Справа № 130/2829/22
Провадження № 22-ц/801/1999/2023
Категорія: 44
Головуючий у суді 1-ї інстанції Порощук П. П.
Доповідач:Сопрун В. В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 жовтня 2023 рокуСправа № 130/2829/22м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд в складі:
головуючого Сопруна В.В.,
суддів Голоти Л.О., Матківської М.В.,
за участю секретаря судового засідання Кахно О.А.,
за участю сторін: позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу №130/2829/22 запозовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Енера Вінниця» про виконання рішення Жмеринського суду від 24.11.2022 року справа №130/1456/22 про невиконання відповідачем вимог укладеного договору про постачання електроенергії від 01.01.2019 року, факт укладення якого підтверджений рішеннями суду по справам №130/2553/19, №130/893/20 та стягнення моральної шкоди,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 10 серпня 2023 року,яке ухвалене суддею Порощуком П.П. в Жмеринському міськрайонному суді Вінницької області, повний текст складено 18 серпня 2023 року,
ВСТАНОВИВ:
У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся в суд з цим позовом, мотивуючи позов тим, що у рішенні Жмеринського міськрайонного суду від 24 листопада 2022 року зазначено підставою відмови в його вимогах, що позивач вибрав невірний спосіб захисту, а тому він виправляє цей недолік і вказав, що між сторонами укладений договір про постачання електроенергії від 01 січня 2019 року, відповідач відмовляється виконувати вимоги цього договору. Окремо зазначив, на підставі ч.8 ст.83 - оригінали доказів моральної шкоди знаходяться в справах 130//893/20, 130/3071//21.
Просив визнати, що факт укладання договору підтверджений справами 130/2553/19, 130/893/20; визнати невиконання відповідачем вимог укладеного договору при невиконанні ним п.2 ч.1 ст.208, ст.639, 642 ЦПК України; визнати порушення права споживача при невиконані відповідачем умов договору, стягнути з відповідача моральну шкоду, докази якої знаходяться в справах 130/893/20, 130/3071/21.
Рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 10 серпня 2023 року закрито провадження у справі в частині позовних вимог про визнання, що факт укладання договору підтверджений справами 130/2553/19, 130/893/20.
В решті позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає його незаконним та необґрунтованим, судом першої інстанції порушено норми матеріального і процесуального права. Просив скасувати рішення суду та ухвали нове про задоволення позову.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін.
Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, прийшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.
Згідно ч.3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 76 ЦПК України).
Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам судове рішення відповідає.
Закриваючи провадження в частині заявлених позивачем ОСОБА_1 позовних вимог про визнання, що факт укладання договору підтверджений справами 130/2553/19, 130/893/20, суд першої інстанції виходив з того, що дані вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, на підставі п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.
Відповідно до ч.1 ст.1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Відповідно до ч.1 ст.19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Відповідно до ст.ст.15,16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з положеннями ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Отже, йдеться про преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі, для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суд наголошує на тому, що суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом того самого питання між тими самими сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють дотриманню процесуальної економії в новому процесі.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30.06.2020 року у справі №333/6816/17 звернула увагу на те, що ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на оцінювання доказів, зібраних в інших справах, на предмет їх належності та допустимості, або з метою створення підстав для звільнення від доказування в іншій справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи) (пункт 27, 28). Такі позови не підлягають розгляду у судовому порядку.
Суд першої інстанції вірно звернув увагу, що позивач ОСОБА_1 заявляючи позовні вимоги визнати, що факт укладання договору підтверджений справами 130/2553/19, 130/893/20 фактично продовжує ставити під сумнів рішення судів у справах про які він зазначає та які набрали законної сили у встановленому законом порядку.
Таким чином, позивач просить переглянути та надати переоцінку доказам, які були предметом розгляду в інших справах, на які позивач посилається як у своїй позовній заяві.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (п.1 ч.1 ст.186 ЦПК України у редакції, чинній з 15.12.2017 року), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України у редакції, чинній з 15.12.2017 року) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати.
Аналогічні правові висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 13 червня 2018 року у справі №454/143/17-ц (пункт 59), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 36), від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17 (пункт 5.30), від 08 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 30).
Приписи «справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можуть розглядатися за правилами відповідно цивільного судочинства, так і тих позовів, які взагалі не можуть розглядатися судами.
За змістом пункту 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст.6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьев проти України» («Peretyaka And Sheremetyev v. Ukraine»), заяви № 17160/06 та № 35548/06).
Відсутність правової регламентації можливості оскаржити процесуальні рішення судді інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до цивільної відповідальності за такі рішення є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та з судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності.
Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними означеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, відповідно ухвалених або вчинених після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, а також встановленням у законі особливостей відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду.
Отже, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про закриття провадження у вказаній вище частині у зв'язку тим, що дані вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
Також, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог щодо визнання невиконання відповідачем вимог укладеного договору при невиконанні ним п.2 ч.1 ст.208, ст.639, 642 ЦПК України; визнання порушення права споживача при невиконані відповідачем умов договору.
Відповідно до ч.4, 5 ст.20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» обов'язки енергопостачальників або інших суб'єктів, визначених законом щодо постачання та розподілу електричної енергії, встановлюються законом, що регулює відносини у сфері постачання та розподілу електричної енергії. Послуга з постачання електричної енергії надається згідно з умовами договору та вимогами правил, затверджених Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг.
Відповідно до положень Закону України «Про ринок електричної енергії» №2019-VІІІ від 13.04.2017 року учасники ринку електричної енергії провадять свою діяльність на ринку електричної енергії на договірних засадах. Для забезпечення функціонування ринку електричної енергії укладаються такі види договорів: про надання послуг з розподілу, про постачання електричної енергії постачальником універсальних послуг, тощо (ч.1 ст.4 цього Закону).
Оператор системи розподілу надає послуги з розподілу електричної енергії на підставі договорів про надання послуг з розподілу. Договори про надання послуг з розподілу є публічними договорами приєднання та укладаються на основі типових договорів, форма яких затверджується Регулятором (ч.4 ст.46 цього Закону).
Постачання електричної енергії споживачам здійснюється електропостачальниками, які отримали відповідну ліцензію, за договором постачання електричної енергії споживачу. Договір постачання електричної енергії споживачу укладається між електропостачальником та споживачем та передбачає постачання всього обсягу фактичного споживання електричної енергії споживачем у певний період часу одним електропостачальником (ч.1,2 ст.56 цього Закону).
Побутові споживачі та малі непобутові споживачі мають право на отримання універсальних послуг відповідно до цього Закону. Споживач з-поміж іншого зобов'язаний: сплачувати за електричну енергію та надані йому послуги відповідно до укладених договорів; надавати постачальникам послуг комерційного обліку, з якими він уклав договір, доступ до своїх електроустановок для здійснення монтажу, технічного обслуговування та зняття показників з приладів обліку споживання електричної енергії (ч.2, 3 ст.58 цього Закону).
З метою забезпечення захисту прав споживачів учасники ринку не застосовують недобросовісні методи конкуренції до споживача. Положення та умови договорів зі споживачами мають бути прозорими та доступними для розуміння.
Постачання електричної енергії здійснюється на недискримінаційних засадах.
Відключення споживачів здійснюється виключно у порядку, визначеному цим Законом та правилами роздрібного ринку.
Захист прав споживачів електричної енергії, а також механізм захисту цих прав регулюються цим Законом, законами України "Про захист прав споживачів", "Про захист економічної конкуренції", іншими нормативно-правовими актами (ст.60 цього Закону)
Постачальник універсальних послуг здійснює постачання електричної енергії у порядку, визначеному правилами роздрібного ринку, та на умовах договору постачання універсальних послуг. Договір про постачання універсальних послуг є публічним договором приєднання та розробляється постачальником універсальної послуги на підставі типового договору, форма якого затверджується Регулятором. Постачальник універсальних послуг розміщує договір постачання універсальних послуг на своєму офіційному веб-сайті (ч.4 ст.63 цього Закону).
ОСОБА_1 є фактичним споживачем послуг, які надає ТОВ «Енера Вінниця». Позивачем ОСОБА_1 не надано як суду першої інстанції, так і апеляційному суду будь-яких доказів, які б підтверджували, що його права та законні інтереси, передбачені Законом України «Про захист прав споживачів» порушені відповідачем, а тому колегія суддів погоджується з вірним та обґрунтованим висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, а доводи апеляційної скарги є безпідставними.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, в частині моральної шкоди, позивач, окрім положень Закону України «Про захист прав споживачів», також посилається та обґрунтовує свої вимоги загальними положеннями про відшкодування шкоди.
Положеннями ч.1-3 ст.23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до пунктів 3,4,5,10,14 Постанови пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз'яснено, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Також що у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Аналізуючи вказані норми права, слід дійти висновку, що відшкодування моральної шкоди можливе внаслідок порушення прав особи, тобто має бути причинно-наслідковий зв'язок між порушенням прав особи та правом на відшкодування моральної шкоди.
ОСОБА_1 вважає, що діями відповідача йому спричинена моральна шкода, яка полягає в невиконанні відповідачем законів України, посилаючись на судові справи 130/893/20, 130/3071/21, яку оцінив у розмірі 500000 грн.
Для виникнення зобов'язання по відшкодуванню шкоди необхідна наявність протиправних дій чи бездіяльності зі сторони іншого учасника правовідносин, наявність факту шкоди, а також причинного зв'язку між такими діями та шкодою, то такі обставини підлягають доказуванню на загальних підставах та є обов'язком позивача (ст.ст.12,81 ЦПК України), позивач повинен надати докази як на підтвердження порушення його прав та інтересів, так і докази спричинення йому моральної шкоди, а також наявності причинного зв'язку між діями, бездіяльністю заподіювача та спричиненою шкодою.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивачем не доведено порушення його прав відповідачем, та судом не встановлено наявність протиправних дій чи бездіяльності відповідача, тому відсутні правові підстави для задоволення вимоги позивача про стягнення моральної шкоди.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, повно та всебічно з'ясував обставини справи та дослідив наявні у справі докази, правильно застосував норми права і ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, а тому рішення скасуванню не підлягає.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
За змістом ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 10 серпня 2023 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 18 жовтня 2023 року.
Головуючий Сопрун В.В.
Судді Голота Л.О.
Матківська М.В.