Справа № 212/5390/23
2/212/2237/23
07 вересня 2023 року м. Кривий Ріг
Жовтневий районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області в складі головуючого судді Козлова Д. О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення, -
24 липня 2023 року до суду позивачка звернулась із даним позовом, в обґрунтування якого посилалась на те, що матеріальна допомога на оздоровлення, виплата якої передбачена п. 3.1.11 Колективного договору на 2011-2012 роки, укладеного між Відокремленим структурним підрозділом «Криворізька дистанція сигналізації та зв'язку» та головою первинної профспілкової організації Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку всім працівникам AT «Українська залізниця», та яка носить систематичний характер, входить до структури заробітної плати відповідно до ст. 2 Закону України «Про заробітну плату». Право людини на заробітну плату гарантоване Конституцією України, нормами КЗпП, Законом України «Про оплату праці». Однак позивач, знаходячись з відповідачем у трудових відносинах, не отримав всі належні йому платежі. В даному випадку спір виник між працівником і роботодавцем щодо недоплати матеріальної допомоги на оздоровлення через порушення умов п. 3.1.11 Колективного договору, тобто внаслідок порушення трудових прав ОСОБА_1 , яка з 16.02.2006 року працює на підприємстві відповідача у ВСП «Криворізька дистанція сигналізації та зв'язку» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця», зокрема, з 24.12.2014 року на посаді оператора електрозв'язку 1 категорії бригади телефонно-телеграфної станції, де за період з 2017-2021 роки вона перебувала у щорічних відпустках й користувалася правом на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення відповідно до п. 3.1.11 Колективного договору, що фактично відбувалось наступним чином, а саме: за наказом № 05-398 протягом 03.09.2017 року - 03.10.2017 року з виплатою допомоги на оздоровлення в сумі 2105 грн., внаслідок чого їй не була доплачена допомога на оздоровлення в сумі 1095 грн.; за наказом № 05-234 протягом 30.06.2018 року - 13.07.2018 року з виплатою допомоги на оздоровлення в сумі 2203 грн., внаслідок чого їй не була доплачена допомога на оздоровлення в сумі 1520 грн.; за наказом № 05-423 протягом 27.10.2019 року - 20.11.2019 року з виплатою допомоги на оздоровлення в сумі 2509 грн., внаслідок чого їй не була доплачена допомога на оздоровлення в сумі 1664 грн.; за наказом № 05-173 протягом 23.06.2020 року - 10.07.2020 року з виплатою допомоги на оздоровлення в сумі 2746 грн., внаслідок чого їй не була доплачена допомога на оздоровлення в сумі 1977 грн.; за наказом № 05-92 протягом 30.04.2021 року - 16.05.2021 року з виплатою допомоги на оздоровлення в сумі 2838 грн., внаслідок чого їй не була доплачена допомога на оздоровлення в сумі 3162 грн., - внаслідок чого загальна сума недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення становить 9418 грн., яка досі не виплачена позивачці. Вказувала, що за п. 3.1.11 Колективного договору на 2011-2012 роки, укладеного між Відокремленим структурним підрозділом «Криворізька дистанція сигналізації та зв'язку» та головою первинної профспілкової організації Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку, схваленого на конференції трудового колективу 24.03.2011 року (далі за текстом - Колективний договір), дія якого була продовжена у 2017, 2018, 2019, 2020 та 2021 році, за яким встановлено, що при кожному наданні працівникам дистанції щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини (у випадку поділу відпустки на частини), незалежно від періоду її надання, виплачувати згідно з положенням за письмовою заявою матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 40% тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги по професії, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. Натомість, відповідно до спільної Постанови керівництва регіональної філії «Придніпровська Залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букреєва О. В. № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017 року постановлено застосовувати з 01.04.2017 року замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину в розмірі «125 % прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом». Потім спільною постановою адміністрації Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку та Первинною профспілковою організацією Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку від 10.04.2017 року постановлено застосовувати з 01.04.2017 року у діючому колективному договорі дистанції замість величини «мінімальна заробітна плата» розрахункову величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом». Крім того Спільною постановою керівництва структурного підрозділу «Криворізька дистанція сигналізації та зв'язку» РФ «Придніпровської залізниці» та Первинною профспілковою організацією ВСП «Криворізька дистанція сигналізації та зв'язку» №П-7 від 14.06.2021 року постановлено внести зміни до колективного договору ВСП «Криворізька дистанція