"25" серпня 2023 р.м. Одеса Справа № 916/782/23
Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., за участю секретаря судового засідання Толкунової М.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом: Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" (код ЄДРПОУ 20572069, 08300, Київська обл., Бориспільський р-н, с. Гора, вул. Бориспіль-7)
до відповідача: Комунального підприємства Херсонської обласної ради "Херсонські авіалінії" (код ЄДРПОУ 38386582, 73000, м. Херсон, Аеропорт ЦА)
про зобов'язання вчинити дії та стягнення 171026,77 грн.
за участю представників сторін:
від позивача: Приходько Я.М., адвокат, довіреність №01-22/7-58 від 06.01.2023
від відповідача: Гонтаренко А.К., адвокат, ордер серія ВТ №1036793 від 31.05.2023
Позивач Державне підприємство "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом до відповідача Комунального підприємства Херсонської обласної ради "Херсонські авіалінії" про зобов'язання вчинити дії та стягнення 171026,77 грн. заборгованості.
В обґрунтування підстав позову позивач посилається на обставину неналежного виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань за Договором оренди окремого індивідуально визначеного (рухомого) майна №02.5-14-77 від 23.04.2018.
Ухвалою від 16.03.2023 відкрито провадження у справі, призначено підготовче засідання на 13.04.2023, встановлено сторонам строк на подання заяв по суті справи.
У зв'язку з оголошенням системою цивільної оборони у м. Одеса та Одеській області повітряної тривоги, судове засідання, призначене на 13.04.2023, не відбулося.
Ухвалою суду від 13.04.2023 призначено підготовче засідання на 11.05.2023.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 11.05.2023 продовжено строк підготовчого провадження на тридцять днів до 14.06.2023; закрито підготовче провадження у справі та призначено розгляд справи по суті у судовому засіданні на 01.06.2023.
У зв'язку з проведенням ГУДСНС України в Одеській області спільно з ГУНП в Одеській області оперативно-розшукових заходів з приводу анонімного повідомлення про закладення вибухового пристрою в адміністративній будівлі суду, судове засідання, призначене на 01.06.2023, не відбулося.
Ухвалою суду від 01.06.2023 призначено судове засідання у справі на 15.06.2023.
15.06.2023 відповідачем подано відзив на позовну заяву разом з клопотанням про поновлення строку на його подання.
У зв'язку з оголошенням системою цивільної оборони у м. Одеса та Одеській області повітряної тривоги судове засідання, призначене на 15.06.2023, не відбулося.
Ухвалою від 15.06.2023 постановлено провести підготовче провадження у справі №916/782/23 впродовж розумного строку, призначено судове засідання у справі на 06.07.2023.
29.06.2023 позивачем подано відповідь на відзив.
В судовому засіданні 06.07.2023 за клопотанням сторін, обґрунтованим наміром вирішити даний спір шляхом укладення мирової угоди, оголошено перерву до 27.07.2023.
В судовому засіданні 27.07.2023 представник позивача повідомив, що сторони не досягли згоди щодо умов мирової угоди, у зв'язку з чим просить розглянути справу по суті позовних вимог.
Господарським судом розглянуто заяву відповідача про поновлення строку на подання відзиву, заслухано представників сторін.
Ухвалою від 27.07.2023 постановлено повернутись на стадію підготовчого провадження у справі №916/782/23 та замінити судове засідання щодо розгляду справи по суті підготовчим засіданням; задоволено заяву Комунального підприємства Херсонської обласної ради "Херсонські авіалінії" про поновлення строку на подання відзиву; поновлено Комунальному підприємству Херсонської обласної ради "Херсонські авіалінії" строк на подання відзиву та прийнято відзив до розгляду; відповідь на відзив Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" прийнято до розгляду; закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 03.08.2023.
В судовому засіданні 03.08.2023 оголошено перерву до 25.08.2023.
В судове засідання 25.08.2023 з'явились представники сторін.
Представник позивача підтримав позовні вимоги та просить їх задовольнити.
Позов обґрунтовує невиконанням відповідачем умов Договору оренди окремого індивідуально визначеного (рухомого) майна №02.5-14-77 від 23.04.2018 щодо сплати орендних платежів та повернення майна з оренди.
Представник відповідача проти задоволення позову заперечив.
Обґрунтовуючи свою позицію зауважив, що внаслідок збройної агресії рф проти України було повністю знищено майно Комунального підприємства Херсонської обласної ради "Херсонські авіалінії", в тому числі автотранспортні засоби, що є предметом даного спору. У зв'язку з тим, що у відповідача відсутнє вказане рухоме майно, виконати рішення суду і свій обов'язок щодо його повернення є фізично неможливим, хоча воно було відремонтовано і підготовлене для передачі позивачу.
В частині вимог про стягнення суми основної заборгованості, то відповідач не визнає суми боргу за січень та лютий 2022 року, оскільки у нього не виник обов'язок по оплаті, так як відповідачем не було отримано актів за вказаний період.
Стосовно вимог в частині стягнення пені і штрафу, то відповідач посилається на те, що притягнення відповідача до подвійної відповідальності за одне й те саме господарське правопорушення (за несвоєчасну оплату оренди) у вигляді стягнення штрафу і пені суперечить приписам ст.61 Конституції України. Крім того, просить застосувати строк позовної давності до вимог в цій частині.
