ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/8307/23 Справа № 202/2060/23 Суддя у 1-й інстанції - Слюсар Л.П. Суддя у 2-й інстанції - Никифоряк Л. П.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 листопада 2023 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд колегією суддів у складі:
головуючого судді - Никифоряка Л.П.,
суддів - Гапонова А.В., Новікової Г.В.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в письмовому провадженні у місті Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 липня 2023 року у цивільній справі за позовом Комунального підприємства «Теплоенерго» Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги з постачання теплової енергії, -
ВСТАНОВИВ:
У лютому 2023 року Комунальне підприємство «Теплоенерго» Дніпровської міської ради (далі - КП «Теплоенерго») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги з постачання теплової енергії.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що між ОСОБА_1 та Міським комунальним підприємством «Дніпропетровські міські теплові мережі» 04 січня 2016 року було укладено Договір № 010129 про постачання теплової енергії (далі - Договір). Відповідно до пункту 11.1 зазначений Договір набув чинності з дня його підписання та діяв до 04 січня 2019 року, та відповідно до пункту 11.5 Договору він вважається пролонгованим на кожний наступний рік, якщо за місяць до закінчення строку його дії про його припинення не буде письмово заявлено однією із сторін. Так, оскільки жодних заяв про припинення Договору не надходило, Договір продовжує свою дію та є обов'язковим для виконання сторонами.
На виконання умов Договору, енергопостачальна організація взяла на себе зобов'язання постачати споживачеві теплову енергію в потрібних йому обсягах, а споживач зобов'язався оплачувати одержану теплову енергію за встановленими тарифами (цінами) в терміни, передбачені Договором.
Рішенням Дніпровської міської ради від 27 липня 2016 року № 28/12 надано дозвіл на передачу з балансу КП «Дніпропетровські міські теплові мережі» на баланс КП «Теплоенерго» об'єктів і мереж теплопостачання.
У зв'язку зі зміною у структурі енергопостачальної організації між позивачем та відповідачем укладено додаткову угоду до Договору постачання теплової енергії № 010129, відповідно до якої ця угода набуває чинності відповідно до статті 631 ЦК України з 14 вересня 2016 року і є невід'ємною частиною договору про постачання теплової енергії, що зазначено у пункті 3.73.
Відповідно до повідомлення від 05 жовтня 2016 року № 2555/283 споживач отримав особисто три примірники додаткової угоди та два примірники акту звіряння взаємних розрахунків, що підтверджується відміткою та підписом споживача на повідомленні.
Підприємство протягом опалювального сезону 2018/2019, 2019/2020, 2020/2021, 2021/2022 з листопада 2018 року по березень 2022 року включно, надавало послуги з постачання теплової енергії ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний об'єкт нерухомості є власністю споживача, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 38314070 від 29 травня 2015 року та технічним паспортом від 19 листопада 2013 року.
Позивач зазначав, що відповідач не виконував покладені на нього вказаним Договором обов'язки, рахунки та акти здачі-приймання теплової енергії своєчасно не отримував та оплату за надані йому послуги не проводив, у зв'язку з чим виникла заборгованість період з квітня 2019 року по березень 2022 року.
Для подальшого досудового врегулювання спору, незважаючи на невиконання відповідачем умов Договору позивачем з метою сприяння дотриманню договірних умов сторонами, 07 вересня 2022 року здійснилось додаткове направлення на адресу відповідача, зазначену в Договорі, цінного листа з описом-вкладення із долученням до нього акту звіряння та досудової вимоги.
Підтвердження електронної пошти є відповідь на запит відправлений на електронну адресу споживача ІНФОРМАЦІЯ_1 від 21 січня 2021 року. Та підтвердженням відправлення електронних листів саме з рахунками та актами прийому-передачі послуги споживача, зазначені в довідці від 20 грудня 2022 року. Водночас, згідно з пунктом 7.4 Договору остаточний розрахунок за спожиту теплову енергію проводиться споживачем впродовж 5 днів після одержання рахунків.
Також позивач вказував, що ним вживались додаткові заходи із повідомлення відповідача про наявну в нього заборгованість та пропонувалось таку заборгованість сплатити. Отже, має місце порушення строків виконання зобов'язання, визначеного Договором, що є підставою для нарахування відповідачеві пені у розмірі передбаченому Договором, 3 % річних та інфляційних збитків.
Згідно з випискою про рух коштів від споживача надходила часткова сплата за спожиту теплову енергію.
У зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 покладеного Договором обов'язку з оплати послуг з постачання теплової енергії впродовж опалювальних сезонів з квітня 2019 року по березень 2022 року виникла заборгованість в розмірі 68 134,51 грн, з яких: основний борг - 47 055,31 грн; 3 % річних - 1 693,09 грн; інфляційні збитки - 12 700,01 грн; пеня - 6 686,10 грн, яку позивач просив стягнути з відповідача на свою користь.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 липня 2023 року позовні вимоги КП «Теплоенерго» задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь КП «Теплоенерго» суму заборгованості за послуги з постачання теплової енергії в розмірі 61 448,41 грн, з яких: основний борг - 47 055,31 грн; 3 % річних - 1 693,09 грн; інфляційні збитки - 12 700,01 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, виклав вимогу про скасування рішення та ухвалення нового про відмову в задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування скарги відповідач посилався на те, що позивачем не надано доказів надання ним послуг з теплопостачання, а також доказів того, на підставі показників яких приладів обліку визначено обсяги надання послуг відповідачу. Крім того, заявник посилався на пропуск позивачем строку позовної давності.
У відзиві на апеляційну скаргу, позивач заперечив проти задоволення апеляційної скарги відповідача, просив її залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Згідно з частиною першою статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Згідно пункту 1 частини першої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи.
Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідками про доставку електронного листа.
Сторони у встановлений законом строк не звернулися до суду з заявою із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача щодо змісту рішення, яке оскаржено, доводів апеляційної скарги та меж, в яких повинна здійснюватися перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази, дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положенням частини другої статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що 04 січня 2016 року між Міським комунальним підприємством «Дніпропетровські міські теплові мережі» та ОСОБА_1 було укладено Договір № 010129 про постачання теплової енергії.
Зазначений Договір набув чинності з моменту підписання та діяв до 04 січня 2019 року (пункт 11.1 Договору), відповідно до пункту 11.5 Договір вважається пролонгованим на кожний наступний рік, якщо за місяць до закінчення строку його дії про його припинення не буде письмово заявлено однією із сторін. Оскільки жодних заяв про припинення Договору не надходило, Договір продовжує свою дію та є обов'язковим для виконання сторонами.
На виконання умов Договору, енергопостачальна організація взяла на себе зобов'язання постачати споживачеві теплову енергію в потрібних йому обсягах, а споживач зобов'язався оплачувати одержану теплову енергію за встановленими тарифами (цінами) в терміни, передбачені Договором.
Згідно з пунктом 5.2 Договору облік споживання теплової енергії споживачем здійснюється за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно правил користування електричною енергією споживач зобов'язаний встановити прилади обліку теплової енергії (пункт 5.1 Договору). Порядок розрахунків передбачено Розділом 7 Договору.
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 38314070 від 29 травня 2015 року та технічним паспортом від 19 листопада 2013 року ОСОБА_1 є власником частини нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1.
Як вбачається з Договору про постачання теплової енергії № 010129 від 04 січня 2016 року послуги з постачання теплової енергії за даною адресою споживання надавало Міське комунальне підприємство «Дніпровські міські теплові мережі» Дніпровської міської ради.
Згідно з рішенням Дніпропетровської міської ради № 28/12 від 27 липня 2016 року «Про надання дозволу на передачу з балансу КП «Дніпропетровські міські теплові мережі» на баланс КП «Теплоенерго» об'єктів і мереж теплопостачання», акту приймання-передачі об'єктів і мереж теплопостачання, КП «Теплоенерго» отримало від КП «Дніпропетровські міські теплові мережі» засоби для теплопостачання приміщень відповідача.
