Справа № 755/1528/17
Провадження №: 3-в/755/97/23
"17" липня 2023 р. суддя Дніпровського районного суду м. Києва (далі Суд) Бірса О.В. розглянувши подання Дніпровського районного відділу філії Державної установи "Центр пробації" у м. Києві та Київській області про вирішення питань пов'язаних з виконанням постанови у справі № 755/1528/17 щодо ОСОБА_1 , установив :
І. ІСТОРІЯ ПИТАННЯ
Постановою Дніпровського районного суду м. Києва від 16 лютого 2017 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді 30 (тридцяти) годин громадських робіт.
Надалі, дане судове рішення було звернуто до виконання.
Постановою цього ж місцевого суду від 19 грудня 2019 року відмовлено у задоволенні подання про заміну громадських робіт штрафом.
Отже, відбутих годин громадських робіт, станом на цей період, ОСОБА_1 не має.
ІІ. СУТЬ ПОДАННЯ
28 червня 2023 року до суду надійшло подання Дніпровського районного відділу філії Державної установи "Центр пробації" у м. Києві та Київській області про вирішення питань пов'язаних з виконанням постанови від 16 лютого 2017 року щодо ОСОБА_1 .
У подані вказується, що наявні підстави для припинення виконання цієї постанови, у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку визначеного ст. 80 КК України у 2 роки з часу засудження до покарання менш суворого ніж обмеження волі.
Порушуючи питання про застосування наведених положень КК України в цій справі заявник покликається на наявність правої проблеми, котра полягає в тому, що КУпАП не містить у собі строків давності виконання постанов в той час, як в КК вони є визначеними.
При врегулюванні порушеного питання, заявник просить врахувати, що
(1) в справі ЄСПЛ «Надточий проти України» ЄСПЛ, як вказує заявник, український уряд визнав кримінально-правовий характер Кодексу України про адміністративні правопорушення;
(2) Конституційний суд України у п. 3.4, 3.6 рішення від 11 жовтня 2011 року в справі № 10/рп/2011 аналізуючи положення міжнародних правових актів, норм КК та КУпАП наголосив, що не вбачається різниці між кримінальними та адміністративними діяннями, оскільки вони охоплюються загальним поняттям «правопорушення», а відмінність адміністративного правопорушення від злочину полягає, насамперед, у тому, що воно є менш суспільно небезпечним;
(3) наявна судова практика кореспондується з думкою заявника щодо умов застосування норм ст. 80 КК у справах, котрі розглядаються згідно норм КУпАП, для прикладу, заявник посилається на справи № 569/9248/18, № 947/16855/21, № 947/30365/19, № 569/2693/19.
Отже, з огляду на зазначене та враховуючи положення ст. 304 КУпАП, Дніпровський РВ філії ДУ "Центр пробації" у м. Києві та Київській області просить припинити виконання постанови суду від 16 лютого 2017 року в частині накладення адміністративного стягнення на ОСОБА_1 , у зв'язку з закінченням строку давності виконання.
ІІІ. ПОЗИЦІЇ СТОРІН
Сторони у судове засідання не прибули, що, ураховуючи положення Розділу V КУпАП, не є перешкодою для розгляду порушеного у зверненні питання.
IV. МОТИВИ СУДУ
Розглянувши подання, у відповідності до положень Розділу V КУпАП, зокрема дослідивши безпосередньо доводи викладені у ньому та матеріали судового провадження, приходжу до наступного.
Згідно ст. 304 КУпАП питання, зв'язані з виконанням постанови про накладення адміністративного стягнення, вирішуються органом (посадовою особою), який виніс постанову.
