ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
__________________________________________________________________
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
«19» вересня 2023 року
м. Харків
справа № 632/1447/21
провадження № 22ц/818/1242/23
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Бурлака І.В. (суддя-доповідач),
суддів - Мальованого Ю.М., Яцини В. Б.,
за участю секретаря - Волобуєва О.О.
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 , представник позивачки - ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 , представниця відповідача - ОСОБА_4
розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 10 квітня 2023 року в складі судді Библіва С. В.
ВСТАНОВИВ:
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності на частку рухомого майна.
Позовна заява мотивована тим, що вона з ОСОБА_3 з 07 червня 2002 року перебували у шлюбі, який розірвано рішенням Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 13 липня 2017 року. Від шлюбу мають сина, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Вказала, що у період шлюбу, 21 травня 2013 року, вони з відповідачем спільно придбали і зареєстрували на ім'я ОСОБА_3 мотоцикл типу А, марки «ВМW», модель К 1300 S, номер шасі (кузова рами) НОМЕР_1 , 2013 року випуску, державний номер НОМЕР_2 .
Зазначила, що відповідач обіцяв подарувати цей мотоцикл синові на повноліття, однак дотепер цього не зробив. Відповідач не визнає її право на частину вказаного майна, вважає мотоцикл своєю особистою власністю та має намір продати його.
Просила в порядку поділу майна подружжя визнати за нею та за ОСОБА_3 право приватної власності на частину мотоцикла типу - А, марки «ВМW», модель К 1300 S, номер шасі (кузова рами) НОМЕР_1 , 2013 року випуску, державний номер НОМЕР_2 , за кожним.
Рішенням Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 10 квітня 2023 року заяву представника ОСОБА_3 про застосування наслідків спливу строку позовної давності залишено без задоволення, позов ОСОБА_1 - задоволено; в порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на ідеальну частку мотоцикла типу А, марки «ВМW», модель К 1300 S, номер шасі (кузова рами) НОМЕР_1 , 2013 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 , іншу ідеальну частку мотоцикла типу А, марки «ВМW», модель К 1300 S, номер шасі (кузова рами) НОМЕР_1 , 2013 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 залишено у власності ОСОБА_3 ; стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 908,00 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_3 через представника подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду - скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції порушив норми матеріального права, помилково не застосував наслідки спливу строку позовної давності. Між сторонами вже був спір про поділ майна подружжя, і в межах тієї справи вимог про поділ мотоцикла позивачка не заявляла. Посилання позивачки на те, що мотоцикл мав бути подарований спільному синові, коли він досягне повноліття, не підтверджуються будь-якими доказами. Їхній син вже є повнолітнім, та у разі порушення його прав мав змогу самостійно звернутися з позовом до суду. Спір про поділ майна вже вирішено, рішення суду є чинним, та право на повторне звернення до суду з цього приводу законом не передбачено. Спір має штучний характер, позивачка зловживає правом на захист. Спірний мотоцикл викрадено у нього сином, з приводу чого він звернувся до поліції.
11 вересня 2023 року до суду апеляційної інстанції електронною поштою від представника ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він вважав судове рішення - законним, а апеляційну скаргу - необгрунтованою. Щодо пропущення строку позовної давності зазначив, що початок перебігу строку позовної давності у справах про поділ майна подружжя обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану про розірвання шлюбу чи з дати набрання рішенням суду законної сили , а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Також вказав, що орієнтований розрахунок судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи становить 20 000,00 грн. Це вартість складання та подання відзиву на апеляційну скаргу та участь у судових засіданнях.
06 липня 2023 року до суду апеляційної інстанції від представниці відповідача надійшло клопотання про залучення документів, яке не підлягає задоволенню, оскільки адвокатський запит та отримані відповіді на цей запит здійснені після ухвалення судового рішення, яке оскаржується.
В суді апеляційної інстанції представниця ОСОБА_3 підтримала доводи апеляційної скарги та додаткові пояснення у справі, які надійшли до суду апеляційної інстанції 19 вересня 2023 року та просила апеляційну скаргу задовольнити. Акцентувала увагу суду на тому, що підстав для визнання права власності на частку транспортного засобу у ОСОБА_1 немає. Щодо витрат на правничу допомогу вважала суму в розмірі 20 000,00 грн неспівмірну з обсягом виконаних робіт.
В свою чергу представник ОСОБА_1 заперечував проти задоволення апеляційної скарги та вважав її безпідставною. Зазначив, що транспортний засіб є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, тому позов підлягає задоволенню.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з'явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_3 необхідно залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний мотоцикл є неподільною річчю, згоди щодо компенсації половини його вартості сторони не досягли, тож слід залишити майно у спільній частковій власності сторін та визнати за ними право власності на ідеальні частки. Позовна давність позивачкою не пропущена, адже відповідач обіцяв подарувати мотоцикл спільному синові, тож про порушення своїх прав вона дізналась лише після досягнення сином повноліття, коли відповідач залишив мотоцикл у себе.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з 07 червня 2002 року перебували у шлюбі, який розірвано заочним рішенням Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 13 липня 2017 року (а. с. 5, 23-25).
Від шлюбу мають сина, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 6).
21 травня 2013 року за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на мотоцикл типу А, марки «ВМW», модель К 1300 S, номер шасі (кузова рами) НОМЕР_1 , 2013 року випуску, державний номер НОМЕР_3 , що підтверджується копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_4 (а. с. 7-8).
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 26 грудня 2018 року у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя виділено ОСОБА_1 в особисту приватну власність квартиру АДРЕСА_1 , квартиру АДРЕСА_2 , автомобіль «HUMMER», модель Н2, 2004 року випуску, кузов НОМЕР_5 , реєстраційний номер НОМЕР_6 , визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_2 , у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя виділено ОСОБА_3 в особисту приватну власність квартиру АДРЕСА_3 та визнано за ним право власності на цю квартиру (а. с. 36-39).
ОСОБА_3 подав до суду першої інстанції заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності (а. с. 16-19).
У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Згідно з частиною першою статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
За змістом статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
Статтею 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Частиною першою статті 70 СК України та абзацом 1 частини другої статті 372 ЦК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно з частинами першою, другою статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Отже, поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суд має застосувати положення частини четвертої та п'ятої статті 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених стаття 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду із таким позовом (стаття 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.
У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без реального поділу і залишає майно у їхній спільній частковій власності.
Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 588/1181/17, провадження № 61-16395св19.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Згідно зі статтею 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Відповідно до статті 20 СК України до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 цього Кодексу. У випадках, передбачених частиною першою цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до Цивільного кодексу України, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
Згідно зі статтею 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.
Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16-ц (провадження № 61-15213св19), від 04 листопада 2020 року у справі № 524/7706/17 (провадження № 61-3128св19), від 24 лютого 2021 року у справі № 303/6365/17 (провадження № 61-13857св19), від 14 липня 2021 року у справі № 303/4265/18 (провадження №61-64 св 20), від 15 грудня 2021 року у справі № 500/6458/17 (провадження № 61-9979 св 21).
Обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.
Як встановлено судом, шлюб між сторонами розірвано рішенням суду від 13 липня 2017 року.
З позовом про поділ спірного мотоцикла ОСОБА_1 звернулась у липні 2021 року, тобто зі спливом чотирьох років після розірвання шлюбу.
При цьому, при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, отже, сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя.
Встановивши, що одразу після розірвання шлюбу спору між сторонами щодо мотоцикла не було, адже він не був предметом позову у справі № 757/40789/16-ц про поділ майна подружжя, а відповідач мав подарувати його синові після повноліття, якого він досяг лише 21 червня 2020 року, суд першої інстанції правильно виходив з того, що саме з цього часу почала відраховуватися позовна давність на звернення позивачки з позовом до суду за захистом порушеного права.
ОСОБА_3 не надано доказів на підтвердження того, що з часу розірвання шлюбу він заперечував право позивачки на спірне майно, тобто він не довів обставин, які б могли вказувати на інший початок перебігу позовної давності.
Оскільки ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом у липні 2021 року, тобто в межах строку позовної давності, суд обґрунтовано відмовив у задоволенні заяви відповідача про застосування позовної давності.
Заперечуючи проти позову з підстав пропущення строку позовної давності, відповідач тим самим визнав, що спірний мотоцикл був набутий за час шлюбу і за спільні кошти, так як позовна давність може бути застосована лише до обґрунтованого позову.
Встановивши, що спірний мотоцикл набуто сторонами за час перебування у шлюбі, суд першої інстанції провів його поділ відповідно до вимог СК України та ЦК України.
Переконливих аргументів на спростування висновків суду першої інстанції апеляційна скарга ОСОБА_3 не містить.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 щодо того, що між сторонами вже був спір про поділ майна подружжя, і в межах тієї справи вимог про поділ мотоцикла позивачка не заявляла, свідчать лише про те, що на час розгляду іншої справи спору щодо мотоциклу не було, а не про визнання позивачкою права на спірне майно за ним.
Твердження ОСОБА_3 щодо того, що спір про поділ майна вже вирішено, рішення суду є чинним, та право на повторне звернення до суду з цього приводу законом не передбачено, є помилковими, адже визначення предмету спору є правом позивачки, та мотоцикл ще не був предметом спору у суді між сторонами.
Посилання ОСОБА_3 на те, що докази його наміру подарувати мотоцикл синові відсутні, судова колегія відхиляє, адже обґрунтованих заперечень щодо таких обставин в ході розгляду справи він не надав.
Доводи ОСОБА_3 щодо того, що їхній син у разі порушення його прав мав змогу самостійно звернутися з позовом до суду, є безпідставними, адже спірний мотоцикл є об'єктом спільної власності сторін як колишнього подружжя.
Посилання ОСОБА_3 на те, що спірний мотоцикл викрадено у нього сином, з приводу чого він звернувся до поліції, будь-якими доказами не підтверджуються та на висновки суду не впливають.
З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін.
Що стосується стягнення витрат на правничу допомогу, слід зазначити наступне.
Відповідно до частин 1, 3 статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати: на професійну правничу допомогу, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи.
Право на професійну правничу допомогу гарантовано статтею 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000, від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009.
Так, у рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.
За змістом статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Відповідно до статті 33 Правил адвокатської етики, єдиною допустимою формою отримання адвокатом винагороди за надання правової допомоги клієнту є гонорар.
Розмір гонорару та порядок його внесення мають бути чітко визначені в угоді про надання правової допомоги. Засади обчислення гонорару (фіксована сума, погодинна оплата, доплата гонорару за позитивний результат по справі тощо) визначаються за домовленістю між адвокатом та клієнтом і також мають бути закріплені в угоді.
Згідно вимог статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі, гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі, впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною 8 статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування в справі, що свідчить про те, що витрати на правову допомогу повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц та в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 міститься правовий висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Аналогічні висновки наведено також в постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 та від 11 листопада 2020 року у справі № 673/1123/15-ц.
Суд має вирішити питання про відшкодування стороні, на користь якої відбулося рішення, витрат на послуги адвоката, керуючись принципами справедливості, співмірності та верховенства права.
У постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/12876/19 зауважено, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини. Водночас чинне процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. З урахуванням наведеного суд зазначив, що процесуальним законодавством передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.
Верховний Суд у справах № 905/1795/18 та № 922/2685/19 неодноразово зауважував, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 уклала договір на надання правової допомоги № 903 з ОСОБА_2 07 липня 2023 року. Для підтвердження суми гонорару в розмірі 20 000,00 грн надав протокол узгодження гонорару адвоката від 08 вересня 2023 року. В цьому протоколі зазначено, що сума гонорару в розмірі 20 000,00 грн надається за наступні послуги: складання та подання відзиву на апеляційну скаргу та участь у судових засіданнях у справі. ОСОБА_2 надав відзив на апеляційну скаргу та приймав участь в судових засіданнях в суді апеляційної інстанції: 12 вересня 2023 року - 24 хвилини, 19 вересня 2023 року - 32 хвилини.
Зважаючи на складність і предмет спору, обсяг наданої правової допомоги, виходячи з критеріїв реальності адвокатських витрат (їх дійсність та необхідність), а також розумності їх розміру, судова колегія вважає справедливим і співмірним буде стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 10 000, 00 грн у рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції.
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судового збору апеляційним судом не вбачається.
Керуючись ст.ст.367, 368, ст.374, ст.375, ст.ст.381 - 384, 389 ЦПК України,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення.
Рішення Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 10 квітня 2023 року - залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 10 000,00 грн витрат на правничу допомогу.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили.
Головуючий І.В. Бурлака
Судді Ю.М. Мальований
В. Б. Яцина
Повний текст постанови складено 20 вересня 2023 року.