ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
31.07.2023Справа № 910/3398/23
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Демидова В.О., за участю секретаря судового засідання Анастасової К.В., розглянувши справу за позовом адвокатського об'єднання "ЛУКАС ЛІГАЛ" (03164, місто Київ, вул. Володимира Романюка Патріарха, будинок 54) до фізичної особи-підприємця Катчика Андрія Трифоновича ( АДРЕСА_1 ) про визнання договору недійсним,
Представники учасників справи:
від позивача - Титаренко Д.С.;
від відповідача - Дяковський О.С.
06.03.2023 на адресу Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява адвокатського об'єднання "ЛУКАС ЛІГАЛ" до фізичної особи-підприємця Катчика Андрія Трифоновича про визнання договору недійсним та була передана 07.03.2023 судді Демидову В.О. відповідно до автоматизованого розподілу судової справи між суддями.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що договір 10-1/21 про надання послуг від 01.10.2021, який позивач просить визнати недійсним, був укладений між сторонами без дійсних намірів учасників його виконувати та без мети реального настання обумовлених ним правових наслідків.
Позивач також вказує, що 30.11.2021 між адвокатським об'єднанням «ЛУКАС ЛІГАЛ» та Фізичною особою-підприємцем Катчиком Андрієм Трифоновичем був нібито укладений акт наданих послуг до договору з іншою назвою, а саме - до «договору про надання консультаційних послуг 10-1/21 від 01.10.2021».
Відповідно до вказаного акту виконавцем за запитом замовника надано «консультаційні щодо операційної роботи замовника», загальна вартість яких становить 10 150,00 грн.
Позивач вважає, що є всі правові підстави визнання договору про надання послуг 10-1/21 від 01.10.2021 недійсним, оскільки він не відповідає вимогам ст. 203 ЦК України, тобто не був спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.03.2023 позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви протягом десяти днів з дня вручення даної ухвали.
У встановлений судом строк від позивача надійшли докази усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 21.03.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження; розгляд справи по суті призначено на 20.04.2023.
31.03.2023 відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що сторонами договору про надання послуг 10-1/21 від 01.10.2021 вчинені дії по виконанню вказаного договору, оскільки ними підписано акт наданих послуг від 30.11.2021. Отже замовником вказані послуги було прийнято у повному обсязі, претензій до якості та строків наданих послуг не було. Таким чином твердження позивача про те, що волевиявлення учасника даного правочину не було, жодні реальні наслідки обумовлені даним договором сторони не узгоджували, як і зміст самого правочину - є необґрунтованими. Доказів того, що зміст спірного договору може суперечити вимога закону, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, як і доказів, що директор позивача на момент укладення цього договору не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності для його укладення не надано.
06.04.2023 позивач подав до суду відповідь на відзив, в якому вказував, що ТОВ АФ «НАСТ-АКТИВ» підтверджує, що при веденні бухгалтерського обліку сторін справи у вказаний період (вересень-листопад 2021 року) ніяких договорів, актів та іншої інформації про надання відповідачем, ТОВ «Лукас Консалтинг», ФОП Солохою А. В., послуг позивачу не отримувало.
14.04.2023 відповідач подав до суду заперечення на відповідь на відзив, в яких зазначав, що ним надано, а позивачем прийнято консультаційні послуги щодо операційної роботи замовника. Директор позивача Титаренко Д. С. не мав попереднього досвіду самостійного управління підприємствами, тому позивач потребував щоденної підтримки з питань управління, для отримання якої укладав договори з досвідченими керівниками, зокрема з відповідачем. Позивач користувався послугами згідно цих договорів на постійній основі та свідомо сплачував ці послуги.
У судовому засіданні 20.04.2023 оголошено перерву до 11.05.2023.
11.05.2023 позивач подав до суду заяву про зміну предмету позову, у якій просив визнати недійсним договір №10-1/21 про надання послуг від 01.10.2021, укладений між адвокатським об'єднанням «Лукас Лігал» та фізичною особою-підприємцем Катчиком Андрієм Трифоновичем; визнати недійсним правочин у вигляді акту наданих послуг від 30.11.2021, підписаного адвокатським об'єднанням «Лукас Лігал» та фізичною особою-підприємцем Катчиком Андрієм Трифоновичем. Додатково зазначав, що акт наданих послуг від 30.11.2021 підписаний також на явно невигідних позивачу умовах, оскільки у дійсності відповідач не надав ніяких послуг АО «Лукас Лігал», а лише завдяки акту отримав формальну підставу не повертати виведені на його рахунок кошти. Вказує, що оспорюваний акт містить у собі невірне посилання на назву договору, а також не відповідає умовам в частині часу складання та проведення платежу.
11.05.2023 директор АО «Лукас Лігал» Титаренко Д. С. подав до суду клопотання про його допит як свідка, а також подав заяву свідка Титаренка Д. С., клопотання про огляд доказів за їх місцезнаходженням та клопотання про долучення доказів.
У судовому засіданні 11.05.2023 відповідач подав до суду заяву у відповідності до ст. 90 ГПК України, в якій виклав відповіді на питання, поставлені позивачем.
У судовому засіданні 11.05.2023 оголошено перерву до 30.05.2023.
29.05.2023 представник позивача подав до суду пояснення по справі та клопотання про долучення доказів.
У судовому засіданні 30.05.2023 суд на місці ухвалив прийняти до розгляду заяву про зміну предмета позову. У судовому засіданні оголошено перерву до 15.06.2023.
09.06.2023 представник позивача подав до суду клопотання про долучення доказів по справі.
15.06.2023 представник відповідача подав до суду клопотання про відмову позивачу в долученні до матеріалів справи додаткових доказів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.06.2023, постановленою без виходу до нарадчої кімнати та занесеною до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті на 18.07.2023.
У судовому засіданні 18.07.2023 оголошено перерву до 25.07.2023.
25.07.2023 представник відповідача подав до суду заяву про долучення та стягнення судових витрат по справі.
У судовому засіданні 25.07.2023 оголошено перерву до 31.07.2023.
31.07.2023 представник позивача подав до суду клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу та клопотання про долучення документів до матеріалів справи.
31.07.2023 представник відповідача подав до суду клопотання про долучення документів до матеріалів справи, а також пояснення (до судових дебатів).
У судове засідання 31.07.2023 з'явилися представники сторін, надали пояснення по справі.
В судовому засіданні 31.07.2023 оголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно дослідивши надані докази, суд встановив такі фактичні обставини.
01.10.2021 між фізичною особою-підприємцем Катчик Андрієм Трифоновичем (далі - виконавець, відповідач) та АО «Лукас Лігал» в особі директора Титаренка Д. С., що діє на підставі Статуту (далі - замовник, позивач) укладено договір про надання послуг №10-1/21 (далі - договір), відповідно до умов 1.1 якого виконавець зобов'язується за попереднім запитом та у встановленій замовником формі надавати консультаційні послуги з управління, визначені п.п. 1.2 договору (далі - послуги), на умовах, передбачених цим договором, а замовник зобов'язується своєчасно прийняти їх та оплатити у встановленому договором порядку.
Відповідно до п. 1.2 договору консультаційними послугами з управління є, зокрема: 1) консультування щодо операційної роботи замовника; 2) дослідження ринку заробітних плат; 3) дослідження і надання відповідної інформації щодо заробітних плат на ринку за необхідними позиціями; 4) оцінка відповідності кваліфікації і професіоналізму працівників замовника його цілям і стратегії; 5) контроль за дотриманням ключових показників ефективності працівниками замовника; 6) посередницькі послуги з організації корпоративних заходів як пізнавально-бізнесових, так і розважальних; 7) інші послуги за запитом замовника.
Вартість консультаційних послуг відповідно до цього договору становить загальну суму, сплачену замовником за результатом надання послуг, протягом 30 календарних днів з дати підписання сторонами відповідного акта наданих послуг (п. 3.1 договору).
За згодою сторін оплата здійснюється на підставі виставленого рахунку в національній валюті у безготівковій формі шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок виконавця (п. 3.2 договору).
Цей договір набирає чинності з дня підписання його сторонами і діє до 31.12.2022, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов'язань (п. 5.1 договору).
Крім того, 30.11.2021 сторонами підписано акт наданих послуг, відповідно до якого згідно з договором про надання консультаційних послуг №10-1/21 від 01.10.2021 виконавцем за запитом замовника надано консультаційні послуги щодо операційної роботи замовника, загальна вартість яких становить 10 150,00 грн (п. 1 акту наданих послуг).
Відповідно до п. 2 акту наданих послуг замовником вказані послуги прийнято у повному обсязі, претензій до якості та строків наданих послуг не має.
Договір про надання послуг №10-1/21 від 01.10.2021 та акт наданих послуг від 30.11.2021 підписаний як фізичною особою-підприємцем Катчик Андрієм Трифоновичем, так і АО «Лукас Лігал» в особі директора Титаренка Д. С., що діє на підставі Статуту, що сторонами не заперечується.
Звертаючись до суду з цим позовом, позивач посилався на те, що адвокатське об'єднання «Лукас Лігал» ніколи не мало ніякого подібного волевиявлення, а оспорюваний договір не був спрямований на створення юридичних наслідків, про які у ньому йшлося, тобто для надання відповідачем якихось послуг позивачу. Вважав, що цей договір мав на меті лише слугувати формальною підставою для виведення коштів з рахунку юридичної особи.
Посилаючись на те, що укладений договір суперечить вимогам закону, оскільки суперечить внутрішній волі однієї із сторін, не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків (у вигляді отримання послуг відповідача позивачем), що порушує ч. ч. 1, 3 та 5 ст. 203 ЦК України, просив визнати договір про надання послуг №10-1/21 від 01.10.2021 недійсним.
Крім того, посилався на те. що згідно ч. 1 ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Також, посилаючись на те, що акт наданих послуг від 30.11.2021 підписаний на явно невигідних позивачу умовах, оскільки у дійсності відповідач не надав ніяких послуг АО «Лукас Лігал», а лише завдяки акту отримав формальну підставу не повертати виведені на його рахунок кошти; містить у собі невірне посилання на назву договору, а також не відповідає умовам в частині часу складання та проведення платежу, просив визнати акт наданих послуг від 30.11.2021 недійсним.
Відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що сторонами договору про надання послуг 10-1/21 від 01.10.2021 вчинені дії по виконанню вказаного договору, оскільки ними підписано акт наданих послуг від 30.11.2021. Отже замовником вказані послуги було прийнято у повному обсязі, претензій до якості та строків наданих послуг не було.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, з огляду на таке.
Згідно ст. 193 Господарського кодексу України та ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання мають виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускається.
З положень ст. 509 ЦК України, ст. 173 ГК України вбачається, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України та ст. 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно ст. 901-903 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання. Виконавець повинен надати послугу особисто. Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Договір, в першу чергу, є домовленістю сторін щодо істотних його умов. Договір як документ - втілення цієї домовленості.
Зміст принципу свободи договору розкривається в ст. 627 Цивільного кодексу України. Він є однією з фундаментальних засад цивільно-правового принципу диспозитивності, через який суб'єкти цивільного права набувають і здійснюють свої цивільні права вільно на свій розсуд (ч. 1 ст. 12 Цивільного кодексу України).
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема:
-зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
-особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
-волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
-правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
-правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
-правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
За приписом ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
За змістом п. 2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Одночасно, за змістом п. 2.5.2 вказаної постанови Пленуму Вищого господарського суду України необхідно з урахуванням приписів ст. 215 Цивільного кодексу України та ст. 207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст. 220, ч. 2 ст. 228 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.
Відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства; саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/5425/18).
Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору (постанови Верховного Суду від 22.06.2020 у справі №177/1942/16-ц, від 24.11.2021 у справі №754/10279/18).
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Крім того, виходячи зі змісту ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З матеріалів справи вбачається, що 01.10.2021 між фізичною особою-підприємцем Катчик Андрієм Трифоновичем та АО «Лукас Лігал» в особі директора Титаренка Д. С., що діє на підставі Статуту укладено договір про надання послуг №10-1/21 (далі - договір), відповідно до умов 1.1 якого виконавець зобов'язується за попереднім запитом та у встановленій замовником формі надавати консультаційні послуги з управління, визначені п.п. 1.2 договору (далі - послуги), на умовах, передбачених цим договором, а замовник зобов'язується своєчасно прийняти їх та оплатити у встановленому договором порядку.
Крім того, 30.11.2021 сторонами підписано акт наданих послуг, відповідно до якого згідно з договором про надання консультаційних послуг №10-1/21 від 01.10.2021 виконавцем за запитом замовника надано консультаційні послуги щодо операційної роботи замовника, загальна вартість яких становить 10 150,00 грн (п. 1 акту наданих послуг).
Відповідно до п. 2 акту наданих послуг замовником вказані послуги прийнято у повному обсязі, претензій до якості та строків наданих послуг не має.
Договір про надання послуг №10-1/21 від 01.10.2021 та акт наданих послуг від 30.11.2021 підписаний як фізичною особою-підприємцем Катчик Андрієм Трифоновичем, так і АО «Лукас Лігал» в особі директора Титаренка Д. С., що діє на підставі Статуту, що сторонами не заперечується.
18.11.2021 позивачем сплачено кошти за договором №10-1/21 від 01.10.2021 у сумі 10 150,00 грн.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що при укладанні договору про надання послуг №10-1/21 від 01.10.2021 сторонами не було порушено приписів статей 203, 215 ЦК України, у подальшому виконання умов договору про надання послуг було схвалено адвокатським об'єднанням «Лукас Лігал», в особі директора Титаренка Д. С., що діє на підставі Статуту, шляхом складання і підписання акта наданих послуг від 30.11.2021, а також сплатою коштів згідно договору та акту прийнятих послуг, а тому відсутні правові підстави для визнання такого правочину недійсним.
Матеріали справи не містять доказів відсутності волевиявлення позивача на укладення оскаржуваного договору.
При цьому, відповідно до п. 2 акту наданих послуг замовником вказані послуги прийнято у повному обсязі, претензій до якості та строків наданих послуг не має.
Доказів не виконання або неналежного виконання відповідачем умов договору про надання послуг матеріали справи не містять.
Крім того, суд зазначає, що позивач у позовній заяві також посилається на вимоги ч. 1 ст. 233 ЦК України.
Згідно з ч. 1 ст. 233 Цивільного кодексу України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 230, 233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, наявності тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.
За змістом ст. 233 Цивільного кодексу України для визнання правочину недійсним необхідно встановити наявність двох обставин: тяжких обставин та вкрай невигідних умов вчинення правочину. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233 Цивільного кодексу України), характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.
Основною ознакою правочину, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, є те, що він повинен бути вчинений саме для усунення або зменшення цих тяжких обставин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.
Тяжка обставина є оцінювальною категорією і має визначатися судом з урахуванням всіх обставин справи. Особа, яка оскаржує правочин, повинна довести, що за відсутності тяжких обставин вона взагалі або на зазначених умовах не уклала б такий правочин.
Дана позиція також узгоджується з постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.11.2019 у справі №907/738/16.
Для того щоб правочин було визнано недійсним з підстав, передбачених ст. 233 Цивільного кодексу України, необхідна наявність таких підстав, зокрема: 1) наявність в особи, що вчиняє правочин, тяжких обставин: хвороба, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини; 2) правочин повинен бути вчинений саме для усунення та/або зменшення тяжких обставин; 3) правочин повинен бути вчинений особою добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки; 4) особа повинна усвідомлювати свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.
Крім того, необхідним критерієм для визнання правочину недійсним з передбачених вище підстав, є доведення нерозривного причинно-наслідкового зв'язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення та/або зменшення тяжких обставин, тобто основний акцент необхідно зробити на об'єктивній та суб'єктивній стороні.
Проте, по-перше, позивачем не надано доказів щодо наявності реальної тяжкої обставини; по-друге, невигідні умови безпосередньо мають бути пов'язані з обставинами вчинення правочину. Тобто внаслідок вчинення такого правочину особа отримує можливість вирішити проблему (усунути тяжку обставину), яка змусила її це зробити. Разом з тим, позивачем не надано доказів на підтвердження наявності причинно-наслідкового зв'язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину і не зазначено, яким чином внаслідок вчинення спірного правочину він отримав можливість усунути тяжку обставину.
По-третє, умови правочину повинні бути не просто невигідними, а вкрай невигідними. Тобто такі умови мають бути явно кабальними для особи. Усупереч зазначеному, позивачем не доведено, що умови правочину були вкрай невигідними для нього та те, що договір був вчинений саме для усунення/зменшення відповідної тяжкої обставини.
По-четверте, хоча Цивільний кодекс України і не встановлює, чого саме мають стосуватися умови правочину, однак з аналізу цієї норми випливає, що це насамперед ціна або інші обтяжливі для особи обов'язки. Однак позивачем взагалі не конкретизовано, які саме умови оспорюваного договору є вкрай обтяжливими для нього.
Крім того, позивач оскаржує акт наданих послуг від 30.11.2021, однак спірний акт є лише первинним документом, який містить найменування сторін, предмет самої передачі (роботи/послуги), посвідчує факт такої передачі, а тому не має ознак правочину у розумінні статті 202 Цивільного кодексу України та не підлягає визнанню недійсними.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11.06.2018 у справі № 916/613/17, від 20.07.2021 у справі № 911/1707/18.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про відмову у задоволені позову повністю.
При цьому, суд відзначає, що інші доводи та заперечення сторін не спростовують встановлених судом обставин та не можуть впливати на законність судового рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
Витрати по сплаті судового збору відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.
Крім того, представник відповідача просив стягнути з позивача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 500,00 грн.
Відповідно до ст. 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати:
1) на професійну правничу допомогу;
2)пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;
3)пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;
4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно з приписами статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відтак, ч. 3 ст. 4 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність передбачено, що адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об'єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Про адвокатуру та адвокатську діяльність договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до ч. 3 ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" при встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Договір про надання правової допомоги за своєю правовою природою є договором про надання послуг, який в свою чергу, врегульовано Главою 63 Цивільного кодексу України. Зокрема, стаття 903 Цивільного кодексу України передбачає, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Глава 52 Цивільного кодексу України регулює загальні поняття та принципи будь-якого цивільного договору, включаючи договір про надання послуг. Стаття 632 Цивільного кодексу України регулює поняття ціни договору; за приписами вказаної статті ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
За змістом п.1 ч.3 ст.123 та ст.126 Господарського процесуального кодексу України у їх сукупності можливе покладення на сторони у справі як судових витрат тільки тих сум, які були сплачені стороною за отримання послуг саме адвоката (у розумінні пункту 1 статті 1 та частини першої статті 6 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"), а не будь-якої особи, яка надавала правову допомогу стороні у справі.
Відповідно до вимог ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, необхідно виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами ст.27,30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність".
Аналогічна правова позиція викладена в додатковій постанові Верховного Суду від 24.01.2019 у справі №910/15944/17; додатковій постанові Верховного Суду від 06.03.2019 у справі №922/1163/18, постанові Верховного Суду від 21.03.2019 у справі № 914/359/18.
При цьому, вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною першою статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" як "форма винагороди адвоката", але в розумінні ЦК України становить ціну такого договору.
Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.
Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.11.2022 у справі №922/1964/21 зауважила, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
Відповідно до ч. 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази відповідно до статті 124 Господарського процесуального кодексу України подаються разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 ГПК України).
Верховний Суд у постанові від 09.04.2019 р. у справі №826/2689/15 зазначив, зокрема, що чинним процесуальним законодавством не передбачено обов'язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості, а тому сторона не повинна надавати докази на підтвердження обґрунтованості ринкової вартості послуг.
Втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини четвертої статті 126 ГПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у статті 43 Конституції України.
Відповідна позиція наведена у постанові Верховного Суду від 20.11.2020 №910/13071/19.
На підтвердження витрат у сумі 20 500,00 грн представник відповідача надав копію договору №15-Д про надання правової допомоги від 20.02.2023; копію додаткової угоди до договору №15-Д про надання правової допомоги від 30.03.2023; копію акту №01/23 прийому-передачі послуг від 30.03.2023, копію акту №02/23 прийому-передачі послуг від 21.04.2023, копію акту №03/23 прийому-передачі послуг від 14.05.2023, копію акту №04/23 прийому-передачі послуг від 02.06.2023, копії банківських виписок про зарахування коштів копію акта №05/23 прийому-передачі наданих послуг від 31.07.2023.
Окрім того матеріали справи містять копію ордеру серія СВ № 1003201 виданого адвокатом Дяковським О. С. на надання правничої (правової) допомоги ФОП Капчик А.Т.
20.02.2023 між адвокатом Дяковським О.С. та ФОП Катчик А.Т. укладено договір №15-Д про надання правової (правничої) допомоги, відповідно до п. 1.1 якого виконавець приймає на себе доручення клієнта про надання правової допомоги обумовленого цим договором виду в інтересах клієнта на умовах, передбачених цим договором, а клієнт зобов'язується сплатити гонорар за дії адвоката по наданню правової допомоги, а також фактичні витрати, пов'язані з виконанням цього договору.
Пунктом 4.1. договору передбачено, що вартість послуг визначається сторонами та оформлюється додатковою угодою до договору та є невідємною його частиною.
Відповідно до п. 1 додаткової угоди до договору №15-Д від 20.02.2023 про надання правової (правничої) допомоги від 30.03.2023 сторони погодили доповнити п. 1.1 договору, а саме виконавець приймає на себе доручення клієнта про надання правової допомоги в справі №910/3398/23 за позовною заявою адвокатського об'єднання «Лукас Лігал» до фізичної особи-підприємця Катчика А.Т. про визнання недійсним договору.
Пунктом 2 додаткової угоди сторони погодили викласти п. 4.1 договору. Оплата послуг виконавця складає фіксовану суму гонорару, котру сторони погодили в розмірі 20 500,00 грн за ведення справи в суді першої інстанції.
Актом №05/23 прийому-передачі наданих послуг від 31.07.2023 сторони засвідчили прийняття послуг в повному обсязі та необхідність оплати фіксованої суми гонорару на користь виконавця (адвоката) в розмірі 20 500,00 грн, за ведення справи №910/3398/23 за позовною заявою адвокатського об'єднання «Лукас Лігал» до фізичної особи-підприємця Катчика А.Т. про визнання недійсним договору в суді першої інстанції.
Вивчивши надані відповідачем докази понесених ним судових витрат на правничу допомогу, з урахуванням матеріалів справи, її категорії та складності, суд доходить висновку про те, що відповідачем доведено факт надання послуг правничої допомоги на суму 20 500,00 грн, які є документально підтвердженими.
Суд звертає увагу, що за приписами ч.6 ст.126 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Аналогічна правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 та постанові від 22.10.2020 Верховного Суду по справі №910/9187/19.
31.07.2023 представник позивача подав до суду клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, в якому посилався на неспівмірність заявлених витрат зі складністю справи, обсягом робіт та ціною позову.
Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.
Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).
Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.
Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов'язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.
До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом
Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).
У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.11.2022 у справі №922/1964/21 зазначила, що частина третя статті 126 ГПК України визначає, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Оцінюючи зміст зазначених приписів, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат.
Саме лише незазначення учасником справи в детальному описі робіт (наданих послуг) витрат часу на надання правничої допомоги не може перешкодити суду встановити розмір витрат на професійну правничу допомогу (у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару).
Правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися з суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги, у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару.
Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що частина третя статті 126 ГПК України конкретного складу відомостей, що мають бути зазначені в детальному описі робіт (наданих послуг), не визначає, обмежуючись лише посиланням на те, що відповідний опис має бути детальним.
Тому, враховуючи принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми як складові принципу верховенства права, визначення необхідного і достатнього ступеня деталізації опису робіт у цьому випадку є виключною прерогативою учасника справи, що подає такий опис.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.
Такі висновки Великої Палати Верховного Суду стосуються саме змісту детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладених у постанові від 23.11.2020 у справі № 638/7748/18, у якій Касаційний цивільний суд дійшов висновку про те, що інформація, яка міститься в акті приймання правничої допомоги, зокрема перелік наданих послуг та фіксований розмір гонорару, не може вважатись тим розрахунком (детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та здійснених ним витрат часу по кожному із видів робіт, необхідних для надання правничої допомоги), подання якого є необхідною умовою для стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Неподання стороною, на користь якої ухвалено судове рішення, розрахунку (детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу по кожному із виду робіт, необхідних для надання правничої допомоги) позбавляє іншу сторону можливості спростовувати ймовірну неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу.
Натомість у постанові від 16.11.2022 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.
Дослідивши подані представником відповідача докази, кількість та тривалість судових засідань, рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених і поданих адвокатом до суду доказів, їх значення для спору, суд доходить висновку, що визначений у Договорі №15-Д від 20.02.2023 розмір є співмірним зі складністю справи, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом, а тому не вбачає підстав для його зменшення.
Відтак клопотання позивача про зменшення відшкодування витрат на професійну правничу допомогу задоволенню не підлягає.
Таким чином оскільки витрати відповідача на професійну правничу допомогу підтверджені належними доказами, враховуючи, що судом було відмовлено в задоволенні позову, витрати відповідача на правничу допомогу у розмірі 20 500,00 грн підлягають стягненню з позивача відповідно до вимог ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 129, 232, 236-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва -
1. У задоволенні позову відмовити повністю.
2. Стягнути з адвокатського об'єднання «ЛУКАС ЛІГАЛ» (03164, місто Київ, вул. Патріарха Володимира Романюка, будинок 54, код ЄДРПОУ 43723626) на користь фізичної особи-підприємця Катчика Андрія Трифоновича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати на правничу допомогу у розмірі 20 500 (двадцять тисяч п'ятсот) грн 00 коп.
Рішення набирає законної сили у строк та в порядку, встановленому статтею 241 Господарського процесуального кодексу України.
Рішення може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду в строк, встановлений статтею 256 Господарського процесуального кодексу України та в порядку, передбаченому статтею 257 Господарського процесуального кодексу України.
З повним текстом рішення можна ознайомитись у Єдиному державному реєстрі судових рішень за веб-адресою:http://reyestr.court.gov.ua/.
Повний текст рішення складено та підписано 10.08.2023
Суддя Владислав ДЕМИДОВ