16 вересня 2010 р. № 17/30-698
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :
Головуючий суддя
Судді:Борденюк Є. М.,
Малетич М. М.,
Могил С. К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні перевіривши касаційну скаргу фізичної особи -підприємця Якимів Світлани Антонівни
на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 27.04.2010
у справі № 17/30-698 господарського суду Тернопільської області
за позовомприватного підприємства "Торговий дім Тернопіль"
дофізичної особи -підприємця ОСОБА_1
треті особи:приватне підприємство "Продторг -Тернопіль"
департамент економіки, підприємництва та управління комунальним майном Тернопільської міської ради
простягнення 23 699, 09 грн.,
за участю у судовому засіданні представників
позивача :не з'явились,
відповідача :не з'явились,
третіх осіб :Коковська І. А.,
Рішенням господарського суду Тернопільської області від 29 січня 2010 року приватному підприємству "Торговий дім Тернопіль" відмовлено в задоволенні позовних вимог про стягнення з фізичної особи -підприємця ОСОБА_1 23 699, 09 грн. Визнано недійсним договір оренди, укладений 28 грудня 2007 року між позивачем та відповідачем, з моменту його укладення.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 27 квітня 2010 року рішення місцевого суду скасовано, прийнято нове рішення про задоволення позову, стягнуто з відповідача на користь позивача 19 326, 00 грн. заборгованості по орендній платі, 1 000, 00 грн. штрафу, 1 684, 50 грн. пені, 373, 52 грн. 3% річних та 1 318, 07 грн. інфляційних нарахувань.
Постанова мотивована тим, що відповідно до ст. 764 Цивільного кодексу України, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. Виходячи з наведеної норми, враховуючи подальше фактичне використання відповідачем орендованого приміщення та здійснення власної господарської діяльності на території ринку, апеляційний суд зазначив, що договір оренди вважається подовжений на новий строк на тих самих умовах.
Не погоджуючись з постановою апеляційного суду, відповідач подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить її скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.
В обґрунтування заявлених вимог скаржник посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, зокрема, ст. ст. 203, 764 Цивільного кодексу України, ст. 22 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Переглянувши в касаційному порядку оскаржену постанову апеляційного суду та рішення місцевого суду, яке скаржник просить залишити в силі, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, дійшла висновку про наявність правових підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на наступне.
Як встановлено господарськими судами, 28 грудня 2007 року позивач (орендодавець) та відповідач (орендар) уклали договір, за умовами якого позивач у відповідності до Правил торгівлі на ринках, затверджених спільним наказом Мінекономіки, МВС, ДПА та Держстандарту України від 26 лютого 2002 за №57/188/84/105, передає, а відповідач приймає в строкове платне користування торгове місце № 27, розташоване у торговому комплексі за адресою майдан Перемоги, 4 в м. Тернополі, для здійснення торгівлі непродовольчими (продовольчими) товарами. Згідно з п. 9.2 і розділом 10 договору, договір укладено на термін з 1 січня 2008 року до 1 грудня 2008 року, і його чинність припиняється внаслідок закінчення строку, на який його було укладено.
Судами також з'ясовано, що нежитлові приміщення площею 1461,9 кв.м. за адресою м. Тернопіль, вул. майдан Перемоги, 4, де знаходиться торгове місце № 27 знаходилось в користуванні ТОВ "Універсам Тернопіль" на підставі укладеного з Фондом комунального майна м. Тернополя (правонаступниками якого були Управління економіки Тернопільської міської ради, Управління комунального майна міста, Управління обліку і контролю за використанням комунального майна департаменту економіки Тернопільської міської рада, Управління комунальної власності Тернопільської міської ради, Департамент економіки, підприємництва та управління комунальним майном Тернопільської міської ради) договору оренди № 7012 від 5 січня 1996 року, терміном дії з 3 січня 1996 року по 3 січня 2006 року для використання під магазин.
16 березня 1998 року ТОВ "Універсам Тернопіль" на підставі договору купівлі-продажу №10 продало патент на право оренди № 24 від 5 січня 1996 року позивачу, про що внесено запис в патент, який засвідчений підписами представників Фонду та підприємства. У зв'язку зі зміною власника патенту внесено зміни до договору оренди приміщення № 7012 від 5 січня 1996 року шляхом підписання 30 березня 1998 року Фондом державного майна та ПП "Торговий дім Тернопіль" додатку до договору оренди. В подальшому, сторони договору оренди №7012 продовжували термін його дії шляхом укладення відповідних додатків, яким судами попередніх інстанцій надано різну оцінку.
Так, за висновком апеляційного господарського суду, договір оренди № 7012 діяв не до 31 грудня 2006 року, а до 1 січня 2006 року.
Апеляційним судом також зазначено, що відповідно до ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та ст. 764 Цивільного кодексу України у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Вважаючи кінцевим днем дії договору 1 січня 2006 року, апеляційний суд зазначив, що оскільки орендодавець за договором № 7012 від 5 січня 1996 року в строк до 2 лютого 2006 року не заперечив проти продовження договору, то договір вважається продовженим на той самий термін, тобто на 10 років.
На підставі встановлених обставин, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору оренди, укладеного між відповідачем та позивачем, оскільки на час підписання цього договору останній був законним орендарем вказаних приміщень.
Колегія суддів касаційної інстанції не може погодитись з наведеним висновком апеляційного господарського суду, зробленим на підставі неповного встановлення всіх обставин справи і в результаті безпідставного застосування до спірних відносин положень ст. 764 ЦК України та ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Так, матеріали справи, яким була надана правильна і вичерпна оцінка місцевим господарським судом, свідчать про помилковість висновку апеляційного суду, що додатком до договору від 25 січня 2006 року сторони договору оренди № 7012 змінили лише розмір орендної плати, оскільки вказаним додатком сторони погодили також продовження дії договору до 31 грудня 2006 року.
Відтак, відхиляючи докази наявності заперечень орендодавця за договором № 7012 листи Управління комунальної власності Тернопільської міської ради від 26 грудня 2006 року та від 22 січня 2007 року з огляду на те, що вони не були надіслані до 2 лютого 2006 року, апеляційний господарський суд дійшов безпідставного висновку про продовження дії договору ще на 10 років.
Водночас, як правильно зазначив місцевий господарський суд, Управління комунальної власності Тернопільської міської ради, як правонаступник орендодавця, 26 грудня 2006 грудня та 22 січня 2007 року повідомляв позивача (орендаря) про відмову від продовження договору оренди та вимагав в 15-денний термін звільнити приміщення.
Відмова орендаря повернути об'єкт оренди, стала підставою для звернення Управління комунальної власності Тернопільської міської ради з позовом до ПП "Торговий дім Тернопіль" про звільнення орендованого приміщення комунальної власності. Ухвалою господарського суду Тернопільської області від 14 вересня 2009 року у справі № 11/140-3082(10/195-3485)(14/86-2391), яка набрала законної сили, провадження у справі припинено на підставі п. 1-1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України за відсутністю предмета спору, у зв'язку із звільненням позивачем вказаних приміщень.
Відповідно до ст. 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендодавцями комунального майна є органи, уповноважені органами місцевого самоврядування управляти майном щодо цілісних майнових комплексів підприємств їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке перебуває у комунальній власності.
Статтею 774 Цивільного кодексу України встановлено, що передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом, при цьому строк дії договору піднайму не може перевищувати строку дії договору найму.
ПП "Торговий дім Тернопіль" не є власником наданого в оренду торгового місця і не уповноважений органом місцевого самоврядування управляти цим майном, тому він не може виступати орендодавцем.
Господарський суд першої інстанції правомірно дійшов висновку, що договір оренди укладений 28.12.2007 позивачем та СПД -фізичною особою ОСОБА_1, за своєю правовою природою є договором суборенди та укладений з порушенням порядку передбаченому нормами Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та Цивільного кодексу України.
Відповідно до п. п. 1, 2 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства та повинен вчинятися особою яка має необхідний обсяг цивільної дієздатності, тобто мати повноваження на укладення таких правочинів;
Статтею 22 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що орендар має право передати в суборенду нерухоме та інше окреме індивідуально визначене майно (окремі верстати, обладнання, транспортні засоби, нежилі приміщення тощо), якщо інше не передбачено договором оренди, при цьому строк надання майна у суборенду не може перевищувати терміну дії договору оренди і до нього застосовуються положення про договір оренди.
Повноваження орендаря щодо користування майном, в тому числі і шляхом передачі його в суборенду визначені ст. 22 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та ст. 774 Цивільного кодексу України, які передбачають наявність двох умов: знаходження майна в правомірному, на підставі договору оренди, користуванні та наявність згоди орендодавця на передачу майна в суборенду третім особам.
За приписами ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Зі змісту ст. 215 Цивільного кодексу України вбачається, що правочин може бути визнано недійсним, зокрема, якщо його зміст суперечить цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства, якщо особа, яка його вчиняє не має необхідного обсягу цивільної дієздатності.
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, що встановлено ст. 216 Цивільного кодексу України.
Стаття 761 Цивільного кодексу України передбачає, що право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.
Господарський суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що на момент укладення договору позивач не був належним користувачем приміщення комунальної власності та не мав згоди власника майна на передачу його в суборенду, а отже не мав права укладати договори суборенди, тобто був обмежений у дієздатності щодо таких дій як згідно закону так і згідно договору. Договір укладений після закінчення терміну договору оренди, що суперечить ст. 22 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", оскільки строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму.
Відповідно до п. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству. Якщо в процесі вирішення господарського спору господарський суд встановить, що зміст договору суперечить чинному законодавству, він, керуючись ч. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, повинен за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині.
Таким чином, висновки суду першої інстанції щодо недійсності правочину і необґрунтованості позовних вимог є цілком ґрунтовними та такими, що зроблені при всебічному розгляді справи та із вірним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
Отже, господарський суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення першої інстанції, не взяв до уваги та не надав належної правової оцінки всім доказам у їх сукупності, що, враховуючи суть спору, свідчить про неповне з'ясування всіх обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення господарського суду, а тому постанова апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення господарського суду першої інстанції, як законне та обґрунтоване, залишенню в силі.
З огляду на наведене, керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119 -11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,
Касаційну скаргу задовольнити.
Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 27 квітня 2010 року у справі № 17/30-698 скасувати.
Рішення господарського суду Тернопільської області від 29 січня 2010 року залишити в силі.
Головуючий суддяБорденюк Є.М.
Судді :Малетич М.М.
Могил С.К.