Ухвала
07 серпня 2023 року
м. Київ
справа № 757/3734/22-ц
провадження № 61-10880ск23
Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Гулейкова І. Ю., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої рішенням та діями органів досудового слідства та суду,
У січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої рішенням та діями органів досудового слідства та суду.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 20 вересня 2022 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 22 травня 2023 року, у задоволенні позову відмовлено.
У липні 2023 року ОСОБА_1 засобами електронного поштового зв'язку звернувся з касаційною скаргою на рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 травня 2023 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та направити справу на новий розгляд.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України, як на підставу для відкриття касаційного провадження.
Верховний Суд у постанові від 12 листопада 2020 року у справі № 904/3807/19 зробив правовий висновок про те, що у випадку касаційного оскарження на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у касаційній скарзі має бути зазначено норму права, щодо якої відсутній висновок її застосування з конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.
Виконання особою, яка звертається до суду касаційної інстанції із касаційною скаргою, зазначених процесуальних вимог має на меті унеможливити використання формального та беззмістовного викладу заявниками підстав касаційного оскарження. Тобто, заявник, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, мав викласти належне обґрунтування такої підстави касаційного оскарження судового рішення.
Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи (схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 29 жовтня 2020 року у справі № 910/18531/19).
Про необхідність формування єдиної правозастосовчої практики свідчить, зокрема, відсутність єдиного правового висновку Великої Палати Верховного Суду, наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному, велика кількість справ щодо вирішення подібних правовідносин, які перебувають на розгляді судів.
Водночас, з наведеного ОСОБА_1 тексту обґрунтувань пункту 3 частини другої статті 389 України неможливо встановити, щодо якої норми права відсутній висновок Верховного Суду у спірних правовідносинах.
Саме по собі посилання на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, за відсутності мотивованих аргументів неправильного застосування певної норми права, не є підставою для відкриття касаційного провадження.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з оцінкою судами першої та апеляційної інстанцій доказів у справі та не свідчать про існування такої проблеми у правозастосовчій практиці, що зумовлює нагальну потребу формування єдиної правозастосовчої практики.
Також заявник посилається на недослідження судами першої та апеляційної інстанцій зібраних у справі доказів.
Проте за правилом пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Отже, обов'язковою умовою застосування положень пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України є зазначення заявником підстав касаційного оскарження відповідно до вимог частини другої статті 389 ЦПК України, проте у поданій заявником касаційній скарзі такі підстави не наведено (не підтверджено).
Інших підстав касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції, яке оскаржується заявником повністю, у касаційній скарзі не наведено та не обґрунтовано.
У силу вимог статті 400 ЦПК України Верховний Суд зобов'язаний перевіряти наявність підстав для відкриття касаційного провадження, зазначених у касаційній скарзі, оскільки перевіряє правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального чи процесуального права, в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23 жовтня 1996 року, Reports 1996-V, p. 1544, § 45; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» від 19 грудня 1997 року).
У пункті 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга не приймається до розгляду та повертається судом, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Таким чином, Верховний Суд констатує, що подана заявником касаційна скарга не містить належного викладу підстав для оскарження судового рішення в касаційному порядку, тому касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 травня 2023 року підлягає поверненню.
Повернення касаційної скарги не перешкоджає повторному зверненню до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення скарги.
Керуючись статтями 185, 392, 393 ЦПК України
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої рішенням та діями органів досудового слідства та суду вважати неподаною та повернути заявнику.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Суддя І. Ю. Гулейков