повноважень (де із усього кола юридично значимих факторів надана оцінка лише строку звернення) не створює підстав для кваліфікації стану реалізації управлінської функції суб”єкта владних повноважень у спірних правовідносинах як виконання до настання моменту прийняття рішення усіх визначених законом умов.
З огляду на викладене, суд вважає за доцільне зобов'язати суб”єкта владних повноважень повторно вирішити по суті звернення заявника, адже скасування прийнятого за цим зверненням рішення призводить до набуття матеріалами звернення статусу нерозглянутих по суті.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить висновку, що у спірних правовідносинах владний суб'єкт не забезпечив реалізацію управлінської функції відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України.
За таких обставин, позов підлягає задоволенню в частині скасування рішення владного суб'єкта та обтяження владного суб'єкта обов'язком повторно вирішити по суті звернення заявника з урахуванням висновків суду по даній справі, згідно з якими обставини часу (календарної дати) подання зацікавленою особою заяви про призначення допомоги не є підставою для відмови у її призначенні.
При розв'язанні спору, суд зважає на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі Гарсія Руїз проти Іспанії, від 22.02.2007р. у справі Красуля проти Росії, від 05.05.2011р. у справі Ільяді проти Росії, від 28.10.2010р. у справі Трофимчук проти України, від 09.12.1994р. у справі Хіро Балані проти Іспанії, від 01.07.2003р. у справі Суомінен проти Фінляндії, від 07.06.2008р. у справі Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії) і тому надав оцінку усім обставинам справи, котрі мають юридичне значення для правильного вирішення спору, та дослухався до усіх аргументів сторін, які ясно і чітко сформульовані та здатні вплинути на результат вирішення спору.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст. 139 КАС України та Закону України "Про судовий збір" співвідносно до результатів вирішення спору
Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Управління соціального захисту населення адміністрації Шевченківського району Харківської міської ради у формі повідомлення №4820/04 від 18.08.2023.
Зобов'язати Управління соціального захисту населення адміністрації Шевченківського району Харківської міської ради повторно розглянути по суті заяву ОСОБА_1 про призначення допомоги при народженні дитини - ОСОБА_2 з урахуванням висновків суду по даній справі.
Позов у решті вимог - залишити без задоволення.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління соціального захисту населення адміністрації Шевченківського району Харківської міської ради (ідентифікаційний код - 03196593; місцезнаходження - 61166, Харківська область, м.Харків, пр-т Науки, б.17-А) на користь ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. - НОМЕР_1 ; зареєстрована адреса місця проживання - АДРЕСА_1 ) 536 (п'ятсот тридцять шість) грн. 80 коп у якості компенсації витрат на оплату судового збору.
Роз'яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати виготовлення повного судового рішення).
Суддя А.В. Сліденко