сигналізації та зв'язку», а саме: пункт 3.1.11 перший абзац викласти в новій редакції: «При наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини (у випадках поділу її на частини), незалежно від періоду її надання, виплачувати один раз на рік згідно з положенням, за письмовою заявою працівника, матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 50 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу за посадою, котру обіймає працівник, встановленого штатним розписом на дату подання заяви, але не менше двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених законодавством України на 01 січня (податкового) звітного року». Наведені нормативні акти свідчать про фактичну виплату позивачці допомоги на оздоровлення в меншому розмірі, що погіршувало її становище, тому в порушення визначеного законодавством порядку. Так за п. 1.3 Колективного договору зміни і доповнення до нього, що погіршують соціального та економічного становища працівників дистанції, вносяться протягом строку його дії на конференції трудового колективу. Щодо строку давності також вказувала, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника" до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком. Натомість, внесені зміни до ст. 233 КЗпП України, набрали чинності 19.07.2022 року, за якими визначено, що працівник може звернутися із заявою для вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк у справах про виплату всіх сум, що належали працівникові при звільненні, з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (ст. 116 КЗпП), чим скасовано положення ч. 2 ст. 233 КЗпП, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, за якою у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Натомість, згідно із п. 1 Прикінцевих та перехідних положень КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби строки, визначені ст. 233 КЗпП, продовжуються на строк дії такого карантину. Таким чином з огляду на Постанову КМУ від 09.12.2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби» з 30.04.2023 року до 30.06.2023 року на території України було встановлено карантин, тому не вбачається підстав для застосування позовної давності до заявлених позовних вимог. На підставі викладеного просила суд стягнути з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 недоплачену суму матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 9418 грн. та витрати на правову допомогу в розмірі 2500 грн.
Не погоджуючись із позовом представник відповідача, адвокат Губорєва Я. А., подала відзив, де вказувала, що АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця" вважає позовні вимоги безпідставними, вказуючи, що спір виник з виконання умов колективного договору, тому є колективним відповідно до п. «в» ч. 1 ст. 2 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)", бо стосується не тільки позивача, а й інших працівників, внаслідок чого повинен вирішуватись в порядку трудового арбітражу, тобто у примирно-третейському порядку вирішення, правовий механізм якого визначено Законом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)". Також вказувала, що за п. 3.1.11 Колективного договору на 2011-2015 рік, укладеного між адміністрацією Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку та головою первинної профспілкової організації Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку встановлено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40% відсотків ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. В подальшому відповідно до пп. 3, 5 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 року встановлено, що мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, передбачених колективним договором усіх рівнів, тому до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року. Зокрема, у п. 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. До внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини, вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Відповідно до зазначеного спільною вказівкою голови правління ПАТ "Укрзалізниця" В. Бальчуна, члена ОСОБА_2 та голови Профспілки залізничників і транспортних будівельників України Бубняка В. М. від 29.03.2017 року № Ц/6-25/713-17 та спільною постановою керівництва регіональної філії "Придніпровська залізниця" і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букреєва О. В. № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017 року постановлено застосовувати з 01.04.2017 року замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат, передбачених колективними договорами, величину у розмірі "125% прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом", внаслідок чого вимога позивачки про виплату матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі не менше мінімальної заробітної плати не відповідає вимогам пп. 3, 5 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України", бо до внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Також з урахуванням вимог позивача до них мають застосовуватися норми ЦК України, згідно із