Справа № 420/8966/23
26 липня 2023 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Танцюри К.О.,
за участю секретаря Грекової К.М.,
розглянувши у судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України 06.03.2023 року № 20-23, яким ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Ухвалою суду від 01.05.2022 відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 21.06.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
В обґрунтування позовних вимог позивач у позовній заяві зазначив, що не погоджується із прийняттям рішення Державної міграційної служби України та просить суд задовольнити позов у повному обсязі. Так, позивач вказав, що є громадянином Таджикистану та за віросповіданням є мусульманином-суннітом. Позивач вказав, що неодноразово зазнавав погроз співробітників поліції через свою просвітницьку діяльність, через свої релігійні переконання, а саме сповідування та навчання ісламу - позивача було ув'язнено. Позивач вказав, що побоюється свого повторного ув'язнення через дотримання релігійних канонів у випадку повернення до ОСОБА_5 . При цьому, як вказав позивач, неможливо не зазначити, той факт, що і дружина позивача зазнавала переслідувань через свої релігійні переконання. Також, позивач зазначив, що у разі повернення в країну походження він може стати жертвою свавільного насилля та жорстокого поводження, оскільки до нього під час затримання з метою подальшого ув'язнення застосовувались тортури, а інформація по країні походження підтверджує обґрунтованість побоювань позивача.
Позивач та представник позивача підтримали позовні вимоги та просили суд задовольнити позов у повному обсязі.
Представник відповідача заперечувала проти задоволення позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, а також вказавши, що за особовою справою ОСОБА_1 не проходили неповнолітні діти: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та як наслідок стосовно них оскаржуване рішення не приймалось. Відповідач зазначив, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 03.10.2022, тобто через 6 років та 10 місяців після потрапляння на територію України та перебування на території України у якості нелегального мігранта з 02.04.2016. Представник відповідача вказала, що за результатами аналізу матеріалів клопотання позивача було встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пп. 1 чи 13 ч. 1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Зокрема, як вказала представник відповідача, ані заявник, ані його близькі родичі ніколи не перебували офіційними членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій ані на території країни громадянської належності, ані в Україні. 24.12.2001 Б. Гафуровським районним судом позивача було притягнуто до кримінальної відповідальності за статтями Кримінального кодексу Таджикистану (ч.1, ч. 2 ст. 187, п. а ч.3ст. 189, п.б, п. г ч. 2 ст. 307, ч.3 ст. 67), строк ув'язнення (6 років на підставі Закону Республіки Таджикистан «Про амністію» від 24.08.2011), строки відбуття покарання (16.11.2001 - 16.11.2007). Представник відповідача зазначала, що зміст статей, за якими було засуджено позивача, було з'ясовано під час проведення співбесіди від 13.10.2022. Так, шукач захисту підтвердив участь в організації злочинної спільноти для скоєння тяжких або особливо тяжких злочинів, а також керівництво такою організацією з метою розробки планів і створення умов скоєння тяжких чи особливо тяжких злочинів (ч.1 ст. 187 КК РТ), розпалювання соціальної, расової, національної, регіональної, релігійної (конфесійної) ворожнечі або ворожнечі, що скоєно організованою групою (ст. 189 КК РТ), публічні заклики до насильницької зміни конституційного ладу Республіки Таджикистан, що скоєно організованою групою з використанням свого службового становища (п.б, п. г ч. 2 ст. 307 КК РТ). Поряд з цим, представник відповідача вказала, що позивач не притягався до адміністративної відповідальності на період проживання на території країни громадянської належності, а на території ОСОБА_5 залишились проживати такі близькі родичі позивача, як мама, рідні брат та сестра. При цьому, представник відповідача зазначала, що з матеріалів особової справи не зафіксовано фактичних елементів здійснення погроз, утисків або переслідування позивача за ознакою віросповідання на період проживання на території Таджикистану: заявник не приймав спроб до зміни адреси проживання на території Таджикистану, що вказує на фактичну відсутність потреби у переховуванні; позивач не був учасником міжрелігійних або міжетнічних конфліктів на території Таджикистану; заявник не був причетний до насильницьких зникнень або викрадень на території країни громадянської належності; на території країни громадянської належності заявника не звинувачували у порушенні соціальних або моральних норм. Проведеним аналізом матеріалів особової справи шукача захисту можливо визначити відсутність жодних елементів переслідувань, утисків або дискримінації по відношенню до нього за конвенційними ознаками визначення статусу біженця на період його проживання на території країни громадянської належності, заявник мав та продовжує мати можливість належного та безперешкодного проживання на Батьківщині. Зокрема, як вказала представник відповідача, за результатами аналізу та співставлення тверджень заявника з актуальною та релевантною інформацією за країною походження спостерігається можливість безперешкодного дотримання ним канонів ісламського віросповідання, елементів фактичних утисків або переслідувань за релігійною ознакою не виявлено, належність особи до груп ризику не відзначається. Представник відповідача зазначила, що проведеним аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з Таджикистану з позиції визнання біженцем в Україні, ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни громадянської належності особа не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, як зазначив відповідач, безпідставним є посилання позивача на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Таджикистану, враховуючи, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
20.06.2023 до суду від позивача надійшли пояснення по справі у яких позивач вказав, що не погоджується із відзивом відповідача та просив суд задовольнити позов у повному обсязі. Так, позивач вказав, що неповнолітні члени сім'ї, внесені в заяву-анкету особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (щодо визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, висловлена письмова згода заявника в анкеті чи в заяві), зазначаються у рішенні про визнання біженцем або особою, яка по гребує додаткового захисту, як такі, що отримали захист в Україні та відповідно до положень чинного законодавства відповідач повинен розглядати заяву позивача з урахуванням всіх неповнолітніх дітей, вказаних у заяві. Позивач зазначив, що відповідач вказує, що лише загальна інформація про країну походження не є самостійною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули на територію України та звернулися із такою заявою, або визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулася за захистом. Поряд з цим, позивач вказав, що відповідачем не враховано, що мотивами переїзду до України були саме переслідування, а не скрутне матеріальне становище. В російській федерації у позивача була робота та він мав засоби для існування, однак все одно був вимушений залишити її територію, через переслідування на релігійному грунті, що не враховано відповідачем. Також, позивачем зазначено, він одразу, без зволікань, звернувся за захистом з відповідною заявою, після складення на нього протоколу про адміністративне правопорушення, тобто після того, як державними органами України було роз'яснено йому про вчинення адміністративного правопорушення та необхідності легалізації свого перебування на території України.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.
Як вбачається з матеріалів особової справи позивача, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є громадянином Республіки Таджикистан, за віросповіданням мусульманин - суніт. Сімейний стан - одружений на громадянці Таджикистану ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , має 5 дітей, в тому числі 3 малолітніх: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Як вбачається з анкети ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 (а.с.151-156 т.1), позивач покинув країну громадянської належності у 2010 році та прибув до РФ у м. Москва. На початку січня 2016 року позивач прибув до України, за запрошенням знайомого.
03.10.2022 ОСОБА_1 звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.116-118 т.1).
Як вбачається із заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 03.10.2022 підставою для звернення із вказаною заявою зазначено те, що з 1989 він почав дотримуватись та вивчати релігію іслам, вивчав ОСОБА_7 , вчив також сусідів релігії. З 2011 року до заявника почали приходити працівники поліції, забрали його у 6 відділ, били його та через неправдиві звинувачення він був заарештований і засуджений до 9 років позбавлення волі. Позивач зазначив, що у 2007 році він звільнився, після чого щонеділі він був змушений відмічатись у прокурора та йому не давали спокійного життя. У 2008 році заявник виїхав до Росії, де прожив 8 років, однак і там не було спокійного життя, заявник зазнавав утисків. Після чого, заявник поїхав до України та відповідно просить захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України від 06.03.2023 №20-23 «про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» відмовлено громадянину Республіки Таджикистану ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.80 т.1).
