ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 вересня 2023 р.Справа № 520/17269/23
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Перцової Т.С.,
Суддів: Русанової В.Б. , Жигилія С.П. ,
за участю секретаря судового засідання Юрченко Д.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.08.2023, головуючий суддя І інстанції: Волошин Д.А., м. Харків, повний текст складено 01.08.23 по справі № 520/17269/23
за позовом ОСОБА_1
до Київського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного Міжрегіонального управління Міністерства юстиції
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ
ОСОБА_1 (далі за текстом - ОСОБА_1 , позивач), звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Київського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі - відповідач), в якому просить суд:
- визнати протиправною та скасувати постанову старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області Ляхової Т.Б. про стягнення виконавчого збору від 17.10.2017 ВП № 48911193;
- визнати протиправною та скасувати постанову старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області Ляхової Т.Б. про арешт майна боржника від 17.10.2017 ВП № 54925437.
В обґрунтування позовних вимог зазначив про протиправність оскаржуваної постанови про стягнення з позивача виконавчого збору від 17.10.2017 ВП № 48911193 та похідної від неї постанови про арешт майна боржника від 17.10.2017 ВП № 54925437, оскільки вказані постанови винесені відповідачем в період дії Закону України «Про виконавче провадження» в редакції від 02.06.2016 (далі за текстом - Закон № 1404-VIII) до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» від 03.07.2018 № 2475-VIII, який набрав чинності 28.08.2018, однак без урахування добровільного виконання рішення.
З огляду на те, що за змістом ч.2 ст.27 Закону № 1404-VIII в редакції від 02.06.2016 виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, наполягає, що оскільки за виконавчим провадженням № 48911193, в межах якого видано оскаржувану постанову від 17.10.2017 про стягнення виконавчого збору, державним виконавцем не було вчинено заходів примусового виконання рішення, а боржником сума боргу була сплачена добровільно, а не за рахунок коштів від реалізації нерухомого майна, інформація, наведена в оскаржуваній постанові від 17.10.2017 ВП № 48911193 про стягнення виконавчого збору, як підстава для її прийняття - «рішення суду не виконано у добровільному порядку», є такою, що не відповідає дійсності та спростовується постановою від 17.10.2017 про закінчення виконавчого провадження № 48911193.
Враховуючи, що постанова про арешт майна боржника від 17.10.2017 прийнята в межах виконавчого провадження № 54925437 в забезпечення виконання незаконної постанови про стягнення виконавчого збору, вона також є протиправною та підлягає скасуванню.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 01.08.2023 у справі №520/17269/23 адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Київського відділу державної виконавчої служби у м. Харкові Східного Міжрегіонального управління Міністерства юстиції (вул. Студентська, 5/4, м. Харків, 61024, ЄДРПОУ 34952440) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії залишено без задоволення.
Позивач, не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, прийняття з неправильним встановленням обставин у справі та помилковим застосуванням норм права, просить суд апеляційної інстанції рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.08.2023 у справі № 520/17269/23 скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов ОСОБА_1 .
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначено, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення не застосовано норми ч. 2 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII в редакції, що діяла до 28.08.2018 (тобто, на момент винесення оскаржуваної постанови від 17.10.2017 про стягнення виконавчого збору), якою встановлено, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом. Виконавчий збір є винагородою за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи призвели до виконання рішення, однак у спірних правовідносинах сума боргу була сплачена боржником добровільно, а тому відсутні підстави вважати, що державним виконавцем вчинялись такі заходи. стягнення виконавчого збору.
Таким чином, оскаржувані постанови не відповідають вимогам ст. 27 Закону №1404-VIII в редакції, яка діяла на дату їх прийняття, а відтак підлягають скасуванню.
В іншій частині, доводи апеляційної скарги повторюють зміст позовної заяви.
Представник відповідача правом на подання відзиву не скористався
Сторони в судове засідання не прибули, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися вчасно і належним чином.
У відповідності до ч. 2 ст. 313 КАС України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, вислухавши суддю - доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що постановою старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції Ляхової Т.Б. від 06.04.2015 відкрито виконавче провадження № 48911193 з виконання виконавчого напису приватного нотаріусу ХМНО від 31.10.2014 про звернення на нерухоме майно, а саме: двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , що належить на праві власності позивачу. За рахунок коштів, отриманих від реалізації майна, задоволено вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» за договором кредиту №839/3/27/38/7-263 від 22.06.2007 у розмірі 1694429,50 грн, а також суму витрат по вчиненню виконавчого напису в сумі 3000,00 грн, що становить 1697429,50 грн.
Цією постановою боржнику було встановлено семиденний строк на самостійне виконання рішення суду.
17.10.2017 державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження (ВП № 48911193) на підставі п. 12 ч. 1 ст. 39, ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження», на підставі листа від 17.10.2017 в якому зазначено, що суму боргу за виконавчим документом боржником сплачено у повному обсязі, у зв'язку з чим, державним виконавцем винесено постанову від 17.10.2017 про стягнення виконавчого збору у сумі 169 742,95 грн.
Після чого, 17.10.2017 державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження та про арешт майна боржника ВП № 54925437 (постановлено накласти арешт на все майно, крім заставленого майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 ).
25 червня 2019 року державним виконавцем в межах виконавчого провадження №54925437 винесено постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника.
14.02.2020 державним виконавцем, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» (заходи щодо розшуку майна, належного боржнику, виявились безрезультатними) винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу (ВП № 54925437).
Позивач з метою реалізації права на продаж належного йому майна 25.06.2023 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно отримав інформацію про те, що 17.10.2017 була здійснена реєстрація обтяження у вигляді арешту нерухомого майна крім квартири АДРЕСА_2 .
На звернення позивача листом від 04.07.2023 № 77564 відповідач повідомив, що за результатами перевірки Автоматизованої системи виконавчих проваджень встановлено, що у відділі на виконанні перебувало виконавче провадження ВП № 54925437, з примусового виконання постанови від 17.10.2017 ВП № 48911193 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 169742,95 грн. 17.10.2017 державним виконавцем винесена постанова про відкриття виконавчого провадження ВП № 54925437 та постанова про арешт майна боржника.
Вважаючи оскаржувані постанови протиправними, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що оскільки сплата боргу позивачем за виконавчим написом № 3772 від 31.10.2014 в добровільному порядку не відбулась, дії виконавця щодо винесення постанови про стягнення виконавчого збору є правомірними та такими, що вчинені на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 287 Кодексу адміністративного судочинства України (далі по тексту - КАС України) учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку до 05 жовтня 2016 року було врегульовано положеннями Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-ХІV; у редакції, чинній на момент прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження).
Відповідно до статті 1 Закон № 606-ХІV виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Частиною другою статті 25 Закону № 606-ХІV установлено, що державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.
У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п'ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.
Згідно з частиною першої статті 27 Закону № 606-ХІV у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.
Приписами частини першої статті 28 Закону № 606-ХІV визначено, що у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню чи поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом.
Виконавчий збір стягується незалежно від вчинення державним виконавцем заходів примусового виконання, передбачених цим Законом.
Частиною третьою, четвертою вказаної статті 28 також передбачено, що постанова про стягнення виконавчого збору виноситься під час першого надходження виконавчого документа державному виконавцю. Під час наступних пред'явлень до виконання виконавчого документа державному виконавцеві виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута під час попереднього виконання.
Розмір фактично стягнутого з боржника виконавчого збору державний виконавець зазначає у виконавчому документі.
Відповідно до п. п. 3.7, 3.7.1 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 02 квітня 2012 року № 512/5 (у редакції, чинній на час відкриття виконавчого провадження), розробленої відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», стягнення виконавчого збору здійснюється у порядку, визначеному статтею 28 Закону. Постанова про стягнення виконавчого збору виноситься при першому надходженні виконавчого документа державному виконавцю на наступний день після завершення строку, наданого боржнику для самостійного виконання рішення. У постанові про стягнення виконавчого збору визначається розмір виконавчого збору, що підлягає стягненню, зазначений у частині першій статті 28 Закону. Примусове стягнення виконавчого збору здійснюється відповідно до вимог Закону.
05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII), а Закон № 606-ХІV, у свою чергу, втратив чинність (крім статті четвертої, яка втрачає чинність через три місяці з дня набрання чинності Законом 1404-VIII).
Відповідно до пункту 7 Розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VІІІ виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» № 2475-VIII від 03.07.2018 року (далі по тексту - Закон № 2475-VIII), який набрав чинності 28.08.2018, були внесені зміни, зокрема, у частині другій статті 27 Закону №1404-VIII слова "фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом" замінено словами "підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів". Також, частину четверту викладено в такій редакції: «4. Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів)…».
Таким чином, з 28.08.2018 року Закон № 1404-VIII зазнав змін та його положення підлягають застосуванню із урахуванням Закону № 2475-VIII.
Системний аналіз наведених правових норм свідчить про те, що виконавче провадження у даній справі було розпочато на підставі Закону № 606-ХІV, який був чинний на момент винесення первинної постанови про відкриття виконавчого провадження від 06.04.2015, яка не є предметом розгляду у цій справі. Разом з цим, оскаржувані постанови про стягнення виконавчого збору та накладення арешту на майно скаржника, державним виконавцем прийняті 17.10.2017 на підставі Закону № 1404-VІІІ, прикінцевими та перехідними положеннями якого було встановлено, що після набрання чинності Закону виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, здійснюються відповідно до цього Закону.
Враховуючи «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VІІІ, положення попереднього Закону № 606-ХІV застосовуються не щодо всього виконавчого провадження, а лише щодо тих виконавчих дій, які в межах виконавчого провадження були розпочаті в період дії цього Закону, а тому підлягають і завершенню в порядку Закону № 606-ХІV. Кожна окрема виконавча дія, яка оформлюється, у тому числі, шляхом винесення відповідної постанови державного виконавця, повинна бути вчинена згідно того закону, в період дії якого вона розпочата.
З огляду на те, що оскаржувана постанова про стягнення виконавчого збору ВП № 48911193 прийнята 17 жовтня 2017 року, в силу приписів ст. 58 Конституції України у спірних правовідносинах застосуванню підлягають положення Закону 1404-VIII, в редакції, яка була чинна станом на 17.10.2017 та діяла до 28.08.2018 .
Так, відповідно до ч. ч. 1, 2 статті 27 Закону № 1404-VIII (у редакції чинній на час прийняття оскаржуваних постанов) виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.
Слід зауважити, що після зміни правового регулювання відповідно до Закону № 1404-VIII стягнення виконавчого збору відбувається безпосередньо в процесі примусового виконання рішення без винесення відповідної постанови. Підставою для винесення постанови про стягнення виконавчого збору є повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1-4, 6, 7 і 9 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9, 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто. При цьому виконання постанови про стягнення виконавчого збору здійснюється в порядку, передбаченому для примусового виконання виконавчих документів.
З дослідженої колегією суддів постанови про закінчення виконавчого провадження від 17.10.2017 ВП № 48911193 встановлено, що підставою для такої виконавчої дії слугував лист від 17.10.2017, відповідно до якого суму боргу за виконавчим документом ОСОБА_1 сплачено у повному обсязі (а.с. 14), внаслідок чого виконавче провадження з примусового виконання виконавчого напису № 3772, виданого приватним нотаріусом ХМНО 31.10.2014 закінчено та припинено чинність арешту майна боржника, скасовано інші заходи примусового виконання рішення.