ст. 4, 10, 203 якого зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що колективний договір на 2011-2015 роки, укладений між адміністрацією ВСП «Криворізька дистанція сигналізації та зв'язку» та головою первинної профспілкової організації ВСП «Криворізька дистанція сигналізації та зв'язку» в частині виплати матеріальної допомоги у розмірі не менше мінімальної заробітної плати є недійсним за ст. 215 ЦК, оскільки прямо суперечить положенням пп. 3, 5 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України", а тому відповідно до ст. 216, 217 ЦК умови п. 3.1.11 Колективного договору в частині виплати матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі не менше мінімальної заробітної плати не створюють юридичних наслідків для відповідача у вигляді обов'язку виплачувати матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі не менше мінімальної заробітної плати. Додавала, що після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» фактичний розмір матеріальної допомоги на оздоровлення не змінювався, а змінилась лише розрахункова величина, тобто Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат. Тому застосовуючи розрахунковий розмір матеріальної допомоги на оздоровлення у вигляді 125% прожиткового мінімуму відповідачем не порушується будь-який закон. Додатково вказувала, що матеріальна допомога на оздоровлення не є додатковою заробітною платою, оскільки в цьому випадку в Колективному договорі повинні бути прописані строки її виплати, тому матеріальну допомогу на оздоровлення не можливо розглядати в контексті ані заробітної плати, ані додаткової заробітної плати, яка по своїй суті є прив'язаною до щорічної основної відпустки працівника, яка видається на підставі заяви працівника та не має конкретно визначеного строку нарахування та виплати. Також оскільки під час роботи на підприємстві відповідача роботодавець приписи ст. 30 Закону України "Про оплату праці" не порушував та своєчасно надавав відомості про розрахунки з виплати зарплати за вказані роки, то позивач про суми, які належать до сплати була ознайомлена вчасно. Крім того позивач не наводить доказів того, чому він пропустив строк звернення до суду та не звертається до суду із клопотанням про поновлення строків на звернення із позовом до суду. Отже, позивач не надав суду належні та допустимі докази того, що у нього існували об'єктивні, непереборні, істотні труднощі для звернення з позовом до суду у строк, передбачений ст. 233 КЗпП України. Заперечувала при цьому на посилання позивача на факт введення карантину за Постановою Кабінету Міністрів України, бо ОСОБА_1 не зазначила, яким чином введення карантину перешкоджало їй звернутися до суду із позовом у встановлений ст. 233 КЗпП України строк. У зв'язку із цим позовні вимоги щодо стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги заявлено з пропущенням строку позовної давності. Як наслідок у задоволенні позову повинно бути відмовлено також із підстав пропуску строку звернення до суду за захистом порушених прав. Також не погоджувалась зі стягненням з АТ «Укрзалізниця» на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 2500 грн., оскільки вважала такий розмір неспівмірним та таким, що підлягає значному зменшенню, бо вказана справа не є складною, тому не потребує значного часу на підготовку адвоката до неї, бо нею подано низку аналогічних позовів, де відмінна лише ціна позову. На підставі викладеного просила суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 у повному обсязі, а судові витрати віднести на рахунок позивача.
На підставі письмового клопотання представник відповідача, ОСОБА_3 , просила суд застосувати строку позовної давності за ст. 233 КЗпП до спірних правовідносин, посилаючись на те, що матеріальна допомога на оздоровлення за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тому її виплата є додатковою соціальною гарантією, а не різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати. Зауважувала, що Законом України від 01.07.2022 року, який набрав чинності 19.07.2022 року, були внесені зміни до статті 233 КЗпП України, якими визначено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (ст. 116), внаслідок чого були скасовані норми, які дозволяли працівнику звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Таким чином, оскільки позивач звернувся до суду із позовом у липні 2023 року, то нею строк звернення до суду з вимогами про стягнення недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за 2017-2021 роки був пропущений, що є підставою для відмовив задоволенні позовних вимог із зазначених підстав. При цьому позивачка не надала суду належні та допустимі докази того, що у неї існували об'єктивні труднощі для звернення з позовом до суду у строк, передбачений ст. 233 КЗпП України. На підставі викладеного просила суд застосувати позовну давність до вимог ОСОБА_1 про стягнення з АТ "Українська залізниця” в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця" недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 9418 грн.
