Номер провадження: 22-ц/813/6249/23
Справа № 947/25329/22
Головуючий у першій інстанції Петренка В.С.
Доповідач Назарова М. В.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
.19.09.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Назарової М.В.,
суддів Кострицького В.В., Лозко Ю.П.,
за участю секретаря Пересипка Д.В.,
учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Держава України в особі Головного управління Національної поліції в Одеській області, скаржник: Державна казначейська служба України,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в порядку спрощеного провадження
апеляційну скаргу Державної казначейської служби України
на рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 березня 2023 року,
ухваленого Київським районним судом м. Одеси у складі: судді Петренка В.С. в приміщенні того ж суду,
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 в особі свого представника ОСОБА_2 до Держави України в особі Головного управління Національної поліції в Одеській області про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями посадових осіб державного органу,
ВСТАНОВИВ:
29 жовтня 2022 року позивачка ОСОБА_1 в особі свого представника ОСОБА_2 звернулася до суду із вказаним позовом, який мотивувала тим, що 13 липня 2020 року близько 12:30 години невстановлена особа, знаходячись біля будинку АДРЕСА_1 , шляхом ривку з її руки відкрито викрала жіночу сумку, в якій знаходились паспорт громадянки України на ім'я позивачки, ключі від квартири, належні позивачці грошові кошти в сумі 5000,00 грн та 10 тисяч доларів США.
13 липня 2020 року під час затримання громадянина ОСОБА_3 в порядку статті 208 КПК України у останнього було виявлено та вилучено пакет з грошовими коштами всередині, а саме 100-доларові купюри в кількості 58 штук.
14 липня 2020 року слідчий СВ ВП 4 ОРУП 1 ГУНП в Одеській області виніс постанову про визнання грошових коштів речовими доказами та передав до камери схову ОРУП 1 ГУНП в Одеській області на зберігання речові докази по кримінальному провадженню 12020161480000982, згідно квитанції № 001367 та запису № 356 в книзі обліку речових доказів, цінностей та іншого майна, яке тимчасово вилучено та/або на які слідчим суддею, судом накладено арешт, як захід забезпечення кримінального провадження деформовані грошові кошти та інші речові докази.
16 липня 2020 року слідчий суддя Київського районного суду м. Одеси наклав арешт на грошові кошти у розмірі 5800 доларів США та 3500 грн, які були вилученні у затриманого ОСОБА_3
03 вересня 2021 року Київський районний суд м. Одеси, під час розгляду обвинувального акту за обвинуваченням ОСОБА_4 , ОСОБА_3 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 286 КК України, скасував арешт на зазначені грошові кошти та зобов'язав повернути їх позивачці.
08 вересня 2021 року позивач надала копію ухвали суду до ОРУП № 1 ГУНП в Одеській області для виконання.
16 вересня 2022 року начальник ОРУП № 1 ГУНП в Одеській області повідомив позивачку про неможливість повернення грошових коштів у зв'язку із тим, що під час проведення щорічної інвентаризації речових доказів було встановлено, що в камері схову під квитанцією № 001367 зберігаються речові докази з іншого кримінального провадження. Одночасно речові цінності, на які було накладено арешт Київським районним судом м. Одеси, визначеними речовими доказами по кримінальному провадженню та що обліковувались за квитанцією № 001367, не знайдені.
Посилаючись як на правову підставу своїх вимог на «Порядок зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням і пересилання, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 листопада 2012 року № 1104, Закон України «Про національну поліцію», Положення Про Національну поліцію, ст. 23, 1174, 1167 ЦК України, і на те, що з вини посадових осіб ОРУП № 1 ГУНП в Одеській області позивачці Державою Україною нанесено матеріальну шкоду у розмірі 5800 доларів США та 3500 грн, яка полягає у втраті посадовими особами грошових коштах, та завдано моральну шкоду у розмірі 50000 грн, яка полягає у стражданнях, пов'язаних з необхідністю очікування повернення грошових коштів позивачкою, якій вони необхідні для лікування у зв'язку з тяжким станом її здоров'я (онкохвора, злоякісне новоутворення шкіри та інших частин обличчя, єдине джерело її доходу - пенсія за віком у розмірі 5601,57 грн), просила суд стягнути з відповідача на її користь матеріальну шкоду у розмірі 5800,00 доларів США (за курсом НБУ на день фактичної виплати), 3500,00 грн та моральну шкоду у розмірі 50 000,00 грн та судові витрати за наданням їй юридичної допомоги за рахунок Державного бюджету України, шляхом безспірного списання з рахунку Державної казначейської служби України.
Від відповідача Головного управління Національної поліції в Одеській області надійшов відзив, в якому зазначено, що за відсутності дотримання загальних умов цивільно-правової відповідальності не може відбуватися притягнення до такої, але такі умови взагалі ігноруються позивачем, не висвітлюються у необхідному контексті та не обґрунтовуються. Правову позицію позивача, що наявність такої моральної шкоди є обставиною, яка не підлягає доказуванню у цивільному процесі вважає помилковою, оскільки в діючому законодавстві України презумпція наявності моральної шкоди не передбачена, а тому наявність моральної шкоди не може бути визнана прямим наслідком кожної протиправної поведінки, а тому підлягають застосуванню положення ст. 81 ЦПК України про загальний розподіл тягаря доказування. Із врахуванням вказаних положень, зазначає, що право на відшкодування моральної шкоди за нормами чинного законодавства не є матеріальною гарантією, оскільки жоден закон не встановлює імперативний обов'язок компенсації. Зазначене право на відшкодування може бути лише процесуальною вимогою про надання можливості довести наявність шкоди, визначити її розмір та отримати через судовий розгляд цього питання відповідну компенсацію.
Також зазначає, що право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб не є абсолютним. Особа має таке право за умови, якщо доведе, що рішення, дія чи бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб порушують або ущемляють її права, свободи та інтереси чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді. Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватись (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення. Із матеріалів справи не є можливим встановити, які правові наслідки безпосередньо для позивача породжують дії суб'єкта владних повноважень, яким чином впливає на його обов'язки або буде впливати. Вважає, що позивачка не довела, на чому ґрунтуються її вимоги в розрізі порушення прав, нібито зі сторони службових осіб ГУНП в Одеській області.
Крім того, вказує, що уразі викрадення майна, ГУНП в Одеській області, як орган не може відповідати за дії третіх осіб, які викрали таке майно. Отже, ГУНП в Одеській області жодним чином не порушує прав та свобод позивача. Крім того, при наявності інформації щодо зникнення речових доказів потерпілою мали б вживатись заходи, направлені на відшукання причин та умов, що до цього призвели, оскільки саме у кримінальному провадженні мала б відшкодовуватись така шкода. Таким чином, вважає, що позивачка мала б звернутися зі скаргою до слідчого судді у порядку та строки визначені КПК України, або іншого уповноваженого органу, зокрема ДБР. Однак, позивачем таких дій здійснено не було, лише зі спливом певного часу подався цивільний позов до суду.
Отже, вважає, що вказані позивачем твердження не є і не можуть бути предметом спору у даній справі, адже не підпадає під юрисдикцію цивільного судочинства.
Також зазначає, що після доведення наявності факту моральної шкоди, якщо така і мала місце, необхідно з'ясувати наявність чи відсутність причинного зв'язку між причиною, тобто протиправністю поведінки, та моральною шкодою, як наслідком. Чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, у тому числі й відшкодування моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме статті 1176 ЦК України та закону. Однак для настання відповідальності у вигляді відшкодування матеріальної та моральної шкоди, передбаченої ст.1176 ЦК України, повинні існувати обставини, визначені частиною 1 статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
Рішенням Київського районного суду від 16 березня 2023 року позов ОСОБА_1 до Держави України в особі Головного управління національної поліції в Одеській області про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями посадових осіб державного органу задоволено частково.
Стягнуто з Державного бюджету України шляхом безспірного списання з рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у розмірі 5800 доларів СШа (за курсом НБУ на день фактичної виплати), матеріальну шкоду у розмірі 3500 грн та моральну шкоду у розмірі 10 000 грн.
В решті позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд виходив із обґрунтованості позовних вимог та їх доведеності належними доказами протягом розгляду справи щодо відшкодування майнової шкоди, а також часткового обгрунтування розміру завданої моральної шкоди та відсутністю доказів розміру понесених позивачкою витрат на правову допомогу.
В апеляційній скарзі Державна казначейська служба України як особа, яка не брала участі у справі, але вважає, що судовим рішенням вирішено питання про її права та обов'язки, просить рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 березня 2023 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції помилково ототожнив особу, яка завдала шкоду, з Державною казначейською службою України, Державою України та визначив відповідний спосіб виконання рішення. Суд, поряд із відповідним державним органом, не залучив як відповідача орган Казначейства, не врахував правової позиції Верховного Суду від 06.02.2019 по справі № 199/6713/14-ц про те, що кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, у таких справах резолютивні частини судових рішень не повинні містити відомостей про суб'єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено спірне списання коштів.
Також зазначає, що судом не було враховано правової позиції Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 910/23967/16, відповідно до якої необхідності зазначення таких відомостей як орган, через який грошові кошти мають перераховуватись, або номера чи виду рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, процесуальний закон не встановлює, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення права в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення. Тому вважає, що суд першої інстанції помилково визначив здійснити стягнення коштів державного бюджету України шляхом безспірного списання з рахунку Державної казначейської служби України.
Вказує на те, що оскільки Головне управління Національної поліції в Одеській області згідно мережі установ та організацій, що отримують фінансування з державного та місцевих бюджетів у 2023 році обслуговуються через Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області, стягнення завданої шкоди має проводитися не з Державного бюджету України шляхом безспірного списання з рахунку Державної казначейської служби України, а з рахунків винного органу як розпорядника (одержувача) бюджетних коштів, рахунки якого відкрито в територіальному органі ДКСУ. Отже, Головне управління Національної поліції в Одеській області як окрема юридична особа самостійно несе відповідальність за своїми зобов'язаннями, є розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня, тому будь-які виплати, зокрема завдана моральна та матеріальна шкода, повинна відшкодовуватися з рахунків таких органів, тобто за рахунок бюджетів, передбачених для даних органів, а останні зобов'язані вжити всіх заходів щодо забезпечення відповідних асигнувань, що відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 01.08.2018 при розгляді справи № 520/4116/16-ц.
Вважає посилання позивача на необхідність застосування статей 1173, 1174 ЦК України безпідставними, оскільки звертаючись із позовом про стягнення шкоди, особа має довести наявність всіх чотирьох елементів правопорушення, в тому числі і вини, про що в матеріалах справи відсутні відповідні докази, а також посилання на будь-які інші судові рішення, які б визначали дії Головного управління Національної поліції в Одеській області чи його посадових/службових осіб неправомірними, а отже факт неправомірності (незаконності) дій є не доведеним. Крім того, вказує, що відповідальність за незабезпечення схоронності речових доказів та відшкодування їх вартості згідно з діючим законодавством повинно нести саме Головне управління Національної поліції в Одеській області за рахунок заподіювачів цієї шкоди, а тому рішення суду підлягає скасуванню в цій частині з визначенням стягнення з відповідача по справі.
Щодо висновків суду першої інстанції з приводу позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди вважає, що суд всупереч недоведеності позивачем наявності моральної шкоди, визначив розмір моральної шкоди в сумі 10 000 грн, та встановив, що відшкодування цієї шкоди слід здійснити з державного бюджету України шляхом безспірного списання з рахунку Державної казначейської служби України, а не з рахунку відповідача як завдавача шкоди.
В судове засідання сторони, третя особа, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, не з'явилися, вказане відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу Державної казначейської служби України такою, що підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 13 липня 2020 року до чергової частини Таїровського ВП надійшла заява від ОСОБА_1 відносно того, що 13 липня 2020 року близько 12:30 години невстановлена особа, знаходячись біля будинку АДРЕСА_1 , шляхом ривку з руки ОСОБА_1 , відкрито викрала жіночу сумку, в якій знаходились паспорт громадянки України на ім'я ОСОБА_1 , ключі від квартири, грошові кошти в сумі 5000,00 грн та 10 тисяч доларів США, які належать ОСОБА_1
13 липня 2020 року під час затримання ОСОБА_3 в порядку статті 208 КПК України у останнього виявлено та вилучено пакет з грошовими коштами всередині, а саме 100 доларові купюри в кількості 58 штук.
З матеріалів справи вбачається, що 14 липня 2020 року слідчий Таїровського ВП Київського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області (змінена назва після реформування слідчий відділ відділу поліції 4 Одеського районного управління поліції 1 ГУНП в Одеській області) виніс постанову про визнання грошових коштів речовими доказами та передав до камери схову ОРУП 1 ГУНП в Одеській області на зберігання речові докази по кримінальному провадженню 12020161480000982, згідно квитанції № 001367.
03 вересня 2021 року ухвалою Київського районного суду м. Одеси, під час розгляду обвинувального акту за обвинуваченням ОСОБА_4 , ОСОБА_3 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 286 КК України, було скасовано арешт на зазначені грошові кошти та зобов'язано повернути їх за належністю ОСОБА_1
16 вересня 2022 року начальник ОРУП № 1 ГУНП в Одеській області листом № 60-7206 повідомив позивачку про неможливість повернення грошових коштів у зв'язку із тим, що під час проведення щорічної інвентаризації речових доказів було встановлено, що в камері схову під квитанцією № 001367 зберігаються речові докази з іншого кримінального провадження. Одночасно речові цінності, на які було накладено арешт Київським районним судом м. Одеси, визначеними речовими доказами по кримінальному провадженню та обліковувались за квитанцією № 001367, не знайдені.
Спірні правовідносини виникли між сторонами з приводу відшкодування позивачці шкоди, завданої незаконними діями посадових осіб органу досудового розслідування внаслідок порушення визначеного законом порядку зберігання речових доказів, якими по справі є валютні цінності, що призвело до втрати таких грошових коштів.
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
В силу приписів статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування майнової шкоди.
За загальними положеннями, передбаченими статтею 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.
Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статей 1173, 1174 ЦК України.
За таких обставин питання наявності між сторонами деліктних зобов'язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а суд загальної юрисдикції за правилами позовного провадження самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року в справі № 920/715/17).
Крім того статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Відповідно до Закону України «Про національну поліцію» національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.
Приписами статті 7 Закону України «Про національну поліцію» передбачено, що під час виконання своїх завдань поліція забезпечує дотримання прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, і сприяє їх реалізації. Обмеження прав і свобод людини допускається виключно на підставах та в порядку, визначених Конституцією України і законами України, за нагальної необхідності і в обсязі, необхідному для виконання завдань поліції. Здійснення заходів, що обмежують права та свободи людини, має бути негайно припинене, якщо мета застосування таких заходів досягнута або немає необхідності подальшого їх застосування.
Статтею 8 Закону України «Про національну поліцію» визначено, що поліція діє виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Поліцейському заборонено виконувати злочинні чи явно незаконні розпорядження та накази. Накази, розпорядження та доручення вищих органів, керівників, посадових та службових осіб, службова, політична, економічна або інша доцільність не може бути підставою для порушення поліцейським Конституції та законів України.
Відповідно до частини сімнадцятої статті 3 КПК України - слідчий - службова особі органу Національної поліції, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за дотриманням податкового законодавства, органу державного бюро розслідувань, органу Державної кримінально-виконавчої служби України, підрозділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України, уповноважена в межах компетенції, передбаченої цим Кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень.
Засади кримінального провадження, передбачені главою 2 КПК України, встановлюють, зокрема, верховенство права, законність, рівність перед законом і судом, недоторканість права власності. За змістом статті 16 КПК України позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом. На підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом, допускається тимчасове вилучення майна без судового рішення.
Згідно із частинами другою, четвертою статті 100 КПК України (у редакції, чинній станом на час кримінального провадження) речовий доказ або документ, наданий добровільно або на підставі судового рішення, зберігається у сторони кримінального провадження, якій він наданий. Сторона кримінального провадження, якій наданий речовий доказ або документ, зобов'язана зберігати їх у стані, придатному для використання у кримінальному провадженні. Речові докази, які отримані або вилучені слідчим, прокурором, оглядаються, фотографуються та докладно описуються в протоколі огляду. Зберігання речових доказів стороною обвинувачення здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
У разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй речового доказу вона зобов'язана повернути володільцю таку саму річ або відшкодувати її вартість. У разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй документа вона зобов'язана відшкодувати володільцю витрати, пов'язані з втратою чи знищенням документа та виготовленням його дубліката.
Постановою Кабінету Міністрів України від 19 листопада 2012 року № 1104 затверджено Порядок зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження (далі - Порядок № 1104).
У пункті 21 Порядку визначено, що речові докази у вигляді грошей (у готівковій формі) у національній валюті України або іноземній валюті передаються для зберігання, крім зберігання в індивідуальних сейфах, уповноваженому банку, що обслуговує орган, у складі якого функціонує слідчий підрозділ або підрозділ дізнання (далі - уповноважений банк), з їх описом із зазначенням найменування та номіналу, номерів банкнот, який додається до супровідного листа.
У разі коли гроші (у готівковій формі) у національній валюті України чи іноземній валюті не містять слідів кримінального правопорушення, вони можуть передаватись уповноваженому банку без зазначення їх номіналу та номерів банкнот та зараховуватися на спеціально визначені для цієї мети депозитні рахунки (далі - депозитний рахунок) або у разі письмової відмови банку передаватися для зберігання в індивідуальних сейфах уповноваженого банку.
Схоронність тимчасово вилученого майна забезпечується згідно з пунктами 1-26 цього Порядку до повернення майна власнику у зв'язку з припиненням тимчасового вилучення майна або до постановлення слідчим суддею, судом ухвали про накладення арешту на майно (пункт 27 Порядку).
Доказів повернення позивачці вилучених коштів та відновлення її порушеного права, завданого неправомірними діями та бездіяльністю органів досудового розслідування, матеріали справи не містять.
Установивши, що належні позивачці грошові кошти, які було визнано речовими доказами у кримінальному провадженні, були втрачені внаслідок недотримання посадовими особами ГУ НП в Одеській області в особі ОРУП № 1 ГУНП в Одеській області Порядку № 1104, внаслідок чого необґрунтовано не були повернуті позивачці на виконання ухвали Київського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2021 року про скасування накладеного арешту та їх повернення за належністю ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що саме держава має обов'язок відшкодувати позивачці завдану їй майнову та моральну (немайнову) шкоду.
За таких обставин, наявність правових підстав для відшкодування останній майнової шкоди у розмірі вилучених та переданих на зберігання у якості речових доказів 5800 доларів США та 3500 грн підтверджено матеріалами справи, тому колегія суддів погоджує такий висновок суду.
Не заслуговує на увагу довід апеляційної скарги про відсутність доказів безпосереднього причинно-наслідкового зв'язку між діями/бездіяльністю посадових осіб органу національної поліції та спричиненою позивачці шкодою, оскільки наслідком вибуття із власності позивачки валютних цінностей стала передача їх слідчим на зберігання в камеру схову всупереч вимогам п. 21 Порядку № 1104, який регламентує відповідне зберігання таких речових доказів шляхом передачі для зберігання, крім зберігання в індивідуальних сейфах, уповноваженому банку, що обслуговує орган, у складі якого функціонує слідчий підрозділ або підрозділ дізнання (далі - уповноважений банк), з їх описом із зазначенням найменування та номіналу, номерів банкнот, який додається до супровідного листа.
Натомість такі кошти були передані до камери схову, що вбачається з листа начальника Управління поліції № 1 ГУ Національної поліції в Одеській області, а також з Квитанції № 001367 про передачу коштів Ст. сл. СВ Таїровського ВП Рябовою О.С. вбачається пакування коштів в пакет, без опису купюр, їх номіналу, номерів банкнот.
Тобто не була забезпечена передбачена Порядком № 1104 схоронність тимчасово вилученого майна. Визнаними речовими доказами у кримінальному провадженні.
Отже, у позивачки відсутні інші ефективні способи захисту порушеного права, аніж як відшкодування майнової шкоди з держави.
При цьому матеріали справи не містять доказів, які б свідчили, що органи слідства вживали заходи для повернення зниклих грошових коштів позивачці як законному власнику.
Посилання начальника управління поліції № 1 ГУ НПУ в Одеській області на проведення службового розслідування, висновок якого направлено до ДБР для подальшого прийняття рішення згідно чинного законодавства, не впливає на правильність висновків суду щодо обґрунтованості позову, оскільки в даному випадку визначальним для правильного вирішення справи щодо відшкодування завданої позивачці шкоди є доведена втрата грошових коштів внаслідок порушення порядку зберігання речових доказів посадовими особами органу державної влади.
Колегія суддів зазначає, що у статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що «кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майно. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції, містить окремі норми: перша норма, яку закріплено в першому реченні першого пункту і яка має загальний характер, викладає принцип мирного володіння власністю; друга норма у другому реченні того ж пункту поширюється на випадки позбавлення права власності й передбачає для цього певні умови; третя норма, яку закріплено у другому пункті, допускає, що договірні сторони мають право, зокрема, контролювати використання власності відповідно до загального інтересу. Однак ці норми не є окремими, тобто не пов'язаними одна з одною. Друга і третя норми стосуються окремих випадків втручання у право на мирне володіння власністю, тому повинні тлумачитися за загальним принципом, закріпленим у першій нормі (ISMAYILOV v. RUSSIA, № 30352/03, § 31, від 06 листопада 2008 року).
Наявність законних підстав для вилучення грошових коштів має обов'язково бути предметом оцінки. Оскільки неприведення національними судами правових положень в якості підстави вилучення суттєвої грошової суми і очевидне протиріччя прецедентного права щодо національного законодавства, розглядається Європейським судом як таке, не було сформульовано з такою точністю, щоб заявник міг передбачити наслідки його дій і ступеня, розумної при обставинах справи. Отже, втручання в право власності заявника не могло розглядатися як законне за змістом статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції (BAKLANOV v. RUSSIA, № 68443/01, § 46, від 09 червня 2005 року).
Щодо висновків суду та доводів апеляційної скарги в частині вирішення питання про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що у справі відсутні достатні докази на підтвердження такої глибини душевних страждань та немайнових втрат потерпілої особи, які заслуговують на відшкодування у розмірі 50000 грн, а тому відповідно до характеру та розміру душевних страждань, завданих потерпілій, з урахуванням загальних засад цивільного законодавства, справедливості, добросовісності та розумності суд вірно визначив розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 10 000 грн.
Колегія суддів з урахуванням доводів апеляційної скарги, тривалого порушення прав позивачки, яка є особою похилого віку - 1937 року народження, з 12 серпня 2022 року перебуває на обліку в КНП «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр ООР», де з 15 серпня 2022 року по 19 серпня 2022 року перебувала на амбулаторному лікуванні у радіологічному відділенні відповідно до Виписки із медичної картки амбулаторного хворого № 7784/22, виходячи з принципів розумності та справедливості, загальнолюдських принципів та суспільної моралі, вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано визначив розмір моральної шкоди в сумі 10 000 грн.
Довід апеляційної скарги про те, що вказана моральна шкода має бути стягнута з відповідного органу досудового розслідування, а не з державного бюджету, то таке не ґрунтується на вимогах закону, оскільки відповідальною за завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, є держава.
Отже, висновки суду першої інстанції відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального права, а помилкові доводи апеляційної скарги цих правильних висновків не спростовують.
Разом із тим, колегія суддів частково приймає доводи касаційної скарги Державної казначейської служби України щодо відшкодування шкоди державою.
Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
Верховний Суд у постанові від 13 вересня 2023 року у справі № 501/85/22 зауважив, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19) вказано, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема, і представляти державу в суді. У справах про відшкодування шкоди державою вона бере участь як відповідач через той орган, діяннями якого завдано шкоду.
Відповідний правовий висновок також викладений у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 495/6187/16 (провадження № 61-8385св20), від 29 червня 2022 року у справі № 201/9398/20 (провадження № 61-11520св21), від 03 серпня 2022 року у справі № 461/5201/19 (провадження № 61-2271св22).
У постановах Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 346/5428/17 (провадження № 61-8102св21), від 14 вересня 2022 року у справі № 415/1009/21 (провадження № 61-18055св21), від 07 грудня 2022 року у справі № 461/9982/19 (провадження № 61-4162св22) зазначено, що «кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Резолютивні частини рішень не повинні містити відомостей про суб'єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання. Тобто, кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб'єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення коштів.
Проте суди на це уваги не звернули та зробили помилковий висновок про стягнення коштів на відшкодування моральної шкоди безпосередньо з Державної казначейської служби України шляхом їх списання з єдиного казначейського рахунку».
У справі, що переглядається, суд, ухваливши правильне по суті судове рішення, на вказане уваги не звернув та помилково зазначив у резолютивній частині рішення про компенсацію шкоди позивачціі за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом їх безпірного списання з рахунку Державної казначейської служби України.
Тому резолютивну частину рішення суду в частині стягнення грошової компенсації матеріальної шкоди у розмірі 5800 доларів США, 3500 грн та моральної шкоди в розмірі 10000 грн належить змінити, виклавши абзац другий резолютивної частини у відповідній редакції про стягнення шкоди з Державного бюджету України як завданої незаконними діями посадових осіб органу державної влади.
Оскільки по суті рішення суду залишається незмінним, то перерозподіл судових витрат у відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України не проводиться.
Керуючись ст. 367, 374, 376 ЦПК України, апеляційний суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України задовольнити частково.
Резолютивну частину рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 березня 2023 року змінити, виклавши абзац другий резолютивної частини рішення суду в наступній редакції:
«Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 (зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , паспорт № НОМЕР_2 , орган, що видав 5112 від 03.08.2020 року) завдану незаконними діями посадових осіб органу державної влади матеріальну шкоду в розмірі 5800 (п'ять тисяч вісімсот) доларів США (за курсом НБУ на день фактичної виплати), матеріальну шкоду у розмірі 3500 (три тисячі п'ятсот) грн 00 коп та моральну шкоду у розмірі 10000 грн.
В іншій частині рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 березня 2023 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Дата складення повного тексту постанови - 19 вересня 2023 року.
Головуючий М.В. Назарова
Судді: В.В. Кострицький
Ю.П. Лозко