Водночас, 17.10.2017 державним виконавцем прийнято постанову про стягнення виконавчого збору у ВП № 48911193 (а.с. 15), відповідно до якої сума виконавчого збору, що підлягає стягненню з боржника ( ОСОБА_1 ) складає 169742,95 грн, тобто, 10 % від суми, яка зазначена у виконавчому написі приватного нотаріуса ХМНО № 3772 від 31.10.2014, за рахунок коштів, отриманих від реалізації майна, а саме двокімнатної квартири АДРЕСА_2 , та належить на праві власності ОСОБА_1 , у зв'язку з невиконанням рішення у добровільному порядку.
Таким чином, державний виконавець визначив суми виконавчого збору у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню чи поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. Тобто, виконавчий збір відповідачем обраховано з суми, що підлягала стягненню за виконавчим документом, отже з урахуванням положень ст. 28 Закону № 606-ХІV.
Проте, стягнення виконавчого збору, з урахуванням дати прийняття спірної постанови (17.10.2017) є виконавчою дією, яка згідно з вимогами пункту 7 Розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VІІІ повинна здійснюється у відповідності до положень нової редакції закону.
Так, на момент прийняття спірної постанови, редакція статті 27 Закону № 1404-VIII передбачала, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом (частина друга статті 27 Закону №1404-VІІІ).
Тобто, підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми.
Колегією суддів взято до уваги, відповідачем не надано до матеріалів справи доказів на підтвердження обставин, за яких відбулось погашення боргу, зокрема, не зазначено час та спосіб, у який відбулась сплата боргу (за рахунок реалізації належного позивачу майна чи на підставі добровільної сплати боргу позивачем).
Наявними в матеріалах справи відомостями з Державного реєстру прав на нерухоме майно (а.с. 8-9), станом на 25.06.2023 підтверджено право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 , з чого слідує, що реалізація зазначеної квартири позивача на підставі виконавчого напису приватного нотаріуса ХМНО № 3772 від 31.10.2014 не відбулась, а тому, відсутні підстави вважати, що сплата боргу відбулась внаслідок дій старшого державного виконавця щодо примусового виконання рішення, а не внаслідок добровільної сплати боргу позивачем.
А відтак, враховуючи, що у постанові про закінчення виконавчого провадження від 17.10.2017 ВП № 48911193 відображено висновок про сплату ОСОБА_1 суми боргу за виконавчим документом у повному обсязі, а у постанові про стягнення виконавчого збору вказано, що рішення суду не виконано в добровільному порядку, слід дійти висновку про суперечність змісту вказаних постанов один одному.
Відповідно до частини 5 статті 27 Закону № 1404-VІІІ (в редакції чинній на час винесення) обов'язковими умовами стягнення виконавчого збору є:
1) фактичне виконання судового рішення;
2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень.
Слід зазначити, що законодавець чітко визначив, що виконавчий збір стягується з фактично стягнутої суми.
За своїм призначенням виконавчий збір є своєрідною винагородою державному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення за умови, що такі заходи призвели до виконання рішення.
Враховуючи наведені норми права та встановлені судом апеляційної інстанції фактичні обставини у справі, колегія суддів дійшла висновку, що у державного виконавця були відсутні підстави для стягнення виконавчого збору у тому розмірі, який визначений в оскаржуваній постанові про стягнення виконавчого збору від 17.10.2017, а тому така постанова не відповідає вимогам статті 27 Закону № 1404-VІІІ (в редакції чинній на час винесення).
Колегія суддів вважає хибними висновки суду першої інстанції про відхилення доводів позивача з приводу добровільного виконання рішення з огляду на пропуск ОСОБА_1 семиденного строку на сплату боргу та наявність доказів вчинення державним виконавцем виконавчих дій, передбачених законодавством України, щодо примусового виконання виконавчого напису приватного нотаріуса ХМНО № 3772 від 30.10.2014, які призвели до його фактичного виконання, як такі, що не відповідають фактичним обставинам справи та дослідженим доказам.
Так, відповідно до пункту 21 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних постанов), у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу чи повернення виконавчого документа до суду, який його видав, виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону, результати виконання, розмір авансового внеску, який підлягає поверненню стягувачу, а також наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, передбачені частиною першою статті 40 Закону.
При закінченні виконавчого провадження, поверненні виконавчого документа стягувачу чи повернення виконавчого документа до суду, який його видав, виконавець залишає у матеріалах виконавчого провадження копію виконавчого документа, а на виконавчому документі ставить відповідну відмітку, у якій зазначаються підстава закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа з посиланням на відповідну норму Закону, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця.
Отже, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документу стягувача виконавець вказує результати виконання (суму, яку фактично стягнуто), а на виконавчому документі робить відмітку про суму стягнутого виконавчого збору, тим самим законодавець підтверджує, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми.
Разом з цим, з дослідженої копії закінчення виконавчого провадження від 17.10.2017 не вбачається проставлення державним виконавцем відмітки про суму боргу, яка фактично стягнута на користь стягувача.
Колегія суддів зауважує, що факт винесення постанови про закінчення виконавчого провадження є належною та достатньою підставою для стягнення з боржника виконавчого збору, разом з тим розмір такого виконавчого збору повинен становити 10 відсотків фактично стягнутої суми, а не суми, що підлягає примусовому стягненню за виконавчим документом, як було визначено державним виконавцем.
Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.
Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, на якого покладено обов'язок щодо доказування правомірності власних дій, ані під час розгляду справи у суді першої інстанції, ані під час її апеляційного перегляду не довів належними та допустимими доказами наявності підстав для прийняття постанови про стягнення виконавчого збору від 17.10.2017.
На наведені обставини суд першої інстанції не звернув уваги, у зв'язку з чим дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову в частині визнання протиправною вказаної постанови та скасування.
Щодо правомірності постанови про арешт майна боржника від 17.10.2017 ВП 54925437 колегія суддів зазначає наступне.
У відповідності з пунктом 6 частини 3 статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.
Відповідно до вимог частин 1 та 2 статті 56 Закону № 1404-VIII арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису. Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна.
Отже, державний виконавець наділений правом накладати арешт на майно боржника, з метою забезпечення реального виконання рішення.
Разом з цим, враховуючи, що за наслідками апеляційного перегляду постанова про стягнення виконавчого збору від 17.10.2017 ВП 48911193 визнана судом апеляційної інстанції протиправною, а постанова державного виконавця про арешт майна боржника від 17.10.2017 ВП 54925437 була прийнята з метою забезпечення виконання вказаної постанови про стягнення виконавчого збору, остання також підлягає визнанню протиправною та скасуванню.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Суд, у цій справі, також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (п. 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
У відповідності до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до п.2 ч. 1 ст. 315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 317 КАС України неправильне застосування норм матеріального права є підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення.
Беручи до уваги вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню із прийняттям нової постанови про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з частиною 6 статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
Матеріалами справи підтверджено, що згідно з квитанціями АТ "Перший український міжнародний банк" від 05.07.2023 (а.с. 7) та від 11.08.2023 позивачем сплачено судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 2147,20 грн та за подання апеляційної скарги по справі № 520/17269/23 в розмірі 4156,56 грн.
Отже, враховуючи висновки суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог, відповідно до частини 6 статті 139 КАС України, слід стягнути на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги у загальному розмірі 6303,76 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ч. 4 ст. 229, ч. 4 ст. 241, ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
ПОСТАНОВИВ
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.08.2023 по справі № 520/17269/23 скасувати.
Прийняти постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Київського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного Міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати постанову старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області Ляхової Т.Б. про стягнення виконавчого збору від 17.10.2017 ВП № 48911193;
Визнати протиправною та скасувати постанову старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області Ляхової Т.Б. про арешт майна боржника від 17.10.2017 ВП № 54925437.
Стягнути з Київського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (61024, м. Харків, вул. Студентська, буд. 5/4, код ЄДРПОУ 34952440) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги у розмірі 6303,76 (шість тисяч триста три) грн 76 коп.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Т.С. Перцова
Судді В.Б. Русанова С.П. Жигилій