ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21.09.2023 Справа № 914/1555/23
За позовною заявою: Товариства з обмеженою відповідальністю “Фінансова компанія “Ампір Капітал”, м.Київ
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “Агрофірма “Онікс”, м.Львів
про: визнання недійсним пункту 5.4 Договору про надання поворотної безвідсоткової фінансової допомоги №16092021-01 від 19.09.2021
Суддя У.І. Ділай
Секретар Ю.І.Кохановська
За участі представників:
Від позивача: І.О.Капалкіна - представник
Від відповідача: П.Б.Білик - представник
У судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Відповідно до Витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.05.2023, справу №914/1555/23 розподілено судді У.І.Ділай.
Ухвалою від 22.05.2023 позовну заяву залишено без руху.
31.05.2023 від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою від 05.06.2023 відкрито провадження у справі, розгляд справи здійснюватиметься за правилами загального позовного провадження, підготовче судове засідання призначено на 20.06.2023.
Ухвалами від 20.06.2023 та від 04.07.2023 підготовче провадження відкладено з підстав зазначених в ухвалах.
Ухвалою від 13.07.2023 продовжено строк розгляду підготовчого провадження та підготовче засідання відкладено на 05.09.2023.
Ухвалою від 05.09.2023 підготовче провадження закрито та призначено справу до судового розгляду по суті на 21.09.2023.
Представник позивача в судовому засіданні 21.09.2023 підтримав позов, з підстав наведених у позовній заяві та з посиланням на матеріали справи.
У судовому засіданні 21.09.2023 представник відповідача заперечив проти позову, просив відмовити в його задоволенні.
В процесі розгляду матеріалів справи суд
встановив:
16 вересня 2021 року між сторонами укладено договір про надання поворотної безвідсоткової фінансової допомоги №16092021-01, за умовами якого відповідач зобов'язався надавати позивачу, а позичальник в порядку та на умовах, визначених цим договором, зобов'язався приймати грошові кошти у користування, на визначений строк, відповідно до умов договору, який не передбачає нарахування процентів або надання інших видів компенсацій як плати за користування такими коштами, а також повернути позичені грошові кошти у строки, передбачені цим договором.
За змістом пункту 5.3 договору, у випадку порушення позичальником строків повернення позики згідно з п. 3.3. даного договору більше 5-ти банківських днів, позичальник додатково, крім штрафних санкцій визначених в п.5.2. договору, зобов'язаний сплатити позикодавцю штраф у розмірі 10% від суми неповерненої фінансової допомоги.
За змістом пункту 5.4 договору, у випадку порушення позичальником строків повернення позики згідно з п. 3.3 даного договору більше 30-ти календарних дні, позичальник додатково, крім штрафних санкцій визначених в п. 5.2. та п.5.3. договору, зобов'язаний сплатити позикодавцю штраф у розмірі 30% від суми неповерненої позики.
На думку позивача сукупність пунктів 5.3. та 5.4. договору утворює наступну ситуацію
- якщо позичальник порушує строки повернення позики більше ніж на 30 календарних днів, то до позичальника застосовуються одночасно дві штрафні санкції
- штраф у розмірі 10% від суми неповерненої фінансової допомоги відповідно до пункту 5.3. договору та штраф у розмірі 30% від суми неповерненої позики відповідно до пункту 5.4. договору, що у сукупності утворює подвійне притягнення до відповідальності за одне й те саме правопорушення - за порушення позичальником строків повернення позики більше ніж на 5-ть банківських днів.
За твердженням позивача за одне й те саме правопорушення до позичальника застосовується подвійне притягнення до відповідальності одного й того самого виду, що суперечить положенню статті 61 Конституції України, згідно якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Позивач вважає, що зміст вказаних пунктів договору суперечить Конституції України; це призводить до того, що зміст покладеної в пунктах договору частини правочину суперечить актам цивільного законодавства; це створює підставу для визнання правочину недійсним в окремій його частині; недійсність такого правочину в окремій його частині випливає з підстав, встановлених законом, тому недійсність такого правочину в окремій його частині може бути встановлена та визнана саме судом.
На думку позивача необхідно змінити редакцію договору шляхом визнання судом недійсним пунктів договору, а саме саме пункт 5.4. договору, оскільки положення саме цього пункту і створює подвійне притягнення до відповідальності одного й того самого виду, саме правове регулювання, встановлене пунктом 5.4. додатково накладається на правове регулювання, вже встановлене пунктом 5.3. договору.
Відповідач проти позову заперечив, зазначивши таке.
16 вересня 2021 року між сторонами укладено договір про надання поворотної безвідсоткової фінансової допомоги № 16092021-01.
Згідно з п. 3.1. договору загальна сума наданої фінансової допомоги не може перевищувати 5 000 000,00 грн.
Відповідно до п. 3.3. договору позивач зобов'язався повернути суму наданої фінансової допомоги у повному обсязі до 15 вересня 2022 року.
17 вересня 2021 року відповідач здійснив переказ грошових коштів позивачу у розмірі 5 000 000,00 грн.
За приписами п. 1.4. договору сторони підтвердили, що укладання цього Договору та його виконання для сторін не суперечить норма чинного в Україні законодавства, у відповідності до якого здійснюється діяльність сторін, а також відповідно підтверджують те, що укладання цього договору та його виконання не суперечить цілям діяльності сторін, положенням установчих документів чи інших локальних актів позичальника.
Як зазначив позивач сторонами дійсно встановлено відповідальність позивача у вигляді штрафу за порушення строків повернення фінансової допомоги. Однак, штрафи, визначені п.п.5.3, 5.4 договору, не є подвійним притягненням до цивільної відповідальності, оскільки установлені різні грошові ставки за різні строки порушення. В даному випадку розмір штрафу та періоди прострочення, передбачені п. 5.3. та п. 5.4. договору є різними. Штраф, встановлений п. 5.4. договору охоплює період порушення, встановлений п. 5.3. договору.
Також відповідач звернув увагу, що подаючи до суду вказаний позов ТОВ «ФК «Ампір Капітал» намагається уникнути відповідальності, встановленої сторонами договору за порушення його умов, що на даний час вже вчинене. Так, питання щодо стягнення штрафу з позивача за невиконання умов договору вже було предметом розгляду Господарського суду міста Києва у справі №910/13344/22. Рішенням Господарського суду міста Києва від 03 травня 2023 року у справі №910/13344/22 позовні вимоги ТОВ «Агрофірма «Онікс» задоволено частково та вирішено стягнути з ТОВ «ФК «Ампір Капітал» на користь ТОВ «Агрофірма «Онікс» заборгованість в розмірі 5 000 000 грн 00 коп., пеню в розмірі 520 547 грн 95 коп., штраф в розмірі 1 500 000 грн 00 коп. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 105 308 грн 22 коп. В іншій частині позову відмовлено. Судом відмовлено в задоволенні позовної вимоги про стягнення штрафних санкцій за порушення строку повернення позики більше ніж на 5 банківських днів у розмірі 10 % від суми неповернутої фінансової допомоги згідно до п. 5.3. договору.
На думку відповідача позовна вимога ТОВ «ФК «Ампір Капітал» про визнання недійсним нікчемного пункту договору не може бути задоволена, оскільки позивач просить застосувати неналежний спосіб захисту.
При прийнятті рішення суд виходив з наступного.
Відповідно до положень статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За приписами ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно із заявленими позовними вимогами позивач просив визнати недійсним пункту 5.4 договору про надання поворотної безвідсоткової фінансової допомоги №16092021-01 від 19.09.2021.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є, зокрема, забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
За змістом положень вказаних норм, розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
При цьому, предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.
Отже, виходячи із наведеного, на момент звернення із тим чи іншим позовом, права та інтереси, на захист яких поданий позов вже мають бути порушені особою, до якої пред'явлений позов, тобто, законодавець пов'язує факт звернення до суду із наявністю вже порушених прав та інтересів позивача. Метою ж позову є розгляд спору і захист вже порушених суб'єктивних прав або законних інтересів позивача.
Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
За приписами процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.
У рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) дано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес", як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.
Тобто, інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині вказаного Рішення Конституційного Суду України.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Така позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (ст. 11 ЦК України).
Як підтверджено матеріалами справи, позивач та відповідач уклали договір про надання поворотної безвідсоткової фінансової допомоги №16092021-01 від 16.09.2021, у зв'язку з чим набули взаємних прав і обов'язків.
Протокол розбіжностей сторони не складали.
При поданні позову ТОВ «ФК «Ампір Капітал» покликається на подвійне притягнення до відповідальності одного й того самого виду за договором від 16.09.2021 та вважає, що його права та законні інтереси порушені внаслідок наявності пункту 5.4 в спірному договорі.
Розглянувши матеріали справи та пояснення сторін, суд зазначає таке.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою-п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Разом з тим, приписами частини третьої статті 215 ЦК України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, господарському суду належить встановити наявність саме тих обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, зокрема: відповідність змісту правочину вимогам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; правоздатність сторін правочину; свободу волевиявлення учасників правочину та відповідність волевиявлення їх внутрішній волі; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (стаття 202 ЦК України).
Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин. Ці загальні засади втілюються в конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.
Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Крім того, положення умов договору мають відповідати засадам цивільного законодавства, зокрема, зазначеним у статті 3 ЦК України.
Разом з тим за частиною третьою статті 509 ЦК України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Приписами частин другої та третьої статті 6 та статті 627 ЦК України встановлено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Особам надається право вибору: використати вже існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд. Відтак цивільний (господарський) договір як домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, виявляє автономію волі сторін щодо врегулювання їхніх правовідносин на власний розсуд (у межах, встановлених законом), тобто є актом встановлення обов'язкових правил для сторін договору, регулятором їх відносин.
Приписи частин другої та третьої статті 6 та статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між актами цивільного законодавства і договором випливає з того, що вказані норми передбачають ситуації, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити.
Свобода договору, як одна з принципових засад цивільного законодавства, є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Водночас сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий в силу прямої вказівки акта законодавства, а також якщо відносини сторін регулюються імперативними нормами.
Відповідно сторони не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов'язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору (справедливість, добросовісність, розумність). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов'язку, як і його зміни та припинення.
Щодо обрання варіанту реалізації розсуду суду у контексті застосування його у системному зв'язку з нормами законодавчих актів, а саме статей 3, 549, 628, 629 ЦК України та статті 61 Конституції України слід керуватися визначеним частиною першою статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства, яким є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Відтак реалізація повноважень із суддівського розсуду має спрямовуватися на вибір оптимального варіанту розв'язання спірного правового питання, пошук необхідної правової норми, її розуміння та інтерпретацію, справедливе вирішення спору відповідно до встановлених судами обставин кожної конкретної справи.
Недійсність договору як приватноправова категорія є інструментом, який покликаний не допускати, або припиняти порушення цивільних прав та інтересів, або ж їх відновлювати. Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен установити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення), і настання відповідних наслідків та у разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Визначений п. 5.3 договору строк (більше 5-ти банківських днів) передбачає право кредитора на стягнення 10% штрафу від суми неповерненої фінансової допомоги. Визначений п. 5.4 договору строк (більше 30-ти календарних днів) передбачає право кредитора на стягнення 30% штрафу від суми неповерненої фінансової допомоги. Тобто названі пункти договорів містять різні наслідки за прострочення виконання зобов'язання. Разом з тим, у випадку прострочення більше 5-ти банківських днів позичальник зобов'язаний сплатити штраф у розмірі 10% від неповерненої суми, а у випадку прострочення більше 30-ти календарних днів позичальник зобов'язаний сплатити штраф у розмірі 30% від неповерненої суми.
Оскільки правочин є дією особи, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, то завідомо на момент вчинення правочину об'єктивна неможливість настання правового результату не породжує у сторін тих чи інших прав та обов'язків. Однак не є такими правочини, за якими реальність настання правових наслідків поставлено в залежність від поведінки учасників чи інших обставин.
Отже, правова природа штрафів, передбачених в п.5.3 та п. 5.4 договору, залежить від простроченого строку повернення позики, що з урахуванням положень статті 6 та частини першої статті 627 ЦК України слід розуміти як право вибору ТОВ «Агрофірма «Онікс» на пред'явлення вимоги про стягнення штрафів у випадку порушення певного строку повернення коштів та спрямоване на використання відповідачем належного йому суб'єктивного права для задоволення легітимних інтересів.
Суд наголошує на тому, що правочини, які вчиняються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути неправомірною та недобросовісною.
Позивачем не доведено наявність підстав, визначених ст. 215 ЦК України, для визнання п. 5.4 договору недійсним.
Відповідно до п. 3.12 Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18, підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Проаналізувавши все вищенаведене, Господарський суд Львівської області констатує, що позивачем не доведено належними, допустимими та достовірними доказами підставності заявлених вимог про визнання недійсним пункту 5.4 договору про надання поворотної безвідсоткової фінансової допомоги №16092021-01 від 19.09.2021. Відтак, суд дійшов висновку щодо відмови у задоволенні позову, оскільки є відсутнім порушення суб'єктивного права позивача, що підлягає судовому захисту у цьому спорі.
Судовий збір покладається на позивача.
Керуючись статтями 4, 7, 13, 14, 73, 74, 76-79, 120, 123, 129, 233, 236, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
ВИРІШИВ:
1.У задоволенні позовних вимог відмовити.
2.Судовий збір покласти на позивача.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки передбачені ст.ст. 241, 256, 257 ГПК України та може бути оскаржено в порядку, визначеному розділом IV Господарського процесуального кодексу України.
Інформацію по справі, яка розглядається можна отримати за наступною веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua/sud5015.
Повне рішення складено 28.09.2023.
Суддя Ділай У.І.