Справа № 761/5058/22
Провадження № 2/761/4337/2023
19 червня 2023 рокуШевченківський районний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Пономаренко Н.В.
за участю секретаря Бражніченко І.О.
позивача ОСОБА_1
представника позивача ОСОБА_2
представника відповідача ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві в спрощеному провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління статистики у м. Києві про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, -
в лютому 2022 року представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Воронов Є.Є. звернувся в її інтересах до суду із вказаним позовом до відповідача - Головного управління статистики у м. Києві, в якому остаточно просив із врахуванням заяви про зменшення позовних вимог: визнати незаконним та скасувати наказ №252-к від 30.11.2021, виданий Головним управлінням статистики у м. Києві про відсторонення від роботи з 30.11.2021 ОСОБА_1 - фахівця з інтерв'ювання відділу проведення опитувань респондентів управління збирання даних вибіркових обстежень населення; стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з врахуванням середньоденного заробітку в розмірі 932,03 грн., починаючи з 30.11.2021 по день поновлення на роботі. Крім того, просив розподілити судові витрати та стягнути з відповідача на користь позивача 5000,00 грн. витрат з оплати правничої допомоги.
В обґрунтування позову зазначено, що позивач працює на зазначеній посаді і була відсторонена від роботи з 30.11.2021 без збереження заробітної плати на підставі вищевказаного наказу ректора.
Позивач вважає, що наказ є незаконним та порушує її права, зокрема з тих підстав, що в ньому відсутні належні правові підстави для цього, оскільки ст. 46 КЗпП України містить вичерпний перелік підстав для відсторонення і така підстава як «в інших випадках, передбачених законодавством», не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки чинним законодавством не передбачено такої підстави для відсторонення як відмова від вакцинації. А перешкоджаючи позивачу стати до роботи, відповідач відверто порушує її конституційне право на працю і її оплату.
Вказано, що відповідно до ст.2-1 КЗпП України забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці.
Підстави для відсторонення, що передбачені в передбачених ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» щодо відсутності щеплення від гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої цим вірусом і такі профілактичні щеплення проводяться зі згоди повнолітнього і дієздатного громадянина та за відсутності протипоказань, такі щеплення проводяться на встановлюються виключно на підставі закону, а не на підставі підзаконних нормативних актів.
Окремо зазначає, що відсторонення особи від роботи за відмову від вакцинації СОVID-19 є порушенням основ національного та міжнародного законодавства, при цьому, сторона позивача посилається на ст.ст. 39, 39-1, 42-43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я».
Вказано, що вакцини проти СОVID-19 перебувають на стадії клінічних випробувань, а тому позивач вважає недопустимим обов'язковість введення таких речовин у кров людини. Такі дії відповідача позивачем розцінюються як порушення права на приватність і конфіденційність та таємницю про її стан здоров'я.
Ухвалою суду від 18.02.2023 позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.
23.05.2022 надійшла заява про зменшення позовних вимог.
Ухвалою суду від 03.06.2023 року відкрито провадження по справі та вирішено розглядати її за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.
19.07.2022 надійшов від відповідача відзив на позов, в якому вимоги позивача заперечуються в повному обсязі з підстав, викладених у відзиві. Зокрема, серед іншого, Головне управління статистики у м. Києві посилається на ту обставину, що відсторонення від роботи не порушує право позивача на працю оскільки він не звільнений і зберігає за собою посаду. При цьому вказує, що ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов'язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому у цьому немає порушень, а держава, встановивши відсторонення працівників від виконання обов'язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов'язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров'я всіх учасників трудових правовідносин, і таке втручання держави було законним, пропорційним і необхідним в демократичному суспільстві. У даному випадку, позивача відсторонено від посади на підставі ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і вказана підстава є самостійною підставою для відсторонення особи від роботи. Крім того, відповідач, серед іншого, зазначає, що він діяв на виконання також Наказу МОЗ №2153 який є чинним і відповідач відповідно до ст. 68 Конституції України є обов'язковими до виконання і якщо позивач не позбавлений права оскаржити зазначені нормативні акти в установленому порядку. Крім того, питання відсторонення працівників від роботи із вказаних причин також регулюються ст.10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», зокрема щодо обов'язку громадян у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні огляди, в вимоги ст. 46 КЗпП України передбачають, що відсторонення від роботи допускається і в інших випадках, передбачених законодавством, а у взаєморозумінні із положеннями ст.159 КЗпП України, які передбачають обов'язок громадянина виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці, а тому відповідач вважає, що твердження позивача про порушення його трудових прав є необґрунтованими і в задоволенні позову слід відмовити.
Ухвалою суду від 27.10.2023 провадження у даній цивільній справі за позовом було зупинено до закінчення розгляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 130/3548/21.
Вподальшому, ухвалою від 02.03.2023 провадження у справі поновлено.
Після поновлення провадження у справі, представником відповідача були надані до суду додаткові пояснення до відзиву із врахуванням позиції Великої Палати Верховного Суду у своїй постанові від 14.12.2022 у справі № 130/3548/21, зокрема, що позивач відповідно до посадової інструкції та наказу Міністерства соціального політики №518 від 29.03.2017 «Про затвердження випуску 80 «Соціальні послуги» Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників проводить опитування респондентів та безпосередньо спілкується з населенням під час своєї роботи.
В судовому засіданні 19.06.2023 частково задоволено клопотання сторони позивача про доручення письмових поясненнь адвокату від фізичних осіб.
В судовому засіданні 19.06.2023 протокольною ухвалою судом відмовлено відповідачу в долученні доказів як таких, що не стосуються підстав позову, при цьому долучено письмове клопотання про визнання доказів позивача недопустимими.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник адвокат Воронов Є.Є. позов підтримали з наведених в ньому підстав та просили його задовольнити.
В судовому засіданні представник відповідача Головного управління статистики у м. Києві заперечував проти позову і підтримав свою правову позицію, висловлену у відзиві.
Окремо зазначив, що наразі позивача допущено до роботи з 16.05.2023 і що спірний наказ вже зупинений.
Суд, вислухавши пояснення позивача та його представника, представника відповідача, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, встановив наступні обставини та відповідні ним правовідносини.
За ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до положень ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
В силу ст. 129 Основного Закону України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
Згідно статті 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
При цьому, за змістом статті 22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Частиною першою та другою статті 24 Основного Закону України встановлюють норми конституційного права, згідно з якими громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України, яка викладена у рішенні Великої Палати КС України від 28.08.2020 у справі за № 1-14/2020(230/20), за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови КМ України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID 19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частини першої, третьої ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев'ятого п. 2 розділ ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зазначається, що згідно зі ст. 64 Конституції України, права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Конституційний Суд України наголосив, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України.
Таке обмеження може встановлюватися виключно законом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні.
Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить ст. ст. 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.
Так, судом встановлено, що ОСОБА_1 з 24.12.2019 працювала на посаді фахівця з інтерв'ювання відділу проведення опитувань респондентів управління збирання даних вибіркових обстежень населення (наказ № 293-к від 24.12.2019).
29 жовтня 2021 року позивачку було ознайомлено з постановою Кабінету Міністрів України №1096 від 20.10.2021, про що свідчить її підпис із записом про свою незгоду.
30.11.2021 ОСОБА_1 відмовилась від проходження профілактичних щеплень проти СОVID 19, про складений відповідачем відповідний акт №4 від 30.11.2021.
Вподальшому, на підставі наказу №252-к від 30.11.2021, виданим Головним управлінням статистики у м. Києві ОСОБА_1 - фахівця з інтерв'ювання відділу проведення опитувань респондентів управління збирання даних вибіркових обстежень населення, - відсторонено від роботи із 30.11.2021. Із вказаний наказом позивач була ознайомлено того ж дня.
При цьому, сам зміст наказу містить посилання на положення ст. 46 Кодексу законів про працю України, ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», на виконання вимог п.41-6 Постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (у тому числі зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2021 № 1096).
Також в наказі зазначено, що відсторонити від роботи до усунення причин, що зумовили відсторонення згідно наказу Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням», та оскільки ОСОБА_1 не надала копію медичного висновку про наявність абсолютних протипоказань до вакцинації проти СОVID-19, виданого закладом охорони здоров'я.