Згідно розрахунку заборгованість ОСОБА_1 з оплати послуг з постачання теплової енергії впродовж опалювальних сезонів з квітня 2019 року по березень 2022 року складає 68 134,51 грн, з яких 47 055,31 грн - сума основного боргу; 1 693,09 грн - 3 % річних; 12 700,01 грн - інфляційні збитки; 6 686,10 грн - пеня.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач є виконавцем житлово-комунальних послуг з постачання теплової енергії, який свої обов'язки виконував в повному обсязі, а відповідач в порушення своїх обов'язків, несвоєчасно вносить оплату за надані послуги, що суперечить статті 526 ЦК України та є підставою для стягнення заборгованості за послуги з постачання теплової енергії. На підставі частини другої статті 625 ЦК України, у зв'язку з простроченням виконання грошового зобов'язання з оплати наданих позивачем рахунків, відповідач має сплатити на користь позивача 3 % річних від простроченої суми та інфляційні збитки.
Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною першою статті 598 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
За змістом частини першої статті 901, частини першої статті 903 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» комунальні послуги - послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, поводження з побутовими відходами.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» індивідуальний споживач зобов'язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.
Згідно з частиною першою статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.
У пункті 10 постанови Кабінету Міністрів України № 630 від 21 липня 2005 року «Про затвердження Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення та типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення» визначено, що споживач зобов'язаний вносити щомісячну плату за надані послуги згідно встановлених тарифів.
Відповідно до пунктів 1, 5 частини третьої статті 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов'язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору; споживач зобов'язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Виходячи з аналізу наведених норм закону, а також встановивши, що відповідач зобов'язання за договором про надання послуг з теплопостачання у належному йому нежитловому приміщенні виконував неналежним чином, врахувавши те, що ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження його звернення до відповідача із заявами про ненадання послуг або надання їх неналежної якості, зниження їх якості, зокрема відхилення їх кількісних і якісних показників від нормативних, взявши до уваги, що встановлені тарифи на опалення у нежитлових приміщеннях відповідач в установленому законом порядку не оскаржував, доказів на підтвердження того, що він відмовився у встановленому законом порядку від надання позивачем послуг з теплопостачання, відповідач також не надав, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь КП «Теплоенерго» заборгованості зі сплати за теплопостачання за період з квітня 2019 року по березень 2022 року в розмірі 47 055,31 грн, 3 % річних в розмірі 1 693,09 грн, інфляційних збитків в розмірі 12 700,01 грн.
Доводи апеляційної скарги щодо відсутності факту надання КП «Теплоенерго» послуг з теплопостачання, суд апеляційної інстанції не приймає до уваги як безпідставні, оскільки для встановлення та підтвердження факту постачання теплової енергії на адресу відповідача за період з квітня 2019 року по березень 2022 року позивачем надані рахунки та акти приймання-передачі теплової енергії, акт звіряння взаємних розрахунків від 01 вересня 2022 року, довідка про розподіл фактично спожитої теплової енергії від 08 вересня 2022 року № 107 та акти споживання теплової енергії за період з 01 листопада 2018 року по 31 березня 2022 року.
Встановлено, що на адресу КП «Теплоенерго» від ОСОБА_1 за період з квітня 2019 року по березень 2022 року не надходили скарги про ненадання, надання не в повному обсязі або неналежної якості комунальних послуг з постачання теплової енергії, такі докази матеріали справи не містять.
Натомість матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 частково вносив оплату за спожиту теплову енергію за спірний період, а саме: рахунок № НОМЕР_1 від 30.11.2019 на суму 1 226,39 грн, що підтверджується платіжним дорученням ТС00-05803 від 20.02.2020; рахунок № НОМЕР_1 від 31.12.2019 на суму 1 887,49 грн, що підтверджується платіжним дорученням ТСОО-05825 від 20.02.2020; рахунок № НОМЕР_1 від 29.02.2020 на суму 1 886,82 грн, що підтверджується платіжним дорученням ТС00-29595 від 11.06.2020.
Таким чином, своїми діями - сплата за спожиту теплову енергію та відсутність скарг за спірний період, ОСОБА_1 підтвердив факт отримання послуг з постачання теплової енергії від КП «Теплоенерго». Проте, надалі оплату за надані йому послуги не проводив, у зв'язку з чим виникла заборгованість за період з квітень 2019 року по березень 2022 року.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що надані позивачем докази не містять інформації про прилад обліку, за даними якого визначався обсяг теплової енергії, оскільки акт прийому-передачі теплової енергії № 010129 за квітень 2019 року складено для об'єктів без приладу обліку, апеляційний суд вважає їх безпідставними, оскільки інформація про прилад обліку, встановленого за адресою: АДРЕСА_1 , міститься в актах споживання теплової енергії: місце встановлення приладу обліку - АДРЕСА_1, ТОВ «Інсток»; марка та номер приладу обліку - Січ 01 640//3344495.
Обов'язок сплатити вартість теплової енергії законодавець пов'язує не з наявністю чи відсутністю пристроїв, які використовують теплову енергію, а за фактом її споживання.
Щодо заяви відповідача про застосування строків позовної давності до позовних вимог позивача.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Як вбачається з розрахунку заборгованості, наданого позивачем, заборгованість по оплаті за послуги теплопостачання виникла з квітня 2019 року по березень 2022 року. Позовна заява позивачем подана 03 лютого 2023 року.
Однак, згідно з пунктом 12 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, зазначено, що під час дії карантину, встановленого КМ України з метою запобігання поширенню короновірусної хвороби (СОVID-19), строки визначені статтями 257,258,362,559,681,728,786,1293 цього Кодексу продовжуються на строк дії такого карантину.
Згідно з пунктом 19 Розділу «Прикінцеві та Перехідні положення» Цивільного Кодексу України, зазначено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану, строки, визначені статтями 257-259,362,559,681,728,786,1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» установлено з 24 лютого 2022 року на всій території України воєнний стан. Строк воєнного стану продовжується на сьогодні.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду у постанові від 07 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21, виклав висновки щодо застосування пункту 12 розділу «Прикінцеві та Перехідні положення» Цивільного кодексу України. Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням короновірусної хвороби (СОVID-19) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого КМ України з метою запобігання поширенню короновірусної хвороби (СОVID-19), цілей, з метою яких ці норми впроваджені, а також з метою недопущення безпідставного звуження прав учасників цивільних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що пункт 12 Перехідних і прикінцевих положень ЦК України щодо продовження під час карантину строків загальної і спеціальної давності, передбачених статтями 257,258,362,559,681,728,786,1293 цього Кодексу, підлягає застосуванню.
Також безпідставними є посилання відповідача щодо направлення позивачем на його адресу рахунків та актів прийому-передачі послуги непередбачуваним Договором способом, а саме направлення зазначених документів на електронну пошту, оскільки це спростовується наданими позивачем доказами, а саме листом відповідача, який надійшов на електронну адресу КП «Теплоенерго» 06 січня 2017 року і в якому він просить надсилати рахунки на дану електронну адресу: ІНФОРМАЦІЯ_1. Таким чином, відповідно до виявленого бажання споживача та керуючись частиною другою статті 8 Закону України «Про комерційний облік теплової енергії і водопостачання» позивачем і направлялись рахунки та акти на електронну адресу.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують фактичних обставин справи, встановлених судом і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Фактично доводи апеляційної скарги за своєю суттю є ідентичними тому, що було викладено у відзиві на позовну заяву та зазначені доводи були предметом перевірки судом першої інстанції.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції зазначає, що у разі встановлення порушення позивачем порядку формування та встановлення тарифів на виробництво, транспортування та постачання теплової енергії за спірний період, відповідач не позбавлений можливості звернутися до суду за захистом своїх прав.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судові рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення - без змін.
На підставі статті 141 ЦПК України, судові витрати понесені сторонами в зв'язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення.
Керуючись статтями 259,268,374,375,381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 липня 2023 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках передбачених пунктом 2 частиною третьою статті 389 ЦПК України.
Повне судове рішення складено 07 листопада 2023 року.
Судді: