КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Головуючий у суді першої інстанції: Усатова І.А.
Єдиний унікальний номер справи № 760/30289/18
Апеляційне провадження № 22-ц/824/3264/2023
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 листопада 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Мережко М.В.,
суддів - Поліщук Н.В., Соколової В.В.,
секретар - Кролівець О.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 нарішення Солом'янського районного суду м. Києва від 20 вересня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Київської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тетерської Оксани Юріївни, третя особа: Громадська організація "Товариство бджолярів міста Києва" про визнання правочину недійсним, скасування акту органу державної влади, визнання права власності та витребування майна,
ВСТАНОВИВ:
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що з він 1985 року користувався будинком на території садиби по АДРЕСА_1 , яку 1985 року рішенням виконкому Жовтневої районної Ради м. Києва № 328 було передано у користування товариству бджільництва Жовтневого району, головою якого був батько позивача - ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивач зазначав, що у 1994 році було здійснено реєстрацію нової юридичної особи Товариства бджолярів м. Києва, яка формально не була правонаступником товариства бджільництва Жовтневого району. Головою Товариства бджолярів м. Києва був обраний ОСОБА_5 , а усі члени Товариства бджільництва Жовтневого району вступили до Товариства бджолярів м. Києва.
Вказував, що будинком користувалися виключно позивач та його батько, саме позивач підтримував будівлю у придатному стані, бо на початку експлуатації (у 1985 році) у будівлі був взагалі відсутній дах і загалом будинок був непридатний для проживання.
У червні 2016 року до ОСОБА_1 звернувся ОСОБА_3 з вимогою звільнити земельну ділянку.
Позивач пояснив, що з липня по жовтень 2016 року ОСОБА_3 примусово виселив членів товариства бджолярів із земельної ділянки, при цьому знищивши майно, яке знаходилося на території садиби, при цьому позивач, втративши доступ до земельної ділянки, втратив доступ і до будинку.
Позивач вважає, що таким чином спірне нерухоме майно вибуло з володіння позивача не з його волі. Крім того, позивач зазначає, що йому достеменно відомо, що з 1985 ніхто інший будинком в цей час не користувався і ключів від будинку ні в кого не було, що не з'являлись будь-які особи, які могли б заявити про свої майнові права на спірне майно, даним будинком користувалися виключно ОСОБА_5 (батько позивача, що помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_1 - позивач.
Вказував, що до 1985 року включно, право власності на спірний будинок було зареєстроване в рівних долях за ОСОБА_6 та ОСОБА_4 , при чому, остання померла у 1976 році.
Позивач стверджував, що через деякий час після вибуття спірного майна з його володіння він звернувся за правовою допомогою до адвоката, який в свою чергу отримав інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, з якої вбачалось, що спірний будинок був придбаний відповідачем ОСОБА_3 11 листопада 2014 року у ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу. Відповідач приватизував земельну ділянку, на якій розташований спірний будинок, а 26 жовтня 2016 продав спірне майно відповідачці ОСОБА_2 .
Позивач вважає, що таким чином порушено його майнові права на спірне нерухоме майно, яким він користувався безперервно з 1985 року і по 2016 рік, в якому сталося вибуття майна з володіння позивача не з його волі, що стало підставою для звернення до суду з вказаним позовом.
Враховуючи викладене, позивач просив суд:
- витребувати від ОСОБА_2 на його користь житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,074 га (кадастровий номер 8000000000:69:242:0028) за адресою АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1 ;
- визнати його право власності на житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 89.1 кв.м, житловою площею 56,9 кв.м.;
- визнати недійсним та скасувати рішення Київської міської ради «Про приватизацію земельної ділянки громадянину ОСОБА_3 для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 » від 31 березня 2016 року № 290/290;
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 26.10.2016 індексний номер 32054786, та запис про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень від 26.10.2016 номер 17100387 щодо права власності ОСОБА_2 на житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 , вчинені державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тетерською Оксаною Юріївною;
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 26.10.2016р. індексний номер № 32055323, та запис про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень від 26.10.2016 номер 17100945 щодо права власності ОСОБА_2 земельну ділянку за адресою АДРЕСА_1 (кадастровий № 8000000000:69:242:0028) вчинені державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тетерською Оксаною Юріївною.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 20 вересня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із таким рішенням суду, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норма матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 20 вересня 2022 року та постановити нове рішення, яким позов задовольнити.
