Справа № 752/18132/23
Провадження № 2/752/6771/23
РІШЕННЯ
іменем України
01 листопада 2023 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді Хоменко В.С.
при секретарі Павлюх П.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики,-
ВСТАНОВИВ:
у вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив суд стягнути з останнього на його користь суму боргу в розмірі 13 530 382,00 грн., що еквівалентно 370 000,00 доларів США, в рахунок повернення боргу за договором позики, 3% річних від простроченої суми боргу в розмірі 1 258 380,22 грн., а також судові витрати в розмірі 13 420,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 20.01.2020 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, про що останнім було власноруч написано розписку, за умовами якого він передав в позику грошові кошти в сумі 370 000,00 доларів США, а позичальник зобов'язався повернути їх до 20.07.2020 року.
Проте, на зазначену дату ОСОБА_2 в порушення взятих на себе зобов'язань не повернув суму боргу.
Оскільки у добровільному порядку ОСОБА_2 не повертає борг, то вимушений звернутись до суду з даним позовом.
Ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва Хоменко В.С. від 06.09.2023 року відкрито провадження у справі з проведенням розгляду в порядку загального позовного провадження та призначенням підготовчого судового засідання на 10.10.2023 року (а.с. 21).
Ухвалою від 10.10.2023 року підготовче провадження у справі закрито та призначено судовий розгляд на 01.11.2023 року (а.с. 45).
Позивач в судове засідання не з'явився, від представника останнього - адвоката Потапова І.І. надійшла заява про розгляд справи без їх участі, з вказівкою на підтримання позову та проханням його задовольнити.
Відповідач в судове засідання не з'явився, від представника останнього - адвоката Мороза В.В. надійшла заява про розгляд справи без їх участі, з вказівкою на те, що свою позицію по справі було висловлено у судовому засіданні 10.10.2023 року і надано письмову заяву про застосування строку позовної давності до позовних вимог.
Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до наступного.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).
Відповідно до положень ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно із положеннями ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із положеннями ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Аналіз зазначених норм права свідчить про те, що позичальник, який підписав договір позики, погодився на його умови, повинен належним чином його виконувати.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України).
Таким чином, позичальник, який добровільно погодився на умови договору позики, повинен був належно їх виконувати, а у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки відповідно до закону.
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 20.01.2020 року між сторонами у справі було укладено договір позики, про що ОСОБА_2 було власноруч написано розписку, за умовами якого ОСОБА_1 передав в позику ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 370 000,00 доларів США, а останній зобов'язався повернути їх до 20.07.2020 року (а.с. 11).
Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Відповідачем презумпція правомірності договору позики від 20.01.2020 року не спростована доказами в розрізі положень ст. ст. 76-81 ЦПК України. Й до того ж, в письмовій заяві про застосування позовної давності, поданої представником відповідача - адвокатом Морозом В.В. в судовому засіданні 10.10.2023 року, останній визнав позовні вимоги та підстави позову (а.с. 35-41).
Отже, суд надходить до висновку про те, що обов'язки по поверненню отриманої позики, що виникли у відповідача внаслідок укладення договору від 20.01.2020 року, підлягають виконанню останнім.
При зверненні до суду, позивачем вказано про те, що відповідач умов укладеного договору не виконав, позики своєчасно та в повному обсязі не повернув.
Згідно із положеннями ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, приймаючи до уваги те, що між сторонами було укладено договір позики, і позивач виконав свої зобов'язання за договором позики, надавши відповідачу грошові кошти, а відповідач не повернув вказані кошти у строк, передбачений договором, що визнав в ході розгляду справи, суд, зважаючи на те, що укладення договору позики на визначених у ньому умовах є результатом вільного волевиявлення сторін, в тому числі відповідача, шляхом вчинення свідомих дій, та не суперечить вимогам чинного законодавства, дійшов, виходячи з принципу диспозитивності цивільного судочинства, до висновку про обґрунтованість та доведеність вимог позивача щодо стягнення з відповідача її суми в розмірі 13 530 382,00 грн., що еквівалентно 370 000,00 доларів США.
Що стосується стягнення 3 % річних, то слід зазначити наступне.
Частиною 1 ст. 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У ч. 1 ст. 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною 1 ст. 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу.
Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом ч. 2 ст. 625 ЦК України нарахування 3 % річних входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Отже, суд вважає обґрунтованим посилання позивача про застосування до виниклих правовідносин положень ст. 625 ЦК України, оскільки відповідач порушив грошове зобов'язання, не повернувши позику у передбачений договором строк.
Передбачене ч. 1 ст. 625 ЦК України нарахування 3% річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 06.06.2012 року №6-49цс12.
У ч. 2 ст. 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення.
Тому, при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі.
Отже, нарахування 3 % річних має бути здійснено саме із 13 530 382,00 грн.
Виходячи із зазначеного, перевіривши розрахунок, наведений позивачем та визнаний відповідачем в розрізі положень ст. ст. 76-81 ЦПК України, суд приходить до висновку про те, що останній може бути покладений в основу судового рішення, і з відповідача на користь позивача також підлягає стягненню 3 % річних у розмірі 1 258 380,22 грн.
Відповідно до положень ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тому, суд надходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Проте, як зазначалось, відповідачем подана заява про застосування позовної давності.
Проте, суд критично оцінює вказане твердження відповідача, виходячи з наступного.
Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Частиною 1 ст. 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Як встановлено, строк виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором позики від 20.01.2020 року закінчився 20.07.2020 року, а тому з цього дня розпочався перебіг позовної давності для звернення до суду за захистом суб'єктивного цивільного права.
Між тим, п. 12 «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Висновком у постанові Верховного Суду від 19.04.2023 року у справі №199/782/21 стверджується, що постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) введено з 12.03.2020 року на всій території України карантин. Було запроваджено обмежувальні заходи щодо протидії поширенню коронавірусу COVID-19, які безпосередньо впливають на виконання державою своєї соціальної, економічної, правозахисної функцій, було введено певні обмеження прав та свобод людини і громадянина. Строк карантину неодноразово продовжувався.
«Законом України № 530-ІХ від 17.03.2020 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» введення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, віднесено до форс-мажорних обставин (ч. 2 ст. 141 Закону України «Про торгово-промислові палати»).
Законом України від 30.03.2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
У п. 12 розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30.03.2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб'єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19).
Подібний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 07.09.2022 року у справі № 679/1136/21 (провадження № 61-5238св22).
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 року №651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Тому, з огляду на законодавче продовження строків, передбачених ст.ст. 257, 258 ЦК України, на період дії карантину з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), застосування наслідків спливу позовної давності є помилковим.
Згідно із положеннями ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, враховуючи викладене, суд надходить до висновку про порушення відповідачем умов укладених договорів, внаслідок чого порушені права позивача, а тому вимоги останнього про стягнення на його користь грошових коштів, пред'явлені з метою захисту свого цивільного права, є обґрунтованими та доведеними.
Щодо судових витрат суд зазначає наступне.
У відповідності до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.
З огляду на викладене, суд надходить до висновку про необхідність стягнення з відповідача на користь позивача судового збору у розмірі 13420,00 грн. (а.с. 19).
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 5, 10-13, 76-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 352, 354 ЦПК України, суд, -
УХВАЛИВ:
позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики - задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргуза договором позики в розмірі 13 530 382,00 грн. (тринадцять мільйонів п'ятсот тридцять тисяч триста вісімдесят дві гривні 00 копійок), що еквівалентно 370 000,00 доларів США, 3% річних від простроченої суми боргу в розмірі 1 258 380,22 грн. (один мільйон двісті п'ятдесят вісім тисяч триста вісімдесят гривень 22 копійки).
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 13 420,00 грн. (тринадцять тисяч чотириста двадцять гривень 00 копійок).
Відомості про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 .
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя В.С. Хоменко