ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 вересня 2023 рокум. Ужгород№ 260/3160/23
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ващиліна Р.О.
при секретарі судового засідання Неміш Т.В.
за участю:
позивача: представник - Сідун О.С.,
відповідача 1, 2: представник - Зотов Д.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання дій протиправними і зобов'язання вчинити певні дії, -
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить: 1) визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо незвільнення ОСОБА_1 за підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами; 2) зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 за підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами.
В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначає, що в березні 2022 року він був мобілізований до Збройних Сил України. Під час проходження військової служби у матері його дружини погіршився стан здоров'я, що підтверджується висновком лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, з огляду на що така потребує денного догляду вдома на непрофесійній основі. У зв'язку з вищезазначеним він неодноразово звертався до командування військової частини з рапортами про звільнення з військової служби, до яких долучив всі необхідні докази, однак останнє відмовлялось у їх реєстрації. 29 січня 2023 року він вкотре подав рапорт про звільнення з військової служби за сімейними обставинами, який був погоджений командуванням. Незважаючи на це, жодної письмової чи усної відповіді щодо результатів його розгляду він не отримав.
28 липня 2023 року представник позивача подала клопотання, яким уточнила заявлені позовні вимоги в частині оскарження бездіяльності та зобов'язання прийняти рішення як Військову частину НОМЕР_1 , так і Військову частину НОМЕР_2 .
У підготовчому судовому засіданні 28 липня 2023 року за клопотанням представника позивача до участі у справі в якості співвідповідача було залучено Військову частину НОМЕР_2 .
15 червня 2023 року відповідач 1 подав до суду відзив на позовну заяву №585 від 06.06.2023, в якому проти задоволення позову заперечив з мотивів безпідставності такого. Так, зазначив, що позивач подав рапорт командиру 2 стрілецької роти Військової частини НОМЕР_1 з клопотанням перед вищим командуванням про звільнення з військової служби у запас, за результатами розгляду якого командир подав таке клопотання по суті рапорту командиру військової частини НОМЕР_2 , який наділений повноваженнями на звільнення підлеглого військовослужбовця зі служби. З огляду на що заявлені до відповідача 1 позовні вимоги вважає безпідставними. Звернув також увагу на невідповідність законодавчих норм, якими позивач обґрунтовує заявлені позовні вимоги, та тих, що наведені у рапорті.
03 серпня 2023 року відповідач 2 подав до суду відзив на позов №2003 від 02.08.2023, в якому заявлені позовні вимоги вважає необґрунтованими. Так, зазначив, що поданий позивачем рапорт був розглянутий командуванням військової частини НОМЕР_2 в день надходження, за результатами чого відмовлено у його задоволенні з огляду на відсутність законодавчо встановлених підстав. Зазначив, що надані позивачем медичні документи не підтверджують потреби постійного догляду за хворою мамою дружини, оскільки видані не лікарсько-консультативною комісією. Окрім того, такі не підтверджують відсутність інших осіб, що можуть здійснювати постійний догляд, зокрема не надано акт обстеження матеріально-побутових умов, який складається комісією органу місцевого самоврядування.
28 серпня 2023 року представник позивача подала до суду відповідь на відзив, в якій вважає, що відповідачі не надали жодних доказів, які б підтверджували наведені у відзивах доводи. Зазначила, що позивач неодноразово подавав рапорти з приводу його звільнення з військової служби у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за мамою дружини, однак такі не розглядались, хоча відповідачам надавались всі необхідні підтверджуючі документи.
Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримала в повному обсязі з мотивів, наведених в позовній заяві та відповіді на відзив, та просила суд їх задовольнити.
Представник відповідачів у засіданні суду 27 вересня 2023 року проти позову заперечив з мотивів, наведених у відзивах на позовну заяву.
Розглянувши подані сторонами документи та матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, у зв'язку з оголошенням мобілізації ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) був призваний для проходження військової служби.
Станом на день виникнення спірних правовідносин солдат ОСОБА_1 проходить військову службу на посаді водія стрілецького взводу стрілецької роти НОМЕР_3 окремого батальйону територіальної оборони НОМЕР_4 окремої бригади територіальної оборони (Військова частина НОМЕР_5 ).
ОСОБА_1 стверджує, що 15 листопада 2022 року подав на ім'я командира 2 стрілецької роти Військової частини НОМЕР_5 рапорт, в якому просив звільнити його з військової служби за сімейними обставинами на підставі абз. 4 пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я. Однак Військова частина НОМЕР_5 відмовилася реєструвати такий рапорт.
Поряд з цим ОСОБА_1 жодних доказів існування такого рапорту (в тому числі його копію) суду не надав.
29 січня 2023 року ОСОБА_1 подав на ім'я командира 2 стрілецької роти Військової частини НОМЕР_5 рапорт, зареєстрований за вх. №279 від 29.01.2022, в якому просив звільнити його з військової служби за сімейними обставинами на підставі абз. 4 пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я. До такого долучив наступні документи: копію висновку про наявність когнітивних порушень у громадян похилого віку, унаслідок яких вони потребують надання соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі, від 13.01.2023 щодо ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ); довідку про склад сім'ї; висновок з медичної карти матері його дружини - ОСОБА_2 ; копію паспорта ОСОБА_2 ; копію ідентифікаційного коду ОСОБА_2 ; копію довідки з місця роботи дружини; копію свідоцтва про одруження; копію паспорта дружини; копію ідентифікаційного коду дружини; копію свідоцтва про народження матері дружини - ОСОБА_2 ; копію Витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу щодо підтвердження дошлюбного прізвища; копію свого паспорта; копію свого ідентифікаційного коду.
При цьому просив у разі відмови надати письмову відповідь.
Як вбачається з відмітки на такому рапорті командир 2 стрілецької роти Військової частини НОМЕР_5 капітан ОСОБА_3 клопотав перед командиром Військової частини НОМЕР_5 по суті такого рапорту.
Разом з тим, ОСОБА_1 стверджує, що відповідь щодо результатів розгляду такого рапорту він станом на день звернення до суду не отримав.
Жодних відомостей щодо подальшого розгляду поданого ОСОБА_1 29.01.2023 рапорту Військова частина НОМЕР_5 до суду також не надала.
09 квітня 2023 року ОСОБА_1 повторно подав на ім'я командира 2 стрілецької роти Військової частини НОМЕР_5 рапорт аналогічного змісту, зареєстрований за вх. №1239 від 09.04.2023, до якого також долучив вищезазначені документи. При цьому просив у разі відмови надати письмову відповідь.
Як вбачається з відмітки на рапорті від 09.04.2023 командир 2 стрілецької роти Військової частини НОМЕР_5 капітан ОСОБА_3 клопотав перед командиром Військової частини НОМЕР_5 по суті такого рапорту.
За результатами розгляду поданого 09.04.2023 рапорту командир Військової частини НОМЕР_1 подав командиру Військової частини НОМЕР_2 клопотання №318 від 12.04.2023, в якому просив звільнити солдата ОСОБА_1 з військової служби в запас за пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я.
Таке клопотання зареєстроване у Військовій частині НОМЕР_2 19 квітня 2023 року за вх. №2281. Поряд з цим, ОСОБА_1 про результати розгляду такого рапорту ні в усному, ані в письмовому порядку (незважаючи на заявлене прохання) повідомлений не був.
Жодних доказів щодо результатів розгляду по суті рапорту Гармази О.О. від 09.04.2023 Військова частина НОМЕР_2 до суду також не надала.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідачів щодо незвільнення його з військової служби, ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Нормами ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів визнано обов'язком громадянина України. Громадяни відбувають на військову службу відповідно до закону.
Вказане кореспондується також з положеннями ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232).
Згідно ч. 2 ст. 1 Закону №2232 військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Ч. 3 ст. 1 Закону №2232 передбачено, що військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом (ч. 5 ст. 1 Закону №2232).
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, дія якого в подальшому була неодноразово продовжена та наразі триває.
Воєнний стан в розумінні положень ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Окрім того, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України Указом Президента України від 24.02.2022 року №69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні визначає Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII.
Положеннями ст. 2 вказаного законодавчого акту визначені обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації, які передбачають, серед іншого, з'явитися до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів та визначення їх призначення на особливий період.
Відповідно до вимог Закону №2232, на військову службу за призовом під час мобілізації приймаються громадяни віком від 18 років та громадяни, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, тобто до 60 років.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходить військову службу за призовом під час мобілізації на посаді водія стрілецького взводу стрілецької роти НОМЕР_3 окремого батальйону територіальної оборони НОМЕР_4 окремої бригади територіальної оборони (Військова частина НОМЕР_5 ).
В той же час, позивач виявив своє небажання продовжувати проходити військову службу та неодноразово звертався до командування Військової частини НОМЕР_5 з рапортами про звільнення з військової служби у запас на підставі абз. 4 пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону №2232, за сімейними обставинами.
Отже, спірні правовідносини виникли з приводу звільнення з військової служби військовослужбовця, призваного під час мобілізації, у період дії воєнного стану.
Так, підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232.
Відповідно до абз. 4 пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону №2232, військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час воєнного стану, звільняються з військової служби через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я.
Гармаза О.О. вважає, що має право на звільнення з військової служби на підставі вищезазначеної законодавчої норми з огляду на те, що матір його дружини - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) у зв'язку з наявністю когнітивних порушень, потребує постійного стороннього догляду. На підтвердження вказаної обставини позивач долучав до рапортів відповідні документи.
Відповідно до ч. 7 ст. 26 Закону №2232-XII, звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Згідно п. 233 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 (далі - Положення) (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:
- підстави звільнення з військової служби;
- думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;
- районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
У зв'язку з не бажанням продовжувати військову службу та з метою реалізації права на звільнення, передбаченого пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону №2232, 29 січня 2023 року та 09 червня 2023 року ОСОБА_1 подав на ім'я командира роти рапорти, до яких долучив, серед іншого, копію висновку про наявність когнітивних порушень у громадян похилого віку, унаслідок яких вони потребують надання соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі, стосовно його тещі, виданого КНП «Сутисківський центр первинної медико-санітарної допомоги», та довідки, виданої КНП «Сутисківський центр первинної медико-санітарної допомоги», про те, що ОСОБА_2 за станом здоров'я потребує постійного стороннього догляду.
Згідно п. 12.1 Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 №170 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), звільнення військовослужбовців з військової служби (крім військовослужбовців строкової військової служби) здійснюється посадовими особами, визначеними пунктом 225 Положення.
Відповідно до п. 225 Положення, звільнення військовослужбовців під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації), здійснюється на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»: у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Незважаючи на надходження рапорту від 29.01.2023 та клопотання безпосереднього командира ОСОБА_1 по суті рапорту, командир Військової частини НОМЕР_1 такий рапорт не розглянув.
Разом з тим, в ході розгляду даної адміністративної справи судом було встановлено, що 09 квітня 2023 року ОСОБА_1 повторно подав командиру 2 стрілецької роти рапорт про звільнення аналогічного змісту з таким самим переліком підтверджуючих документів, що й рапорт від 29.01.2023. Такий рапорт був зареєстрований у Військовій частині НОМЕР_1 за №1239, а за результатами його розгляду командир Військової частини НОМЕР_1 подав клопотання командиру Військової частини НОМЕР_2 (що уповноважений на прийняття рішення про звільнення позивача з військової служби), в якому просив звільнити ОСОБА_1 у запас на підставі п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
З огляду на що суд вважає, що в даному випадку бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232 відсутня.
Поряд з тим, командир Військової частини НОМЕР_2 , що безпосередньо уповноважений на прийняття рішення щодо звільнення ОСОБА_1 з військової служби, надісланий рапорт та клопотання №318 від 12 квітня 2023 року, по суті не розглянув.
При цьому суд відхиляє твердження відповідача 2 про те, що такий рапорт у день надходження до військової частини було розглянуто, а військовослужбовцю відмовлено у задоволенні такого, з огляду на те, що жодних належних та допустимих доказів такого суду надано не було.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст. 73 КАС України).
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
При цьому суд не вважає зроблену "ПК з ПР" на клопотанні Військової частини НОМЕР_1 №318 від 12.04.2023 відмітку про не погодження такого клопотання, зроблену 19 квітня 2023 року, доказом розгляду поданого ОСОБА_1 рапорту, оскільки така особа не є уповноваженою особою, в розумінні п. 225 Положення, на прийняття рішення про звільнення військовослужбовця з військової служби.
Більше того, незважаючи на заявлене позивачем у рапорті клопотання про повідомлення щодо результатів його розгляду, будь-яких відомостей щодо таких до нього доведено не було.
Суд зазначає, що під бездіяльністю розуміється пасивна поведінка суб'єкта владних повноважень, яка може мати вплив на права, свободи чи інтереси фізичних або юридичних осіб, в тому числі не прийняття рішення у випадках, коли таке рішення повинно бути прийнято відповідно до вимог закону. Сама по собі бездіяльність - це триваюча пасивна поведінка суб'єкта, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку він зобов'язаний був і міг вчинити.
Нормами ст. 40 Конституції України гарантоване право кожного направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
З огляду на відсутність доказів прийняття командиром Військової частини НОМЕР_2 рішення за результатами розгляду поданого ОСОБА_1 рапорту про звільнення з військової служби, суд вважає, що в даному випадку існує протиправна бездіяльність відповідача 2.
Суд також не бере до уваги наведені представником відповідачів обґрунтування неможливості звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі поданих рапортів, з огляду на те, що суд повинен досліджувати правомірність рішення (дій) суб'єкта владних повноважень на момент його прийняття та не може обґрунтовувати юридичну правомірність таких актів (дій) в контексті обставин, що не були підставою їх прийняття. Рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях і домислах (постанова Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №826/23192/15).
При цьому суд вважає за необхідне звернути увагу відповідача 2 на наступне.
