Постанова
Іменем України
26 липня 2023 року
м. Київ
справа № 463/1204/19
провадження № 61-6059 св 23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Львівморепродукти»,
відповідачі: ОСОБА_1 , товариство з обмеженою відповідальністю «Оптимум Фактор»,
представник ОСОБА_1 - адвокат Максимишин Ірина Богданівна,
третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Барбуляк Христина Миколаївна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Львівморепродукти»
на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 09 грудня 2020 року у складі судді Нора Н. В. та постанову Львівського апеляційного суду
від 15 березня 2023 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П.,
Шандри М. М., Шеремети Н. О.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2019 року товариство з обмеженою відповідальністю «Львівморепродукти» (далі - ТОВ «Львівморепродукти») звернулося
до суду з позовом до ОСОБА_1 , товариства з обмеженою відповідальністю «Оптимум Фактор» (далі - ТОВ «Оптимум Фактор»), третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу
(далі - приватний нотаріус) Барбуляк Х. М., в якому просило суд:
- визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 25 квітня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Оптимум Фактор»;
- визнати недійсним договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 11 листопада 2011 року № 010/6.2.1.4.0/11577/1,
який укладено 25 квітня 2017 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Оптимум Фактор»;
- скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1
на нежитлові приміщення, загальною площею 297,5 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 21019778), яка здійснена 17 червня 2017 приватним нотаріусом Барбуляк Х. М. згідно з рішенням про державну реєстрацію прав
та їх обтяжень, індексний номер 35782436 від 21 червня 2017 року;
- скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1
на нежитлові приміщення за номерами: 36-40, 40-а, 41-50, загальною площею 494,1 кв. м, що знаходяться за адресою:
АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 21019573),
яка здійснена 17 червня 2017 року приватним нотаріусом Барбуляк Х. М. згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 35782254 від 21 червня 2017 року;
- скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1
на будівлі та споруди майнового комплексу, загальною площею
3 705,8 кв. м, що знаходяться за адресою:
АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 21019171),
яка здійснена 17 червня 2017 року приватним нотаріусом Барбуляк Х. М. згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 35781793 від 21 червня 2017 року.
В обґрунтування позовних вимог товариство зазначало, що 11 листопада 2011 року між публічним акціонерним товариством «Ерсте Банк» (далі -
ПАТ «Ерсте Банк»), після зміни назви - публічне акціонерне товариство «Фідокомбанк» (далі - ПАТ «Фідокомбанк»), яке було реорганізовано шляхом приєднання до публічного акціонерного товариства «Фідобанк» (далі - ПАТ «Фідобанк»), та ТОВ «Львівморепродукти» було укладено генеральну кредитну угоду № 010/6.2.2.4.0/11577 із подальшим укладенням в її рамках кредитних договорів від 11 листопада 2011 року:
№ 012/6.2.1.4.0/11578, № 011/6.2.1.4.0/11579, № 011/6.2.1.4.0/11580,
за якими кредитор відкрив позичальнику невідновлювальну кредитну лінію у загальній сумі, яка не може перевищувати 10 000 000,00 грн, зі строком користування кредитними коштами до 10 листопада 2016 року включно
і сплатою 16 % річних.
На забезпечення виконання кредитних зобов'язань у цей самий день
між ними укладено договір іпотеки № 010/6.2.1.4.0/11577/1, згідно з яким ТОВ «Львівморепродукти» як позичальник передало в іпотеку банку:
будівлі і споруди майнового комплексу, загальною площею 3 705,8 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ,
а також нежитлові приміщення, загальною площею 494,1 кв. м та 297,5 кв. м відповідно, розташовані за цією самою адресою.
У подальшому право вимоги за кредитним та іпотечним договорами неодноразово відступалося.
Останнім договором про відступлення права вимоги від 25 квітня 2017 року, укладеним між ОСОБА_1 та ТОВ «Оптимум Фактор», товариство відступило ОСОБА_1 право вимоги за кредитними договорами
від 11 листопада 2011 року: № 012/6.2.1.4.0/1578, № 011.6.2.1.4.0/11579, укладеними з товариством. У цей самий день між ОСОБА_1
та ТОВ «Оптимум Фактор» укладено договір про відступлення права вимоги за вищевказаним іпотечним договором. На підставі вказаного, ОСОБА_1 зобов'язався сплатити ТОВ «Оптимум Фактор» 17 000,00 грн. Заборгованість за кредитними договорами становила 5 652 392,32 грн, заставна вартість предмета іпотеки - 10 525 995,00 грн.
На підставі вказаних договорів 17 червня 2017 року приватний нотаріус Барбуляк Х. М. здійснила державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ОСОБА_1 .
Позивач уважав, що укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Оптимум Фактор» договір про відступлення права вимоги за кредитними договорами за своєю природою є договором факторингу, а не цесії, оскільки товариство (первісний кредитор) уступило ОСОБА_1 (новий кредитор) право вимоги за кредитними договорами, заборгованість за якими складала
5 652 392,32 грн, за плату у розмірі 17 000,00 грн, які новий кредитор зобов'язався сплатити первісному кредитору. Тобто фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника), що є основною ознакою договору факторингу. ТОВ «Оптимум Фактор» отримало фінансування у розмірі 17 000,00 грн, а ОСОБА_1 набув право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги, що передбачена договором про відступлення права вимоги.
Крім того, для надання фінансової послуги фактор повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ. ОСОБА_1 , як фізична особа, не може надавати фінансові послуги, тому він не може укладати договір факторингу.
Позивач указував, що з цих підстав оспорювані договори може бути визнано судом недійсними, а державна реєстрація права власності
на предмет іпотеки за ОСОБА_1 повинна бути скасованою.
З урахуванням наведеного, ТОВ «Львівморепродукти» просило суд позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 09 грудня 2020 року
у задоволенні позову ТОВ «Львівморепродукти» відмовлено.
Стягнуто з ТОВ «Львівморепродукти» на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати у розмірі 10 000,00 грн.
Суд першої інстанції надав оцінку оспорюваному договору про відступлення права вимоги щодо його предмета, мети укладення, ціни, суб'єктного складу, форми й зробив висновок про те, що дійсне волевиявлення його сторін було спрямовано на укладення договору цесії, а не факторингу. Метою укладення договору було лише відступлення права вимоги
і безпосередньо передання такого права, що характерно для договорів цесії. При цьому ОСОБА_1 уклав оспорюваний договір як фізична особа.
Указаного, на думку суду першої інстанції, достатньо для висновків
про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору
про відступлення права вимоги за кредитними договорами з мотивів його невідповідності вимогам закону.
Крім того, суд першої інстанції зазначив, що у даній справі позовна заява товариства - це дублікат постанови Великої Палати Верховного Суду
від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), у якій позивач лише змінив сторін та фактичні обставини справи. Звертаючись до суду з даним позовом, позивач не надав доказів
на підтвердження власних вимог, не вказав, яким чином його права,
як боржника, порушено внаслідок укладення відповідачами оспорюваних правочинів, а в силу вимог частини першої статті 516 ЦК України думка боржника в такому випадку взагалі не має правового значення.
Районний суд також урахував, що тривав судовий розгляд справи
№ 463/3577/17 за позовом ТОВ «Львівморепродукти» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус
Барбуляк Х. М., приватний нотаріус Юзва Н. Б., ТОВ «Фінанс Траст Груп»,
ТОВ «Оптимум Фактор», про скасування державної реєстрації права власності, визнання недійсними договорів іпотеки та договору
про відступлення права вимоги. У цій справі позивач оспорював державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ОСОБА_1
із тих підстав, що кредитні зобов'язання вважав припиненими. Звертаючись до суду з даним позовом, не зазначивши про те, які саме його права були порушені, позивач не переслідував мету захисту прав та законних інтересів, а переслідув мету ухилення від виконання кредитних зобов'язань,
які на час вирішення справи судом першої інстанції, не визнані такими,
що припинені.
Тому відсутні правові підстави для визнання недійсним договору
про відступлення права вимоги за кредитними договорами, і, як наслідок,
для визнання недійним договору про відступлення права вимоги
за іпотечним договором та скасування державної реєстрації права власності, які є похідними вимогами.
Із цих самих підстав суд першої інстанції не врахував правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20),
які не є релевантними до спірних правовідносин.
Районний суд застосував норми ЦК України, ГК України, врахував судову практику Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду щодо ефективного способу судового захисту, а також прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Вирішуючи питання про відшкодування ОСОБА_1 понесених ним витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції надав оцінку доказам, наданим на підтвердження таких витрат, застосував відповідні норми ЦПК України, Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», урахував судову практику Верховного Суду з указаного процесуального питання і зазначив про необхідність стягнення з позивача на користь ОСОБА_1 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Позивач не довів неспівмірність розміру цих витрат.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 15 березня 2023 року апеляційну скаргу ТОВ «Львівморепродукти» залишено без задоволення.
Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 09 грудня 2020 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що судом першої інстанції зроблено правильні висновки по суті вирішення спору, оскільки оспорюваний позивачем договір відступлення права вимоги не є договором факторингу, а є договором відступлення права вимоги (цесії). Позивач
не надав суду доказів на підтвердження та обґрунтування підстав позову,
не вказав, яким чином його права, як боржника у зобов'язанні, були порушені внаслідок відступлення права вимоги за оспорюваними договорами, укладеними між ТОВ «Оптимум Фактор» та ОСОБА_1 . Тобто даний позов позивачем пред'явлено з метою ухилення від виконання кредитних зобов'язань, які не визнані такими, що припинені.
Права та обов'язки ТОВ «Львівморепродукти» внаслідок переходу
до ОСОБА_1 прав вимоги за кредитними та іпотечним договорами
не змінилися, оспорювані договори не порушили інтереси боржника
за кредитними договорами. При цьому наявність згоди боржника на зміну кредитора/іптекодержателя у зобов'язаннях, що виникли між учасниками таких зобов'язань, не вимагалася.
Крім того, відсутність порушення оскаржуваними договорами законних прав та інтересів ТОВ «Львівморепродукти» підтверджується обставинами, встановленими судовими рішеннями у справі № 463/3577/17, у тому числі постановою Верховного Суду від 12 липня 2022 року (провадження
№ 61-725св22).
У даній справі договір про відступлення права вимоги за кредитними договорами не містить ознак договорів факторингу чи інших договорів
про надання фінансових послуг, а є договором відступлення права вимоги. При укладенні цього договору було дотримано вимоги цивільного законодавства, що характерні для такого виду договорів, тому відсутні правові підстави для визнання його недійсним, як і договору
про відступлення права вимоги за іпотечним договором, який має забезпечувальний, похідний характер відносно основного зобов'язання. Вимоги про скасування державної реєстрації права власності
за ОСОБА_1 також носять похідний характер від основної вимоги
й задоволенню не підлягають.
Суд апеляційної інстанції врахував положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідну судову практику Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду
та Верховного Суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у квітні 2023 року до Верховного Суду,
ТОВ «Львівморепродукти» просить скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
В обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на те, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, та належним чином
не дослідили зібрані у справі докази (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до Верховного Суду
Ухвалою Верховного Суду від 08 травня 2023 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано дану цивільну справу
із суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргута надано строк для подання відзиву
на касаційну скаргу.
У травні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 26 червня 2023 року справу призначено
до судового розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними
у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій
не врахували судову практику Верховного Суду у подібних справах і зробили безпідставні висновки по суті вирішення спору, оскільки товариство звернулося до суду з позовом у цій справі з метою реалізації свого права
на майно, як заінтересована особа, що передбачено нормами ЦК України
та судовою практикою Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.
Судами попередніх інстанцій не надано оцінку обставинам, встановленим судами у справі № 914/777/17 за позовом ТОВ «Львівморепродукти»
до ТОВ «Фінанс Траст Груп», ТОВ «Оптимум Фактор» про припинення договору іпотеки. При цьому ТОВ «Фінанс Траст Груп», як попередній кредитор, прийняло виконання зобов'язань боржника за кредитним договором, і, як наслідок, за договором іпотеки.
Право вимоги за цими договорами не могло бути передано іншим особам, зокрема фізичній особі, яка не має права здійснювати фінансові операції. Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах: від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), від 10 листопада 2020 року у справі
№ 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20) відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить нормам
ЦК України, оскільки для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт - кредитор-банк або інша фінансова установа. У цій частині посилається на відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду у справах про розмежування договорів факторингу та відступлення права вимоги, у тому числі
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року
у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), яку судами не враховано при вирішенні спору. Також посилається на відповідні постанови Верховного Суду у даній категорії справ.
Вважає, що оспорюваний договір про відступлення прав вимоги
за кредитними договорами є договором факторингу, а не цесії, в якому сторони визначили ціну договору - суму фінансування, до внесення якої новий кредитор не набуває прав за договором.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У червні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_1 - адвоката Максимишин І. Б., в якому вказується про те, що судові рішення судів попередніх інстанцій
є законними та обґрунтованими, їх слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Посилається на відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.
25 липня 2023 року ТОВ «Львівморепродукти» надіслало до Верховного Суду пояснення до відзиву ОСОБА_1 на касаційну скаргу. Оскільки такі пояснення не надіслані іншим учасникам судової справи, вони в силу статей 183, 395 ЦПК України залишаються без розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
11 листопада 2011 року між ПАТ «Ерсте Банк», після зміни назви -
ПАТ «Фідокомбанк», яке реорганізовано шляхом приєднання
до ПАТ «Фідобанк», та ТОВ «Львівморепродукти» укладено генеральну кредитну угоду № 010/6.2.2.4.0/11577 із подальшим укладенням в її рамках:
- кредитного договору від 11 листопада 2011 року № 012/6.2.1.4.0/11578
на суму 4 500 000,00 грн на строк до 10 листопада 2016 року зі сплатою
16 % річних (а. с. 25-36, т.1);
- кредитний договір від 11 листопада 2011 року № 011/6.2.1.4.0/11579
на суму 3 000 000,00 грн на строк до 09 листопада 2012 року та сплатою
16 % річних (а. с. 45-55, т. 1);
- кредитний договір від 11 листопада 2011 року № 011/6.2.1.4.0/11580, копію якого не додано до позовної заяви, проте вказане не має правового значення для вирішення справи.
Між сторонами неодноразово укладалися додаткові угоди до вказаних кредитних договорів (а. с. 56, 57, 58-59, 60-61, т.1).
На умовах генеральної кредитної угоди та укладених в її рамках кредитних договорів кредитор відкрив позичальнику невідновлювальну кредитну лінію на суму, яка не може перевищувати 10 000 000,00 грн, зі строком користування кредитними коштами до 10 листопада 2016 року включно
і сплатою 16 % річних.
На забезпечення виконання вказаних кредитних зобов'язань
ПАТ «Ерсте Банк» та ТОВ «Львівморепродукти» 11 листопада 2011 року було укладено договір іпотеки № 010/6.2.1.4.0/11577/1, предметом якого були будівлі та споруди майнового комплексу, загальною площею 3 705,8 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ,
нежитлові приміщення, загальною площею 494,1 кв. м та загальною площею 297,5 кв. м відповідно, що розташовані за цією самою адресою
(а. с. 62-74, т.1).
Між сторонами вказаного договору укладалися договори про внесення змін до іпотечного договору (а. с. 75-76, 77-78, т.1).
Діяльність ПАТ «Фідокомбанк» припинена. ПАТ «Фідобанк» знаходиться
у стані припинення.
Права вимоги за кредитними та іпотечним договорами неодноразово відступалися.
Останнім договором про відступлення права вимоги від 25 квітня 2017 року, укладеним між ТОВ «Оптимум Фактор» і ОСОБА_1 , товариство відступило ОСОБА_1 право вимоги за кредитними договорами
від 11 листопада 2011 року: № 012/6.2.1.4.0/1578 та № 011.6.2.1.4.0/11579 (а. с. 106-108, 130-132, т.1).
У цей самий день, 25 квітня 2017 року, між ТОВ «Оптимум Фактор»
і ОСОБА_1 було укладено договір про відступлення права вимоги
за іпотечним договором (а. с. 112, 133, т. 1).
У договорі про відступлення права вимоги за кредитними договорами визначено зобов'язання ОСОБА_1 сплатити на користь ТОВ «Оптимум Фактор» 17 000,00 грн як ціну за відступлене на його користь права вимоги, зафіксовано заборгованість за кредитними договорами, що існувала
у боржника на момент відступлення права вимоги, яка становила
5 652 392,32 грн.
Актом приймання-передачі документації та прав до договору
про відступлення права вимоги від 25 квітня 2017 року № 25/04/2017 підтверджується факт отримання ОСОБА_1 оригіналів документів, пов'язаних із відступленням йому права вимоги до боржника
(а. с. 109-110, т.1).
Зобов'язання сторін за оспорюваними договорами про відступлення права вимоги за кредитними та іпотечними договорами ОСОБА_1
та ТОВ «Оптимум Фактор» виконані.
На підставі вказаних договорів приватний нотаріус Барбуляк Х. М. здійснив державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ОСОБА_1 (а. с. 9-24, т. 1).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права
чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених
частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ТОВ «Львівморепродукти» задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої
або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права
і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,
що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання
про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права,
які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8частини першої статті 411,
частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного
у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно
до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода
на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства,
що регулює спірні відносини.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом
чи судом у визначених законом випадках.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512, статті 514 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора
у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).
Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України «Про банки
і банківську діяльність»,у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог
і прийом платежів.
Статтею 350 ГК України факторинг визначений як передання
чи зобов'язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов'язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони.
У статті 1077 ЦК України зазначено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти
в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу
до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року
№ 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231»
до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій
з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір,
з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі, права вимоги, яке виникне в майбутньому,
до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими
у розпорядження клієнта, у тому числі, шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.
Отже, положеннями статей 512, 1077 ЦК України проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.
З аналізу статей 512-518 ЦК України можна зробити такий висновок щодо суб'єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно
до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.
Разом з тим, із частини першої статті 1077 ЦК України, статті 350 ГК України
та частини п'ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб'єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 ЦК України),
фактора, яким може бути банк або інша банківська установа,
яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України) та боржник, тобто набувач послуг
чи товарів за первинним договором.
У статті 350 ГК України зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого
є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди
й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких
є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов'язаних із наданням фінансових послуг.
У частинах першій, другій статті 7 цього ж Закону зазначено, що юридична
особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися
до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.
У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.
Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним
до Державного реєстру фінансових установ.
Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. ЦК України передбачає лише перелік зобов'язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України).
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг
є фінансовою послугою.
Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.
При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно.
За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.
Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора
за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.
Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями
про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора
у зобов'язанні (частина третя статті 656 ЦК України).
Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту
за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата
за надану останнім фінансову послугу.
Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.
Згідно з частиною першою статті 1084 ЦК України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі
у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.
Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 ЦК України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги
та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.
Якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу.
Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови,
які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з'ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахуванням всієї сукупності його суттєвих ознак.
Зазначене узгоджується із правовими висновками, які викладено
у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 11 вересня 2018 року
у справі № 909/968/16 (провадження № 12-96гс18); від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18).
При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20) зазначила про відсутність підстав для відступу від вказаних вище правових висновків Великої Палати Верховного Суду.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 березня
2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) частково відступила від правових висновків Великої Палати Верховного Суду
від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) шляхом конкретизації висновку, вказавши, що відступлення права вимоги
за кредитними і забезпечувальними договорами є можливим не тільки
на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин
суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263
ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції врахував указаний правовий висновок
при вирішенні спору.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, виходив із того,
що оспорюваний позивачем договір відступлення права вимоги
не є договором факторингу, а є договором відступлення права вимоги (цесії). При цьому позивач не довів порушення своїх прав унаслідок укладення між відповідачами оспорюваних договорів.
У цій частині Верховний Суд ураховує, що відповідно до пункту 1
частини першої статті 512 ЦК України відступлення права вимоги (цесія) має наслідком заміну кредитора у зобов'язанні (первісного кредитора) іншою особою (новим кредитором). Відступлення права вимоги може здійснюватися на виконання різних зобов'язальних договорів. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни (постанова від 16 березня 2021 року у справі
№ 906/1174/18, провадження № 12-1гс21, пункт 57).
Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги про те,
що оспорюваний договір про відступлення права вимоги за кредитними договорами є договором факторингу, а не цесії, оскільки у ньому визначено ціну договору - суму фінансування, оскільки купівля права вимоги за іншою ціною, ніж вартість майна або сума грошових коштів, яку боржник
за вимогою має передати кредитору, не свідчить про укладення сторонами договору факторингу. Натомість обов'язковими ознаками договору факторингу є як надання фінансування фактором клієнту, так і повернення фінансування клієнтом фактору, причому з оплатою клієнтом цієї фінансової послуги. У спірних правовідносинах такі ознаки відсутні.
При цьому відступлення права вимоги не за «номінальною вартістю» вимоги не свідчить про те, що таке відступлення відбулося на підставі договору факторингу.
Указане узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 07 вересня 2022 року у справі
№ 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21).
Суди попередніх інстанцій надали вірну правову оцінку поданим сторонами доказам і доводам сторін, правильно встановили фактичні обставини спору.
Крім того, судами зроблено обґрунтовані висновки про те, що даний позов позивачем пред'явлено з метою ухилення від виконання кредитних зобов'язань, які не визнані такими, що припинені.
Вищевказане підтверджується обставинами, встановленими судовими рішеннями у справі № 463/3577/17 за позовом ТОВ «Львівморепродукти»
до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно та визнання правочинів недійсними, у тому числі постановою Верховного Суду від 12 липня
2022 року (провадження № 61-725св22), якою касаційну скаргу
ТОВ «Львівморепродукти» залишено без задоволення, а рішення Личаківського районного суду м. Львова від 16 лютого 2018 року
та постанову Львівського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року
про відмову у задоволенні вказаного позову залишено без змін.
У вищезазначеній справі судами встановлено, що основне зобов'язання, наявне між сторонами, не є припиненим.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиційні факти -це факти, встановлені рішенням чи вироком суду,
що набрали законної сили.
Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.
Суб'єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об'єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.
Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законої сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено
ці обставини.
Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто
ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, установленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини, які безпосередньо досліджувалися
і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Верховний Суд погоджується з оцінкою судів попередніх інстанцій обставин, установлених під час розгляду судами вищевказаної справи.
Судами попередніх інстанцій вірно зазначено про те, що у спірних правовідносинах відсутні правові підстави для визнання оспорюваних позивачем договорів недійсними.
Доводи касаційної скарги у відповідній частині відхиляються Верховним Судом, оскільки вони спростовуються матеріалами справи, встановленими судами обставинами й зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій по суті вирішення спору, що не може бути правовою підставою
для скасування судових рішень.
Крім того, у справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій фактично встановлено, що попередній кредитор (банк) ліквідовано.
Разом із цим, не з цієї правової підстави відмовлено у задоволенні позову товариства.
Суди правильно застосували норми матеріального права при вирішенні спору, а судова практика Верховного Суду щодо їх застосування є сталою
та сформованою, висновки судів першої та апеляційної інстанцій по суті вирішення спору цій практиці не суперечать, застосовані судами правові позиції є релевантними (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Із цих самих підстав Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги на неврахування судами відповідної судової практики Верховного Суду, зокрема у частині розмежування договорів відступлення права вимоги (цесії) та факторингу, а також щодо неможливості відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи.
Суди правильно вважали, що договір про відступлення права вимоги
за кредитними договорами не містить ознак договорів факторингу чи інших договорів про надання фінансових послуг, а при укладенні цього договору його сторонами дотримано вимоги цивільного законодавства,
що характерні для такого виду договорів.
У спірних правовідносинах відсутні правові підстави для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 25 квітня 2017 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «Оптимум Фактор», як і договору
про відступлення права вимоги за іпотечним договором, який має забезпечувальний, похідний характер відносно основного зобов'язання.
При цьому вимоги про скасування державної реєстрації права власності
за ОСОБА_1 також носять похідних характер від основної вимоги
й задоволенню не підлягають.
Колегія суддів уважає, що в силу положень частини третьої статті 89
ЦПК України суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір по суті, всебічно, повно та об'єктивно надали оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення
є мотивованими.
Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть
бути підставою для скасування судових рішень, оскільки вони
не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення
без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням наведеного, відсутні правові підстави для задоволення касаційної скарги товариства. Колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції
та постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.
Щодо розподілу судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416
ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення
та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення,
а оскаржувані судові рішення - без змін, розподіл судових витрат касаційним судом не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 410, 416, 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Львівморепродукти» залишити без задоволення.
Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 09 грудня 2020 року
та постанову Львівського апеляційного суду від 15 березня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець