ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
03 серпня 2023 року Справа № 903/224/23
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Саврій В.А., суддя Миханюк М.В. , суддя Коломис В.В.
розглянувши апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Качмарика Віктора Володимировича на рішення господарського суду Волинської області від 01.05.2023 у справі №903/224/23 (суддя Слободян О.Г.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Дельта-7”
до Фізичної особи-підприємця Качмарика Віктора Володимировича
про стягнення 61425грн 73коп.
Апеляційну скаргу розглянуто судом без повідомлення учасників справи, відповідно до ч.13 ст.8, ч.3 ст.252 та ч.ч.2, 10 ст.270 ГПК України
Рішенням господарського суду Волинської області від 01.05.2023 у справі №903/224/23 задоволено частково позов Товариства з обмеженою відповідальністю “Дельта-7” до Фізичної особи-підприємця Качмарика Віктора Володимировича про стягнення 61425грн 73коп. Стягнуто з відповідача на користь позивача 57802грн 19коп (з них: 50344грн 08коп заборгованості по орендній платі, 5461грн 81коп штрафу та 1996грн 30коп - 3% річних), а також 2525грн 67коп витрат по сплаті судового збору. Відмовлено у позові в частині стягнення 1092грн 34коп штрафу та 2531грн 20коп річних.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Фізична особа-підприємець Качмарик Віктор Володимирович звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою.
В апеляційній скарзі апелянт, Фізична особа - підприємець Качмарик Віктор Володимирович звертає увагу суду на те, що право передачі майна в оренду має виключно власник речі або особа, якій належать майнові права. ТзОВ Дельта-7 звернулось до суду за захистом порушеного права на отримання орендної плати від передачі власного майна в оренду, однак не надало суду доказів фізичного існування цього майна як і існування права приватної власності (чи права користування) ТзОВ Дельта-7 на це майно. Згідно наданого до суду Договору оренди торгового місця № 38 від 30.04.2009 року, Орендодавець передає, а Орендар приймає « ... в тимчасове платне користування Торгове місце площею 17,5 м.кв. , яке знаходиться ряд №3 місце №4 сектор № на території торгового комплексу «Новий ринок» , який розташований за адресою: вул. Європейська, 3 с. Рованці, Луцького району , Волинської області, Україна"
Апелянт звертає увагу суду на те, що станом на 29.05.2023, як і на дату прийняття судом першої інстанції оскаржуваного рішення, згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, як мінімум з 2019 року, немає ніякого Торгівельного комплексу «Новий ринок», нерухомість яка там зареєстрована належить не ТзОВ Дельта-7, а іншій фізичній особі. Відповідно у позивача, на момент звернення з позовом, відсутні підстави для звернення до суду за захистом його порушеного права, оскільки з наразі в нього відсутні будь які права на торгівельні місця, що він здавав в оренду ще у 2009 році.
Також скаржник звертає увагу суду на те, що відповідачем було заявлено про пропуск позивачем строку позовної давності та зазначено, що перебіг загальної позовної давності розпочався 31.01.2016 та закінчився 31.01.2019.
Суд першої інстанції залишив поза увагою той факт, що позивач не надав суду жодних належних та допустимих доказів того, що на даний час, на виконання умов Договору №38, на торгівольному місці №4 в секторі № , торгівельного комплексу «Новий ринок» досі розташована його металоконструкція яка використовується відповідачем для ведення підприємницької діяльності.
Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що індексація орендної плати за торгове місце проводилась сторонами з дня укладання договору на підставі пункту 2.3 договору, яким передбачено, що у випадку зростання інфляції, розмір орендної плати за кожен поточний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за той же місяць.
Суд першої інстанції залишив поза увагою та не оцінив доводи відповідача щодо того, що «торгове місце», надане в оренду , та поясненнями самого позивача, підпадає під визначення надане у п.1.8. Інструкції щодо заповнення державного статистичного спостереження №12 «про наявність і використання торгової мережі на ринках та реалізацію сільськогосподарської продукції на них» затвердженої наказом Держкомстату від 26.07.2005 №209 . Відповідач звертає увагу суду, що станом на дату подання позову 01.03.2023, заначений наказ №209 втратив свою чинність на підставі Наказу Державної служби статистики №84 від 17.02.2023.
Також віповідач посилається на ті обставини, що ним, в суді першої інстанції, неодноразово наголошувалось на тому, що предмет оренди - торгове місце , розташоване на території об'єкта нерухомості право власності та користування на якій підлягає державній реєстрації, є фактично його окремою частиною ( окрема частина будівлі ( іншої капітальної споруди) - площа з твердим покриттям) , Договір оренди №38, якій укладався сторонами в 2009 році на 49 років підлягав обов'язковому нотаріальному посвідченню, з наданням Орендодавцем відповідних правовстановлюючих документів, та реєстрацією права користування майном орендарем у відповідному реєстрі.
На думку апелянта суд першої інстанції, повністю залишив поза увагою ту обставину, що позивач протягом дев'яти років з дня припинення договірних відносин ( з 2015 року) не вживав ніяких заходів для захисту своїх прав орендодавця, не висував ніяких вимог, не звертався до суду. Така поведінка позивача має ознаки зловживання правом - користуючись прихильними відносинами сторони не укладали письмово договору про припинення Договору оренди №38, договірні відносин припинились через відсутність у орендодавця предмету оренди з 2015 року.
За таких обставин відповідач просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення господарського суду Волинської області від 01.05.2023 у справі №903/224/23 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.06.2023 поновлено строк апелянту на апеляційне оскарження рішення та відкрито апеляційне провадження у справі №903/224/23 у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження. Запропоновано відповідачу у строк - до 30.06.2023 надіслати до Північно-західного апеляційного господарського суду письмовий відзив на апеляційну скаргу, в порядку передбаченому ст.263 ГПК України.
26.06.2023 на адресу суду від позивача ТОВ «Дельта-7» надійшов відзив на апеляційну скаргу. У своєму відзиві позивач посилається на те, що стосується інформації, наведеної у апеляційній скарзі, що “немає ніякого торгівельного комплексу, а нерухомість яка там зареєстрована належить фізичній особі”, то варто зазначити, що про дану обставину відповідач не заявляв у суді першої інстанції. Крім того, до апеляційної скарги не було додано жодного доказу на підтвердження його доводів. Згідно ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Крім того, враховуючи положення ч.3 ст.269 ГПК України, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Виходячи з принципу змагальності сторін, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції саме в суді першої інстанції. Тому, відповідач не має процесуального права заявляти про нові обставини, які не заявлялися в суді першої інстанції і які не мають відношення до предмету спору, оскільки у даній справі предметом спору є стягнення заборгованості по чинному договору оренди, а не наявність/відсутність права приватної власності (чи права користування), як зазначає у апеляційній скарзі сам відповідач.
В оскаржуваному рішенні суду, суд першої інстанції зазначив, що Договір оренди підписаний сторонами без зауважень та заперечень, що значить, що у відповідача не було підстав для сумніву щодо наявності у товариства прав на предмет оренди. Доводи та заперечення відповідача у даному контексті не було підтверджено жодними належними та допустимими доказами, тому суд правомірно задовольнив позов.
Позивач також зауважує, що приміщення магазину по продажу промислових товарів, власником якого являється ОСОБА_1 , дійсно знаходиться на території ТК “Новий ринок”. І на даному торговому комплексі розміщено ще ряд таких магазинів, однак це не дає підстави для висновку про відсутність торгового комплексу в цілому. ТзОВ “Дельта-7” діє з 2007 року, придбало у приватну власність земельну ділянку, здійснило будівництво торгового комплексу, отримало всі належні дозволи для подальшого здійснення торгівлі та уклало договори про надання в оренду торгових місць, за рахунок яких отримує дохід та сплачує податки, а орендарі натомість встановили на наданих їм торгових місцям металеві конструкції та здійснюють торгівлю чи здають їх в оренду. Надаючи торгові місця в оренду ТОВ "Дельта-7" реалізувало своє право власності щодо земельної ділянки, наданої товариству у власність, цільове призначення якої - розміщення автостоянки, торгового комплексу. Тобто, торговий комплекс включає в себе як об'єкти нерухомого майна (приміщення магазинів) так і рухомого (металеві конструкції), власниками яких виступають орендарі, які взяли в оренду торгові місяця для подальшого встановлення на них своїх магазинів. Крім того, відповідач у апеляційній скарзі сам зазначає, що торговий комплекс це об'єкт, що включає декілька будівель, споруд тощо. Відповідно до ст. 320 ЦК України, власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом. Тому, вищенаведені доводи відповідача не підтверджують його висновків про відсутність торгового комплексу.
Що стосується позовної давності, про сплив якої заявлено відповідачем, то варто зазначити, що нарахування орендної плати здійснюється щомісячно на підставі діючого договору оренди торгового місця №38 від 30.04.2009, відповідно невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим порушенням, однак стягнення заборгованості згідно ст. 257 ЦК України обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову, а тому твердження відповідача щодо спливу позовної давності є безпідставними. Його твердження, що “орендні відносини припинилися за згодою сторін” і що “на укладення письмової угоди про припинення Договору №38 і будь-яких інших підтверджуючих документів я (Качмарик В.В.) не наполягав” не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджено жодними доказами, що слушно зазначив суд першої інстанції.
Крім того, безпідставним є також твердження відповідача, що товариство не надало жодних доказів, що на наданому торговому місці розташована металева конструкція ОСОБА_2 . Дане твердження спростовується наданим фото, на якому зображено металоконструкцію відповідача, з відповідною табличкою “ряд 3 місце 4”.
Крім того, на ролетах металокострукції зазначено напис “Продам здам в оренду 0956605718” з належним відповідачу номером телефону. Жодних спростувань даного фото відповідач не надав, хоча мав таку можливість у суді першої інстанції.
З приводу твердження відповідача, що відбулася зміна істотних умов договору оренди, зокрема орендної плати, то варто зазначити, що відповідно до п.5.2 Договору, зміни та доповнення до Договору вносяться шляхом підписання додаткових угод, які є невід'ємною частиною даного Договору. Жодні угоди про зміну ціни сторонами не укладались, натомість діє п.2.3 договору, згідно якого у випадку зростання інфляції, розмір орендної плати за кожен поточний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за той же місяць. Таким чином нарахування орендної плати здійснювалось з урахуванням індексу інфляції, що зумовило її щомісячне зростання, що детально відображено у розрахунку суми боргу.
Вказуючи на необхідність нотаріального посвідчення договору оренди торгового місця, відповідач послався лише на ч.2 ст.793 ЦК України, згідно якої договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню, крім договору, предметом якого є майно державної або комунальної власності, який підлягає нотаріальному посвідченню у разі, якщо він укладений за результатами електронного аукціону строком більше ніж на п'ять років. Однак, дана норма регулює порядок укладення договору найму нерухомості, а торгове місце не відноситься до такої. Жодних належних доказів на підтвердження того, що предметом договору оренди торгового місця виступає нерухоме майно відповідач не надав, так само як і не вказав норми законодавства, які б встановлювали обов'язковість нотарільного посвідчення такого виду договорів.
З огляду на викладене позивач просить суд апеляційної інстанції рішення господарського суду Волинської області від 01.05.2023 залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Розглядом матеріалів справи встановлено наступне:
30.04.2009 між ТОВ “Дельта-7” (Орендодавець), та ФОП Качмариком Віктором Володимировичем (Орендар) укладено договір №38 оренди торгового місця (далі - Договір).
Згідно п.1.1 даного Договору Орендодавець передає, а Орендар приймає у тимчасове платне користування Торгове місце, площею 17,5 кв. м., яке знаходиться: ряд №3, місце №4, на території торгового комплексу “Новий ринок”, який розташований за адресою: вул. Європейська, 3, с. Рованці, Луцького району, Волинської області, Україна.
Згідно п.1.2 Договору торговим місцем, що є предметом Договору, являється площа з твердим покриттям, облаштована для встановлення металевої конструкції, магазину, палатки і здійснення продажу товарів (надання послуг).
Передача Торгового місця, зазначеного у п.1.1 Договору, здійснена до його підписання, що посвідчується підписами сторін під цим Договором (п.1.3 Договору).
Відповідно до п 2.1. Договору, за користування Торговим місцем Орендар сплачує Орендодавцю орендну плату у розмірі 20 грн. за 1 кв. м., що становить 350,00 грн. без ПДВ за один календарний місяць
Орендна плата сплачується Орендарем не пізніше 5 числа поточного місяця (п. 2.2 Договору).
Пунктом 2.3 договору передбачено, що у випадку зростання інфляції, розмір орендної плати за кожен поточний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за той же місяць.
Орендар зобов'язується, зокрема, своєчасно вносити орендну плату та інші платежі; в належному стані повертати за актом передачі-прийому Торгове місце, вказане в п. 1.1. цього Договору, Орендодавцю на протязі 2-х днів після припинення дії цього Договору (дострокового його розірвання або закінчення строку дії) (п.3.1.2, 3.1.10 Договору).
Згідно п. 4.1.1 Договору за порушення термінів сплати орендної плати, встановлених у п. 2.2 Договору, Орендар сплачує: за прострочку з 5-го до 15-го числа штраф у розмірі 10% від розміру орендної плати, визначеного пунктом 2.1 цього договору, за несплату після 15-го числа - штраф у розмірі 50% від розміру орендної плати, визначеного пунктом 2.1 цього договору.
Цей договір вступає в дію з 01.05.2009 та укладається до 30.04.2058р. (п.5.1 Договору).
Відповідно до п.5.2 Договору зміни та доповнення до Договору вносяться шляхом підписання додаткових угод, які є невід'ємною частиною даного Договору.
Дія Договору припиняється внаслідок: закінчення терміну дії; дострокового розірвання. Цей Договір може бути достроково розірваний за згодою Сторін. Сторона, що вирішила достроково розірвати договір, повідомляє іншу Сторону не менше як за 30 календарних днів до дати розірвання (п.5.4, 5.5 Договору).
Сторони домовилися, що до положень цього Договору не застосовуються норми Закону України „Про оренду державного та комунального майна” від 10 квітні 1992 року та Постанова КМУ від 04 жовтня 1995 р. № 786 "Про методику розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна". (п.5.10 Договору).
Відповідно до п.6.2 - 6.5 Договору, у разі наявності форс-мажорних обставин термін виконання зобов'язань за цим Договором може змінюватися за взаємною згодою Сторін, про що вони укладають додаткову угоду до цього Договору. У разі виникнення зазначених в п.6.1. обставин, Сторона, виконання зобов'язань якої стало неможливим, зобов'язана письмово повідомити про таке виникнення іншу Сторону Договору протягом п'яти календарних днів, підтверджуючи це відповідним офіційним документом. Якщо Сторона без поважних причин не сповістила у зазначений у п. 6.3. строк про виникнення форс-мажорних обставин, то вона в подальшому не має права вимагати зміни строків виконання умов цього Договору. Якщо форс-мажорні обставини тривають понад 3 місяці, то Сторони можуть прийняти рішення про зміну строків виконання умов цього Договору, або про його припинення, про що укладають додаткову угоду.
У разі зміни власника ТК "Новий ринок" всі права та обов'язки по виконанню цього Договору переходять до нового власника. (п.7.5 Договору).
Договір оренди підписаний сторонами без зауважень та заперечень.
Позивач, як Орендодавець надав відповідачу, як Орендарю торгове місце на території торгового комплексу "Новий ринок", що підтверджується підписами сторін на договорі та не заперечується відповідачем.
Проте, як зазначає позивач, відповідач, починаючи з 2016 року не виконує своїх зобов'язань по сплаті орендної плати.
Згідно наказу №8 від 18.03.2020 директора ТОВ "Дельта-7" за березень 2020 року сума орендної плати була встановлена у розмірі 50% від нарахованої суми орендної плати, за квітень 2020 року - 30% від нарахованої суми орендної плати, за травень 2020 року - 50% від нарахованої суми орендної плати, що підтверджено розрахунком позивача.
Відповідно до розрахунку позивача, за період з 31.03.2020 по 28.02.2023 у відповідача виникла заборгованість у розмірі 50344,08грн.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, відзиву, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд прийшов до висновку про наступне:
Відповідно до ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно ч.1, 7 ст.193 ГК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язань -відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається.
Відповідно до ч.1 ст.530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
У відповідності до ч.2 ст. 193 ГК України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Приписами ч.1 ст.759 ЦК України визначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Статтею 760 ЦК України передбачено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму. Предметом договору найму можуть бути майнові права. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.
За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором (ч.ч.1, 5 ст. 762 ЦК України).
Відповідно до ч.1 та ч.2 ст. 283 ГК України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).
Стаття 599 ЦК України вказує на те, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 ЦК України).
Відповідно до ст. 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, що договір №38 оренди торгового місця від 30.04.2009, укладений між сторонами, є чинним, недійсним у судовому порядку не визнавався.
За період з 31.03.2020 по 28.02.2023 позивач нарахував відповідачу, згідно п.2.2 Договору, 50344,08грн заборгованості зі сплати орендної плати. Про несплату орендної плати за договором оренди торгового місця з 2016 року відповідач не заперечує.
Відповідач не визнає позовні вимоги та зазначає, що договірні відносини між сторонами згідно договору оренди припинені за взаємною згодою сторін ще з 2016 року. Колегія суддів погоджується з місцевим судом, що відповідач не надав суду жодних доказів таких тверджень. В матеріалах справи відсутні угоди про припинення договору оренди, звернення до позивача про припинення договірних відносин. Також не надано суду акту передачі-прийому торгового місця після припинення дії договору, як того вимагає п.3.1.10 Договору.
Згідно ст.654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Правомірним висновком суду першої інстанції є те, що твердження відповідача про обов'язкове нотаріальне посвідчення договору оренди торгового місця є безпідставним, оскільки чинним законодавством не встановлено такого обов'язку для таких договорів.
Настання форс-мажорних обставин не звільняє відповідача від відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, оскільки договором оренди передбачений порядок дій при виникненні таких обставин. ФОП Качмарик В.В. не повідомив товариство про неможливість виконання зобов'язання, не надав відповідну довідку Торгово-промислової палати України та не обгрунтував, що внаслідок військової агресії РФ він не міг виконувати свої договорні зобов'язання.
Також, в апеляційній скарзі відповідач стверджує, що розрахунок індексації орендної плати виконаний у відповідності до пункту 13 Методики, затвердженої постановою КМУ від 04 жовтня 1995 року №786 “Про методику розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна”. Відповідач посилається на правовий висновок, викладений у постанові Верховного суду від 21.05.2019 у справі №916/2889/13 та заперечує нарахування інфляційних втрат на збільшену суму боргу з урахуванням індексу інфляції.
Проте, у п.13 даної методики зазначено, що розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць. А в п. 2.3. Договору оренди торгового місця №38 від 30.04.2009 вказано, що у випадку зростання інфляції, розмір орендної плати за кожен поточний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за той же місяць. Тобто індексація орендної плати була здійснена у відповідності до умов договору, а не методики.
Також суд зазначає, що об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 26.06.2020 у справі №905/21/19 відступила від висновків касаційного суду в постановах від 21.05.2019 р. у справі № 916/2889/13 та від 14.01.2020 р. у справі № 924/532/19 про можливість розрахунку інфляційних збитків за поточний період без урахування інфляційної складової основного боргу за попередній місяць, оскільки це порушує принципи індексації доходів населення, визначені Законом “Про індексацію грошових доходів населення”, Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078 та Методикою розрахунку базового індексу споживчих цін, затвердженого наказом Державного комітету статистики України від 27.07.2007 р. № 265, з дотриманням певної математичної послідовності розрахунку, закладеної в цих нормативних актах.
Згідно п.23 даної постанови, якщо боржник після нарахування йому інфляційних втрат за відповідний місяць допустив подальше прострочення в оплаті основного боргу, то кредитор, виходячи з того, що зобов'язання зі сплати інфляційних втрат, яке виникло в силу закону, є грошовим, вправі нарахувати боржнику інфляційні втрати на суму основного боргу, збільшену на індекс інфляції за попередній місяць прострочення.
Отже, нарахування інфляційних втрат за наступний період з урахуванням збільшення суми боргу на індекс інфляції попереднього місяця є обгрунтованим, оскільки інфляційні втрати не є штрафними санкціями, а входять до складу грошового зобов'язання. Розрахунок суми боргу, що здійснений відповідачем не заслуговує на увагу, оскільки не відповідає положенням п.2.3 договору та правовим висновкам Верховного Суду.
На день розгляду спору заборгованість відповідача зі сплати орендної плати становить 50344,08грн, не погашена та підлягає до стягнення.
Згідно ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ч.1 ст.530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до ч.1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно ст.ст. 546, 549 ЦК України виконання зобов'язань за договором можуть забезпечуватись неустойкою (штрафом, пенею). Неустойка (штраф, пеня) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредитору в разі порушення боржником зобов'язання.
Частинами 4 та 6 ст. 231 ГК України встановлено, що штрафні санкції за порушення зобов'язання застосовуються у розмірі передбаченому сторонами у договорі.
Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За порушення договірних зобов'язань позивач нарахував відповідачу 6554грн. 15коп. штрафу згідно п. 4.1.1 Договору за прострочення сплати орендної плати та 4527грн. 50коп. - 3% річних за період з 01.03.2020 по 28.02.2023.
Як вбачається із розрахунку позивача, штраф у розмірі 6554,15грн складається із штрафу за порушення термінів сплати орендної плати за прострочення з 5-го до 15-го числа - у розмірі 10% від розміру орендної плати, визначеного пунктом 2.1 цього договору (1092,34грн) та штрафу за несплату після 15-го числа - у розмірі 50% від розміру орендної плати, визначеного пунктом 2.1 цього договору (5461,81грн).
Згідно ст.61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Колегія суддів вважає, що одночасне стягнення штрафу за прострочення виконання зобов'язання з 5-го до 15-го числа у розмірі 10% від розміру орендної плати та штрафу за прострочення виконання зобов'язання після 15-го числа у розмірі 50% від розміру орендної плати є подвійним стягненням штрафу за несвоєчасне виконання зобов'язання, тобто подвійною відповідальністю за порушення зобов'язання. (Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 1 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 (провадження № 12-94гс20).
Таким чином, обгрунтованим та підлягає до стягнення з відповідача штраф на суму 5461,81грн за несплату орендної плати після 15-го числа у розмірі 50% від розміру орендної плати. В позові в частині стягнення 1092,34грн штрафу слід відмовити.
Крім цього, розрахунок 3% річних на суму 4527,50грн здійснений позивачем не вірно, оскільки нарахування 3 % річних у розмірі здійснене на сталу (загальну) суму боргу - 50344,08грн.
Місцевий господарський суд, вірно здійснивши власний розрахунок 3% річних за допомогою системи LIGA 360 на прострочену суму боргу, яка мала сплачуватився відповідачем щомісяця, з урахуванням положень п.2.2 Договору за період з 06.03.2020 по 28.03.2023 дійшов висновку, що підставними та підлягають до стягнення 1996,30грн - 3% річних.
Поряд із цим, відповідач заявляє про пропуск позивачем строку позовної давності та зазначає, що перебіг позовної давності розпочався 31.01.2016 та закінчився 31.01.2019.
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін (ч. 1 ст. 259 ЦК України).
Статтею 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст.267 ЦК України).
З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до суду 01.03.2023. ТОВ "Дельта-7" просить стягнути заборгованість по сплаті орендної плати за період з 31.03.2020 по 28.02.2023. Умовами договору передбачено, що нарахування орендної плати здійснюється щомісячно. Несплата відповідачем орендної плати є триваючим порушенням, а тому строк позовної давності щодо стягнення орендної плати за період з 31.03.2020 по 28.02.2023 позивачем не пропущений.
Доводи та заперечення відповідача не підтверджені жодними належними та допустимими доказами, а тому суд дійшов висновку про часткове задоволення позову та стягнення з відповідача 50344грн. 08коп. заборгованості по орендній платі, 5461грн. 81коп. штрафу за прострочення сплати орендної плати та 1996грн. 30коп. - 3% річних.
В позові в частині стягнення 1092грн 34коп штрафу та 2531грн. 20 коп. річних правомірно відмовлено.
З огляду на вищезазначене, суд дійшов висновку, що вимоги позивача є підставними та підлягають до задоволення частково.
Відповідно до ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (ч.3 ст.13, ст.74 ГПК України).
Відповідно до ч.4 ст.11 ГПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
За усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи «Серявін та інші проти України», «Пронін проти України», «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації») одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зазначене судом першої інстанції було дотримано в повній мірі.
При цьому, п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відхиляючи скаргу апеляційний суд у принципі має право просто підтвердити правильність підстав, на яких ґрунтувалося рішення суду нижчої інстанції (рішення у справі Гарсія Руїс проти Іспанії»).
Доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, спростовуються наведеним вище, матеріалами справи та не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства і висновків суду не спростовують.
У відповідності до ст.276 ГПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За наведених обставин, рішення господарського суду Волинської області від 01.05.2023р. у справі №903/224/23 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Качмарика Віктора Володимировича - без задоволення.
На підставі ст.129 ГПК України судовий збір за розгляд апеляційної скарги покладається на скаржника.
Керуючись ст.ст.269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Качмарика Віктора Володимировича на рішення господарського суду Волинської області від 01.05.2023 у справі №903/224/23 - залишити без задоволення, а рішення господарського суду першої інстанції - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків передбачених п.2 ч.3 ст.287 ГПК України.
Повний текст постанови складено 03.08.2023.
Головуючий суддя Саврій В.А.
Суддя Миханюк М.В.
Суддя Коломис В.В.