Апеляційну скаргу (з урахуванням поданих доповнень) обґрунтовує тим, що суд першої інстанції безпідставно не урахував наявні у матеріалах справи докази та дійшов помилкового висновку про недоведеність факту порушення прав ОСОБА_1 . Стверджує, що спірний будинок вибув із його добросовісного володіння проти його волі. Вказує, що суд безпідставно не урахував обставини, встановлені постановою Апеляційного суду м. Києва від 03 вересня 2018 року, якою рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 19 квітня 2018 року в частині позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 від 29 жовтня 2007 року, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 було скасовано та постановлене нове рішення в цій частині - визнано недійсним договір купівлі продажу житлового будинку АДРЕСА_1 від 29 жовтня 2007 року, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 .
Своїм правом на подачу відзиву інші учасники справи у встановлений строк не скористались.
Відповідно до ст. 44 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.
Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до ст.ст. 128-131 ЦПК України сторони були своєчасно повідомлені про день та час розгляду справи за адресами, які були зазначені в матеріалах справи, заяв щодо зміни місця проживання або місцезнаходження від сторін не надходило. Позивач ОСОБА_1 та представник відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - адвокат Щиглов Є.О. взяли участь у судовому засіданні в апеляційному суді.
Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Смирнов М.В. заявив клопотання участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, яке було задоволене судом. Однак, адвокат Смирнов М.В. не встановив відеоконференцзв'язок із судом.
Відповідно до ч. 5 ст. 212 ЦПК України, ризики технічної неможливості участі в відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв'язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву. Інші учасники справи про причини неявки суду не повідомили, тому суд вважає за можливе провести розгляд справи за їх відсутності.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість:
1) керує ходом судового процесу;
2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;
3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;
4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;
5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За правилом ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Як визначено п. п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.
Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
За змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову
Позивач, звертаючись до суду з позовом зазначає, що з 1994 року виключно він, разом зі своїм батьком ОСОБА_5 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , користувалися спірним будинком по АДРЕСА_1 , за власний кошт підтримували його у належному стані, а саме починили дах вказаного будинку там знаходилося їх майно та бджоли. Право користування вказаним будинком з 1985 року ніким не оспорювалося і не заперечувалося.
Разом з цим, судом установлено, що у листопаді 2016 року Громадська організація "Товариство бджолярів міста Києва" звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 , Київської міської ради, треті особи: ОСОБА_3 , Приватні нотаріуси Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М., ОСОБА_9 про встановлення факту, що має юридичне значення, визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та запис про право власності, припинення права власності, визнання права власності на житловий будинок та земельну ділянку, витребування житлового будинку та земельної ділянки.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 19 квітня 2018 року у справі № 760/18663/16-ц, у позові Громадської організації "Товариство бджолярів міста Києва" до ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 , Київської міської ради, ОСОБА_4 про встановлення факту, що має юридичне значення, визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та запис про право власності, припинення права власності, визнання права власності на житловий будинок та земельну ділянку, витребування житлового будинку та земельної ділянки відмовлено.
Постановою Апеляційного суду м. Києва від 03 вересня 2018 року апеляційну скаргу представника Громадської організації «Товариство бджолярів міста Києва» Смирнова М.В. на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 19 квітня 2018 року задоволено частково. Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 19 квітня 2018 року - в частині позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі - продажу житлового будинку АДРЕСА_1 від 29 жовтня 2007 року, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 скасовано та постановлено в цій частині нове. Визнано недійсним договір купівлі - продажу житлового будинку АДРЕСА_1 від 29 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 .
Постановою Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 19 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 3 вересня 2018 року залишено без змін.
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 19 квітня 2018 року та постановою Апеляційного суду м. Києва від 03 вересня 2018 року у справі № 760/18663/16-ц, судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів № 328 від 11 червня 1985 року «Про надання в тимчасове користування земельних ділянок садиб НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 » було надано у тимчасове користування земельні ділянки садиб № НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 Товариству бджільництва Жовтневого району.
Відповідно до листа Київського міського бюро технічної інвентаризації КП КМР від 15 грудня 2016 року №15829 (И-2016), по даних книг реєстрації БТІ будинок АДРЕСА_1 зареєстрований за ОСОБА_6 та ОСОБА_4 по 1/2 частині.