Відповідно до висновку ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20.01.2023 справа №2022ОD0079, за результатами розгляду матеріалів особової справи громадянина Республіки Таджикистану ОСОБА_1 було встановлено, що ані заявник, ані його близькі родичі ніколи не належали до жодних політичних, релігійних, в військових або громадських організацій ані на території країни громадянської належності, ані в Україні, ані в інших країнах. У період з 16.11.2001 по 16.11.2007 відбував покарання. Зміст статей, за якими було засуджено позивача, було з'ясовано під час проведення співбесіди від 13.10.2022. Так, шукач захисту підтвердив участь в організації злочинної спільноти для скоєння тяжких або особливо тяжких злочинів, а також керівництво такою організацією з метою розробки планів і створення умов скоєння тяжких чи особливо тяжких злочинів (ч.І ст. 187 КК РТ), розпалювання соціальної, расової, національної, регіональної, релігійної (конфесійної) ворожнечі або ворожнечі, що скоєно організованою групою (ст. 189 КК РТ), публічні заклики до насильницької зміни конституційного ладу Республіки Таджикистан, що скоєно організованою групою з використанням свого службового становища (п.б, п. г ч. 2 ст. 307 КК РТ). Заявник не притягався до адміністративної відповідальності на період проживання на території країни громадянської належності. З матеріалів особової справи не зафіксовано фактичних елементів здійснення погроз, утисків або переслідування позивача за ознакою віросповідання на період проживання на території Таджикистану: заявник не приймав спроб до зміни адреси проживання на території Таджикистану, що вказує на фактичну відсутність потреби у переховуванні; позивач не був учасником міжрелігійних або міжетнічних конфліктів на території Таджикистану; заявник не був причетний до насильницьких зникнень або викрадень на території країни громадянської належності; на території країни громадянської належності заявника не звинувачували у порушенні соціальних або моральних норм. Таким чином, проведеним аналізом матеріалів особової справи шукача захисту неможливо обґрунтувати причину виїзду заявника з Таджикистану з позиції визнання біженцем в цій країні, ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни громадянської належності особа не зазнавала, не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону, а саме відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. У відповідності до актуальної інформації за країною походження відзначається, що за результатами розгляду Універсального періодичного огляду за Таджикистаном при Відділенні ООН у Женеві, високо оцінені реформи в Таджикистані на законодавчому, інституційному та політичному рівнях, а також за його співпрацю з установами ООН. Доповідачі високо оцінили те, що Таджикистан прийняв більшість адресованих йому рекомендацій, включаючи імплементацію закону, що забороняє ранні та примусові шлюби, і посилення зусиль у боротьбі з расистською мовою ненависті. Таджикистан був відзначений за поправки до ряду законів, що стосуються прав людини. Серед інших досягнень Таджикистан доклав активних зусиль для покращення прав людей з обмеженими можливостями, розширення доступу до освіти, ліквідації та боротьби з торгівлею людьми. Спікери високо оцінили прийняття Національного плану дій на 2019- 2022 роки та відзначили відданість країни реалізації національної стратегії з прав людини. Також було схвалено включення насильства в сім'ї та сексуальних домагань як окремих злочинів до кримінального кодексу. Запобігання катуванням також було під пильною увагою влади. Тортури були віднесені до категорії тяжких та особливо тяжких злочинів і не підпадали під дію закону про амністію. Покарання за катування було посилено до 15 років позбавлення волі. На додаток до цих заходів Таджикистан розглядає можливість ратифікації Факультативного протоколу до Конвенції проти тортур і вже створив міжвідомчу робочу групу при Омбудсмені для розгляду цього питання.
Згідно із п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до абз. 5 ст. 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, поняття “біженець” включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому “побоювання стати жертвою переслідувань” складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи “побоювання”. “Побоювання” є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Як свідчать матеріали справи, підставою для звернення позивача до міграційної служби із заявою від 03.10.2022 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стало те, що з 1989 він почав дотримуватись та вивчати релігію іслам, вивчав Коран, вчив також сусідів релігії. З 2011 року до заявника почали приходити працівники поліції, забрали його у 6 відділ, били його та через неправдиві звинувачення він був заарештований і засуджений до 9 років позбавлення волі. Позивач зазначив, що у 2007 році він звільнився, після чого щонеділі він був змушений відмічатись у прокурора та йому не давали спокійного життя. У 2008 році заявник виїхав до Росії, де прожив 8 років, однак і там не було спокійного життя, заявник зазнавав утисків. Після чого, заявник поїхав до України та відповідно просить захисту.
Як вбачається з протоколу співбесіди від 19.10.2022, позивач підтвердив, що фактично покинув територію своєї Батьківщини з метою покращення свого фінансового стану. Так, на питання «Чому Ви вважаєте, що при поверненні на території Таджикистану у Вас можуть виникнути проблеми, враховуючи той факт, що наразі Ви не проводите релігійну діяльність», заявник вказав, що він поїхав до Росії, щоб заробити грошей, бо в селі не було роботи та, що він боїться повертатись, бо за нього досі питають правоохоронці, 6 відділ поліції.
Вказані обставини свідчать про те, що позивач не тікає від небезпеки, а лише обирає для себе більш привабливіше місце для проживання, а до управління міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації.
Разом з тим, як вбачається з протоколу співбесіди від 19.10.2022, на питання «Чому Ви не звертались за міжнародним захистом на період перебування на території РФ?», заявник вказав, що його знайомі звертались, а їх депортували, чого і боявся заявник.
Суд зазначає, що вказане не узгоджується із заявою позивача про надання статусу біженця в частині того, що він прожив 8 років в РФ, однак і там не було спокійного життя, заявник зазнавав утисків.
Крім того, під час співбесіди 01.12.2022 заявник на питання «З якою метою у 2016 році Ви приїхали в Україну», заявник вказав, що йому не давали спокою (фсб чи інші, не пам'ятаю точно), обшуки проводили (причин не говорили).
В свою чергу, приписами п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Обґрунтовуючи підстави неможливості повернення на територію Таджикистану, заявник посилається на непідтверджені жодними доказами та непереконливі пояснення щодо викладених у заяві обставин. Поряд з цим, пояснення позивача є суперечливими та ґрунтуються лише на припущеннях.
Щодо його посилання на те, що про нього вдома питають, в тому числі працівники 6 відділу поліції, суд враховує, що минуло близько 13 років після того, як заявник поїхав покращити свій матеріальний стан до РФ, що ставить під сумнів вказані пояснення заявника.
Також, за матеріалами справи не встановлено та заявником під час звернення за захистом не зазначено про факти його звернення до правоохоронних органів у країні походження щодо свого можливого переслідування з боку окремих працівників поліції та/або прокуратури, утиски або погрози.
Разом з тим, відповідно до повідомлених позивачем підстав залишення ним країни походження Республіки Таджикістан було те, що він почав дотримуватись та вивчати релігію іслам, вивчав Коран, вчив також сусідів релігії, за що його почали переслідувати, також він повідомив, що за віросповіданням він є мусульманин - суніт, однак згідно відкритих джерел мережі Інтернет переважна релігія у Республіці Таджикистан - іслам сунітського толку (95% населення).
Водночас, суд враховує, що відповідно до положення ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якою визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Як вбачається з матеріалів справи позивач прибув на територію України в 2016, а звернувся заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - 03.10.2022.
При прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою.
Таким чином, тривалість проміжків часу між нелегальним перетином кордону України та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, також свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Щодо посилання заявника на те, що він звернувся без зволікань, після того, як йому було роз'яснено про необхідність легалізувати своє перебування на території України, суд зазначає, що вказане не узгоджується з тим, що в РФ у заявника було розуміння про необхідність легалізувати своє перебування, однак він, зі слів заявника, за практикою друзів боявся процесу легалізації, в той час як в Україні з 2016 року ОСОБА_1 перебував нелегально та чекав 6 років на роз'яснення відповідних органів міграційної служби.
Суд приходить до висновку про відсутність підстав для визнання позивача біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки матеріали справи не містять, а позивачем не було надано жодних доказів того, що він підпадав під будь-яке насилля чи переслідування у власній країні у тому числі за ознаками раси, національності, віросповідання, політичних поглядів чи належності до певної соціальної групи.
З огляду на наведене, суд прийшов до висновку про недоведеність факту, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки позивачем не було надано відомостей про його утиски в країні походження та доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналізуючи надану позивачем інформацію разом з інформацією по країні походження, не підтверджено наявність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення до Батьківщини.
Таким чином, суд робить висновок, про відсутність конкретних підстав, через які позивач не може повернутися до країни громадянської належності, оскільки докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до міграційної служби при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Тобто, позивач не наводить дійсних фактів, які б давали підстави вважати, що відносно нього є реальні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідачем при прийнятті рішення було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження є реальними, а тому обґрунтовано прийнято оскаржуване рішення.
Крім того, за особовою справою ОСОБА_1 не проходили неповнолітні діти: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та як наслідок стосовно них оскаржуване рішення не приймалось.
За таких обставин, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України 06.03.2023 року № 20-23, яким ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 р.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст. 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 - відмовити.
Рішення набирає законної сили згідно ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295 та п. 15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення виготовлено 03.08.2023 року.
Суддя К.О. Танцюра
.