Також, оскільки відповідач не визнає вимоги (через їх безпідставність) щодо стягнення основної суми боргу за січень-лютий 2022 року, він вважає, що вимоги про стягнення 3% річних та збитків від інфляції не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст.233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
В судовому засіданні 25.08.2023, на підставі ст.240 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши представників сторін, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -
Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом, 23.04.2018 між Державним підприємством "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" (орендодавець, позивач) та Комунальним підприємством Херсонської обласної ради "Херсонській авіалінії" (орендар, відповідач) було укладено Договір оренди окремого індивідуально визначеного (рухомого) майна №02.5-14-77, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування окреме індивідуально визначене (рухоме) майно: перонний автобус Неоплан-9012, машину дорожню комбіновану-43362, автомобіль ЗІЛ-441510, автомобіль ВАЗ-2107, автотранспортер для багажу, самохідний, стрічковий, автомобіль ВАЗ-21043, автомобіль ГАЗ-32213.
Майно перебуває на балансі орендодавця, загальна вартість майна визначена згідно з висновками про вартість оцінки на 06.11.2017 і становить за незалежною оцінкою 789304,99 грн. (п.1.1 договору).
Майно передається в оренду для використання за призначенням, а саме для забезпечення операційної діяльності орендаря (п.1.2 договору).
Орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний у Договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього Договору та Акту передачі-приймання майна (п.2.1 договору).
В розділі 3 сторони дійшли згоди щодо орендної плати за договором.
Так орендна плата визначена на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 №786 (зі змінами і доповненнями), і становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку листопад 2017 року - 16443,85 грн. (п.3.1 договору).
Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць. Оперативна інформація про індекси інфляції, розраховані Державною службою статистики України, розміщуються на веб-сайті Фонду державного майна України (п.3.2 договору).
Нарахування ПДВ здійснюється в порядку, визначеному законодавством (п.3.3 договору).
Оплата за користування майном здійснюється орендарем, починаючи з дати підписання сторонами Акту передачі-приймання майна (п.3.4 договору).
У разі користування майном протягом неповного календарного місяця (першого та/або останнього місяця оренди) добова орендна плата за дні користування визначається згідно з чинною Методикою розрахунку на основі орендної плати за відповідні місяці пропорційно дням користування (п.3.5 договору).
Розмір орендної плати переглядається на вимогу однієї із сторін у разі зміни методики її розрахунку, істотної зміни стану об'єкта оренди з незалежних від сторін причин та в інших випадках, передбачених чинним законодавством (п.3.6 договору).
У разі, якщо на дату сплати орендної плати заборгованість за нею становить загалом не менше ніж три місяці, орендар сплачує штраф у розмірі 10% від суми заборгованості (п.3.7 договору).
Орендодавець щомісячно до 15 числа місяця, що слідує за звітним, направляє орендарю на електронну пошту та поштою (рекомендованим листом з повідомленням) рахунок-фактуру (далі-рахунок) та Акт приймання-здачі виконаних послуг (далі - Акт). Сплата рахунку проводиться орендарем до 20 числа того ж місяця. Акт орендар зобов'язаний підписати та повернути в бухгалтерію орендодавця в сканованому вигляді електронною поштою протягом 5 днів з дати його отримання або надати в цей строк вмотивовану відмову від його підписання. Оригінал Акту повинен бути направлений орендодавцю поштою протягом 5 днів з дати отримання рекомендованого листа. Якщо протягом 5 днів з дати отримання Акту він не буде повернутий орендодавцю та в цей строк не надано вмотивовану відмову від його підписання, Акт вважається підписаним сторонами. Акт підписується керівниками сторін або призначеними ними уповноваженими особами за умови надання іншій стороні копії документу про надання таких повноважень.
Неотримання або невчасне отримання рахунку не звільняє орендаря від обов'язку оплати за користування майном у визначений Договором термін (п.3.8 договору).
Датою отримання рахунку та Акту вважається 15 число кожного місяця незалежно від дати його фактичного отримання (п.3.8.1 договору).
Сторони встановлюють, що вартість послуги пересилання внутрішніх поштових відправлень (рекомендований лист з повідомленням) в межах України операторами поштового зв'язку за одне пересилання становить 45,00 грн. без ПДВ (п.3.8.2 договору).
У разі припинення (розірвання) Договору оплата за оренду майна здійснюється до дня фактичного повернення орендарем майна (включно), що має бути підтверджено Актом передачі-приймання майна, належним чином оформленим сторонами та підписаним уповноваженими представниками сторін. Закінчення строку дії Договору не звільняє орендаря від обов'язку сплатити заборгованість за орендною платою, якщо така виникла, у повному обсязі (п.3.9 договору).
У разі несвоєчасної оплати за оренду майна або не в повному обсязі, орендар зобов'язаний сплачувати орендодавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня, від суми заборгованості за кожний день прострочення. Пеня нараховується до моменту повного погашення заборгованості за цим Договором, включаючи день оплати (п.3.10 договору).
У разі порушення орендарем строку повернення майна, визначеного пунктом 10.8 Договору, орендар сплачує орендодавцю штраф у розмірі подвійної орендної плати за користування майном за час прострочення (п.3.11 договору).
Зобов'язання орендаря щодо сплати орендної плати забезпечуються у вигляді завдатку у розмірі, не меншому, ніж орендна плата за базовий місяць, який вноситься в рахунок орендної плати за останній місяць оренди (п.3.12 договору).
Згідно п.5.6 договору, орендар зобов'язується своєчасно і у повному обсязі сплачувати орендну плату. На вимогу орендодавця проводити звіряння взаєморозрахунків по орендних платежах і оформляти відповідні акти звіряння.
За умовами п.5.7 договору, орендар зобов'язується у разі припинення або розірвання Договору повернути орендодавцю орендоване майно в належному стані, не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу, та відшкодувати орендодавцю збитки в разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) орендованого майна з вини орендаря.