Крім того, зазначено, що за даними Київського міського бюро БТІ будь - які дії щодо реєстрації права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 в період з 1985 року по 31 грудня 2012 року не проводилися.
Матеріали справи не містять достовірних відомостей щодо смерті ОСОБА_4 , про що стверджує позивач, а також будь-якої інформації щодо ОСОБА_6 .
Земельна ділянка по АДРЕСА_1 була передана для тимчасового користування строком до 3-х років Товариству бджолярів міста Києва.
Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Відповідно до пункту 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» відповідно до частини першої статті 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК.
При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке:
- володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності;
- володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні;
- володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 Цивільного кодексу України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Проте не будь-який об'єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об'єкт володіння має бути законним.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
З огляду на вищевикладене, для набуття права власності на майно за набувальною давністю згідно з правилами ст. 344 ЦК України необхідно щоб заволодіння майном було добросовісним, тобто особа при заволодінні майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності, таке володіння повинно бути відкритим, тобто очевидним для всіх інших осіб, при цьому володілець має ставитись до цього майна, як до власного (експлуатувати, вживати необхідні заходи для утримання майна в належному стані тощо), володіння майном повинно бути безперервним протягом встановлених Законом строків.
З точки зору ч.4 ст.344 ЦК України право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду, тобто для набуття права власності на ці об'єкти володілець повинен звернутись до суду.
Набрання рішенням суду законної сили є підставою для виникнення права власності на зазначені види майна, крім нерухомого, право власності на яке підлягає державній реєстрації.
Частиною 1 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За змістом ч.1 ст.77, ст. 79 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Згідно з ч.1 ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Положеннями ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Позивач, обґрунтовуючи вимоги позовної заяви вказує, що з 1985 року і по 2016 рік безперервно користувався садибою (будинком з земельною ділянкою), безперервно підтримував її в належному стані.
Разом з цим, будь-яких доказів в обґрунтування своєї позиції в суді, які б відповідали вимогам ст. ст. 76-80 ЦПК України, та були достатніми для висновків про постійне користування ним спірним будинком, його добросовісність у користуванні ним, а також необізнаність про відсутність у нього підстав для набуття права власності, виходячи з порядку, підстав та строку її надання в користування, суду не надав.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції також були допитані заявлені позивачем свідки, однак, вони достеменно не підтвердили факт користування, як того вимагає чинне законодавство ОСОБА_1 спірним будинком.
Таким чином, суд вважає не доведеними факт користування позивачем спірним будинком протягом зазначеного ним строку з дотриманням вимог, визначених вище.
Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення вимог позивача в частині визнання за ним права власності на будинок за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 89.1 кв.м, житловою площею 56,9 кв.м. за набувальною давністю.
Обґрунтованими є також висновки суду щодо позовної вимоги про витребування від ОСОБА_2 житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0.074 га (кадастровий номер 8000000000:69:242:0028) за адресою АДРЕСА_1 .
Так, 29 жовтня 2007 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_3 , який в подальшому постановою Апеляційного суду м. Києва від 03 вересня 2018 року у справі № 760/18663/16-ц визнано недійсним.
Як встановлено із матеріалів справи, 11 листопада 2014 року відповідно до договору купівлі - продажу, посвідченого приватним нотаріусом Киїського міського нотаріального округу Кударенко В.М., ОСОБА_7 продав спірний житловий будинок по АДРЕСА_1 ОСОБА_3 .
На підставі рішення Київської міської ради № 290/290 від 31 берерзня 2016 року земельна ділянка до будинку АДРЕСА_1 була передана у власність ОСОБА_3 .
Згідно з Інфрмаційною довідкою з Держаного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності ОСОБА_3 було зареєстровано в Дежавному реєстрі 25 квітня 2016 року.
Відповідно до договору купівлі-продажу від 26 жовтня 2016 року право власності на будинок та земельну ділянку перейшло від ОСОБА_3 до відповідачки ОСОБА_2 .
Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно з ч.1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
- було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
- було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
- вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
У пункті 8 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз'яснено, що відповідно до статей 330, 334 ЦК право власності на нерухоме майно, відчужене особою, яка не мала на це права, виникає у добросовісного набувача з моменту реєстрації права на таке майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу воно не може бути витребувано у нього.
