Номер провадження: 22-ц/813/2098/23
Справа № 504/1560/17
Головуючий у першій інстанції Вінська Н.В.
Доповідач Таварткіладзе О. М.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17.10.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Таварткіладзе О.М.,
суддів: Заїкіна А.П., Погорєлової С.О.,
за участю секретаря судового засідання: Трофименка О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Прокопішиної Катерини Василівни на рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 09 вересня 2021 року по цивільній справі за позовом Заступника військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Військової частини НОМЕР_1 , про виселення з житлового приміщення, -
ВСТАНОВИВ:
У травні 2017 року Заступник військового прокурора Одеського гарнізону звернувся до Комінтернівського районного суду Одеської області із позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси до ОСОБА_1 , за участі третьої особи, без самостійних вимог на предмет спору - Військової частини НОМЕР_1 , про виселення з житлового приміщення.
Позов обґрунтований тим, що житлове приміщення - квартира АДРЕСА_1 , відноситься до державного житлового фонду Міністерства оборони України та перебуває на обліку та балансі в КЕВ м. Одеси, а також знаходиться на обслуговуванні і в оперативному управлінні у військової частини НОМЕР_1 . У вказаному житловому приміщенні до 2002 року мешкала прапорщик ОСОБА_1 , яка на той час проходила військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , та члени її сім'ї. Відповідно до протоколу засідання житлової комісії військової частини НОМЕР_1 № 18 від 25.05.2002 та п. 20 розпорядження Приморської районної адміністрації виконавчого комітету Одеської міської ради №890 від 06.09.2002 року «Питання відділу обліку та розподілу житлової площі», ОСОБА_1 було видано ордер на окрему квартиру АДРЕСА_2 , на склад сім'ї з 7 чоловік: вона, чоловік, син, син, донька, донька, донька. 15.06.2002 на ім'я командира військової частини НОМЕР_2 від ОСОБА_1 надійшов рапорт з прохання про подальше тимчасове мешкання у вивільненій квартирі АДРЕСА_1 », а саме протягом 3-4 місяців у зв'язку з ремонтними роботами у новій виділеній квартирі. У подальшому, 21.10.2002 року ОСОБА_1 та члени її сім'ї були прописані у новій квартирі АДРЕСА_3 . Однак, проведеною 06.03.2017 представниками військової частини НОМЕР_1 перевіркою встановлено, що в квартиру АДРЕСА_4 , повторно безпідставно заселилась громадянка ОСОБА_1 . Крім того, за вказаною адресою з 27.05.2003 року зареєстровано ОСОБА_2 , який є сином ОСОБА_1 . Проте, відповідно до листа військової частини НОМЕР_1 № 3438/11/625 від 29.04.2017 ОСОБА_2 військову службу в Збройних силах України не проходив, на обліку поліпшення житлових умов не перебував.
Таким чином, на підставі вищевикладеного позивач наголосив, що ОСОБА_1 , отримавши в 2002 році ордер на нову квартиру АДРЕСА_2 , житлом за місцем проживання забезпечена та не має права на проживання в квартирі АДРЕСА_1 , яку незаконно утримує (відмовляються добровільно звільнити). За таких підстав позивач звернувся до суду з цим позовом.
Ухвалою Комінтернівського районного суду Одеської області від 28 серпня 2017 року до участі у справі у якості співвідповідача залучено ОСОБА_2 .
Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 09 вересня 2021 року цивільний позов заступника військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси задоволено. Виселено ОСОБА_1 та інших осіб, які разом з нею перебувають на момент виселення, з житлового приміщення -квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, представник ОСОБА_1 адвокат Прокопішина Катерина Василівна подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 09 вересня 2021 року та постановити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.
Будучи в розумінні ст. ст. 128, 130 ЦПК України обізнаними про судові засідання на 05.09.2023 року на 14-30 год, на 03.10.2023 року на 15-00 год. та на 17.10.2023 року на 16-00 год. представник Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси, представник військової частини НОМЕР_1 та ОСОБА_2 в судові засідання не з'являлись, про причини не явки не повідомляли, належної ініціативи взяти участь у розгляді справи в режимі відео конференції не виявили та заяв про відкладення судового засідання не подавали.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Оскільки апеляційним судом не встановлено поважність причин відсутності на судовому засіданні наведених учасників справи, а матеріали справи містять достатньо доказів для розгляду справи, колегія суддів вважає за необхідне розглянути справу за тією явкою, яка відбулася, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі № 361/8331/18.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наведених у цій постанові підстав.
Відповідно до ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч.1 п.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Задовольняючи позов, виселяючи ОСОБА_1 та інших осіб, які разом з нею перебувають на момент виселення, з житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав проживання та користування відповідачами спірним житловим приміщенням.
Колегія суддів погоджується з висновками районного суду.
Судом встановлено, з матеріалів справи вбачається, що:
- житлове приміщення - квартира АДРЕСА_1 відноситься до Державного житлового фонду Міністерства оборони України та перебуває на обліку та балансі в КЕВ м. Одеса, а також знаходиться на обслуговуванні і в оперативному управлінні у військової частини НОМЕР_1 (а.с.9-10);
- згідно довідки №3438/11/625 ОСОБА_2 , 1980 року народження, станом на 2003 рік військову службу в Збройних силах України не проходив, на обліку поліпшення житлових умов не зарахований, на засіданні житлової комісії військової частини НОМЕР_1 щодо розподілу квартири для проживання, за адресою: АДРЕСА_5 не розглядався. Ордер на отримання приміщення №411 серії ПР у військовій частині НОМЕР_1 не облікований (а.с. 11);
- згідно з листом начальника КЕВ м. Одеси від 20 січня 2017 року житловий будинок АДРЕСА_6 обліковується і знаходиться на балансі КЕВ м. Одеси, та перебуває на обслуговуванні військової частини НОМЕР_1 . Згідно ордеру, виданого військовою частиною НОМЕР_1 , на жиле приміщення № НОМЕР_3 серія ПР, ОСОБА_2 зі складом сім'ї 1 особа займає жиле приміщення площею 27 кв.м. за адресою: АДРЕСА_7 . Підставою для його видачі є розпорядження №121 від 05.05.2003 року (місце видання розпорядження не вказано). Також повідомлено, що розпорядження №121 від 05.05.2003 року КЕВ м. Одеси не видавав (а.с.12);
- комісією у складі голови комісії підполковника ОСОБА_3 , членів комісії майора ОСОБА_4 , майора ОСОБА_5 , працівника ЗСУ ОСОБА_6 проведено перевірку житлових умов житлового містечка у АДРЕСА_8 та встановлено, що у зазначеній квартирі проживає ОСОБА_1 , 1960 року народження, ОСОБА_2 в квартирі не проживає (а.с. 13-14);
- згідно з копією витягу з розпорядження Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 06.09.2002 року №890 «Питання відділу обліку та розподілу житлової площі» стосовно ОСОБА_1 в/ч НОМЕР_1 та КЕЧ Одеського району просили видати ордер ОСОБА_1 на окрему квартиру АДРЕСА_3 на склад сім'ї 7 чоловік та на підставі ст.58 ЖК України ОСОБА_1 такий ордер видано (а.с. 16-20);
- ОСОБА_1 отримала у власність квартиру АДРЕСА_3 житловою площею 80,6 кв.м. загальною площею 128,3 кв.м. та у подальшому її продала, що підтверджено копією договору купівлі-продажу від 01 червня 2004 року (а.с. 155).
Колегія суддів виходить з такого.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Відповідно до ст. 29 ЖК України державний контроль за використанням і схоронністю житлового фонду має своїм завданням забезпечити додержання всіма міністерствами, державними комітетами, відомствами, державними, кооперативними та іншими громадськими підприємствами, установами, організаціями, житлово-будівельними кооперативами, службовими особами та громадянами порядку розподілу жилої площі і надання громадянам жилих приміщень, правил користування житловим фондом і утримання його в технічно справному стані.
Згідно з ст. 30 ЖК України Державний контроль за використанням і схоронністю житлового фонду здійснюється радами, їх виконавчими і розпорядчими органами, а також спеціально уповноваженими на те державними органами в порядку, встановленому законодавством.
Спеціально уповноваженим органом державного контролю за використанням і схоронністю житлового фонду в Україні є центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику.
За ст. 1,2 Закону України "Про правовий режим майна в Збройних Силах України” військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних сил України. Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних сил України здійснює управління військовим майном.
Згідно ст.ст. 3.4 Закону України “Про правовий режим майна в Збройних Силах України” майно з моменту надходження до Збройних сил України і закріплення його за військовою частиною, набуває статусу військового майна та обліковується у органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних сил України.
Таким чином, суд врахувавши наведені норми законодавства, виходячи з порядку визначеному Статутом гарнізонної та вартової служб Збройних сил України та Положення про КЕВ м. Одеса, вірно встановив, що КЕВ м. Одеса веде облік казармено-житлового фонду, а також здійснює контроль за використанням житлового фонду Міністерства оборони України в порядку ст.ст. 29, 30 Житлового кодексу УРСР.
Частиною першою статті 118 ЖК УРСР встановлено, що службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього.
Частиною першою статті 122 ЖК України передбачено, що єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення є спеціальний ордер, який видається виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів на підставі рішення про надання службового жилого приміщення.
Статтею 124 ЖК УРСР передбачено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
Статтею 109 ЖК України передбачено, що виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, встановлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Пунктом 44 «Примірного положення про гуртожитки», затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР 03 червня 1986 року №208, визначено громадян, які самоправно зайняли жилу площу в гуртожитку, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Згідно з ч. 3 ст. 116 Житлового кодексу УРСР осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) друге речення того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) другий абзац визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, а останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, наслідки його застосування мають бути передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, то Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).
ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Критерій законності означає, що втручання держави у право особи на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону чи іншого нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право особи на мирне володіння майном є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Легітимною метою такого втручання може бути здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
Встановивши, що:
- ОСОБА_1 , проходячи військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , проживала до 2002 року разом з сім'єю у квартирі АДРЕСА_4 ), яка відноситься до державного житлового фонду Міністерства оборони України та перебуває на обліку та балансі в КЕВ м. Одеси та оперативному управлінні військової частини НОМЕР_1 ;
- у 2002 році ОСОБА_1 отримала ордер на іншу окрему квартиру в будинку АДРЕСА_9 , в якій ОСОБА_1 та члени її сім'ї (чоловік, два сини та три дочки) зареєструвалися 21.10.2002 року;
- у квартирі АДРЕСА_4 ) з 27.05.2003 року повторно зареєстрований син ОСОБА_1 ОСОБА_2 , який станом на 2003 рік не був військовослужбовцем та на обліку поліпшення житлових умов не перебував і що розпорядження №121 від 05.05.2003 року, яке зазначено в якості підстави видачі ордеру на вселення у спірну квартиру ОСОБА_2 КЕВ м. Одеси не видавав, а сам ОСОБА_2 зі складом сім'ї 1 особа займає жиле приміщення площею 27 кв. м. за адресою: АДРЕСА_7 ;
- у квартиру АДРЕСА_4 , повторно заселилась громадянка ОСОБА_1 , яка у 2004 році продала отриману нею в порядку поліпшення житлових умов квартиру АДРЕСА_3 ,
суд першої інстанції вірно зазначив про відсутність правових підстав проживання та користування відповідачами спірним житловим приміщенням, а з урахуванням того, що вселення ОСОБА_1 у спірну квартиру не засновано на законі і є самоправним - набув обґрунтованого висновку про виселення ОСОБА_1 та особи (осіб), які проживають (можуть перебувати) на час виселення разом з нею у квартирі.
Колегія суддів погоджується з думкою прокурора, що забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України і членів їх сімей жилими приміщеннями здійснюється шляхом надання для постійного проживання один раз протягом усього часу проходження військової служби і ОСОБА_1 вже реалізувала таке право.
Продаж ОСОБА_1 5-ти кімнатної квартири, отриманої як поліпшення житлових умов для неї та її родини, не створює для ОСОБА_1 право для утримання спірної службової квартири та не відновлює право на користування службовою квартирою, яка підлягала звільненню нею після отримання поліпшеного житла для постійного проживання і реєстрації в ньому права проживання ОСОБА_1 та членів її сім'ї.
Тобто колегія суддів констатує, що за встановлених обставин втручання у право ОСОБА_1 на мирне володіння спірною службовою квартирою ґрунтується на законі, про що зазначено вище. Легітимною метою такого втручання є публічні інтереси у контролі за раціональним і законним використанням службового житла військовослужбовцями Збройних Сил України на підставах та у відповідності до Закону.
З огляду на продаж квартири, яка отримана ОСОБА_1 в якості поліпшення житлових умов для постійного проживання та одночасне подальше довготривале утримання службової квартири, яка підлягала звільненню, поведінка відповідача не є добросовісною, а тому втручання у право на мирне користування спірною службовою квартирою та її повернення у володіння власника будуть пропорційними зазначеній легітимній меті.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 зведені лише до незгоди з висновком райсуду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Так, у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява серія A № 303-A; від 9 грудня 1994 р.; пункт 29).
Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
Враховуючи наведене, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 383 ЦПК України, апеляційний суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Прокопішиної Катерини Василівни - залишити без задоволення.
Рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 09 вересня 2021 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений: 20.10.2023 року.
Головуючий О.М. Таварткіладзе
Судді: А.П. Заїкін
С.О. Погорєлова