Ухвалою суду від 28 липня 2023 року при відкритті провадження у справі судом було визначено проводити розгляд у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними матеріалами справи.
Від представника позивача, ОСОБА_4 , та від позивачки, ОСОБА_1 , суду було подано клопотання про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Від представника відповідача, ОСОБА_3 , не надходило заперечень проти проведення розгляду справи без повідомлення сторін за наявними матеріалами справи.
Таким чином суд, дослідивши матеріали справи, вважає поданий позов таким, що підлягає задоволенню, виходячи з наступних міркувань.
Згідно із ст. 10 КЗпП України колективний договір укладається на основі законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, і узгодження інтересів працівників та роботодавців.
За ч. 1 ст. 7 Закону України «Про колективні договори і угоди» зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції.
На підставі ст. 13 КЗпП у колективному договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема, нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.). Колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги.
Відповідно до ст. 18 КЗпП положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, установи, організації, фізичної особи, яка використовує найману працю, незалежно від того, чи є вони членами професійної спілки, і є обов'язковими як для власника або уповноваженого ним органу, фізичної особи, яка використовує найману працю, так і для працівників.
За ч. 2 ст. 97 КЗпП форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.
Відповідно до ст. 14 Закону України «Про колективні договори і угоди» зміни і доповнення до колективного договору, угоди протягом строку їх дії можуть вноситися тільки за взаємною згодою сторін в порядку, визначеному колективним договором, угодою.
На підставі ст. 24 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом.
За ст. 30 Закону України «Про оплату праці» при кожній виплаті заробітної плати роботодавець повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; розміри і підстави відрахувань із заробітної плати; сума заробітної плати, що належить до виплати.
Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 працює з 1 грудня 2015 року по теперішній час оператором електрозв'язку бригади телефонно-телеграфної станції у структурному підрозділі Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку Регіональної філії Придніпровська залізниця Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», яке з 27 грудня 2018 року було перейменоване у Акціонерне товариство «Українська залізниця», що підтверджується трудовою книжкою позивачки ( НОМЕР_1 ).
За розрахунком структурного підрозділу Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку щодо зарплати за серпень 2017 року ОСОБА_1 , оператора електрозв'язку, вбачається, що остання отримала матеріальну допомогу в сумі 2105 грн. при виході у відпустку.
За розрахунком структурного підрозділу Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку щодо зарплати за червень 2018 року ОСОБА_1 , оператора електрозв'язку, вбачається, що остання отримала матеріальну допомогу в сумі 2203 грн. при виході у відпустку.
За розрахунком структурного підрозділу Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку щодо зарплати за жовтень 2019 року ОСОБА_1 , оператора електрозв'язку, вбачається, що остання отримала матеріальну допомогу в сумі 2509 грн. при виході у відпустку.
За розрахунком структурного підрозділу Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку щодо зарплати за жовтень 2020 року ОСОБА_1 , оператора електрозв'язку, вбачається, що остання отримала матеріальну допомогу в сумі 2746 грн. при виході у відпустку.
За розрахунком структурного підрозділу Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку щодо зарплати за квітень 2021 року ОСОБА_1 , оператора електрозв'язку, вбачається, що остання отримала матеріальну допомогу в сумі 2838 грн. при виході у відпустку.
Також з матеріалів справи вбачається, що за п. 3.1.11 Колективного договору, укладеного між адміністрацією та трудовим колективом на 2011 - 2012 роки Відокремленого структурного підрозділу «Криворізька дистанція сигналізації та зв'язку» (далі - Колективний договір) передбачено, що при кожному наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини, незалежно від періоду її надання, виплачувати згідно з положенням за письмовою заявою матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 40 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги.
При цьому згідно із п. 1.3 Колективного договору зміни і доповнення до Колективного договору, що не погіршують соціального та економічного становища працівників дистанції, вносяться протягом строку його дії за погодженням сторін і затверджуються на спільному засіданні адміністрації дистанції і профспілкового комітету, а всі інші - на конференції трудового колективу.
На підставі постанови від 22 березня 2017 року адміністрації та трудового колективу Структурного підрозділу «Криворізька дистанція сигналізації та зв'язку» було подовжено здійснювати зобов'язання діючого колективного договору ВСП «Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку» ДП «Придніпровська залізниця» до 31.12.2017 року.
Також за постановою від 23 березня 2018 року адміністрації та трудового колективу Структурного підрозділу «Криворізька дистанція сигналізації та зв'язку» було подовжено здійснювати зобов'язання діючого колективного договору ВСП «Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку» ДП «Придніпровська залізниця» до 31.12.2018 року.
За постановою від 23 січня 2018 року адміністрації та трудового колективу Структурного підрозділу «Криворізька дистанція сигналізації та зв'язку» було подовжено здійснювати зобов'язання діючого колективного договору ВСП «Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку» ДП «Придніпровська залізниця» до 31.12.2019 року.
Відповідно до постанови від 17 січня 2020 року адміністрації та трудового колективу Структурного підрозділу «Криворізька дистанція сигналізації та зв'язку» було подовжено здійснювати зобов'язання діючого колективного договору ВСП «Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» у 2020 році.
Крім того відповідно до постанови від 23 грудня 2020 року адміністрації та трудового колективу Структурного підрозділу «Криворізька дистанція сигналізації та зв'язку» було подовжено здійснювати зобов'язання діючого колективного договору ВСП «Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку» ДП «Придніпровська залізниця» до 31.12.2021 року.
Натомість, на підставі пп. 3, 5 Розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 року, за спільною постановою керівництва Регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації «Придніпровської залізниці» № Н-32/20, П-4-5г від 31.03.2017 року, а також відповідно до спільної постанови адміністрації «Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку» та голови первинної профспілкової організації «Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку» від 10.04.2017 року - було постановлено застосовувати з 01.04.2017 року у діючому Колективному договорі дистанції замість величини «мінімальна заробітна плата» розрахункову величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом».
Суд вказує, що за ч. 2 ст. 19 КЗпП якщо роботодавець порушив умови колективного договору, профспілки, що його уклали, мають право надсилати роботодавцю подання про усунення цих порушень, яке розглядається у тижневий строк. У разі відмови усунути порушення або недосягнення згоди у зазначений строк профспілки мають право оскаржити неправомірні дії або бездіяльність посадових осіб до суду.
Правові і організаційні засади функціонування системи заходів по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів) і спрямований на здійснення взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними врегульовано Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».
Так відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» колективний трудовий спір (конфлікт) - це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо а) встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; б) укладення чи зміни колективного договору, угоди; в) виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; г) невиконання вимог законодавства про працю.
За ст. 3 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» уповноважений найманими працівниками на представництво орган є єдиним повноважним представником найманих працівників до моменту припинення такого спору (конфлікту).
На підставі ст. 7 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» розгляд колективного трудового спору (конфлікту) здійснюється примирною комісією та трудовим арбітражем.
Колективні трудові спори, на відміну від індивідуальних - це спори непозовного провадження між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом, в яких йдеться про зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин. А тому, до таких спорів застосовується примирно-третейський порядок вирішення, правовий механізм якого визначено Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».
Аналогічна правова позиція була викладена у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року по справі № 479/58/19 та підтримана Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 01.10.2019 року по справі № 916/2721/18.
Натомість, у даному випадку має місце позов ОСОБА_1 , предметом якого є вирішення питання порушення законних прав та інтересів позивачки через недоотримання нею матеріальної допомоги на оздоровлення з вини відповідача на підставі умов діючого колективного договору, оскільки вона не оскаржує його умов та просить їх змінити, а також розгляд справи проводиться без залучення профспілкової організації для захисту інтересів позивачки, внаслідок чого суд відкидає посилання представника відповідача не наведені правові позиції Верховного Суду, оскільки зроблені ним висновки стосуються інших правових обставин, тому даний спір підпадає під юрисдикцію даного суду.