Принцип правової визначеності є складовою частиною принципу верховенства права. Основу принципу правової визначеності утворює ідея передбачуваності (очікуваності) суб'єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам.
Принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними (правові позиції Конституційного Суду України висловлені у рішеннях від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005, від 29 червня 2010 року №17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року №23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року №10-рп/2011).
Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, згідно з якою закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим із достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку (п. 109 рішення від 13 грудня 2001 року у справі «Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови»).
Окрім того, принцип правової визначеності є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання).
Суд вважає, що принцип правової визначеності має застосовуватись не лише на етапі нормотворчої діяльності, а й під час безпосереднього застосування існуючих норм права, що даватиме можливість особі в розумних межах передбачати наслідки своїх дій, а також послідовність дій держави щодо можливого втручання в охоронювані Європейською Конвенцією та Конституцією України права та свободи цієї особи.
Конституційний Суд України неодноразового акцентував на тому, що держава, виконуючи свій головний обов'язок - утвердження і забезпечення прав і свобод людини повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією; з цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне юридичне регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини (Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016).
Поряд з цим Військова частина НОМЕР_2 принципу правової визначеності в даному випадку не дотрималася, оскільки на забезпечила право позивача на розгляд питання щодо його звільнення з військової служби.
З огляду на встановлені обставини справи суд вважає, що належним способом захисту прав позивача в даному випадку буде визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_2 щодо не розгляду поданого ОСОБА_1 рапорту про звільнення з військової служби, відповідно до пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону №2232.
Окрім того, як вбачається із заявлених позовних вимог позивач просить суд зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 та Військову частина НОМЕР_2 прийняти рішення про звільнення з військової служби на підставі пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону.
Разом з тим, суд зазначає, що відповідно до п. п. 225 Положення, уповноваженою особою на прийняття рішення про звільнення ОСОБА_1 з військової служби є саме командир Військової частини НОМЕР_2 , який на підставі оцінки поданого військовослужбовцем рапорту та долучених до нього документів, повинен надати правову оцінку наявності передбачених законодавством підстав для звільнення. Суд не може перебирати компетенцію суб'єктів владних повноважень та надавати правову оцінку поданим документам, до того, як такі були оцінені уповноваженим органом.
Як випливає зі змісту Рекомендації №R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Верховний Суд також висловив свою правову позицію стосовно поняття «дискреційні повноваження». Так у постанові №825/2228/18 від 02.07.2020 Верховний Суд зазначив, що такими є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». У такому випадку дійсно суд не може зобов'язати суб'єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч. 2 ст. 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за встановленими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.
Наведене узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини в справах «Клас та інші проти Німеччини», «Фадєєва проти Росії», «Єрузалем проти Австрії», в яких останній зазначив, що завдання суду при здійсненні його контрольної функції не полягає у підміні органів влади держави, тобто суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою.
У випадку прийняття судом рішення щодо зобов'язання Військової частини НОМЕР_2 звільнити ОСОБА_1 з військової служби, яке по суті буде передувати розгляду останньою рапорту та долучених до нього документів, суд порушить принцип розподілу влади та втрутиться у виключну компетенцію уповноваженого на прийняття такого рішення органу.
Відповідно ч. 2 ст. 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З огляду на зазначене суд вважає, що належним та ефективним способом захисту прав позивача, враховуючи положення ст. 9 та ст. 245 КАС України, буде зобов'язання Військову частину НОМЕР_2 розглянути поданий ОСОБА_1 рапорт про звільнення з військової служби на підставі абз. 4 пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону, та надати письмову відповідь з обґрунтуванням підстав прийняття рішення, про що письмово повідомити військовослужбовця.
Таким чином, провівши правовий аналіз законодавчих норми, що регулюються спірні правовідносини крізь призму встановлених судом обставин справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову частково.
Відповідно до ч. 3 ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст. 241, 243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
ВИРІШИВ:
1. Позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код - НОМЕР_6 ) до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання дій протиправними і зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо не розгляду поданого ОСОБА_1 рапорту про звільнення з військової служби, відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
3. Зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 розглянути поданий ОСОБА_1 рапорт про звільнення з військової служби, відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», та надати письмову відповідь з обґрунтуванням підстав прийняття рішення, про що письмово повідомити військовослужбовця.
4. В задоволені решти позовних вимог - відмовити.
5. Стягнути з Військової частини НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код - НОМЕР_6 ) за рахунок бюджетних асигнувань 536,80 грн. (П'ятсот тридцять шість гривень 80 коп.) судових витрат.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Повний текст рішення виготовлено 04 жовтня 2023 року.
СуддяР.О. Ващилін