Виходячи зі змісту статті 330 ЦК добросовісний набувач набуває право власності на майно і в тому разі, коли набрало законної сили рішення суду про відмову в задоволенні позову про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки згідно з частиною другою статті 328 ЦК право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з пунктом 12 даної постанови враховуючи положення статей 16, 344, 396 ЦК, до набуття права власності на майно за набувальною давністю особа, яка володіє майном, має право на захист свого володіння від третіх осіб, які не є власниками майна і не мають прав на володіння цим майном в силу іншої передбаченої законом чи договором підстави. Таким чином, давнісний володілець має право на захист свого володіння відповідно до вимог статей 387, 391 ЦК.
Під час розгляду позову про витребування майна із чужого незаконного володіння, пред'явленого давнісним володільцем, застосуванню підлягають також положення статті 388 ЦК за наявності відповідних заперечень з боку відповідача.
Крім того, згідно з абз. 5 п. 5 постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статей 215 та 216 ЦК (435-15) вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
В абз.4,5 пункту 10 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що відповідно до частини п'ятої статті 12 ЦК добросовісність набувача презюмується.
Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.
Законодавством передбачено, що саме власник майна має право витребувати своє майно, яке вибуло з його володіння не з його волі. Власник майна має право на захист своїх прав та законних інтересів. Проте, позивач ОСОБА_1 не є власником ані житлового будинку АДРЕСА_1 , ані земельної ділянки, на якій він знаходиться. Вказані будинок і земельна ділянка ніколи не належали позивачу або його батьку, як стверджував позивач, а отже, відсутні підстави стверджувати, що майно вибуло з володіння позивача поза його волею. При цьому, підстав для визнання за ним права власності на будинок за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 89.1 кв.м, житловою площею 56,9 кв.м. за набувальною давністю, суд не встановив.
Водночас, доказів того, що відповідач ОСОБА_2 знала чи могла знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець ОСОБА_7 не мав права відчужувати майно ОСОБА_3 , у якого ОСОБА_2 придбала спірне майно, позивачем не надано. Зазначене, у свою чергу, не може свідчити про недобросовісність набувача та бути підставою для задоволення позову про витребування у неї майна.
За таких обставин колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про безпідставність вимоги позивача про витребування від ОСОБА_2 житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0.074 га (кадастровий номер 8000000000:69:242:0028) за адресою АДРЕСА_1 .
Крім цього, відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
За положеннями ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Як визначено ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з вимогами п.п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.
Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною другою статті 16 ЦК України визначено способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.
Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) відповідачем.
Тобто особа має право звернутися до суду у випадку, коли відбулося порушення її прав, свобод або інтересів.
Зважаючи на наведене, спосіб захисту, застосований судом у судовому рішенні, має призводити до поновлення права особи.
У рішенні Конституційного суду України № 18-рп/2004 від 01 грудня 2004 року (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.
Відповідно до ч.1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
З точки зору закону, при вирішенні спору суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
Позивач не надав суду доказів порушення Київською міською радою його прав при прийнятті рішення «Про приватизацію земельної ділянки громадянину ОСОБА_3 для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 » від 31.03.2016 №290/290.
Отже, з огляду на відсутність доказів порушення Київською міською радою прав позивача, суд першої інстанції обґрунтовано відхилив вимоги позивача і в частині визнання недійсним та скасування рішення Київської міської ради «Про приватизацію земельної ділянки громадянину ОСОБА_3 для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 » від 31 березня 2016 року № 290/290.
Відповідно до ст.27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції на момент укладення угоди) державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі, в тому числі:
- укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката;
- державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право власності на землю, державного акта на право власності на земельну ділянку або державного акта на право постійного користування землею, виданих до 1 січня 2013 року;
- рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно;
- інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.
В статті 26 даного Закону зазначено, що у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
В абз.4,5 пункту 10 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року « Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що відповідно до частини п'ятої статті 12 ЦК добросовісність набувача презюмується.
Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.
Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації.
Отже, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно та об'єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Доводи апеляційної скарги в цілому повторюють доводи позовної заяви, належна оцінка яким надана судом першої інстанції, не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставою для скасування судового рішення.
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку ,що рішення суду є законним і обґрунтованим, підстави для його скасуванні відсутні.
Керуючись ст.ст. 141, 369, 374, 375, 382, 383, 384 України, суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 20 вересня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини судового рішення з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено 08 листопада 2023 року.
Головуючий:
Судді: