КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Головуючий у суді першої інстанції Григоренко І.В.
Єдиний унікальний номер справи № 757/46227/19
Апеляційне провадження №22-ц/824/6567/2023
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 жовтня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Мережко М.В.,
суддів - Поліщук Н.В., Соколової В.В.,
секретар - Олешко Л.Ю.
Розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м.Києва від 01 грудня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.
Заслухав доповідь судді апеляційного суду, дослідив матеріали справи, перевірив доводи апеляційної скарги, -
ВСТАНОВИВ:
У серпні 2019 року позивач ОСОБА_2 звернувся до Печерського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1 про стягнення суми боргу у розмірі 251 800,00 грн, 3% річних у розмірі 1283,15 грн, інфляційні втрати у розмірі 250 289,20 грн, та стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати.
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначає, що 12 червня 2019 року відповідач ОСОБА_1 на підставі договору,що підтверджується розпискою, одержав від позивача грошові кошти в розмірі 10 000,00 доларів США, які зобов'язався повернути до 20 червня 2019 року. У передбачений у розписці строк, відповідач грошові кошти не повернув та ухиляється від їх повернення. За таких обставин, позивач просить стягнути з відповідача на його користь суму боргу, три проценти річних та інфляційні втрати за прострочення грошового зобов'язання.
Від представника відповідача 08 листопада 2019 року надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній проти позову заперечував, зазначивши, що відповідач написав розписку про отримання у ОСОБА_2 грошових коштів у борг під дією погроз позивача та ОСОБА_3 , оскільки був психологічно деморалізований, боявся за життя своєї дружини та сина. Вказує, що в розписці не зазначав дату її написання та дату повернення боргу. Крім того, відповідач має намір звернутися до органів поліції із заявою про вчинення злочину. Також представником відповідача подано клопотання про допит в судовому засідання у якості свідка відповідача ОСОБА_1 .
Позивач 08 січня 2020 року подав уточнену позовну заяву, копія якої направлена відповідачу.
У прохальній частині уточненої позовної заяви просив:
- стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 10 000,00 доларів США.
У відповіді на відзив позивач заперечує щодо доводів відповідача, оскільки твердження відповідача про написання розписки під дією погроз не відповідають дійсності та направлені на введення суду в оману. Крім того, зазначає, що не заслуговують на увагу доводи відповідача з приводу того, що ним у розписці не було зазначено дати її написання та дати повернення боргу, оскільки розписка написана 12 червня 2019 року особисто ОСОБА_1 та викладена одним почерком.
Представник відповідача 16 січня 2020 року подав клопотання про приєднання до матеріалів справи копій талонів-повідомлень Печерського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві від 18 грудня 2019 року № 57895 та від 13 січня 2020 року; копії листа Печерського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві від 26 грудня 2019 року за вих. № 6126/125/52/03-2019, клопотання про приєднання до матеріалів справи копії заяви ОСОБА_1 до Оболонського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві про вчинення кримінального правопорушення від 05 грудня 2019 року; копії витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань кримінального провадження № 12020100050000271 від 15 січня 2020 року; роздруківку постанови Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 31 серпня 2020 року провадження у даній справі зупинено до набрання законної сили рішенням у цивільній справі № 363/1423/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним.
Постановою Київського апеляційного суду від 29 вересня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним відмовлено.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 15 грудня 2021 року провадження у справі поновлено.
Рішенням Печерського районного суду м.Києва від 01 грудня 2022 року позов задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 10 000 (десять тисяч) доларів США .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Мартиненка 5 033,72 грн (п'ять тисяч тридцять три грн 72 коп) у відшкодування судових витрат.
Не погодившись з рішенням суду, відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду з підстав порушення судом норм матеріального та процесуального права, за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. У скарзі посилався на ту обставину, що суд не з'ясував обставини щодо правовідносин.
Відповідно до ст. 44 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.
Відповідно до ст.ст 128-131 ЦПК України сторони були своєчасно повідомлені про день та час розгляду справи на 19 жовтня 2023 року за адресами, які були зазначені в матеріалах справи, заяв щодо зміни місця проживання або місцезнаходження, заяв про причини неявки в судове засідання від осіб, які приймають участь у справі не надходило. Сторони та їх представники приймали участь у розгляді справи в суді апеляційної інстанції.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість:
1) керує ходом судового процесу;
2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;
3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;
4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;
5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Суд першої інстанції встановив, відповідно до розписки ОСОБА_1 одержав у ОСОБА_2 10 000,00 доларів США у борг, які зобов'язався повернути до 20 червня 2019 року (а.с. 10).
Зміст власноручно написаної ОСОБА_1 розписки про зобов'язання повернути борг ОСОБА_2 у розмірі 10 000,00 доларів США свідчить про фактичне отримання грошей та про наявність у ній зобов'язання їх повернення.
Відповідач ОСОБА_1 оспорив договір позики в судовому порядку. Постановою Київського апеляційного суду від 29 вересня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним відмовлено (справа № 363/1423/20).
Відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного Кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною 1 ст. 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як визначено у ч. 1 ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно ст. 627 ЦК України, ст. 6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
Так, відповідно до ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Як визначено у ст. 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Відповідно до ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Висновок суду ,що договір позики, укладений між сторонами у справі у вигляді розписки, є правомірним та чинним, тому підлягав виконанню сторонами, є правильним.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Відповідно до ст. 76-81 ЦПК України відповідач не надав належних і допустимих доказів на спростування доводів позивача щодо виготовлення тексту розписки та отримання коштів у ОСОБА_2 , клопотань про призначення судової почеркознавчої експертизи на підтвердження того, що складена розписка ним не писалась та не підписувалась не заявляв.
З огляду на встановлені обставини у справі, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що між позивачем та відповідачем існують правовідносин, які виникли із боргового зобов'язання останнього щодо повернення коштів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2019 року у справі № 373/2054/16-ц виклала правовий висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу.
Відтак, закон не забороняє укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта та стягнення коштів за невиконання зобов'язань в іноземній валюті.
Згідно ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
За приписами ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Частиною 1 ст. 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).
Відповідно до тексту розписки відповідач ОСОБА_1 зобов'язаний був повернути позивачу ОСОБА_2 суму боргу в розмірі 10 000,00 доларів США до 20 червня 2019 року, однак як встановив суд, зобов'язання виконано не було.
Відповідач не надав належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження повернення боргу відповідачу у визначений договором строк, відтак, позовні вимоги про стягнення боргу в розмірі 10 000,00 доларів США є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Отже, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення ч. 1 ст. 1046 ЦК України, а також ч. 1 ст. 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 14-134цс18 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц , в якій Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року в справі № 6-79цс14, а також у постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року в справі № 308/3824/16-ц.
За таких обставин, враховуючи зміст договору позики, яка вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, суд дійшов правильного висновку про стягнення з відповідача ОСОБА_4 на користь позивача суми боргу у тій самій валюті в якій було надано позику, тобто у доларах США.
Доводи апеляційної скарги відповідача відносно того, що розписка про отримання коштів від позивача була написана відповідачем під психологічним тиском та примусом позивача, але коштів від позивача ОСОБА_1 не отримував, спростовуються судовим рішенням (постановою Київського апеляційного суду від 20 вересня 2021 року), яким ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову про визнання договору позики (розсписки) недійсним. У вказаному рішенні надана правова оцінка доводам ОСОБА_1 ,зокрема і щодо написання розписки під примусом.
Посилання відповідача на відсутність у розписці істотних умов договору позики, а саме, обов'язку з повернення грошових коштів та строків такого повернення спростовуються змістом розписки, згідно якої ОСОБА_1 зобов'язався повернути кошти до 20 червня 2019 року.
У постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі №6-79цс14 зазначено, що «відповідно до норм ст.ст.1046,1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її отримання».
Постановою Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13 зазначено, що «письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику».
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки».
Таким чином, вірним є висновок суду першої інстанції, що між сторонами
був укладений договір позики. Розписка свідчить про наявність між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 правовідносин щодо грошових зобов'язань.
Висновок суду першої інстанції, що про задоволення позову і про стягнення з ОСОБА_1 на користь позивача суми 10 000 доларів США боргу є таким , що ґрунтується на вимогах закону, підтверджуються наявними матеріалами справи, встановленими фактичними обставинами.
Посилання в апеляційній скарзі на ту обставину , що суд першої інстанції не взяв до уваги докази надані відповідачем на спростування доводів позивачів були предметом розгляду суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди апелянта із висновком суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
При цьому судом апеляційної інстанції враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, відповідно до ст. 367 ЦПК України, колегія суддів вважає рішення законним та обґрунтованим, постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, відповідає фактичним обставинам справи, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення.
Керуючись ст.ст. 365, 367,369,374,375,381 - 384 ЦПК України, суд,-
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 01 грудня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини судового рішення з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 25 жовтня 2023 року.
Головуючий
Судді