Відповідно до пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 № 1236 "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2», керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:1) контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я від 4 жовтня 2021 р. № 2153 (далі - перелік);2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону УкраїниПро захист населення від інфекційних хворобта частини третьої статті 5 Закону УкраїниПро державну службу, крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я;
3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону УкраїниПро оплату праціта частини третьої статті 5 Закону УкраїниПро державну службу; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
При цьому, судом встановлено, що наказом Міністерства охорони здоров'я України (МОЗ) від 04.10.2021 № 2153, відповідно до статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», п. 8 Положення про МОЗ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України (КМУ) від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови КМУ від 24 січня 2020 року № 90), та з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, затверджено «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням».
Згідно цього Переліку до нього увійшли працівники: центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів, закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.
Згідно статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» обов'язковими профілактичними щепленнями в Україні є щеплення проти: дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу і включені до Календаря профілактичних щеплень в Україні (Календар щеплень), затверджений наказом МОЗ 16.09.2011 року за №595, в редакції наказу МОЗ від 11.08.2014 р. за №551, зареєстрований в Міністерстві юстиції України з останніми змінами від 03.07.2020.
При цьому, Календар щеплень встановлює перелік обов'язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення.
Разом із тим, як вбачається зі змісту вказаного Календаря, Календар щеплень серед переліку обов'язкових щеплень, які можуть бути введені за епідеміологічними показаннями, не передбачає щеплення проти ГРВІ COVID-19.
Так відповідно до ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» передбачено, що профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов'язковими.
Обов'язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необґрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.
Відтак, у правовому аспекті цієї норми закріплено та обумовлено процедуру відсторонення працівника від роботи, відповідно до якої виникнення права у роботодавця на відсторонення працівника від роботи відбувається тільки за наявності необґрунтованої відмови особи за поданням відповідної, тобто уповноваженої посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби.
Таким чином, у разі надання працівником обґрунтованої відмови, відсутні підстави у посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби для подання, а у роботодавця права на відсторонення працівника від роботи.
Окрім того, Закон не містить поняття необґрунтована відмова від щеплення, як і не містить вказівок, у якому вигляді подається зазначена відмова і до якого органу.
Відтак, особа на свій розсуд обирає форму відмови та орган для її подання і жодна посадова особа, у зв'язку з відсутністю в Законі поняття необґрунтованої відмови, не має права надавати їй будь-яку кваліфікацію, оскільки сама відмова в межах права повинна містити лише ознаки письмового чи усного обґрунтування.
Так само наказ МОЗ від 04.10.2021 р. №2153 не встановлює та не передбачає, що діяльність осіб, що перелічені в наказі, може призвести до їх зараження та/або поширенню ними інфекційних хвороб.
Отже, така підстава для відсторонення від роботи, як відмова/ухилення від проведення профілактичних щеплень проти COVID-19, що зазначена в оспорюваному наказі є помилковою, оскільки не передбачена нормативно-правовим актом, який регулює такі правовідносини (ГРВІ COVID-19 не внесена в Календар щеплень, як хвороба проти якої обов'язково слід робити щеплення).
Відповідно до змісту ст. 8 Закону України «Про захист персональних даних» особисті немайнові права на персональні дані, які має кожна фізична особа, є невід'ємними і непорушними.
Згідно зі ст. 39-1 Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров'я», пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні.
Забороняється вимагати та надавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта.
Положеннями ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» підприємства, установи і організації зобов'язані , серед іншого, зобов'язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я;.
Крім того, відповідно до ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов'язковими.
Обов'язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необґрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.
Відтак, у правовому аспекті цієї норми закріплено та обумовлено процедуру відсторонення працівника від роботи, відповідно до якої виникнення права у роботодавця на відсторонення працівника від роботи відбувається тільки за наявності необґрунтованої відмови особи за поданням відповідної, тобто уповноваженої посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби.
Таким чином, у разі надання працівником обґрунтованої відмови, відсутні підстави у посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби для подання, а у роботодавця права на відсторонення працівника від роботи.
Таким чином, доказів факту дотримання відповідачем процедури відсторонення позивача від роботи суду надано не було, оскільки, в даному випадку, відсторонення позивача від роботи за наказом роботодавця, мало б бути оформлено на підставі подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про таке усунення (відсторонення), тому суд робить висновок про відсутність вищенаведеного подання, як необхідної передумови для відсторонення працівника від роботи.
Статтею 46 КЗпП України визначено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.
Під визначеними «передбачених законодавством» випадками слід розуміти: закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови КМУ, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.
Таким чином, прийняті постанови, укази, накази, тощо, не повинні суперечити Конституції та законам України (див. рішення Конституційного Суду України від 09.07.1998 р. № 12-рп/98, щодо офіційного тлумачення терміну «законодавство»).
Якщо підзаконні нормативні акти суперечать актам вищої юридичної дії, застосуванню та виконанню підлягають останні.
Конституція України є законом найвищої юридичної сили. Закони та інші нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції.
Конституція є законом прямої дії (ст.8 Конституції України).
В зазначених тезах узагальнений зміст верховенства права, яке забезпечується шляхом встановлення юридичної сили норм Конституції, зокрема щодо прав людини і громадянина, як домінуючими над змістом інших законів і нормативно-правових актів (постанов уряду, наказів міністерств тощо). Тобто, якщо норма закону чи нормативно-правового акта суперечить нормі Конституції України, для правильного правозастосування слід використовувати норму Конституції.
Норми ст. 19 Конституції передбачають, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст.147 та п.2 ст.150 Конституції України, повноваження тлумачити зміст Конституції України та вирішувати питання відповідності законів України Конституції України, належить виключно Конституційному Суду України.
Нормами ст.19 Конституції України визначено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст.22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
За статтею 2-1 КЗпП України забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров'я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов'язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції", а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов'язаними з характером роботи або умовами її виконання.
Статтею 43 Конституції гарантовано, зокрема, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.
Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Відсторонення від роботи - це певна санкція, застосовувана роботодавцем до працівника, за порушення ним трудової дисципліни, зумовлених певними (навмисними, свідомими) діями останнього.
До того ж відсторонення від роботи не є обов'язковою мірою, а лише передбачає таку можливість.
За нормами ч. 2 ст. 28 Конституції, жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.
Відповідно до п.3 ст.281 ЦК України медичні, наукові та інші досліди можуть проводитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.
Згідно з резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) від 27.01.21р. за № 2361 (2021)«Вакцини проти Covid-19: етичні, юридичні та практичні міркування» та профільним законодавством України, щеплення проти СОVID-19 не є обов'язковим.
Так, зокрема, у даній резолюції ПАРЄ зазначено: «Вакцини проти СОVID-19: етичні, правові і практичні питання»: «Забезпечити, щоб громадяни були проінформовані про те, що вакцинація не є обов'язковою і що ніхто не піддається політичному, соціальному чи іншого тиску з метою зробити собі вакцинацію, якщо вони не хочуть робити це самі» (ст. 7.3.1); «Гарантувати, що ніхто не піддаватиметься дискримінації за те, що він не був вакцинований, через можливі ризики для здоров'я або небажання пройти вакцинацію» (ст.7.3.2).
Відповідно до ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та ст.ст. 42,43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», передумовою будь-якого медичного втручання є отримання відповідної на те інформованої згоди пацієнта.
Таким чином, виходячи із наведених норм національного законодавства, актів міжнародного права наявні правові підстави для висновку, що право працівника на працю домінує над вакцинацією, яка в даному випадку є необов'язковою і підстави для відсторонення позивача від роботи в розумінні статті 46 КЗпП України відсутні, оскільки невакцинація особи від ГРВІ COVID-19, яка до того ж не є обов'язковою - не передбачена чинним трудовим законодавством.
Відмова працівника про надання конфіденційної медичної інформації не може бути підставою для відсторонення від роботи, як і не може бути підставою для відсторонення обґрунтована відмова працівника від щеплення проти COVID-19 на підставі статті 46 КЗпП України.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду ч.4 ст. 263 ЦПК України).
Так, у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі №130/3548/21 зазначено, що «…нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров'я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з'ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.
За змістом Переліку в Постанові № 2153 обов'язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов'язаних зі станом здоров'я конкретної людини, із загального правила про обов'язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об'єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, зокрема, оцінки об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо».
Також у даній постанові вказано, що «…застосування до позивачки передбачених Переліком № 2153 та Законом № 1645-ІІІ заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов'язків, зокрема об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Суди не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Відповідач не стверджував, що, обіймаючи посаду чергової по переїзду, позивачка могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо. Її відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що вона працювала в АТ «Укрзалізниця», всі працівники якого підлягали обов'язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров'я населення та самої позивачки.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов'язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.
Визначаючи об'єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з'ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Звертаючись з даним позовом до суду, позивач посилався на те, що його відсторонення від роботи 30 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати є незаконним та таким, що порушує її право на працю.
Як вже було встановлено судом, позивач працювала на час свого відсторонення від роботи в Головному управлінні статистики у м. Києві на посаді фахівця з інтерв'ювання відділу проведення опитувань респондентів управління збирання даних вибіркових обстежень населення.
Згідно наданих стороною відповідача функціональних обов'язків позивачки, на неї покладені обов'язки, серед іншого, що вона повинна проводити опитування респондентів та отримувати первинну статистичну інформацію згідно з програми вибіркових обстежень населення, забезпечує збір первинної інформації від населення (домогоподарств) на визначених територіях згідно з програмами вибіркових обстежень, відвідує окремих осіб (кожне визначене домогоподарство), з вибіркової сукупності для отримання первинних статистичних даних відповідно до індивідуального графіка, проводить мотивацію і роз'яснювальну роботу, здійснює опитування респондентів, збирає за доведеними графіками щоденники поточних витрат, в яких ведуть записи домогосподарства, записує достовірно та в повному обсязі відповіді респондентів під час опитування, в межах своєї компетенції надає відповіді на питання, здійснює щоквартальну виплату установленої грошової винагороди за участь в обстеженні умов їх життя, проводить актуалізацію адрес домогосподарств, здійснює підготовку до кожного інтерв'ю, забезпечує захист конфіденційності первинних даних, тощо.
Однак, стороною відповідача не було доведено в суді на підставі належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів, що позивачем з початку епідемії і до часу відсторонення від роботи, фактично очно виконувалась робота та проводились виконання її обов'язків з безпосереднім її спілкуванням з респондентами. Відповідачем не було надано таких доказів на підтвердження фактично проведеної роботи позивача з безпосереднім відвідуванням домогосподарств, зокрема: не було надано програми вибіркового обстеження домогосподарств позивачем, графіків щоденників поточних витрат, її звітів щоквартальних витрат, підтверджень надання позивачем у відділ проведень опитувань респондентів документів, що підтверджують її транспортні витрати відповідно до закінчення звітного місяця, тощо.
При цьому, судом враховано, що стороною відповідача не доведено в суді про нагальну необхідність відсторонення позивачки від роботи, а також неможливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних позивачкою трудових обов'язків, зокрема, оцінки об'єктивної необхідності під час їх виконання особисто контактувати з іншими людьми та співробітниками та можливості офіційної організації дистанційної роботи, оформленою відповідними розпорядженнями/наказами, зважаючи на пояснення з цього приводу позивачки, яка повідомила, що в дійсності вона виконувала свої трудові обов'язки щодо опитування населення по телефону і працювала дистанційно на підставі усного розпорядження начальника управління, однак про наявність відповідного письмового наказу їй невідомо.
В даному випадку, суд вважає, що застосування до позивача такого заходу, як відсторонення від роботи, не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, зокрема об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, кількість соціальних контактів позивача на робочому місці (прямих/непрямих).
Однак, стороною відповідача не було надано жодних доказів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні позивача від роботи. У справі, що розглядається, відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивача тим, що він, працюючи на займаній посаді, вона створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв ОСОБА_1 заробітку, як єдиного способу забезпечення своїх життєвих потреб, а тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров'я населення та самої позивачки.
При цьому, суд критично оцінює надані представником позивача як докази письмові пояснення адвокату з приводу роботи позивача від громадян ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , оскільки вони є недопустимими відповідно до ст.78 ЦПК України.
Також, суд критично оцінює і надану стороною відповідача як доказ постанову №1 від 16.06.2023 про накладення на ОСОБА_1 штрафу за вчинення нею адміністративного правопорушення за ч.3 ст.186-3 КУпАП, як такий, що є неналежним відповідно ст.77 ЦПК України, так як не містить інформацію щодо предмета доказування з огляду на предмет і підставу позову.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Як повідомили сторони в судовому засіданні, наразі позивачку з 16.05.2023 допущено до роботи і про зупинення дію оспорюваного наказу від №252-к від 30.11.2021.
Крім того, відповідно до наявного в матеріалах справи витягу з наказу № 345-к від 14.12.2022, позивачку ОСОБА_1 за її згодою у зв'язку із зміною структури та введенням у дію нового штатного розпису, переведено з 14 грудня 2022 року на посаду фахівця з інтерв'ювання відділу організації і проведення опитувань респондентів управління збирання даних вибіркових обстежень населення.
Виходячи із вищенаведеного, суд прийшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог, оскільки достатнім ефективним способом захисту порушених прав позивача в даному випадку є визнання протиправним наказу №252-к від 30.11.2021, виданого Головним управлінням статистики у м. Києві про відсторонення від роботи з 30.11.2021 ОСОБА_1 - фахівця з інтерв'ювання відділу проведення опитувань респондентів управління збирання даних вибіркових обстежень населення, тому підстави для скасування такого наказу - наразі відсутні, враховуючи і ту обставину, що скасування/видання наказів щодо трудових правовідносин є дискрецією роботодавця.
Щодо вимоги стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд зазначає наступне.
Згідно постанови Верховного Суду від 21.08.2019 р. у справі №712/3841/17, якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв'язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП України).
Судом під час розгляду справи встановлено, що позивача допущено до роботи з 16.05.2022, при цьому, як вже зазначалось, суд прийшов до висновку, що позивачка з 30.11.2021 була позбавлена можливості працювати з підстав її незаконного відсторонення від роботи та відповідно отримувати заробітну плату.
За ч. 2 ст. 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної ним у постановах від 25.07.2018 р. у справі №552/3404/17 та від 24.04.2020 р. у справі №815/5976/14, і яка згідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України має враховуватись судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин: «...вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати...», «...виплата за вимушений прогул - є заробітною платою, ... вона обчислюється саме у прив'язці до часу такого стану працівника, коли він вимушений був (не з його вини) не виконувати свою трудову функцію...».
За ч. 1 ст. 94 КЗпП заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 р., такий порядок застосовується, крім іншого, у випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати. Середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно довідки про доходи відповідача №15-25/47 від 13.12.2021, середньоденна заробітна плата позивача, з врахуванням нарахованої заробітної плати за вересень 2021 - 4855,84 грн. за 22 робочі дні та жовтень 2021 - 14716,85 грн. за 20 робочих днів, - становить 466,02 грн. в день.
Отже, сума загального середнього заробітку, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивачки за час вимушеного прогулу в період з 30.11.2021 по 15.05.2022 складає днів і становить 466,02 х 377 днів вимушеного прогулу = 175689,54 грн.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
У зв'язку з чим судом надане обґрунтування рішення саме за конкретними обставинами справи та аргументами сторін, які мають правове значення для вирішення спору, при цьому інші доводи сторін, викладені в їх заявах по суті, не впливають на вищевказані висновки суду.
Суд, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, при цьому, відповідно до ст. 430 ЦПК України слід допустити негайне виконання судового рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць.
З врахуванням положень ст. 141 ЦПК України та суми стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір в загальному розмірі 1756,80 грн.
Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу суд зазначає наступне.
Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Отже розмір понесених стороною витрат на професійну правничу визначається на підставі детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом.
Аналогічний висновок викладений у постанові у справі № 922/3812/19 Верховний Суд від 09.12.2021.
Позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, щодо закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, затраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України).
Таким чином, склад витрат, пов'язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмету доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.
Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного суду викладеної у Постанові від 02 вересня 2020 року у справі 329/766/18.
Відповідно до ст. 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; захист прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення; надання правової допомоги свідку у кримінальному провадженні; представництво інтересів потерпілого під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб, держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в іноземних, міжнародних судових органах, якщо інше не встановлено законодавством іноземних держав, статутними документами міжнародних судових органів та інших міжнародних організацій або міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; надання правової допомоги під час виконання та відбування кримінальних покарань; захист прав, свобод і законних інтересів викривача у зв'язку з повідомленням ним інформації про корупційне або пов'язане з корупцією правопорушення.
Склад витрат, пов'язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмету доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) зазначила, що суд повинен оцінювати необхідність та розумність судових у вигляді «гонорару успіху», саме в контексті компенсації цих витрат за рахунок іншої сторони судової справи.
Аналогічним чином тлумачить це питання і ЄСПЛ, висновки якого, зокрема, у рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (latridis v. Greece, заява № 31107/96) свідчать, що договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом, може підтверджувати, що у клієнта дійсно виник обов'язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові, якщо така угода є юридично дійсною. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов'язання, що виникли між адвокатом і клієнтом, не може зобов'язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але ураховуючи також те, чи були вони розумними.
Разом з тим чинне процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. Відповідно, суд зазначив, що процесуальним законодавством передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.
В питанні критеріїв також слід згадати висновки Великої Палати у справі № 755/9215/15-ц. Так, суд наголосив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
Зазначені критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Також, у пункті 154 рішення ЄСПЛ у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму (аналогічна правова позиція викладена Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у додаткових постановах від 20 травня 2019 у справі №916/2102/17, від 25 червня 2019 у справі № 909/371/18, у постановах від 05 червня 2019 року у справі № 922/928/18, від 30 липня 2019 року у справі №911/739/15 та від 1 серпня 2019 року у справі № 915/237/18).
В постанові Великої Палати у справі № 910/12876/19, суд зауважив, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини. Разом з тим чинне процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. Відповідно, суд зазначив, що процесуальним законодавством передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.
Важливими є також висновки у постановах Верховного Суду у справі № 905/1795/18 та у справі № 922/2685/19, де визначено, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Крім того, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» від 26.02.2015, пунктах 34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інших проти України» від 10.12.2009, пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» від 12.10.2006, пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» від 30.03.2004 заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Проаналізувавши вартість і обсяг наданих адвокатом Вороновим Є.Є. позивачу юридичних послуг та виконаних робіт у даній справі, зважаючи на її складність в контексті пред'явлених вимог та кількість поданих представниками процесуальних документів, а також час, який необхідний адвокату на їх підготовку та прийняття участі у розгляді справи, суд дійшов до висновку, що сума витрат на правничу допомогу яка визначена у позові у розмірі 5 000,00 грн. є необґрунтованою та не відповідає дійсним і необхідним витратам, які змушена була понести позивач у цій справі.
Отже, виходячи з обставин справи, які склалися у даному випадку, категорії спору, що є немайновим, фінансового стану і статусу обох сторін у спірних правовідносинах, обсягу фактично наданих позивачу послуг з правової допомоги та заперечень сторони позивача в контексті положень частини п'ятої статті 137 ЦПК України, на переконання суду, стягнення судових витрат, понесених позивачем у вказаній справі у розмірі 5 000,00 грн. є неспівмірним із складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт в інтересах позивача, а також часом, витраченим на їх виконання, а тому не відповідає критеріям реальності таких витрат, розумності їхнього розміру та справедливості розміру отриманих коштів, тому, враховуючи наявність підстав для зменшення розміру суми судових витрат суд приходить до висновку, що з відповідача на користь позивач підлягає стягненню 2500,00 грн. в рахунок відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з розглядом справи, зважаючи, що позовні вимоги задоволені частково.
Розмір такого стягнення судових витрат є пропорційним, розумним та справедливим, яке при цьому не порушуватиме права учасника справи на отримання коштів, які він змушений затратити з метою захисту своїх прав та інтересів в суді, а також відповідатиме завданню цивільного судочинства, проголошеному у статті 2 ЦПК України.
На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, ст. ст. 2, 46, 235 КЗпП України, ст. ст. 15, 16, 286 ЦК України, ст.ст. 4, 5, 10, 12, 13, 19,76-81, 141, 263-265, 267, 273, 274, 354, 355 ЦПК України, суд,-
позов ОСОБА_1 до Головного управління статистики у м. Києві про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу - задовольнити частково.
Визнати незаконним наказ №252-к від 30.11.2021, виданий Головним управлінням статистики у м. Києві про відсторонення від роботи з 30.11.2021 ОСОБА_1 - фахівця з інтерв'ювання відділу проведення опитувань респондентів управління збирання даних вибіркових обстежень населення.
Стягнути з Головного управління статистики у м. Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30.11.2021 по 15.05.2023 в розмірі 175689,54 грн.
В іншій частині позову - відмовити.
Стягнути з Головного управління статистики у м. Києві на користь держави судовий збір в розмірі 1756,89 грн.
Стягнути з Головного управління статистики у м. Києві на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 2500,00 грн.
Відповідно до ст. 430 ЦПК України допустити негайне виконання судового рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць.
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Реквізити учасників (сторін):
Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 .
Відповідач: Головне управління статистики у м. Києві, код ЄДРПОУ 02363095, адреса: 04053, м. Київ, вул.Тургенєвська, 71.
Повний текст складений 14.08.2023.
Суддя: