вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"02" серпня 2023 р. Справа№ 910/21860/21
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Яковлєва М.Л.
суддів: Шаптали Є.Ю.
Гончарова С.А.
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення (виклику) учасників справи
матеріали апеляційної скарги Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва»
на рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2023
у справі № 910/21860/21 (суддя Плотницька Н.Б.)
за позовом Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго»
до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва»
про стягнення 79 220,75 грн.
Позов заявлено про стягнення з відповідача 79 220,75 грн., а саме:
- основного боргу в сумі 17 536,86 грн. за поставлену Публічним акціонерним товариством «Київенерго» та спожиту відповідачем до 01.05.2018 теплову енергію, інфляційних втрат в сумі 3 384,61 грн. та 3 % річних в сумі 1 579,76, які нараховані за період з 01.10.2018 по 31.10.2021, право на стягнення яких позивач набув за укладеним з Публічним акціонерним товариством «Київенерго» договором про відступлення права вимоги (цесії) № 601-18 від 11.10.2018;
- основного боргу в сумі 48 377,21 грн. за поставлену позивачем відповідачу у період з жовтня 2018 року по жовтень 2021 року теплову енергію, інфляційних втрат в сумі 5 762,38 грн. та 3 % річних в сумі 2 579,93 грн., які нараховані за період з 01.11.2018 по 31.10.2021.
Позовні вимоги мотивовані неналежним виконанням відповідачем грошового зобов'язання з оплати вартості поставленої у спірні періоди теплової енергії у нежитлове приміщення загальною площею 96,5 кв.м. за адресою: м. Київ, вул. Салютна, 19 (особовий рахунок НОМЕР_1 ) балансоутримувачем якого є відповідач. На підтвердження факту надання послуг на заявлену до стягнення суму позивачем надані корінці нарядів на включення та відключення будинку на опалювальний сезон, відомості споживання теплової енергії, довідки про нарахування за теплову енергію, облікові картки, акти приймання-передавання товарної продукції.
Відповідач проти задоволення позову заперечив, пославшись на те, що:
- відповідно до розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 09.02.2011 №80 «Про закріплення майна за Комунальним підприємством «Керуюча дирекція» нежитлове приміщення загальною площею 96,5 кв.м., розміщене у будинку № 19 по вулиці Салютна у місті Києві, не передавалося до підприємства та не обліковувалося ним як ідентифікований та виокремлений об'єкт нерухомості, а позивачем не надано доказів щодо приналежності зазначеного приміщення відповідачу. В свою чергу відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 223895801 власником нежитлових приміщень з № 1 по № 10 (група приміщень № 79), літ. «А», загальною площею 96,5 кв.м. по вул. Салютній 19 в м. Києві з 08.09.2020 є територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради;
- з введенням в дію Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 09.11.2017 правовий інститут «балансового утримання» багатоквартирних будинків ліквідовано, а тому відповідач не може бути балансоутримувачем спірного будинку;
- надання комунальних послуг з постачання теплової енергії здійснюється виключно на договірних умовах;
- надані позивачем на підтвердження факту надання послуг та їх обсягів докази (облікові картки, відомості обліку споживання, акти приймання-передання товарної продукції, рахунки-фактури, тощо) є неналежними та недопустимими доказами, та лише підтверджують неправомірність заявлених позовних вимог.
Крім того, відповідачем було заявлено про застосування строків позовної давності.
Також до відзиву на позов відповідачем додано розрахунок витрат на правничу допомогу згідно з яким загальна вартість таких витрат становить 10 000,00 грн.
У відповіді на відзив позивач зазначив про те, що:
- оскільки нежитлове приміщення перебувало у відповідача на балансі та праві господарського відання, саме відповідач, як користувач та розпорядник такого приміщення, несе зобов'язання по оплаті за спожиту теплову енергію
- відсутність письмового договору про постачання теплової енергії не звільняє осіб, які використовували теплову енергію без укладення договору на теплопостачання, від обов'язку оплати за фактично спожиту теплову енергію;
- позивач є постачальником теплової енергії до нежитлових приміщень житлового будинку за адресою м. Київ, вул. Салютна, 19, яке приєднане до загальнобудинкової системи теплової мережі. На підставі виданих корінців нарядів підключається весь будинок за вказаною адресою в цілому. На окрему частину нежитлового приміщення, корінці нарядів не видаються;
- оскільки, відповідач є балансоутримувачем нежитлових приміщень за адресою: м. Київ, вул. Салютна, 19, окремий облік теплоспоживання відповідача пропорційно його опалюваній площі здійснюється за особовим рахунком №710064-0201;
- так як приписами пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину, позивачем не було пропущено строк позовної давності для звернення до суду з цим позовом;
- відповідачем не надано достатніх, допустимих та достовірних доказів щодо пронесених судових витрат.
У додаткових поясненнях відповідач зазначив, що представниками ПП «Український центр управління нерухомістю», яке є виконавцем послуг з обслуговування багатоквартирного житлового будинку № 19 по вул. Салютна у м. Києві, здійснено огляд та встановлено, що у багатоквартирному житловому будинку № 19 по вул Салютна в м. Києві відсутнє нежитлове приміщення площею 95,60 кв. м., про що складено відповідний Акт огляду житлового будинку.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.02.2023 у справі № 910/21860/21 позов задоволений частково, до стягнення з відповідача на користь позивача присуджено 65 91407 грн. основної заборгованості, 9 146 ,99 грн. інфляційних втрат, 4 147,87 грн. 3 % річних та витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 269,66 грн., в іншій частині позову відмовлено.
При розгляді спору сторін по суті суд першої інстанції встановив, що:
- наявними у матеріалах справи доказами (розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації №801 від 30.12.2016 з додатками) підтверджено, що за відповідачем закріплено на праві господарського відання нежитлові приміщення за адресою м. Київ, вул. Салютна, буд. 19, загальною площею 347,20 кв.м., тобто всі нежитлові приміщення у вказаному будинку, з чого слідує, що спірне приміщення, площа якого менша, а саме 96,5 кв.м, знаходиться на балансі відповідача, а відтак саме відповідач має оплачувати поставлену до вказаного приміщення теплову енергію;
- будинок по вул. Салютна, буд. 19 у м. Києві оснащений інженерною мережею з централізованого опалення. Нежитлові приміщення розташовані у житловому будинку за вказаною адресою мають спільну інженерну мережу з централізованого опалення, у зв'язку з чим технічна можливість не поставлення теплової енергії відповідачу у позивача відсутня.
- матеріалами справи підтверджено, що в спірні періоди позивач поставив відповідачу теплову енергію за вищевказаною адресою;
- відповідачем під час розгляду справи не надано жодних належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження відключення від теплопостачання будинку, розташованого по вул. Салютна, буд. 19, а тому у відповідача існує обов'язок щодо відшкодування вартості спожитої ним теплової енергії. При цьому, відповідачем не спростовано належними, допустимими та достовірними доказами відомості щодо обсягів отриманої теплової енергії, нарахування боргу, а також не надано доказів здійснення оплати останньої.
З огляду на вказані обставини, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відповідачем було порушено положення ст.ст. 525, 526, ЦК України, ст. 193 ГК України, а тому вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості з оплати послуг по теплопостачанню підлягають задоволенню у розмірі 17 536,86 грн. за період з січня 2018 року по травень 2018 року та у розмірі 48 377,21 за період з 01.10.2018 по 01.10.2021.
Суд першої інстанції не знайшов для задоволення поданої відповідачем заяви за про застосування строків позовної давності не підлягає задоволенню, оскільки приписами пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину, а закінчення строку позовної давності за вимогами про стягнення заборгованості, яка виникла за спірний період припало на період дії карантину, строк позовної давності відповідно до пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України продовжено, і він не є таким, що сплив і на момент винесення рішення.
Частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем були допущені помилки у розрахунках, так як позивачем не було враховано, що відповідач повинен був здійснювати оплату за спожиті послуги не пізніше 20 числа наступного за розрахунковим місяцем, тому останнім невірно визначено періоди нарахування інфляційних втрат та 3 % річних.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2023 у справі № 910/21860/21 та прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні позову Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва».
У апеляційній скарзі апелянт зазначив про те, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.
У обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт послався на ті ж самі обставини, що й в суді першої інстанції, а саме на те, що:
- спірне приміщення не перебуває на його балансі та не перебуває у нього на будь-якому правовому титулі, а відтак правові підстави для задоволення позовних вимог у цій справі відсутні;
- позивачем не надано належних доказів на підтвердження факту та обсягів надання послуг.
Також у апеляційній скарзі відповідач навів розрахунок витрат на правничу допомогу згідно з яким загальна вартість таких витрат становить 5 000,00 грн.
Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.03.2023, справу № 910/21860/21 передано на розгляд колегії суддів у складі: Яковлєв М.Л. - головуючий суддя; судді: Шаптала Є.Ю., Гончаров С.А..
З огляду на те, що апеляційна скарга надійшла до Північного апеляційного господарського суду без матеріалів справи, що у даному випадку унеможливлює розгляд поданої апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність витребування матеріалів даної справи у суду першої інстанції та відкладення вирішення питань, пов'язаних з рухом апеляційної скарги, які визначені главою 1 розділу ІV ГПК України, до надходження матеріалів справи.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2023 витребувано у Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/21860/21, а також відкладено вирішення питань, пов'язаних з рухом апеляційної скарги, до надходження матеріалів справи № 910/21860/21.
27.03.2023 від Господарського суду міста Києва до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали даної справи.
Частиною 1 ст. 270 ГПК України встановлено, що в суді апеляційної інстанції справи переглядаються в порядку спрощеного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі (глава 1. Апеляційне провадження Розділу IV ГПК України - прим. суду).
Частиною 10 ст. 270 ГПК України встановлено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (2 684*100=268 400 грн.) крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Враховуючи, що предметом позову у цій справі є вимоги про стягнення суми, меншої за 268 400,00 грн., справа підлягає розгляду без повідомлення учасників справи.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.03.2023 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» на рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2023 у справі № 910/21860/21, постановлено здійснювати розгляд апеляційної скарги у порядку письмового провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, встановлено учасникам справи строк для подачі всіх заяв (відзивів) та клопотань в письмовій формі протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення даної ухвали.
10.04.2023 до суду від відповідача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі, в якому апелянт просить зупинити провадження у справі № 910/21860/21 до перегляду Верховним Судом постанови Північного апеляційного господарського суду від 21.11.2022 та отримання правового висновку у справі № 910/21848/21.
01.05.2023 до суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач, з посиланням на ті ж самі обставини, що й в суді першої інстанції, просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
25.07.2023 до суду від позивача надійшло клопотання про долучення документів до матеріалів справи до якого додано копію постанови Верховного Суду від 14.07.2023 у справі № 910/21848/21.
Колегія суддів не знайшла підстав для задоволення заявленого відповідачем у апеляційній скарзі клопотання про розгляд апеляційної скарги у судовому засіданні з викликом сторін, з огляду на наступне.
Як на підставу для задоволення вказаного клопотання відповідач послався на складність справи та необхідність:
- повного з'ясування та перевірки заперечно апелянта відносно дійсних обставин справи та доказів, встановлених судом першої інстанції;
- встановлення правовідносин (купівлі-продаж чи житлово-комунальні послуги), з яких виник борг;
- поновного, всебічного і об'єктивного дослідження всіх обставин справи, перевірки їх на наявність доказів.
Частиною 10 ст. 270 ГПК України встановлено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Водночас за змістом п. 2 ч. 10 ст. 270 ГПК з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може розглянути такі апеляційні скарги у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Частина 1 ст. 73 ГПК України встановлює, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За містом положень ч. 2 ст. 73 ГПК України ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Отже, чинний ГПК України не визначає в якості доказу пояснення учасників судового процесу, що свідчить про те, що надання учасниками судового процесу будь-яких усних пояснень фактично не впливає на вирішення спору сторін по суті.
Колегія суддів зауважує відповідачу на тому, що він не був позбавленим права викласти свою правову позицію по суті спірних правовідносин письмово, що фактично ним і було зроблено у апеляційній скарзі та інших письмових поясненнях по суті спору.
Колегія суддів вважає, що характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи, так як предметом розгляду у цій справі є позовні вимоги про стягнення заборгованості за теплову енергію, власні правові позиції сторін вони неодноразово виклали письмово, вказані позиції є чіткими та зрозумілими.
За таких обставин, колегія суддів не вбачає правових підстав для розгляду апеляційної скарги в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін та відмовляє у задоволення відповідного клопотання відповідача.
Також не підлягає задоволенню і клопотання відповідача про зупинення провадження у справі № 910/21860/21 до перегляду Верховним Судом постанови Північного апеляційного господарського суду від 21.11.2022 та отримання правового висновку у справі № 910/21848/21, так як 14.07.2023 Верховним Судом ухвалено постанову у вказаній справі № 910/21848/21.
Станом на 01.08.2023 інших відзивів, пояснень та клопотань до суду не надходило.
Враховуючи обставини, пов'язані зі запровадженням воєнного стану в Україні з 24.02.2022 Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, та його продовження Указами Президента України від 14.03.2022 № 133/2022, від 18.04.2022 № 259/2022 від 17.05.2022 № 341/2022, від 12.08.2022 № 573/2022, від 07.11.2022 № 757/2022, від 01.05.2023 № № 254/2023 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», справа розглядається у розумний строк.
Згідно із ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції не підлягає зміні або скасуванню, з наступних підстав.
Розпорядженням Київської міської державної адміністрації №1693 від 27.12.2017 «Про деякі питання припинення Угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27.09.2001, укладеної між Київською міською державною адміністрацією та Акціонерною енергопостачальною компанією «Київенерго», позивача визначено підприємством, за яким закріплено на праві господарського відання майно комунальної власності територіальної громади міста Києва, що повернуто з володіння та користування Публічного акціонерного товариства «Київенерго».
Розпорядженням Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №591 від 10.04.2018 КП «Київтеплоенерго» видано ліцензію на право провадження господарської діяльності з виробництва та постачання теплової енергії споживачам та з 1 травня 2018 року здійснює постачання теплової енергії.
Згідно з пунктом 2.2.1 Статуту позивача предметом діяльності підприємства є надання комунальних послуг з постачання теплової енергії, постачання гарячої води, постачання та розподілу електричної енергії.
Отже, з 01.05.2018 постачання теплової енергії та надання послуг з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води здійснює позивач.
11.10.2018 Публічне акціонерне товариство «Київенерго», як кредитор, та позивач, як новий кредитор, уклали договір про відступлення права вимоги (цесії) №601-18 (далі Договір відступлення), відповідно до умов якого кредитор відступає, а новий кредитор набуває право вимоги до юридичних осіб, фізичних осіб, фізичних осіб-підприємців (споживачі) щодо виконання ними грошових зобов'язань перед кредитором з оплати спожитої до 01.05.2018 теплової енергії (основний борг, в тому числі той, що є предметом судового розгляду та/або підтверджений судовим рішенням (судовими рішеннями) як такий, що підлягає стягненню із споживача (споживачів) на загальну суму 497 554 936,91 грн. станом на 01.08.2018 з урахуванням оплат, що отримані кредитором за період з 01.08.2018 до дати укладення цього договору та коригувань платежів.
Відповідно до п. 1.2 Договору відступлення перелік договорів (особових рахунків), споживачів та сум грошових зобов'язань (основний борг), право вимоги яких відступається за цим договором, зазначається в Додатку №1 до цього договору. Всі права вимоги переходять від кредитора до нового кредитора в момент підписання сторонами Додатку №1 до цього договору.
Згідно з п. 1.3 Договору відступлення, з укладенням цього договору кредитор відступає, а новий кредитор набуває права вимоги також будь-яких інших, передбачених договорами та чинним законодавством додаткових грошових зобов'язань (неустойка (штраф, пеня), 3% річних, інфляційні нарахування, судові витрати, витрати, пов'язані з отриманням боргу та примусовим стягненням та будь-які інші без виключень та обмежень), що нараховані кредитором та/або виникли до дати укладення цього договору та/або можуть бути нараховані та/або можуть виникнути після укладення цього договору у зв'язку з неналежним виконанням споживачем (споживачами) зобов'язань з оплати спожитої теплової енергії за договорами та споживачами, які зазначені у Додатку №1 до цього договору.
В рахунок оплати за відступлене право вимоги за цим договором на суму 497 554 936,91 грн. новий кредитор прийняв 497 554 936,91 грн. боргових зобов'язань кредитора перед публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», що становить частину суми боргового зобов'язання за мировою угодою, затвердженою ухвалою господарського суду міста Києва від 10.10.2018 у справі №910/7807/18 (п. 2.1 Договору відступлення).
Згідно пункту 3.4.2 Договору відступлення позивач має право на отримання замість кредитора від споживачів, визначених у додатку №1, сплати заборгованостей, право вимоги до яких відступлене за цим договором.
Відповідно до додатку №1 Договору відступлення позивач набув право вимоги до відповідача щодо заборгованості за спожиту до 01.05.2018 теплову енергію за особовим рахунком № 710064-0201 у розмірі 17 536,86 грн., що підтверджується довідками про стан розрахунків за спожиту теплоенергію до 01.05.2018.
Листом №1/5-710064-02011 від 08.04.2019 позивачем повідомлено відповідача про заміну кредитора у зобов'язанні, а також заявлено вимогу про сплату суми заборгованості в розмірі 17 536,86 грн.
Таким чином, позивач прийняв право вимоги з відповідача заборгованості за спожиту теплову енергію у розмірі 17 536,86 грн. та прийняв право вимоги до відповідача будь-яких інших, передбачених договорами та чинним законодавством додаткових грошових зобов'язань, у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань з оплати спожитої теплової енергії.
Також, 20.01.2021 позивач направив на адресу відповідача проект договору на постачання теплової енергії №710064-001 від 18.01.2021 листом з описом вкладень, що підтверджується копіями фіскального чеку, накладної та описом вкладень від вказаної дати за №0103275653300.
Додатком №8 вказаного проекту договору встановлено, що об'єктом теплопостачання є нежитлове приміщення, площею 95,6 кв.м., розташоване за адресою: місто Київ, вул.. Салютна 19.
Отже, за твердженням позивача, відповідач не вносив плату і за отриману до 01.05.2018 та у період з жовтня 2018 року по жовтень 2021 року теплову енергію, обов'язок з оплати якої виник у відповідача як у балансоутримувача вказаного приміщення.
Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив частково, що колегія суддів вважає вірним, з огляду на наступне.
Частиною 1 ст. 509 ЦК України встановлено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (ч. 2 ст. 11 ЦК України).
Згідно ч. 3 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Статтею 4 ЦК України встановлено, що:
- основу цивільного законодавства України становить Конституція України.
- основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.
- актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу
- цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність.
За змістом положень ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24.06.2004 № 1875-IV (далі Закон 1) житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.
Частиною 1 ст. 13 Закону 1 встановлено, що залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на:
1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем);
2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо);
3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо);
4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).
Відповідно до положень ч. 1 ст. 19 Закону 1 відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.
Частинами 2 та 3 ст. 19 Закону 1 встановлено, що учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є: власник, споживач, виконавець, виробник. Виробник послуг може бути їх виконавцем.
За змістом положень ст. 1 Закону 1:
- власник приміщення, будинку, споруди, житлового комплексу або комплексу будинків і споруд (далі - власник) - фізична або юридична особа, якій належить право володіння, користування та розпоряджання приміщенням, будинком, спорудою, житловим комплексом або комплексом будинків і споруд, зареєстроване у встановленому законом порядку;
- виконавець - суб'єкт господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальної послуги споживачу відповідно до умов договору;
- виробник - суб'єкт господарювання, який виробляє або створює житлово-комунальні послуги;
- споживач - фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу.
Виконавцем послуг з централізованого опалення та послуг з централізованого постачання гарячої води для об'єктів усіх форм власності є суб'єкт господарювання з постачання теплової енергії (теплопостачальна організація) (ч. 4 ст. 19 Закону 1).
За змістом положень ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 09.11.2017 № 2189-VIII (далі Закон 2) житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг.
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» до житлово-комунальних послуг належать: 1) житлова послуга - послуга з управління багатоквартирним будинком. 2) комунальні послуги - послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, поводження з побутовими відходами.
Учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг є: 1) споживачі (індивідуальні та колективні); 2) управитель; 3) виконавці комунальних послуг. Виконавцями послуг з постачання теплової енергії є теплопостачальна організація (ст.. 6 Закону 2).
Згідно з положеннями ст. 1 Закону 2:
- управитель багатоквартирного будинку (далі - управитель) - фізична особа - підприємець або юридична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, яка за договором із співвласниками забезпечує належне утримання та ремонт спільного майна багатоквартирного будинку і прибудинкової території та належні умови проживання і задоволення господарсько-побутових потреб;
- індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об'єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги;
- колективний споживач - юридична особа, що об'єднує споживачів у будівлі та в їхніх інтересах укладає договір про надання комунальної послуги;
- колективний договір про надання комунальних послуг (далі - колективний договір) - договір про надання комунальних послуг, який укладається з виконавцем комунальних послуг за рішенням співвласників (на умовах, визначених у рішенні співвласників (об'єднання співвласників багатоквартирного будинку) та є обов'язковим для виконання всіма співвласниками.
Отже Закон 2 ліквідував інститут «балансового утримання» багатоквартирного будинку та визначив учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг: 1) споживачів; 2) управителя; 3) виконавців комунальних послуг.
Колегія суддів зазначає про те, що спірних правовідносинах, тобто у правовідносинах з постачання теплової енергії до нежитлове приміщення загальною площею 95,6 кв.м., розташоване за адресою: місто Київ, вулиця Салютна, будинок 19 Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» є виконавцем комунальних послуг з постачання теплової енергії, а споживачем є особа, яка отримувала вказану послугу, тобто особа, якій належить право володіння, користування та розпорядження таким приміщенням.
Верховний Суд у постанові від 03.10.2022 у справі №910/5841/21 дійшов висновку, що на особу, у господарському віданні якої перебуває майно, покладені права та обов'язки власника такого майна, але обмежена можливість його розпоряджання. Суть спору у справі №910/5841/21 полягала в тому, чи повинна особа, якій передані у господарське відання квартири, сплачувати внески на утримання будинку.
При цьому, у спірних правовідносинах відповідач є не суб'єктом, який забезпечує утримання та експлуатацію будинку, користування спільним майном у такому будинку, а є суб'єктом, якому ймовірно на праві господарського відання були передані відокремлені нежитлові приміщення за адресою: м місто Київ, вулиця Салютна, будинок 10, а отже особою, яка має всі повноваження власника об'єкту нерухомого майна та несе обов'язок його належного утримання.
Тобто, для вирішення спору сторін по суті слід встановити чи було передано відповідачу у господарське відання спірне нежитлове приміщення загальною площею 95,6 кв.м., розташоване за адресою: місто Київ, вулиця Салютна, будинок 19, тобто чи є він індивідуальним споживачем в розумінні Закону 2.
Щодо вказаного колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 09.02.2011 №80 «Про закріплення майна за Комунальним підприємством «Керуюча дирекція», з урахуванням розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 30.12.2016 №801 «Про внесення змін до розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації №80 від 09.02.2011 «Про закріплення майна за Комунальним підприємством «Керуюча дирекція», КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» здійснює господарське відання житлового, нежитлового фонду Шевченківського району в місті Києві та обслуговування закріплених за ним житлових будинків.
Як вбачається з додатку до розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 30.12.2016 №801, за відповідачем під порядковим №907 закріплено на праві господарського відання жилий будинок за адресою: м. Київ, вул. Салютна, 19 під інвентарним номером №6596. Під цим же інвентарним номером вказано загальну площу приміщень, які передано відповідачу за зазначеною адресою, що становить 4 253,80 кв.м., зокрема і нежитлові приміщення загальною площею 347,20 кв.м.
Зі змісту наведеного розпорядження вбачається, що на баланс відповідачу переданий весь будинок за адресою Київ, вул. Салютна, 19, включно всі нежитлові приміщення в ньому загальною площею 347,20 кв. м, з чого слідує, що спірне приміщення, площа якого менша, а саме 95,6 кв.м. передано відповідачу.
Відповідачем надано у матеріали справи копію Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 223895801 згідно з яким власником нежитлових приміщень з № 1 по № 10 (група приміщень № 79), літ. «А», загальною площею 96,5 кв.м. по вул. Салютній 19 в м. Києві з 08.09.2020 є територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради.
Колегія суддів вважає, що вказаний витяг не спростовує викладених вище обставин, так як не містить відомостей про те, що вказані приміщення передані на праві господарського відання будь-якій іншій особі.
Обов'язок з доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).
Законом України №132-IX від 20.09.2019 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (набув чинності 17.10.2019), зокрема, внесено зміни до ГПК України та змінено назву статті 79 ГПК України з «Достатність доказів» на нову - «Вірогідність доказів» та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування «вірогідності доказів».
Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі «Бендерський проти України» («BENDERSKIY v. Ukraine»), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Дослідивши наявні у матеріалах справи докази з урахуванням приписів ст.ст. 76-79 ГПК України, колегія суддів зазначає про те, що, оскільки позивач просить стягнути вартість поставленої теплової енергії у менше за площею приміщення, ніж передано відповідачу, а відповідачем не було надано доказів того, що, після передання йому на праві господарського відання всіх нежитлових приміщень у жилому будинку за адресою: м. Київ, вул. Салютна, 19, частина з вказаних приміщень було передані інший особі, позивачем надано більш переконливі та вагомі докази на підтвердження того, що нежитлове приміщення площею 95,6 кв.м. входить в передані відповідачу площі нежитлових приміщень за спірною адресою.
Щодо посилань відповідача на те, що надання комунальних послуг з постачання теплової енергії здійснюється виключно на договірних умовах, колегія суддів зазначає про таке.
За змістом ч. 2 ст. 7 Закону 2 індивідуальний споживач, серед іншого, зобов'язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.
Частина 5 ст. 13 Закону 2 встановлює, що відмова споживача (іншої особи, яка відповідно до договору або закону укладає такий договір в інтересах споживача) від укладання договору з виконавцем комунальної послуги не звільняє його від обов'язку оплати фактично спожитої комунальної послуги, наданої таким виконавцем.
Обов'язок оплачувати щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію встановлений і ст. 19 Закону України «Про теплопостачання».
Споживачі зобов'язані оплачувати житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі. Вказана позиція є усталеною та викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №922/4239/16, Верховного Суду від 09.06.2021 у справі №303/7554/16-ц, від 21.08.2019 у справі №922/4239/16, 25.09.2019 у справі №522/401/15-ц та 10.12.2018 у справі №638/11034/15-ц, від 26.04.2018 у справі №904/6293/17.
Крім того, у постанові Верховного Суду від 29.11.2019 у справі №910/12034/18 зазначено, що факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі, проте необхідним є доведення факту надання та споживання таких послуг.
Відповідач зазначає про те, що наданими позивачем доказами не підтверджується обсяги поставленої теплової енергії, стягнення вартості якої є предметом цього позову.
Щодо вказаного слід зазначити наступне.
З матеріалів справи слідує та сторонами не заперечується, що будинок за адресою: м. Київ, вул. Салютна, 19 оснащений інженерною мережею з централізованого опалення, нежитлові приміщення у житловому будинку мають спільну інженерну мережу з централізованого опалення, а відтак у позивача відсутня технічна можливість не здійснювати постачання теплової енергії виключно у спірне приміщення.
Теплова енергія постачається безперервно (п.29 Правил користування тепловою енергією, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №1198 від 03.10.2007 (далі - Правила №1198)).
Постачання теплової енергії на індивідуальні теплові пункти споживачів для потреб опалення та приготування гарячої води здійснюється безперервно, з урахуванням перерв, визначених ст.16 цього Закону (ч. 4 ст. 21 Закону 2). Аналогічні положення містяться у п.3 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою КМУ №630 від 21.07.2005 (далі - Правила №630).
Згідно з п.36 Правил № 1198 теплопостачальна організація зобов'язується забезпечувати протягом обумовленого в договорі часу безперервне постачання теплової енергії (за винятком нормативно встановлених перерв), підтримувати параметри теплоносія, що подається з колекторів джерела теплової енергії, на вході в теплову мережу споживача теплової енергії відповідно до температурного графіка теплової мережі, не допускаючи відхилення параметрів, визначених договором.
Споживачі можуть відмовитися від отримання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води. Відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється у порядку, що затверджується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства. Самовільне відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води забороняється (пункти 24, 25 Правил № 630).
Матеріли справи не містять доказів відключення у спірний період від теплопостачання як будинку за адресою: м. Київ, вул. Салютна, 19, так і спірних нежитлових приміщень.
З матеріалів справи слідує, що:
- обсяг спожитої відповідачем теплової енергії в ГКал., а також щомісячне нарахування по особовому рахунку підтверджені обліковими картками споживача за його обліковим записом 710064-0201;
- постачання теплової енергії підтверджено, зокрема, актом прийняття теплового вузла обліку, актом про готовність вузла комерційного обліку споживача до роботи та актами перевірки стану вузла обліку, які підтверджують, що житловий будинок за адресою м. Київ, вул. Салютна, 19 обладнаний комерційним приладом обліку, який опломбований та готовий до роботи;
- надання послуг також підтверджено корінцями нарядів на включення та відключення об'єкту тепло споживання, відомостями обліку спожитої теплової енергії, що підтверджує обсяги споживання теплової енергії, обліковими картками (помісячно), що підтверджують порядок нарахування, враховуючи обсяг спожитої теплової енергії відповідачем (як частки опалювальної площі будівлі), кількість діб / годин роботи (споживання) та її вартість;
- нарахування плати за надані послуги теплопостачання здійснювалося на підставі відомостей споживання та діючих в період споживання тарифів. Фактично здійснювалося обслуговування всього житлового будинку в цілому, а щомісячне нарахування обсягу спожитої теплової енергії вираховувалося пропорційно опалювальній площі споживача (95,6 кв. м) за обліковим записом 710064-0201.
Питання прийняття облікових карток (табуляграм) як доказів у справах про стягнення заборгованості за договорами постачання (купівлі-продажу) теплової енергії у гарячій воді, у контексті їх оцінки судами, неодноразово вирішувалося у судовій практиці (постанови Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №910/6652/17, від 12.07.2018 у справі №910/6654/17, від 12.10.2018 у справі №910/30728/15 та від 03.09.2020 у справі №910/17662/19).
Колегія суддів зауважує на тому, що правовідносини між позивачем та відповідачем з приводу постачання теплової енергії у нежитлові приміщення, які перебувають у господарському віданні останнього були предметом розгляду у справі № 910/21848/21. Так, Верховним Судом у постанові від 14.07.2023 викладені правові висновки, які враховані колегією суддів при розгляді цієї справи № 910/4162/22.
Отже, надані позивачем докази у сукупності підтверджують як факт постачання теплової енергії до будинку, що знаходиться за спірною адресою, так і обов'язок відповідача оплатити теплову енергію.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК України.
Згідно ч. 3 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Статтею 4 ЦК України встановлено, що:
- основу цивільного законодавства України становить Конституція України.
- основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.
- актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу
- цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність.
За змістом ч. 2 ст. 7 Закону 2 індивідуальний споживач, серед іншого, зобов'язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.
Враховуючи те, що матеріалами справи підтверджено, що у спірний період (з з листопада 2018 року по грудень 2021 року) відповідач у розумінні Закону 2 був індивідуальним споживачем послуг з теплопостачання, які надавались у спірному приміщенні, а наданими позивачем доказами підтверджено факт надання протягом вказаного період послуг з постачання теплової енергії, та їх обсяги, відповідач повинен оплатити надані позивачем послуги.
Доказів оплати відповідачем вказаних послуг матеріали справи не містять, а відповідачем фактично не заперечується те, що такі послуги ним оплачені не були.
Згідно зі ст.ст. 525, 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства; Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.
Відповідно до ч.1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Як передбачено ч. 1 ст. 9 Закону 2 споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.
Відповідно до п. 18 Постанови № 630 розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць. Плата за послуги вноситься не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим, якщо договором не встановлено інший строк.
За таких обставин позовні вимоги про стягнення з відповідача основного боргу в сумі 65 914,07 грн. підлягають задоволенню, а рішення суду першої інстанції в частині задоволення вказаних вимог залишається без змін.
Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до п. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно зі ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання, настають наслідки, передбачені договором або законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Враховуючи, що матеріалами справи підтверджується факт несвоєчасного виконання відповідачем свого обов'язку щодо оплати поставленої у спірні періоди теплової енергії, позивач відповідно до положень ст. 625 ЦК України має право нарахувати на прострочені суми грошових зобов'язань інфляційні втрати та 3 % річних та звернутися за їх стягненням до суду.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, який встановивши, що позивачем були допущені помилки у розрахунках, так як позивачем не було враховано, що відповідач повинен був здійснювати оплату за спожиті послуги не пізніше 20 числа наступного за розрахунковим місяцем, тому останнім невірно визначено періоди нарахування інфляційних втрат та 3 % річних, здійснив перерахунок таких вимог за частково їх задовольнив за уточненим розрахунком суду в сумі 9 146,99 грн. та 4 147,87 грн. відповідно. Рішення суду першої інстанції в цій частині залишається без змін.
Також є вірними висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення поданої відповідачем заяви за про застосування строків позовної давності, оскільки приписами пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину, а закінчення строку позовної давності за вимогами про стягнення заборгованості, яка виникла за спірний період припало на період дії карантину, строк позовної давності відповідно до пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України продовжено, і він не є таким, що сплив і на момент винесення рішення.
Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне обґрунтоване рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.
Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу колегією суддів враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 ГПК України).
Відповідно до п. 5 ч. 4 ст. 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Щодо інших аргументів сторін колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням Господарського суду міста Києва від 06.02.2023 у справі № 910/21860/21, отже підстав для його скасування або зміни в межах доводів та вимог апеляційної скарги не вбачається.
Враховуючи вищевикладене та вимоги апеляційної скарги, апеляційна скарга Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» задоволенню не підлягає.
Відповідно до приписів ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору за звернення з цією апеляційною скаргою покладаються на апелянта.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 263, 269, 270, 273, 275, 276, 281-285 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» на рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2023 у справі № 910/21860/21 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2023 у справі № 910/21860/21 залишити без змін.
3. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на апелянта.
4. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/21860/21.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України.
Головуючий суддя М.Л. Яковлєв
Судді Є.Ю. Шаптала
С.А. Гончаров