Договір укладено строком на один рік, що діє з 23.04.2018 до 23.04.2019 включно (п.10.1 договору).
Умови цього Договору зберігають силу протягом усього строку цього Договору, у тому числі у випадках, коли після його укладення законодавством установлено правила, що погіршують становище орендаря, а в частині зобов'язань орендаря щодо орендної плати - до виконання зобов'язань (п.10.2 договору).
У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього Договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, Договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим Договором (п.10.3 договору).
Відповідно до п.10.7, чинність цього Договору припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено; загибелі орендованого майна; достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням суду; банкрутства орендаря; ліквідації орендаря - юридичної особи.
У разі припинення дії або розірвання Договору, майно протягом 10 календарних днів повертається орендарем орендодавцю у стані не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу. У разі, якщо орендар затримав повернення майна, він несе ризик його випадкового знищення або випадкового пошкодження (п.10.8 договору).
Майно вважається поверненим орендодавцю з моменту підписання сторонами Акту передачі-приймання майна. Обов'язок щодо складання Акту передачі-приймання про повернення майна покладається на орендаря (п.10.9 договору).
У разі знищення чи псування майна з вини орендаря, він зобов'язаний відшкодувати орендодавцю повну вартість майна, визначену за висновком про вартість за незалежною оцінкою та зазначену в п.1.1 Договору (п.10.11 договору).
У разі порушення орендарем строку повернення майна, визначеного пунктом 10.8 Договору, орендар сплачує орендодавцю штраф у розмірі подвійної орендної плати за час прострочення (п.10.12 договору).
Договір підписано уповноваженими представниками обох сторін без жодних зауважень, підписи скріплено печатками.
За Актами передачі-приймання майна від 11.05.2019 (т.1 а.с.28-33) майно було передано орендарю у користування.
Додатковою угодою №2 від 03.12.2018 до Договору (т.1 а.с.25-26) у зв'язку із частковим поверненням орендованого майна, а саме перонного автобусу Неоплан-9012, пункт 1.1 Договору викладено в наступній редакції: Орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене (рухоме) майно: машина дорожня комбінована-43362, автомобіль ЗІЛ-441510, автомобіль ВАЗ-2107, автотранспортер для багажу, самохідний, стрічковий, автомобіль ВАЗ-21043, автомобіль ГАЗ-32213.
Також викладено пункт 3.1 Договору в наступній редакції: Орендна плата визначена на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 №786 (зі змінами і доповненнями), і становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку листопад 2017 року - 13509,11 грн.
На підставі Акту передачі-прийманні майна від 28.12.2019 (т.1 а.с.34) орендарем було повернуто орендодавцю автотраспортер для багажу, самохідний, стрічковий.
Додатковою угодою №3 від 20.04.2020 до Договору (т.1 а.с.27) пункт 10.3 викладено в наступній редакції: У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього Договору або зміну його умов протягом місяця до закінчення строку його дії, Договір вважається продовженим на кожний наступний рік.
Як слідує з матеріалів справи, протягом квітня 2021-лютого 2022 відповідачу були виставлені рахунки на оплату послуг з орендної плати та плати за пересилання внутрішніх поштових відправлень на загальну суму 90478,45 грн. (т.1 а.с.41-138), а також Акти приймання-здачі виконаних робіт за вказаний період.
Водночас, заборгованість відповідачем протягом вказаного періоду не сплачувалась, у зв'язку з чим позивач листами від 06.11.2021 №19-22/1-288 та від 16.02.2022 №19-22/1-576 (т.1 а.с.35-40) повідомив відповідача про відмову у продовженні строку дії договору оренди у зв'язку з несплатою заборгованості з орендної плати та необхідність повернення орендованого майна.
Проте, відповідачем заборгованість з орендної плати сплачена не була, майно з оренди не повернуто, що і зумовило звернення позивача до суду із даним позовом, відповідно до якого останній просить стягнути з відповідача 90478,45 грн. основного боргу, 42157,78 грн. пені, 25810,50 грн. інфляційних втрат, 3580,79 грн. 3% річних, 8999,25 грн. штрафу та зобов'язати КП Херсонської обласної ради "Херсонські авіалінії" повернути ДП "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" машину дорожню комбіновану-43362, автомобіль ЗІЛ-441510, автомобіль ВАЗ-2107, автомобіль ВАЗ-21043, автомобіль ГАЗ-32213.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом верховенства права та права на судовий захист, суд дійшов наступних висновків.
За загальними положеннями цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у ст.11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї ж статті, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ч.1 ст.173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За змістом ч.1 ст.174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно з ч.1 ст.175 Господарського кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст.193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.
Статтями 525, 526 і 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання за ним має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з ч.1 ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Укладений між сторонами Договір, з огляду на встановлений статтею 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, є належною підставою, у розумінні статті 11 Цивільного кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків, та за своєю правовою природою є договором найму (оренди), який підпадає під правове регулювання Глави 58 Цивільного кодексу України.
За приписами ст.759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.
Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Відповідно до ст. 761 ЦК України, право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права.
Згідно ст.762 ЦК України, за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за найм (оренду) майна.
За умовами ст.763 ЦК України, договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Частинами 1 3, 4 ст.17 Закону України від 03.10.2019 №157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна" із змінами та доповненнями, встановлено, що орендна плата встановлюється у грошовій формі і вноситься у строки, визначені договором. Орендна плата підлягає коригуванню на індекс інфляції згідно з Методикою розрахунку орендної плати. Якщо орендар отримав майно в оренду без проведення аукціону, відповідне коригування орендної плати на індекс інфляції здійснюється щомісячно. орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків провадження господарської діяльності.
Частиною 3 статті 13 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Як встановлено судом, між сторонами виникли договірні відносини, за якими відповідач зобов'язався своєчасно і у повному обсязі сплачувати орендну плату та плату за послуги пересилання поштових відправлень (п.3.8.2 договору).
Також, в матеріалах справи відсутні докази здійснення відповідачем повної оплати заборгованості з орендної плати та оплати вартості поштових відправлень, що є предметом даного спору.
Що стосується тверджень відповідача відносно того, що у нього не виник обов'язок по оплаті орендної плати за січень та лютий 2022 року, оскільки всупереч п.3.8 договору позивачем надано акти за вказаний період, які не підписані самим позивачем, а також не надано доказів належної відправки відповідачу у встановлений договором спосіб, суд зауважує наступне.
Так, відповідно до умов абз.1 п.3.8 договору, орендодавець щомісячно до 15 числа місяця, що слідує за звітним, направляє орендарю на електронну пошту та поштою (рекомендованим листом з повідомленням) рахунок-фактуру (далі-рахунок) та Акт приймання-здачі виконаних послуг (далі - Акт). Сплата рахунку проводиться орендарем до 20 числа того ж місяця. Акт орендар зобов'язаний підписати та повернути в бухгалтерію орендодавця в сканованому вигляді електронною поштою протягом 5 днів з дати його отримання або надати в цей строк вмотивовану відмову від його підписання. Оригінал Акту повинен бути направлений орендодавцю поштою протягом 5 днів з дати отримання рекомендованого листа. Якщо протягом 5 днів з дати отримання Акту він не буде повернутий орендодавцю та в цей строк не надано вмотивовану відмову від його підписання, Акт вважається підписаним сторонами. Акт підписується керівниками сторін або призначеними ними уповноваженими особами за умови надання іншій стороні копії документу про надання таких повноважень.
Таким чином, оплата орендної плати здійснюється не на підставі Акту приймання-здачі виконаних послуг, а на підставі рахунку.
Як слідує з матеріалів справи, рахунок-фактура №216/2 від 31.01.2022 на оплату орендної плати та рахунок-фактура №9/1 від 31.01.2022 на оплату послуг пересилання поштових відправлень, а також відповідні Акти були скеровані на адресу позивача засобами поштового зв'язку, що підтверджено списком згрупованих поштових відправлень рекомендованої пошти від 16.02.2022, фіскальним чеком (т.1 а.с.125- 134).
Рахунок-фактура №216/7 від 28.02.2022 на оплату орендної плати та Акт приймання-здачі виконаних послуг від 28.02.2022, скріплений електронним цифровим підписом, направлені відповідачу з використанням програмного забезпечення "M.E.Doc", що підтверджено Інформацією про гарантовану доставку 25.05.2022 рахунку від 28.02.2022 та 18.03.2022 Акту від 28.02.2022 (т.1 а.с.135-138).
Отже, суд констатує, що матеріали справи містять належні докази на підтвердження направлення відповідачу рахунків на оплату орендної плати за січень-лютий 2022 року.
Водночас, як узгоджено сторонами в абз.2 п.3.8 договору, неотримання або невчасне отримання рахунку не звільняє орендаря від обов'язку оплати за користування майном у визначений Договором термін.
Таким чином, враховуючи, що бездіяльність відповідача, яка виражається у несплаті орендної плати, суперечить вищевказаним нормам права та договору, а також те, що в установленому порядку відповідач обставини, які повідомлені позивачем, не спростував, суд дійшов висновку, що позов в частині стягнення основного боргу в сумі 90478,45 грн. є обґрунтованим, нормативно та документально доведеним, та підлягає задоволенню.
При цьому суд вважає за необхідне зауважити про наступне.
Так умовами п.3.12 договору передбачено, що зобов'язання орендаря щодо сплати орендної плати забезпечуються у вигляді завдатку у розмірі, не меншому, ніж орендна плата за базовий місяць, який вноситься в рахунок орендної плати за останній місяць оренди.
В судовому засіданні на питання суду щодо виконання відповідачем умов означеного пункту договору та внесення завдатку представник позивача повідомив, що у ДП "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" відсутні докази сплати відповідачем суми завдатку у відповідності до п.3.12 договору. Вказана обставина не спростована відповідачем, доказів внесення суми завдатку останнім до суду не подано.
За наведеного, враховуючи, що сторонами не було подано до суду доказів виконання відповідачем умов п.3.12 договору, судом не вирішується питання щодо зарахування завдатку в рахунок погашення заборгованості з орендної плати.
Також, окрім основного боргу, позивач нарахував та заявив до стягнення з відповідача 42157,78 грн. пені, 25810,50 грн. інфляційних втрат, 3580,79 грн. 3% річних, 8999,25 грн. штрафу.
Сторони погодили, що у разі несвоєчасної оплати за оренду майна або не в повному обсязі, орендар зобов'язаний сплачувати орендодавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня, від суми заборгованості за кожний день прострочення. Пеня нараховується до моменту повного погашення заборгованості за цим Договором, включаючи день оплати (п.3.10 договору).
У разі, якщо на дату сплати орендної плати заборгованість за нею становить загалом не менше ніж три місяці, орендар сплачує штраф у розмірі 10% від суми заборгованості (п.3.7 договору).
У відповідності до ст.549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Частиною 2 ст.218 Господарського кодексу України встановлено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Відповідно до ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями в цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання зобов'язання.
Частиною 1 статті 216 та частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України передбачена господарсько-правова відповідальність учасників господарських відносин за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбаченому цим Кодексом, іншими законами та договором, у вигляді відшкодування збитків; у сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції..
У разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються у розмірі, передбаченому договором згідно з ч.4 ст. 231 Господарського кодексу України.
Відповідно до ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до пункту 1.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.
Суд перевірив розрахунок заявленого до стягнення штрафу та констатує, що його здійснено арифметично правильно. Так сума заборгованості зі сплати орендної плати складає 89992,45 грн., отже 89992,45 х 10% = 8999,25 грн. У зв'язку з чим вимоги в частині стягнення 8999,25 грн. штрафу є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Стосовно вимог в частині стягнення пені суд зауважує, що при дослідженні наведеного позивачем розрахунку встановлено, що останнім, в тому числі, була нарахована пеня на суми витрат з оплати послуг пересилання поштових відправлень (рекомендованих листів з повідомленням).
Разом з тим, умовами п.3.10 передбачено нарахування пені у випадку несвоєчасної оплати за оренду майна. Нарахування пені на заборгованість з відшкодування витрат на оплату поштових послуг умовами договору не передбачено, у зв'язку з чим позивачем безпідставно нарахована пеня на заборгованість з оплати означених витрат.
Суд здійснив перерахунок заявленої до стягнення пені та констатує, що належною до стягнення сумою пені є 41929,06 грн.
У стягненні 228,72 грн. пені суд відмовляє за необґрунтованістю.
Що стосується вимог в частині 25810,50 грн. інфляційних втрат та 3580,79 грн. 3% річних, то останні є обґрунтованими, розрахунок останніх здійснено позивачем арифметично правильно, а тому підлягають задоволенню у повному обсязі.
Оцінивши заперечення відповідача щодо відсутності підстав для задоволення позову в частині одночасного стягнення штрафу і пені, оскільки притягнення відповідача до подвійної відповідальності за одне й те саме господарське правопорушення суперечить приписам ст.61 Конституції України, суд їх відхиляє, з огляду на таке.
Згідно зі ст.ст. 230, 231 ГК України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.
Відповідно до статті 180 Господарського кодексу України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір встановлено частиною третьою статті 549 ЦК України, частиною шостою статті 231 ГК України та статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", а право визначити у договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною четвертою статті 231 ГК України.
Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною другою статті 231 ГК України.
При цьому, в інших випадках порушення виконання господарських зобов'язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі можливість одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, передбаченою статтею 627 ЦК України, тобто коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За таких обставин одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.
Щодо клопотання відповідача про застосування строку позовної давності до вимог про стягнення штрафних санкцій, суд зауважує наступне.
По-перше, умовами п.3.10 договору визначено, що пеня нараховується до моменту повного погашення заборгованості за цим Договором, включаючи день оплати.
По-друге, відповідно до пункту 12 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню короновірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Так, Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) 11.03.2020 оголосила пандемію коронавірусу. Постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020 на усій території України установлено карантин з 12.03.2020.
Станом на 22.02.2023 (дата звернення позивача до суду із даним позовом) на усій території України продовжував діяти карантин, пов'язаний із запобіганням поширення коронавірусної хвороби (COVID-19).
Також, пунктом 19 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України встановлено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 в Україні введено воєнний стан з 24 лютого 2022, який наразі є продовженим.
Отже, строк звернення до суду із вимогою про стягнення штрафних санкцій позивачем не пропущено.
Щодо вимоги про зобов'язання відповідача повернути рухоме майно.
Як зазначено вище, договір укладено строком на один рік, що діє з 23.04.2018 до 23.04.2019 включно (п.10.1 договору).
Умови цього Договору зберігають силу протягом усього строку цього Договору, у тому числі у випадках, коли після його укладення законодавством установлено правила, що погіршують становище орендаря, а в частині зобов'язань орендаря щодо орендної плати - до виконання зобов'язань (п.10.2 договору).
У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього Договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця Договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим Договором (п.10.3 договору).
Відповідно до п.10.7, чинність цього Договору припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено; загибелі орендованого майна; достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням суду; банкрутства орендаря; ліквідації орендаря - юридичної особи.
У разі припинення дії або розірвання Договору, майно протягом 10 календарних днів повертається орендарем орендодавцю у стані не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу. У разі, якщо орендар затримав повернення майна, він несе ризик його випадкового знищення або випадкового пошкодження (п.10.8 договору).
Майно вважається поверненим орендодавцю з моменту підписання сторонами Акту передачі-приймання майна. Обов'язок щодо складання Акту передачі-приймання про повернення майна покладається на орендаря (п.10.9 договору).
Так листами від 06.11.2021 №19-22/1-288 та від 16.02.2022 №19-22/1-576 (т.1 а.с.35, 39) позивач повідомив відповідача про відмову у продовженні строку дії договору оренди.
Таким чином, з урахуванням положень п.п.10.3, 10.7 договору, останній є таким, що припинив свою дію з 22.04.2022.
Відповідно до ч.2 ст.291 ГК України, положення якої кореспондуються з приписами абзацу 2 ч.1 ст.24 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", договір оренди припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено.
Відповідно до положень ст.785 ЦК України, у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення.
Так відповідач у встановлений договором строк рухоме майно з оренди не повернув, що не заперечується ним, що і зумовило звернення позивача до суду із даним позовом, в тому числі із вимогою про зобов'язання відповідача повернути машину дорожню комбіновану-43362, автомобіль ЗІЛ-441510, автомобіль ВАЗ-2107, автомобіль ВАЗ-21043, автомобіль ГАЗ-32213.
Заперечуючи проти задоволення позову в цій частині представник відповідача зауважив, що з 24.02.2022, а саме після початку військової агресії рф проти України, Міжнародний аеропорт "Херсон" та уся прилегла до нього територія зазнали значного руйнування внаслідок проведення бойових дій, що підтверджується численними повідомленнями, фото та відео матеріалами у засобах масової інформації (стаття РБК-Україна "Легендарна Чорнобаївка. В мережі показали унікальні кадри звільненого аеропорту Херсон" за посиланням https://www.rbc.ua/rus/travel/legendarna-chornobayivka-merezhi-pokazali-1677246310.html; Львівський портал - "Перед втечею рашисти знищили Херсонський аеропорт" за посиланням: https://portal.lviv.ua/news/2023/23/pered-vtecheiu-rashysty-znyshchyly-khersonskyj-aeroport-foto, видання ВГОРУ - "Аеропорт Херсон" у Чорнобаївці: символ руйнації путінського "бліцкригу" за посиланням: https://vgoru.org/foto/aeroport-herson-u-chornobayivci-simvol-rujnaciyi-putinskogo-blickrigu, та багато інших, що, за твердженням відповідача, в силу ч.3 ст.75 ГПК України, є обставинами, які є загальновідомими та не потребують доказуванню.
Також відповідач зазначає, що з 02.03.2022 по 11.11.2022 місто Херсон, в тому числі і село Чорнобаївка, на території якого розташований Міжнародний аеропорт "Херсон", перебувало під окупацією збройних сил рф, російською армією було захоплено приміщення та будинки, в тому числі і Міжнародний аеропорт "Херсон", де зберігались усі документи комунального підприємства та матеріальні цінності, обладнання, майно, як рухоме, так і нерухоме.
Після визволення міста Херсон, в тому числі села Чорнобаївка, від збройних сил рф, проведення часткового розмінування території аеропорту, отримавши дозвіл від підрозділу вибухотехніків, відповідачем було проведено детальний обшук території Херсонського аеропорту, за результатами чого комісією 24.03.2023 року складено Акт №24/03/23, згідно якого рухоме майно, яке є предметом Договору №02.5-14-77 від 23.04.2018 оренди окремого індивідуального визначеного (рухомого) майна, не знайдено.
За фактом пошкодження та знищення, внаслідок збройної агресії рф, цивільної інфраструктури аеропорту, слідчими управління ГУНП в Херсонській області 27.02.2022 внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12022230000000129 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.110 КК України. Станом на теперішній час досудове розслідування триває, вживаються заходи з документування злочинної діяльності окупаційних військ рф та притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності.
Представник відповідача зауважив, що рухоме майно, яке було предметом договору оренди у відповідача відсутнє через його оповне знищення внаслідок перебування під окупацією збройних сил рф міста Херсон та села Чорнобаївка, на території якого розташований Міжнародний аеропорт "Херсон", територія аеропорту стала ареною великої битви з ворогом, за результатом якої було знищено все. У зв'язку з тим, що у відповідача відсутнє вказане рухоме майно, виконати рішення суду і свій обов'язок щодо його повернення є фізично неможливим, хоча воно було відремонтоване і підготовлене для передачі позивачу (за планом на початок березня 2022 року), чого не відбулось через початок 24.02.2022 війни рф проти України.
Підкреслив, що за фактом, зокрема, знищення вказаного майна, відповідач звернувся до правоохоронних органів, відповідачу вдалося зафіксувати відсутність такого майна актом, складеним відповідною комісією. При цьому, вчинити інші дії чи якимось іншим чином довести відсутність вказаного майна фізично не є можливим, оскільки після визволення села Чорнобаївка та станом на теперішній час територія аеропорту відпрацьовується піротехнічними підрозділами ГУ ДСНС у Херсонській області відповідно до розпорядження Херсонської обласної військової адміністрації від 13.10.2022 №199 "Про тимчасовий порядок організації робіт з очищення території Херсонської області від вибухонебезпечних предметів" та до завершення вказаних робіт залишається потенційно небезпечною. Територія аеропорту перерита окопами, бліндажами, підземними сховищами боєприпасів. Під завалами будівельного сміття і уламків колишніх автівок знаходиться багато не здетонованої вибухівки і це ускладнює Національній поліції та ДСНС займатися розмінуванням, а тому відповідач досі не отримав Акт про розмінування території аеропорту.
З огляду на викладене суд зауважує наступне.
Статтею 1 Закону України "Про оборону України" від 06 грудня 1991 року № 1932-ХІІ визначено, що збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з дій, зазначених в даній статті Закону, серед яких значиться вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України.
Факти збройної (військової) агресії рф відносно України, окупації частини території України є загальновідомими; наслідком саме збройної агресії рф стала окупація частини території України.
Наказом Мінреінтеграції від 25.04.2022 №75 (у редакції наказу Мінреінтеграції від 28.04.2022 № 80) було затверджено Перелік територіальних громад, що розташовані в районах проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), до якого увійшла й Херсонська область. Вказаний Перелік не є фіксованим, він регулярно актуалізується й оновлюється. Так, в період з 02.03.2022 по 11.11.2022 місто Херсон, в тому числі село Чорнобаївка, в якому розташований аеропорт, були окуповані військами країни-агресора.
Поряд із закріпленим ст. 74 ГПК України обов'язком доказування, ст. 75 названого Кодексу визначає й підстави звільнення від нього, зокрема, у силу частини 3 даної норми не потребують доказування обставини, визнані судом загальновідомими.
Загальновідомість того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відомий у межах країни, окремої області, населеного пункту. Це об'єктивні межі загальновідомості певного юридичного факту. Але, крім об'єктивних меж, загальновідомість певного юридичного факту має і суб'єктивні межі: даний факт повинен бути відомий не тільки певним особам (наприклад, мешканцям населеного пункту), але й всьому складу суду, який розглядає справу (п. 4.16 постанови Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 922/3946/16).
З огляду на наведене, суд констатує, що військова агресія рф проти України, як і тимчасова окупація рф території м. Херсон та села Чорнобаївка, захоплення аеропорту в с.Чорнобаївка та бойові дії на території аеропорту в с.Чорнобаївка є загальновідомими фактами, а відтак не потребують доказування відповідачем.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.07.2019 року у справі №342/180/17 вказала, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливого розгляду справи судом. Аналогічний висновок викладений і у постанові Верховного Суду від 20.01.2022 року у справі № 910/3299/20 та у постанові Верховного Суду від 24.11.2021 року у справі № 924/232/18.
Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Так, обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
У пунктах 1 - 3 частини1 статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (стаття 73 ГПК України).
Згідно з частинами 1, 3 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до статті 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 77 ГПК України).
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).
17.10.2019 набув чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема, внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України, змінено назву статті 79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".
У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Brualla Gomez de La Torre v. Spain" від 19.12.1997 наголошено про загальновизнаний принцип негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються.
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Згідно зі статтею 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти, встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
Оцінюючи надані відповідачем докази, суд вважає за необхідне застосувати стандарт "balance of probabilities" ("баланс ймовірностей"), за яким факт є доведеним, якщо після оцінки доказів внутрішнє переконання судді каже йому, що факт скоріше був, а ніж не мав місце, та приходить до висновку, що дійсно рухоме майно, автотранспортні засоби, які були передані відповідачу в оренду, були знищені внаслідок захоплення військами рф території аеропорту та бойових дій, що мали місце на цій території.
Як слідує з матеріалів справи, 24.03.2023 комісією в складі відповідальних осіб КП ХОР "Херсонській авіалінії" складено Акт №24/03/23 (т.2 а.с.30) відповідно до якого, комісія після отримання дозволу від підрозділу вибухотехників провела детальний обшук території Херсонського аеропорту, що була з 27 лютого по 11 листопада 2022 року під окупацією рф. За результатами пошуку комісія склала Акт про те, що автомобіль ВАЗ-21043, автомобіль ВАЗ-2107, автомобіль ГАЗ-32213, автомобіль ЗІЛ-441510, машина дорожня комбінована-43362, що були відремонтовані і підготовлені до передачі аеропорту Бориспіль (за планом на початку березня 2022) не знайдені. 27.02.2022 ГУ Національної поліції в ХО розпочато кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.110 КК України.
Відповідно до листа Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Херсонській області від 21.03.2023 №2472/8/02-2023 а також витягу з ЄРДР №12022230000000103 (т.2 а.с.47-50), за фактом пошкодження та знищення, внаслідок збройної агресії рф, цивільної інфраструктури аеропорту, розташованого поблизу с.Чорнобаївка Херсонської області, слідчим управлінням ГУНП в Херсонській області 27.02.2022 внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12022230000000129 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.110 КК України. 11.04.2022 кримінальне провадження №12022230000000129 було об'єднано до кримінального провадження №12022230000000103 від 27.02.2022 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.110 КК України. Досудове розслідування триває, вживаються заходи з документування злочинної діяльності окупаційних військ рф та притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності.
При цьому, суд не приймає до уваги твердження позивача відносно того, що відповідачем не надано жодного належного і допустимого доказу, який би містив відомості про факт знищення внаслідок військової агресії рф саме отриманого відповідачем на умовах Договору майна, що належить до державної власності та обліковується на балансі відповідача, оскільки факт відсутності внаслідок знищення спірного майна зафіксовано у вищенаведеному Акті, а за фактом пошкодження та знищення, внаслідок збройної агресії рф, цивільної інфраструктури аеропорту порушено кримінальне провадження.
Скеровуючи відповідачу 18.03.2022 Акт приймання-передачі послуг та 25.05.2022 рахунок на оплату орендної плати за лютий 2022, лист від 16.02.2022 №19-22/1-576 про припинення дії договору з 22.04.2022 та зобов'язання повернути орендоване майно у термін, передбачений п.10.8 Договору, позивач усвідомлював, що орендоване майно станом на лютий 2022 року перебувало в оренді та використовувалося за цільовим призначенням на території аеропорту.
За змістом статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18)).
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц.
Отже, застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача.
Стаття 2 ГПК України визначає, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ГПК України).
Статтею 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Згідно зі статтею 45 Господарського процесуального кодексу України, сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Європейський суд з прав людини неодноразово, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), вказував, що для того, аби бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (рішення від 26.10.2000 у справі "Кудла проти Польщі" ("Kudla v. Poland", заява № 30210/96, § 158), (рішення від 16.08.2013 у справі "Гарнага проти України" ("Garnaga v. Ukraine", заява № 20390/07, § 29).
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. ЄСПЛ у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" ("Chahal v. the United Kingdom", заява № 22414/93, § 145) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Засіб захисту, що вимагається законом або договором, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення ЄСПЛ від 05.04.2005 у справі "Афанасьєв проти України" (заява № 38722/02, § 75).
Отже, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Справа "Ейрі проти Ірландії" передбачає, у будь-якому разі, суд не зобов'язаний вказувати, і тим більше диктувати, які мають бути вжиті заходи. Єдине, чого вимагає Конвенція, це надання особі можливості практично реалізувати своє право на судовий розгляд за умовами, які не суперечать вимогам пункту 1 статті 6.
У рішенні ЄСПЛ від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" зазначено, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
У рішенні від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" ЄСПЛ зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом.
При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17.07.2008) ЄСПЛ вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування.
Відтак, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 №15-рп/2004 у справі №1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
Конституційний Суд України в пункті 9 мотивувальної частини Рішення від 30.01.2003 № 3-рп/2003 у справі №1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Таким чином, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.
Отже, розглядаючи справу суд має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес) і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Судом встановлено, що між сторонами мали місце договірні відносини, які виникли на підставі Договору оренди окремого індивідуально визначеного майна від 23.04.2018 №02.5-14-77, укладеного строком на один рік, з 23.04.2018 до 23.04.2019 включно, з можливістю пролонгації за відсутності заперечення однієї із сторін.
У зв'язку з відмовою позивача (орендодавця) у продовженні строку дії договору оренди, останній, в силу положень п.п.10.3, 10.7 договору, припинив свою дію з 22.04.2022.
У разі припинення дії або розірвання Договору, майно протягом 10 календарних днів повертається орендарем орендодавцю у стані не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу. У разі, якщо орендар затримав повернення майна, він несе ризик його випадкового знищення або випадкового пошкодження (п.10.8 договору).
Майно вважається поверненим орендодавцю з моменту підписання сторонами Акту передачі-приймання майна. Обов'язок щодо складання Акту передачі-приймання про повернення майна покладається на орендаря (п.10.9 договору).
Відповідно до ч.2 ст.291 ГК України, положення якої кореспондуються з приписами абзацу 2 ч.1 ст.24 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", договір оренди припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено.
Згідно положень ст.785 ЦК України, у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення.
Водночас, відповідач у встановлений договором строк рухоме майно з оренди не повернув, що не заперечується сторонами.
Матеріалами справи, а саме листом ДП МА "Бориспіль" від 16.02.2022 №19-22/1-576, Актом приймання-здачі виконаних послуг від 28.02.2022, рахунком-фактурою №216/7 від 28.02.2022, підтверджується, що станом на лютий 2022 року спірне майно перебувало в оренді відповідача, тобто використовувалось ним при здійсненні господарської діяльності на території аеропорту.
Судом встановлено, що внаслідок захоплення військами рф території аеропорту та бойових дій, орендоване майно знищено, що фактично унеможливлює його повернення орендодавцю, а тому такий спосіб судового захисту як зобов'язання відповідача повернути рухоме майно не забезпечить позивачу захист його порушених прав та інтересів.
Відсутність в натурі індивідуально визначеного майна, яке позивач просить зобов'язати повернути відповідача, є підставою для відмови у задоволенні позову. Разом з тим, це не позбавляє потерпілу особу звернутися із позовом про відшкодування збитків чи застосування інших зобов'язально-правових способів захисту за умови доведення порушення свого права.
За наведених обставин, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову в частині вимоги про зобов'язання відповідача повернути машину дорожню комбіновану-43362, автомобіль ЗІЛ-441510, автомобіль ВАЗ-2107, автомобіль ВАЗ-21043, автомобіль ГАЗ-32213.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
При цьому, суд зауважує, що згідно зі статтею 14 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Принцип диспозитивності у господарському процесі означає, що процесуальні правовідносини виникають, змінюються і припиняються за ініціативи безпосередніх учасників спірних матеріальних правовідносин, які мають можливість за допомогою господарського суду розпоряджатися процесуальними правами і спірним матеріальним правом.
Отже, слід зауважити, що під час розгляду спору, суд обмежений предметом та визначеними позивачем підставами позовних вимог.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, N 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v.Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v.Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України").
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України", рішення від 10.02.2010). Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц.
За приписами ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, господарський суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 123 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Частиною 3 ст. 123 ГПК України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу та витрати, пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
За змістом ч. 4 ст. 129 ГПК України, судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У зв'язку із частковим задоволенням позову витрати по сплаті судового збору за розгляд позову, відповідно до вимог ст.129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на сторони пропорційно задоволеним вимогам.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 233, 236 - 241 ГПК України, суд, -
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Комунального підприємства Херсонської обласної ради "Херсонські авіалінії" (код ЄДРПОУ 38386582, 73000, м. Херсон, Аеропорт ЦА) на користь Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" (код ЄДРПОУ 20572069, 08300, Київська обл., Бориспільський р-н, с. Гора, вул. Бориспіль-7) - 90478 (дев'яносто тисяч чотириста сімдесят вісім) грн. 45 коп. основного боргу, 41929 (сорок одну тисячу дев'ятсот двісті дев'ять) грн. 06 коп. пені, 25810 (двадцять п'ять тисяч вісімсот десять) грн. 50 коп. інфляційних втрат, 3580 (три тисячі п'ятсот вісімдесят) грн. 79 коп. 3% річних, 8999 (вісім тисяч дев'ятсот дев'яносто дев'ять) грн. 25 коп. штрафу, 2680 (дві тисячі шістсот вісімдесят) грн. 41 коп. судового збору.
3. У задоволенні решти позову відмовити.
4. Судові витрати у розмірі 2687,59 грн. судового збору покласти на позивача.
5. Наказ видати після набрання рішенням суду законної сили.
Суддя М.Б. Сулімовська
Згідно з ч.1, 2 ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України.
Повний текст рішення складено і підписано 05 вересня 2023 р.