Єд.унік № 243/1441/23
Провадження № 2/243/887/2023
Іменем України
29 серпня 2023 року
Слов'янський міськрайонний суд Донецької області у складі:
Головуючого судді Старовецького В.І.
за участю секретаря судового засідання Петруся Д.О.,
розглянувши у вікритому судовому засіданні, в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів на підставі наказу №29-к про впровадження дистанційної роботи Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 10 травня 2022 року цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах своєї доньки - ОСОБА_2 до російської федерації про відшкодування моральної шкоди,-
До суду звернулася ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах своєї доньки - ОСОБА_2 до російської федерації про відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що до квітня 2014 року вона разом з чоловіком та малолітнею донькою ОСОБА_2 та сином ОСОБА_3 проживали у місті Слов'янськ Донецької області. Вкаує, що місто потрапило під окупацію рф з 12 квітня 2014 року до липня 2014 року. З початком окупації ситуація в місті дуже загострилась, по вулицям ходили озброені окупанти та озброєні маргінали, поведінка яких була непередбачуванна. Біля їхнього будинку поселились невідомі люди зі зброєю, до них також приїжджали люди зі зброєю, вони могли битись поміж собою. Вона та діти бачили, як викрадали людей з машин, люди зі зброєю та увозили в невідомому напрямку. Незаконні збройні формування контролювали місто, почалося правове свавілля. У місті були постійно чути автоматні черги. Почалася антиукраїнська пропаганда. На нас чинився моральний тиск. В цей період вони були вимушені покинути місто. Приїхавши до м. Києва вони проживали у Центрі соціально - психологічної реабілітації дітей ССД ВО КМР (КМДА). Після визволення міста вони повернулись додому у м. Слов'янськ, але весь цей час лінія фронту проходила всього у 80 км від них. Зазначає, що вона та діти були вимушені ходити до психологів, які допомагали їм боротися зі страхами. Вказує, що вона та діти постійно неадекватно реагували на різкий шум та звуки гвинтольотів, вони постійно лякалися та починали плакати. У 2018 році донці було присвоєно статус дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів. Зазначає, що до 24 лютого 2022 року вони проживали разом з сім'єю у місті Слов'янськ Донецької області. 24 лютого 2022 року почалася збройна агресія російської федерації. Її сім'я була вимушена покинути м. Слов'янськ. Вказує на те, що вони не мали часу та можливості брати багато речей, взяли з собою тільки документи, речи першої необхідності та небагато їжі, ночували на підлозі у церкві, у незнайомих людей, харчувалися де і як прийдеться. По всій країні були блок-пости та великі черги на автозаправках. Вказує на те, що їхньою сім'єю було прийняте непросте рішення, яке морально було дуже важко приймати, а саме: син з чоловіком залишились в Україні, а вона з донькою евакуювались далі за кордон, до Немеччині без сім'ї, без друзів, без грошей, без знання мови. Зазначає, що вони були вимушені просити тимчасовий захист у Федеративній Республіці Німеччині, як біженці із зони воєнних дій, які шукають захисту від війни. Результатом збройної агресії особисто для неї стала втрата належного мені майна і житла, підтримки родини, близьких стосунків з чоловіком та надії на повернення додому, вона втратила роботу, втратила кар'єру, яку робила декілька років, втратила свій статус. Вказує, що сьогодні, вони з донькою позбавлені звичного ритму життя, спілкування з чоловіком та батьком, сином та братом, з близькими та друзями, знайомими однолітками, що у донькіному підлітковому віці дуже важливо, а також вони позбавленні можливості на повернення до нашого налагодженого побуту. Зазначає, що збройна агресія забрала всю впевненість у майбутнє, донька готувалася до вступу у ВНЗ України, вона і зараз готується, проте збройна агресія не припиняється і всі плани знов руйнуються. Всі ці обставини відобразились на її та доньки здоров'ї та моральному стані. Вони відчували страх за своє життя та відчуваємо зараз страх за їхніх рідних, які залишилися в Україні, і майжє кожень день біжать в укриття під час повітрянних тривог, відчувають, кожень день свою безпорадність та невизначенність, знаходяться у постійному стресі. Внаслідок саме збройної агресії РФ було порушено низку їхніх з донькою прав, передбачених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 р., IV Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту. З огляду на викладене просила суд ухвалити рішення, яким Стягнути з держави Російської Федерації на її користь, та на користь її неповнолітньої доньки ОСОБА_2 на відшкодування моральної шкоди 70 000 євро еквівалент 2858543,00 грн, (35 000 євро еквівалент 1429271,00 на кожну).
Позивачка ОСОБА_1 , яка діє від свого імені та від імені своєї неповнолітньої доньки ОСОБА_2 , повідомлені належним чином про дату та час розгляду справи в суді, в судове засідання не з'явилия, до суду надали заяву про розгляд справи без їхньої участі, позовні вимоги просили задовольнити.
Відповідач свого представника в судове засідання не направив, про день, час та місце розгляду справи повідомлявся у встановленому законом порядку, шляхом розміщення оголошення на веб-сайті судової влади.
Суд приймає до уваги, що за усталеною практикою ЄСПЛ обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55; Fogarty v. the United Kingdom (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001 року, § 33; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 55).
Отже, ЄСПЛ неодноразово визнавав, що «надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави» (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 60; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 29 червня 2011 року, § 52; Wallishauser v. Austria, (скарга № 156/04), рішення від 17 липня 2012 року, § 60).
У той же час, збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи російської федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами.
Загальновідомо, що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Отже, не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би Російська Федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду Російської Федерації.
Таким чином, звернення до українського суду є єдиним ефективним засобом судового захисту порушених прав та законних інтересів позивача. Наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та російською федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії російської федерації на території України.
Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.
Отже, судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською Федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 18 травня 2022 року по справі № 760/17232/20-ц.
Крім того, у своїй постанові від 14 квітня 2022 року по справі № 308/9708/19 Верховний Суд також дійшов висновку, що на Російську Федерацію не поширюється судовий імунітет, оскільки «вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН». Зокрема, Верховний Суд встановив, що "такими діями Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, та грубо порушила гарантоване нормами міжнародного права право власності позивача".
Отже, на підставі викладеного суд ухвалив рішення за відсутності учасників справи, на підставі наявних у справі даних і доказів.
У зв'язку з неявкою в судове засідання осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, згідно ч. 2 ст. 247 ЦПК України, не здійснюється.
Суд, повно та всебічно дослідивши матеріали справи, доводи позивача, на які він посилався як на підставу своїх вимог, що викладені у позовній заяві, дійшов до наступних висновків.
Згідно позовної заяви, позивачка ОСОБА_1 та її донька ОСОБА_2 зареєстровані за адресою:АДРЕСА_1 , що знаходиться на території Слов'янської міської громади та відноситься до Переліку територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні).
У зв'язку зі збройною агресією російської федерації проти України, вона та її донька як громадяни України, були позбавлені звичного ритму життя, спілкування з близькими та друзями, а також можливості на повернення додому, налагодженого побуту, користування належним майном. Позивачці та її донці завданий власний душевний невгамовний біль, безперервні страждання через війну, чим особисто йому завдано моральної шкоди, яка підлягає стягненню з російської федерації, яку вона оцінює у 70 000 євро еквівалент 2858543,00 грн.(35 000 євро еквівалент 1429271,00 на кожну.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. (ч. 3 ст. 12 ЦПК України).
У відповідності до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Суд зазначає, що загальновідомим є той факт, що відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 №64/2022 із 05 годин 30 хвилин 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан, і даний указ винесено у зв'язку з початком війни, яку російська федерація розпочала та здійснює на території незалежної держави Україна відносно громадян України, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами ч. 3 ст. 82 ЦПК України.
Способи захисту цивільних прав визначено ст. 16 ЦК України.
Пунктом 9 ч. 2 ст. 16 ЦК України передбачено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Згідно з ч. 2 ст. 2 ЦК України, учасниками цивільних відносин є зокрема і іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Відповідно до ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитки у результаті порушення її цивільного права, має право на відшкодування.
Згідно зі ст. 23 ЦК України, моральна шкода, зокрема, полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із душевними стражданнями, у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів, а також ушкодженням здоров'я. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Згідно роз'яснень Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 в п. 5 постанови «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» обов'язковому з'ясуванню при вирішені спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою та протиправними діями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. За загальними правилами відшкодування шкоди, відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії певних осіб чи органів завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
Відповідно до положень п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31.03.1995 передбачено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням кожному конкретному випадку вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер та обсяг моральних страждань, яких зазнав позивач внаслідок протиправних дій відповідача, час і зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. В пункті 10 зазначеної Постанови зазначено, що при заподіянні особі моральної шкоди, обов'язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.
Право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв'язку між порушенням та моральною шкодою. При цьому, обов'язок доведення наявності підстав для відшкодування моральної шкоди покладається на особу, що вимагає її відшкодування, що відповідає змісту ч. 3 ст.12 та 81 ЦПК України.
На підставі ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» російська федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.
Відповідно до ст. 32 «Конвенції про захист цивільного населення під час війни», 1949 рік, м. Женева, високі Договірні Сторони спеціально дають згоду на те, що їм забороняється застосування будь-яких заходів, які можуть завдати фізичних страждань або призвести до знищення осіб, що перебувають під захистом, які є під їхньою владою. Ця заборона поширюється не лише на вбивства, тортури, тілесні покарання, калічення та медичні чи наукові досліди, які не викликані потребою лікування особи, що перебуває під захистом, а й на будь-яке інше брутальне поводження з боку як цивільних, так і військових властей.
Відповідно до ст. 48 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I від 8 червня 1977 року), для забезпечення поваги й захисту цивільного населення та цивільних об'єктів сторони, що перебувають у конфлікті, повинні завжди розрізняти цивільне населення й комбатантів, а також цивільні й воєнні об'єкти та відповідно спрямовувати свої дії тільки проти воєнних об'єктів.
За ст. 51 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року цивільне населення користуються загальним захистом від небезпек, що виникають у зв'язку з воєнними операціями.
На підставі ст. 57 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року при проведенні воєнних операцій повинна постійно виявлятися турбота про те, щоб оберігати цивільне населення, цивільних осіб і цивільні об'єкти.
Суд звертає увагу на те, що військова агресія та окупація російською федерацією територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права. Така військова агресія супроводжується злочинами геноциду проти народу України, а також іншими військовими злочинами збройних сил та вищого керівництва Російської Федерації.
Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія російської федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, російську федерацію було зобов'язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.
Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об'єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва російської федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.
Згідно зі ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.
Суд також звертає увагу на те, що внаслідок збройної агресії рф Україна вирішила створити спеціальний механізм для визначення всіх збитків, які завдала держава-агресор. Такий обов'язок Україна підтвердила у постанові КМ України «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації» від 20 березня 2022 року № 326 (далі - постанова № 326).
Так, відповідно до «Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації», затвердженого постановою КМУ від 20 березня 2022 р. № 326, такий Порядок встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації (далі - шкода та збитки), починаючи з 19 лютого 2014 року.
Визначення шкоди та збитків здійснюється окремо, зокрема, за таким напрямом як людські втрати та пов'язані з ними соціальні витрати - напрям, що включає всі людські втрати (смерть або каліцтво цивільних осіб), що виникли в результаті збройної агресії рф, а також витрати, пов'язані з призначенням різних видів державної соціальної допомоги та наданням соціальних послуг (пп. 1 п. 2 такої постанови № 326).
Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного та міжнародного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення яких конвенційних обов'язків позивач вимагає від держави відшкодування моральної шкоди, чи мало місце таке порушення, у яких діях або бездіяльності держави воно виражене та який розмір відшкодування є обґрунтованим.
Суд, натомість, зазначає, що особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги, коли для цього інтересу є достатні підстави у законодавстві, яке повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті.
Аналогічна правова позиція була викладена Великою Палати Верховного Суду в постанові від 12 травня 2022 року по справі № 635/6172/17.
Отже, бажання позивача на відшкодування моральної шкоди, завданої та її донці збройною агресією рф, не породжує без спеціального законодавчого акту легітимного очікування на отримання від певної держави такого відшкодування за моральну шкоду.
З огляду на викладене, суд зауважує, що ані нормативно-правові акти України, ані міжнародні правові акти, застосовні у випадку збройної агресії рф проти України, як то Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Женевські конвенції з додатковими протоколами до неї та Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року, не містять норму, яка б зобов'язувала певну сторону конфлікту відшкодувати немайнову шкоду особі через сам факт такого збройного конфлікту чи через тимчасове переміщення особи із зони проведення активних бойових дій на безпечну територію.
Отже, суд зазначає, що наявні міжнародні та національні нормативно-правові акти не містять положень про виникнення у тимчасово переміщеної особи права на відшкодування понесених нею моральних страждань через таке переміщення від держави агресора.
При цьому, матеріали справи не містять доказів, що через збройну агресію рф позивачці та її доньці було завдано ушкодження здоров'я, чи мала місце протиправна поведінка конкретно щодо неї чи членів її родини, або було знищено чи пошкоджено її майно, тобто підстав, за якими за міжнародними договорами покладено відповідальність на сторону збройного конфлікту щодо відшкодування завданої з таких підстав шкоди чи збитків, оскільки встановлено, що моральні страждання позивача були викликані її загальними переживаннями та труднощами через наслідки вторгнення РФ на територію України, що змусило позивачку та її родину покинути місце свого проживання, що позбавило її звичайного ритму життя, налагодженого побуту.
Отже, ані у законодавстві України, ані міжнародних актах немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити виникнення права у ОСОБА_1 та її доньки ОСОБА_2 на вимогу про відшкодування моральної шкоди, спричиненої їм за встановленими судом обставинами даної справи.
Таким чином, за відсутності правового унормування, суд дійшов висновку, що посилання позивачки на спричинення їй моральної шкоди за встановленими судом обставинами даної справи, не зумовлює покладення зобов'язання на рф відшкодування шкоди на користь позивача.
На підставі викладеного, у задоволенні позову ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах своєї доньки - ОСОБА_2 до держави Російська Федерація про відшкодування моральної шкоди слід відмовити.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 76-82, 258, 259, 263-265, 268, 280-282 ЦПК України, суд,-
У задоволені позову ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах своєї доньки - ОСОБА_2 до російської федерації про відшкодування моральної шкоди - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
У відповідності до п.п. 15.5 п. 1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно- телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.
Рішення постановлено і підписано в нарадчій кімнаті в одному примірнику.
Суддя Слов'янського міськрайонного суду В.І. Старовецький