Тобто, норми цієї статті КУпАП стосується інших питань про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні постанови, на які не регламентовані іншими статтями КУпАП, а тому, ця стаття підлягає застосуванню лише за умови, що питання, які слід врегулювати стосуються всякого роду сумнівів і протиріч, що виникли при виконанні постанови, як-то: про накладенні адміністративного стягнення допущено неточні, некоректні формулювання; про усунення суперечностей і неточностей щодо біографічних даних порушника; про усунення суперечностей і протиріч в частині рішення про інші майнові стягнення і підстави цих рішень; рішення щодо речових доказів; рішення про відшкодування процесуальних витрат; рішення щодо заходів забезпечення провадження у справах про адміністративне правопорушення; про застосування закону про амністію, якщо його застосування є обов'язковим, і суд при постановленні рішення не обговорив цього; у разі скасування акта, який передбачав адміністративну відповідальність; про долю речових доказів і документів, якщо їх долю не було вирішено при ухвалені постанови суду тощо.
До кола окреслених питань, на переконання суду, відноситься і питання порушене у цьому поданні Дніпровського РВ філії ДУ "Центр пробації" у м. Києві та Київській області.
Відповідно, надаючи оцінку тим обставинам, вирішення котрих постало перед судом в силу наведених заявником у поданні аргументів, Суд зазначає таке.
(і) щодо питання можливості звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання постанови ухваленої у порядку КУпАП
Згідно з ст. 303 КУпАП не підлягає виконанню постанова про накладення адміністративного стягнення, якщо її не було звернуто до виконання протягом трьох місяців з дня винесення, тобто КУпАП не містить прямих положень в собі, які б дозволяли суду звільнити від відбування покарання особу, у зв'язку із закінченням строків давності виконання цієї постанови.
За цих обставин, з першого погляду, суддя мав би відмовити у задоволені подання, оскільки у цій справі строк звернення вказаного судового рішення відбувся у вказаний термін, не дивлячись на явно несправедливий і надмірний характер такого заходу відносно особи, оскільки з дня ухвалення судового рішення про накладення адміністративного стягнення минуло 6 років і 1 день, однак, у цьому контексті вважає слушним зауважити, що правові системи мають містити правові запобіжники, які б були спрямовані та допомагали б судам уникнути несправедливості, яка може виникнути при застосуванні правової норми суворо в кожному випадку, незалежно від того, наскільки незвичними є обставин тієї чи іншої справи, адже природа справедливості полягає у виправленні закону, коли він є дефектним.
Позаяк, відповідно до ст. 1, 8 Основного Закону Україна є правовою державою, де визнається і діє принцип верховенства права. Згідно з положеннями ст. 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя керується верховенством права.
Адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до адміністративної відповідальності ґрунтуються на конституційних принципах та правових презумпціях, які зумовлені визнанням і дією принципу верховенства права в Україні (див. перше речення абзацу першого підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010).
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) надаючи автономного значення поняттям, які застосовуються в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), часто розцінює справи про адміністративні правопорушення саме як «кримінальні» в розумінні норм Конвенції (для прикладу див. рішення ЄСПЛ у справах «Lutz v. Germany» (від 25 серпня 1987 року, заява № 9912/82, § 55, https://hudoc.echr.coe.int/ukr?i=001-57531), «Engel and others v. The Netherlands» (від 8 червня 1976 року, заяви №№ 5100/71; 5101/71; 5102/71; 5354/72; 5370/72, https://hudoc.echr.coe.int/ukr?i=001-55402), «Гурепка проти України» (від 6 вересня 2005 року, заява № 61406/00, https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/980_437#Text), «A. Menarini Diagnostics S.R.L. v. Italy» (від 27 вересня 2011 року, заява № 43509/08, https://hudoc.echr.coe.int/ukr?i=002-385), оскільки для застосування Конвенції в аспекті розуміння поняття «кримінальне звинувачення» достатньо, щоб правопорушення за своїм характером вважалось «кримінальним» згідно з Конвенцією або щоб за вчинене правопорушення до особи було застосовано покарання, яке за своїм характером і ступенем суворості належало в цілому до «кримінальної» сфери.
Згідно з ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Відповідно до ст. 11 КК кримінальним правопорушенням є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом кримінального правопорушення, котрі, згідно ч. 1 ст. 12 КК, поділяються на кримінальні проступки і злочини.
Відмінність адміністративного правопорушення від злочину полягає, насамперед, у тому, що воно є менш суспільно небезпечним (див. абзац третій підпункту 3.6 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2011 року № 10-рп/2011).
Отже, є дійсним факт, що адміністративні правопорушення визначені ст. 9 КУпАП є менш суспільно небезпечними, ані ж кримінальні правопорушення передбачені ст. 11 КК, однак в аспекті розуміння поняття «кримінальне звинувачення» достатньо, щоб такі адміністративні правопорушення за своїм характером вважалось «кримінальним» згідно з Конвенцією.
Таким чином, в ключі наведеного не можливо не звернути увагу на те, що, у той час як КУпАП, здавалося б, встановлюючи відповідальність за менш тяжкі діяння, ніж кримінальні правопорушення, в реальності передбачає невизначений строк давності виконання того чи іншого судового рішення, що є більш суворим заходом/наслідком, на відміну, від строків встановленим Кримінальним кодексом України, адже, останній, у своїй статті 80 передбачає, що особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано в такі строки: 1) два роки - у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі (див. ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 08 грудня 2017 року у справі № 755/16425/17, https://reestr.court.gov.ua/Review/71317618, котра вказує на сталий підхід суду в цьому складі до даного питання з грудня 2017 року, як і засвідчує собою відсутність ґрунтовних та вагомих обставин для відступу від нього нині).
Це вказує на те, що особи, які притягуються до адміністративної відповідальності знаходяться явно в невигідній правовій ситуації в порівнянні з тими, хто вчинив більш тяжке правопорушення (кримінальний проступок чи злочин) в питанні давності виконання постанов про накладення адміністративних стягнень та обвинувальних вироків.
У рішенні від № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року Конституційний суд України вказав, що верховенство права це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті, перед усім, ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.
Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи.
Справедливість одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. У сфері реалізації права справедливе застосування норм права є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість.
Закон не може ставити в більш несприятливе становище винних осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості, порівняно з винними особами, які вчинили більш тяжкі злочини. Це є порушенням конституційних положень щодо рівності громадян перед законом.
Для прикладу, Конституційний Суд України вважає, що відповідно до принципу верховенства права затримання без вмотивованого рішення суду в адміністративному процесі не може тривати довше, ніж затримання в кримінальному процесі.
Таким чином, системний аналіз положень статті 29 Конституції України у поєднанні з її статтею 8 дає підстави вважати, що конституційна вимога, яка міститься в частині третій статті 29 Основного Закону України щодо максимально можливого часу обмеження свободи особи без вмотивованого рішення суду в кримінальному процесі, повинна враховуватися при визначенні максимально можливого часу такого обмеження в адміністративному процесі (див. абзаци четвертий, п'ятий підпункту 3.6 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2011 року № 10-рп/2011).
Також, слід урахувати, у розвиток викладених підходів КСУ, що Верховний Суд в судових рішеннях від 28 грудня 2021 року у справі № 489/3647/21 та від 06 червня 2023 року в справі № 461/9707/21 вказав, що чинним кримінальним процесуальним законом врегульовано питання строків досудового розслідування до дня повідомлення особі про підозру лише щодо злочинів та не визначено питання щодо їх обчислення відносно кримінальних проступків, які за своїм змістом є менш тяжкими діяннями, у зв'язку з чим строк досудового розслідування кримінальних проступків не може бути необмежений та перевищувати строк досудового розслідування, встановленого для злочинів.
З огляду на це принцип верховенства права, зокрема така його вимога, як принцип домірності, є взаємопов'язаними фундаментальними засадами функціонування усієї юридичної системи України, у тому числі нормативного встановлення законодавцем адміністративної відповідальності.
Отже, конкретні санкції за адміністративні правопорушення мають бути справедливими та відповідати принципові домірності з урахуванням їх виправданості та потреби для досягнення легітимної мети, беручи до уваги вимоги адекватності наслідків, які спричинені такими санкціями (у тому числі для особи, до якої вони застосовуються), тій шкоді, що настає в результаті адміністративного правопорушення (див. абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 21 липня 2021 року № 3-р(II)/2021).
Повертаючись до обставин цієї справи, суддя не може не відзначити, що в даному випадку має місце ситуація, яка цілком аналогічна тій, що була розглянута КС України та ВС у вказаних справах, відповідно тотожними є висновки щодо того
(1) строки в адміністративному процесі щодо правових питань не можуть тривати довше, ніж строки вказані щодо цих дій в кримінальному процесі;
(2) Закон не може ставити в більш несприятливе становище винних осіб, які вчинили адміністративний проступок, порівняно з винними особами, які вчинили кримінальне правопорушення. Це є порушенням конституційних положень щодо рівності громадян перед законом;
(3) строк виконання постанови у порядку КУпАП не може бути необмежений та перевищувати строк встановлений в п. 1 ч. 1 ст. 80 КК для виконання вироків.
Цей зміст ґрунтується на розумінні завдань і витоків інституту давності взагалі, позаяк «всепоглинаюча сила часу стирає шкідливі сліди, залишені злочином, заспокоює схвильовану суспільну совість, робить покарання актом безцільної відплати, яка не відповідає суті та гідності карного державного правосуддя» (див. п. 26 ухвали ВС від 10 травня 2022 року в справі № 735/1121/20).
Більш того, за протилежного підходу, за якого констатується сам факт відсутності строків давності виконання постанов прийнятих у порядку КУпАП, йтиметься про відповідальність за вчинений адміністративне правопорушення після закінчення строку давності визначеного для кримінальних правопорушень, що на переконання суду, вважатиметься несумісним із всеохоплюючими принципами законності (nullum crimen, nulla poena sine lege) і передбачуваності, закріпленими у статті 7 Конвенції (див. Консультативний висновок ЄСПЛ про застосування строків давності до судового переслідування, засудження та покарання за правопорушення, яке по суті є актом тортур [GC], запит № P16-2021-001, Касаційний суд Вірменії, § 77, 26 квітня 2022 року, https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=003-7317048-9987185; позицію у справі «Antia and Khupenia v. Georgia», № 7523/10, §§ 38-43, 18 червня 2020 року, https://hudoc.echr.coe.int/ukr?i=001-173889).
З урахуванням наведеного суд уважає за доцільне, у розрізі вказаних норм КУпАП, в їх системному зв'язку з нормами Конституції України та практикою ЄСПЛ, на засадах верховенства права у руслі поняття справедливості, з точки зору суду, констатувати можливість припинення виконання постанов ухвалених в порядку КУпАП за давністю виконання при недотриманні розумних строків такого виконання, яким є строк визначений п. 1 ч. 1 ст. 80 КК України.
(іі) щодо інституту аналогії
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 вказала, що інститут аналогії закону і аналогії права первісно був доктринально обґрунтований і застосовувався судами задовго до часткового відображення цього інституту в законодавстві.
Необхідність інституту аналогії (аналогії закону та аналогії права) випливає з того, що закон призначений для його застосування в невизначеному майбутньому, але законодавець, встановлюючи регулювання, не може охопити всі життєві ситуації, які можуть виникнути.
Крім того, життя перебуває у постійному русі, змінюється і розвивається, внаслідок чого виникають нові життєві ситуації, які законодавець не міг передбачити під час ухвалення закону.
Суд застосовує аналогію закону і аналогію права тоді, коли на переконання суду певні відносини мають бути врегульовані, але законодавство такого регулювання не містить, внаслідок чого наявна прогалина в законодавчому регулюванні.
Зазначені висновки стосуються як матеріального, так і процесуального права.
Тому відсутність у процесуальних кодексах положень про процесуальну аналогію не є перешкодою для застосування такої аналогії.
В цій ситуації, інститут аналогії в частині застосування положень ст. 80 КК є доречним та слушним, оскільки КУпАП не регулює вказане питання, хоча ці відносини мали б бути врегульовані в цьому Кодексі.
(ііі) щодо обставин справи
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 80 КК України особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано в такі строки: два роки - у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі.
З урахуванням того, що
(1) початком перебігу строку давності, котрий підлягає установленню, у порядку ст. 80 КК, є день набрання чинності обвинувальним вироком (див. з цього питання ухвалу Верховного Суду України від 09 липня 2009 року у справі № 5-1316км09);
(2) якщо обвинувальний вирок не приведений у виконання не з вини засудженого, то такі дії не можна кваліфікувати, як ухилення від відбування покарання (див. з цього питання ухвалу ВССУ від 15 листопада 2012 року у справі № 5-4904км12);
(3) правило відмови у звільненні засудженої особи від відбування покарання у зв'язку з закінченням строків давності не може пов'язуватись із самим фактом невідбуття покарання. З огляду на це саме по собі невідбуття не свідчить про ухилення його від відбування покарання (див. з цього питання судове рішення Верховного Суду України від 24 грудня 2015 року в справі № 5-324к15).
Стаття 23 КУпАП передбачає, що за вчинення адміністративних правопорушень можуть застосовуватись такі адміністративні стягнення: 1) попередження; 2) штраф; 3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; 4) конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; 5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання); позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 5-1) громадські роботи; 6) виправні роботи; 6-1) суспільно корисні роботи; 7) адміністративний арешт; 8) арешт з утриманням на гауптвахті. Законами України може бути встановлено й інші, крім зазначених у цій статті, види адміністративних стягнень. Законами України може бути передбачено адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства за вчинення адміністративних правопорушень, які грубо порушують правопорядок.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 61 КК покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці та встановлюється на строк від одного до п'яти років.
Отже, йдеться про покарання менш суворе, ніж обмеження волі.
Правопорушення у якому було визнано винуватим порушника, у цьому випадку, з огляду на характер вчиненого діяння, не може, на думку суду, містити більший строк давності виконання ніж за вчинення особою злочину невеликої тяжкості, тобто понад 2 роки.
Водночас судове рішення від 16 лютого 2017 року не було виконано до цього часу лише, через неспроможність органів державної влади забезпечити таке виконання.
Судом жодного разу не було встановлено з боку особи факту ухилення від відбування покарання за ці роки.
Відповідно покладати на громадянина тягар відповідальності за неспроможність органу державної влади виконати покладені на них обов'язки є явно надмірним тягарем.
Як наслідок, є дійсними, у порядку ст. 304 КУпАП, підстави для вирішення питань зв'язаних з виконанням постанови про накладення адміністративного стягнення, шляхом припинення виконання постанови у справі № 755/1528/17, з огляду на звільнення від відбування стягнення у виді громадських робіт, у зв'язку із закінченням строків давності виконання визначених п. 1 ч. 1 ст. 80 КК України.
V. ВИСНОВОК
Отже, Суд констатує, що
(1) у порядку ст. 304 КУпАП підлягає розгляду подання про припинення виконання постанови прийнятої у рамках КУпАП у зв'язку із закінченням строків давності виконання визначених п. 1 ч. 1 ст. 80 КК України;
(2) строк давності виконання постанови суду про накладення адміністративного стягнення розпочинається з дня набрання цим судовим рішенням законної сили і не може перевищувати двох років.
Ці вимоги в даній справи дотримані.
За таких обставини, суддя за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку вважає, що подання підлягає задоволенню шляхом припинення виконання постанови суду від 16 лютого 2017 року у справі № 755/1528/17 щодо визначеного адміністративного стягнення, у зв'язку із закінченням строків давності виконання визначених п. 1 ч. 1 ст. 80 КК України.
При цьому, дане постанова, враховуючи Рішення Конституційного Суду України від 31 березня 2015 року в справі № 2-рп/2015, оскарженню не підлягає.
На підставі викладеного та керуючись ст. 304 Кодексу України про адміністративні правопорушення, Суд постановив :
подання - задовольнити.
Припинити виконання постанови Дніпровського районного суду м. Києва від 16 лютого 2017 року у справі № 755/1528/17 відносно ОСОБА_1 , якою його визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, в частині адміністративного стягнення у вигляді 30 (тридцяти) годин громадських робіт, у зв'язку із закінченням строків давності виконання визначених п. 1 ч. 1 ст. 80 КК України.
Постанова оскарженню не підлягає та є обов'язкою до виконання на всій території України.
С у д д я Оксана БІРСА