Отже, суд, розглянувши справу, встановив, що у 2017-2021 роках позивачці при наданні відпусток їй надавалась за її заявою матеріальна допомога на оздоровлення відповідно до п. 3.1.11 Колективного договору, які є чинними по цей час, яка відповідно повинна складати не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати такої матеріальної допомоги.
Однак в порушення Колективного договору матеріальна допомога на оздоровлення позивачці надавалась частково протягом 2017-2021 років, тобто в розмірі, що не відповідає розміру, встановленому умовами Колективного договору.
Так за Законом України «Про державний бюджет України на 2017 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200 грн., а 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив лише 2000 грн.
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2018 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3723 грн., а 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив лише 2325 грн.
На підставі Закону України «Про державний бюджет України на 2019 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 4173 грн., а 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив лише 2401,25 грн.
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 4723 грн., а 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив лише 2627,50 грн.
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2021 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 6000 грн., а 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив лише 2837,50 грн.
Отже, сума недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за вказаний період ОСОБА_1 становить 9418 грн. ((3200 - 2105) + (3723 - 2203) + (4173 - 2509) + (4723 - 2746) + (6000 - 2838) = 9418).
До такого висновку суд приходить враховуючи, що прийняття 31.03.2017 року спільна постанова керівництва Регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації «Придніпровської залізниці» № Н-32/20, П-4-5г від 31.03.2017 року, а також спільна постанова адміністрації «Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку» та голови первинної профспілкової організації «Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку» від 10.04.2017 року про застосовування з 01.04.2017 року замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом» є діями, що погіршували становище працівників порівняно із законодавством та вказані постанови повинні були прийняті не за погодженням сторін на спільному засіданні керівництва і профспілкових комітетів, а на конференції трудового колективу, оскільки на момент прийняття вказаних постанов, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200 грн., що було більше за 125% прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, тому при визначенні позивачці розміру матеріальної допомоги на оздоровлення підлягає застосуванню саме п. 3.1.11 Колективного договору «Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку», враховуючи зміст п. 1.3 вказаного Колективного договору.
При цьому судом враховано, що за ч. 1 ст. 9 КЗпП умови трудових договорів, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними, внаслідок чого вказана правова норма не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством, адже вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагає судової процедури визнання їх недійсними.
За п. 3 Розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» було встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.
На підставі п. 5 Розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» було встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Сторонам, які уклали колективні договори і угоди, у тримісячний строк привести їх норми у відповідність із цим Законом згідно із законодавством. До внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Однак суд не приймає до уваги доводи представника відповідача про те, що п. 3, 5 Розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», оскільки за ст. 58 Конституції України передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Також за ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Суд при цьому наголошує, що положення Конституції України є нормами прямої дії.
Отже, проаналізувавши у сукупності наведені положення Конституції України та ст. 9 КЗпП, суд дійшов висновку, що нові закони, які погіршують становище працівників, зокрема, призводять до зменшення певних виплат, розмір яких врегульований до прийняття таких законів, договорами про працю відповідно не мають зворотньої сили.
Так відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2017 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200 грн., тоді як прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1600 грн.
Таким чином Закон України «Про внесення змін до законодавчих актів України» погіршив становище позивача та інших працівників підприємства щодо розміру матеріальної допомоги, звузивши її право на таку матеріальну допомогу, а тому не має зворотньої сили та не може бути застосований при визначення розміру цієї допомоги.
Аналогічне співвідношення мінімальної заробітної плати по Україні відносно до прожиткового мінімуму на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, було встановлено Законом України «Про державний бюджет України на 2018 рік», Законом України «Про державний бюджет України на 2019 рік», Законом України «Про державний бюджет України на 2020 рік», Законом України «Про державний бюджет України на 2021 рік».
Отже, суд з цих підстав не приймає посилання представника відповідача на те, що після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» фактичний розмір матеріальної допомоги на оздоровлення для позивачки не змінювався, а змінилась лише розрахункова величина, оскільки вказані зміни безсумнівно потягли зміну реального розміру матеріальної допомоги на оздоровлення, про що зазначено вже було судом.
Також не можна погодитись із посиланнями відповідача у відзиві на положення ст. 203, 215 ЦК України, як підставу на привід для визнання недійсним чинного Колективного договору, як такого, що суперечить п. 5 Розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», зважаючи на те, що відповідно до ст. 21 КЗпП предметом трудового договору (контракту) є праця (трудова функція) особи, яка є об'єктом саме трудових правовідносин, які повною мірою врегульовані трудовим законодавством, тому положення Цивільного кодексу України щодо умов дійсності правочину та правових наслідків недійсності правочину у даному випадку не підлягають застосуванню для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв'язку з укладенням трудового договору (контракту), який не є правочином у розумінні ст. 202 ЦК України, на який поширюються передбачені ст. 203, 215 ЦК України вимоги щодо чинності правочину та підстав визнання його недійсним із застосуванням наслідків його недійсності.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом України у постанові від 24 червня 2015 року по справі № 6-530цс15, а також Верховним Судом у постанові від 22 травня 2019 року по справі № 757/49315/16-ц.
Таким чином на підставі наведеного вбачається висновок, що прийняття Закону України «Про внесення змін до законодавчих актів України» не створює юридичних наслідків щодо застосування Колективного договору в частині виплати допомоги на оздоровлення, оскільки питання виплати матеріальної допомоги на оздоровлення визначається в даному випадку Колективним договором, умовами п. 3.1.11 якого визначено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується при кожному наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини, незалежно від періоду її надання, за письмовою заявою в розмірі 40 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги, оскільки прийнята 31.03.2017 року спільна постанова керівництва Регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації «Придніпровської залізниці» № Н-32/20, П-4-5г від 31.03.2017 року, а також спільна постанова адміністрації «Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку» та голови первинної профспілкової організації «Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку» від 10.04.2017 року про застосовування з 01.04.2017 року замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом», була прийнята з порушенням вимог Колективного договору, отже не підлягає застосуванню при визначенні розміру матеріальної допомоги на оздоровлення позивачки.
Виходячи з наведеного обґрунтування, суд дійшов висновку, що дії відповідача щодо невиплати позивачці частини матеріальної допомоги на оздоровлення протягом 2017-2021 років у загальному розмірі 9418 грн. є неправомірними.
Аналогічна правова позиція була викладена у постанові Дніпровського апеляційного суду від 3 лютого 2022 року по справі № 177/1110/21.
Також суд не приймає посилання у відзиві представника відповідача на правові висновки Верховного Суду, оскільки вони надані по справах, які не стосуються норм права при виконанні умов Колективних договорів, тобто щодо інших правовідносин.
При цьому, приймаючи до уваги положення п. 3.1.14 Колективного договору, суд приходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню шляхом стягнення на її користь з АТ «Українська залізниця» недоплаченої суми матеріальної допомоги за період 2017- 2021 років у загальному розмірі 9418 грн.
Також згідно зі статтею 2 Закону України «Про оплату праці» до структури заробітної плати входить: основна заробітна плата, що є винагородою за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; додаткова заробітна плата, що є винагородою за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій; інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Аналіз наведених положень законодавства дає підстави для висновку суду, що матеріальна допомога входить до структури заробітної плати, тому суд відкидає посилання в цій частині представника відповідача на те, що матеріальну допомогу на оздоровлення неможливо розглядати в контексті структури заробітної плати.
Аналогічна правова позиція була викладена у постановах Верховного Суду від 25 липня 2018 року по справі № 760/14696/16-ц та від 10 лютого 2021 року по справі № 143/179/19.
На підставі ч. 2 ст. 233 КЗпП (в редакції до змін від 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Суд також зазначає, що відповідно до ст. 233 КЗпП (в редакції від 19 липня 2022 року) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Натомість, на підставі п. 1 Прикінцевих положень КЗпП під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст. 233 КЗпП, продовжуються на строк дії такого карантину.
При цьому суд зазначає, що постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року до 22 травня 2020 року на всій території України карантин, який тривав до 30 червня 2023 року.
Отже, суд зауважує, що строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів у даному випадку ОСОБА_1 , ка звернулась до суду 24 липня 2023 року не було пропущено, оскільки за період з 2017 року по 19 липня 2022 року вона мала право звернутися до суду з позовом про стягнення належної їй матеріальної допомоги без обмеження будь-яким строком, а з 19 липня 2022 року на час дії карантинних обмежень строки, визначені ст. 233 КЗпП, були продовжені в силу закону на строк дії такого карантину, тобто до 30 червня 2023 року.
Внаслідок наведеного суд не приймає клопотання представника відповідача про застосування до вказаного спору строків давності.
Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи, до яких за ч. 3 ст. 133 ЦПК належать витрати на професійну правову допомогу, які за змістом ст. 137 ЦПК несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно із ст. 141 ЦПК розмір витрат, які сторона сплатила у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Суд зазначає, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану сторін.
Для цілей розподілу судових витрат:
- розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
- розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути спів мірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог ч. 4 ст. 137 ЦПК суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, тому обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, а суд при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу повинен надати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких відповідач має заперечення.
Відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим, а також критерій розумності їх розміру, приймає до уваги конкретні обставини справи.
Отже, можна зробити висновок, що ЦПК передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Аналогічна правова позиція була викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року по справі № 755/9215/15-ц.
Суд встановив, що понесені позивачем витрати на правничу допомогу в розмірі 2500 грн. підтверджується: ордером адвоката № 1213642, договором від 14.07.2023 року про надання правничої допомоги адвокатом Товкун А. В., де визначено, що гонорар адвокату за надання правничої допомоги визначається в акті прийому-передачі, в якому від 14 липня 2023 року сторони угоди підтвердили надання правничої допомоги позивачці на суму 2500 грн. за консультації, складання та подання позовної заяви до суду, а також квитанцією про оплату ОСОБА_1 14 липня 2023 року послуг адвоката в сумі 2500 грн.
Отже, з огляду на зазначені норми права, правову позицію Великої Палати Верховного Суду та встановлені обставин справи, суд дійшов переконання, що вимоги про відшкодування витрат позивача на правничу допомогу підлягають задоволенню, оскільки вони пов'язані з розглядом справи, розмір яких є обґрунтованим, тому суд не відхиляє посилання представника відповідача про необхідність зменшення їх розміру, оскільки у даній справі були дотримані критерії розумності їх вартості.
Враховуючи, що суд повністю задовольнив заявлені позовні вимоги ОСОБА_1 , то витрати позивачки на професійну правничу допомогу у сумі 2500 грн. підлягають стягненню в повному обсязі з відповідача на користь ОСОБА_1 , як такі, що були доведені відповідно до ст. 137, 141 ЦПК.
За ст. 141 ЦПК з відповідача на користь держави також підлягає стягненню судовий збір в сумі 1073,60 грн., від сплати якого позивачку при подані даного позову до суду звільнено за законом.
Керуючись ст. 4-5, 13, 19, 76-81, 89, 133-141, 258-259, 263, 265 ЦПК, -
Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення - задовольнити.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 недоплачену суму матеріальної допомоги на оздоровлення за 2017-2021 роки в розмірі 9418 (дев'ять тисяч чотириста вісімнадцять) грн.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 витрати з оплати правничої допомоги в сумі 2500 грн.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь держави судовий збір у сумі 1073,60 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення суду складено та підписано 7 вересня 2023 року.
Позивач: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , яка зареєстрована по АДРЕСА_1 .
Відповідач: Акціонерне товариство «Українська залізниця», ЄДРПОУ: 40075815, розташоване в м. Києві по вул. Єжи Гедройця 5.
Суддя: Д. О. Козлов