Провадження № 22-ц/803/4653/23 Справа № 199/5772/22 Суддя у 1-й інстанції - Спаї В.В. Суддя у 2-й інстанції - Зайцева С. А.
20 липня 2023 року місто Дніпро Дніпропетровської області
Єдиний унікальний номер 199/5772/22
Номер провадження 22-ц/803/4653/23
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого: Зайцевої С.А.
суддів: Барильської А.П., Максюти Ж.І.
за участю секретаря: Паромової О.О.
учасники справи :
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпрі Дніпропетровської області з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 15 лютого 2023 року головуючого судді Спаї В.В. зі складанням повного тексту судового рішення 20 лютого 2023 року по цивільній справі про припинення права користування домоволодінням,-
У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом до ОСОБА_2 , мотивуючи вимоги тим,що місце проживання відповідача зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач є власником вказаного будинку,який складається з житлової кімнати 18,1 кв.м., допоміжних : веранди 3,6 кв.м.,кухні 15,4 кв.м.,санвузла 2,8 кв.м. Сторони є батьками малолітнього ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Шлюб із відповідачем розірвано на підставі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 27 жовтня 2022 року. Вкрай неприязні стосунки між сторонами тривали протягом останніх п'яти років,та зберігаються і по цей час,що негативно впливає на виховання сина та можливо стало результатом його хворобі : розлад рецептивного і експресивного мовлення. На цей час, хоча сторони і проживають в одному будинку,але не пов'язані спільним побутом та не мають взаємних прав та обов'язків. Усі витрати пов'язані з утриманням сина, утриманням будинку покладені виключно на позивача,весь дохід,що отримує відповідач вона витрачає виключно на свої потреби. В силу зазначених обставин відповідач добровільно переселилася в допоміжне приміщення кухню 15,4 кв.м. Після розлучення він неодноразово вказував ОСОБА_2 на те,що подальше спільне життя в одному будинку суперечить інтересам сина,а також їхнім інтересам,пропонував допомогу в пошуках і оплатою іншого для неї житла,але всякий раз отримував відмову.
Відповідач після укладення шлюбу з дозволу позивача заселилася в будинок та набула, таким чином, право користування чужим майном, після розірвання шлюбу у відповідача припинилася єдина обставина, яка була підставою для встановлення сервітуту, але відповідач до цього часу продовжує проживати у будинку та чинить перешкоди позивачу у користуванні майном. З колишньою дружиною не пов'язані спільним побутом та не мають взаємних прав та обов'язків,вкрай неприязні стосунки між ними зберігаються,що негативно впливає на виховання та на стан здоров'я сина ,та вважає,що таке становище є обставиною,яке має істотне значення для припинення сервітуту відповідно до вимог ст.406 ЦК України .
Просив припинити право користування ОСОБА_2 домоволодінням, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 15 лютого 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права користування домоволодінням - відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на неповне з'ясування обставин по справі, порушення норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів скарги, зокрема зазначено, що після розірвання шлюбу, відповідач спільним побутом з позивачем не пов'язана, тому її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника майна, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду викладеним у постанові від 16 січня 2019 року в справі № 243/7004/17-ц. В обґрунтування рішення суд посилається на норми ст. 150, 156 ЖК УРСР, що є чинним та надає обмежені можливості власнику у питанні виселення з належного йому майна. Вважає, що застарілі норми ЖК УРСР обмежують право приватної власності визначені нормами ЦК України, що узгоджується з висновками викладеними у постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18. Висновок суду першої інстанції про те, що визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням, фактично призведе до загрози існування та життя її та малолітнього сина, є помилковим, оскільки встановлені судом факти свідчать, що відповідач має житло, яке надано їй родичами, вона є працевлаштованою, крім того, рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 17 листопада 2022 року у справі № 199/2748/22 визначено місце проживання їх сина ОСОБА_1 разом із батьком за адресою його реєстрації, а тому в разі втрати права користування житловим приміщенням відповідачем, ні їй, ні їх сину, загрози життю не існуватиме. Також, зазначено, що домоволодіння має лише одну житлову кімнату 18,1 кв.м., в якій мешкають позивач та син, позивач з відповідачем вже не є подружжям та не проживають однією сім'єю, мають вкрай неприязні стосунки, тому подальше їх сумісне проживання в цьому будинку неможливе.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення без змін, як ухвалене з дотриманням всіх матеріальних та процесуальних норм законодавства, з повним дослідженням всіх обставин справи та наданням об'єктивної оцінки наявним доказам. Зокрема зазначено, що після розлучення, враховуючи відсутність у неї будь-якого іншого житла, місце проживання дитини судом визначено разом із батьком за місцем його реєстрації. З моменту розлучення позивач своєю поведінкою чинить їй перешкоди та намагається припинити її проживання в будинку, створив нестерпні умови її проживання в будинку за місцем її реєстрації, тому вона була вимушена шукати тимчасового притулку спочатку у родичів за адресою : АДРЕСА_2 , але враховуючи значну кількість членів їх родини, та з метою запобігання перешкоди їхньому сімейному життю, на сьогоднішній день тимчасово мешкає за адресою : АДРЕСА_3 ,та згідно договору оренди від 25 квітня 2023 року винаймає квартиру у знайомих, в будинку, який розташований поблизу місця реєстрації та проживання їх дитини. Позивачем не взято до уваги той факт, що відповідач не має іншого місця реєстрації ніж реєстрація у нинішньому домоволодінні, наявність родичів та тимчасове перебування в їх оселі не створює для останніх юридичного обов'язку здійснити реєстрацію її місця проживання в їхньому помешканні. Вважає,що позбавлення її права користування нерухомим майном позивача в подальшому призведе до її виселення та втрати контакту з її малолітньою дитиною, який має стійкий розлад здоров'я та потребує постійної уваги та догляду.
У судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги. ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, з підстав викладених у відзиві.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, дослідивши матеріали цивільної справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно з ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам закону судове рішення не відповідає.
Судом першої інстанції встановлено, що місце проживання відповідача за адресою: АДРЕСА_1 , з 26 травня 2009 року (а.с. 39). За вказаною адресою відповідач фактично не мешкає, винаймає кімнату поруч із вказаним будинком.
Домоволодіння АДРЕСА_1 належить позивачу на праві власності (а.с. 13-14).
Сторони у даній справі є колишнім подружжям, шлюб між якими був укладений 16 грудня 2011 року , розірваний на підставі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 27 жовтня 2021 року у справі № 199/4649/21.
Позивач фактично мешкає за адресою належного йому домоволодіння разом із сином ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Матір'ю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_2 (а.с. 59).
Дитина має порушення інтелектуального розвитку легкого ступеня, навчається за програмою розвитку дітей з розумовою відсталістю (а.с. 65, 68), навчається у дошкільному відділенні комунального закладу освіти «Спеціальна шкода «ШАНС» Дніпропетровської обласної ради» і не знаходиться на повному державному забезпечення (а.с. 66).
Місце проживання неповнолітньої дитини визначено разом із батьком рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 листопада 2022 року у цивільній справі № 199/2748/22 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа орган опіки та піклування Адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради, про встановлення місця проживання малолітньої дитини та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ,третя особа орган опіки та піклування Адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради, про встановлення місця проживання малолітньої дитини (а.с. 90-92).
ОСОБА_2 є інвалідом 3 групи безстроково, що підтверджується відповідною довідкою до акта огляду МСЕК (а.с. 49). ОСОБА_2 має захворювання на цукровий діабет 1 типу у важкій формі та ін., що підтверджується випискою з медичної карти стаціонарного хворого №12980 (а.с. 57-58). ОСОБА_2 працює, що підтверджується довідкою з місця роботи, трудовою книжкою, за місцем роботи характеризується позитивно (а.с. 51-54).
02 жовтня 2022 року ОСОБА_2 зверталася до поліції через висловлювання з боку ОСОБА_1 на її адресу нецензурною лайкою, та відносно ОСОБА_1 був виданий терміновий заборонний припис на 3 доби із забороною в будь-який спосіб контактувати з відповідачем (а.с. 86).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції ,посилаючись на ст.383 ЦК України ,ст.ст. 9,150,156 ЖК УРСР, виходив з того, що відповідач зареєстрована у спірному житловому будинку з 26 травня 2009 року та по теперішній час, як член сім'ї власника житла, іншого житла не має, є інвалідом 3 групи безстроково, є хворою на цукровий діабет та супутні хвороби, має сина, який потребує постійного стороннього догляду із виявленими порушеннями розвитку, який фактично мешкає за адресою спірного житла, реєстрація місця проживання відповідача проведена згідно з вимогами чинного законодавства, відповідач вимушено через поведінку позивача, який є кривдником та зазнав обмежень в результаті вчинення домашнього насилля, винаймає кімнату та мешкає поруч із спірним житлом, іншого житла не має, а тому задоволення вимог позивача призведе до порушення розумного балансу інтересів сторін та порушення прав відповідача, дійшов висновку, що втручання у право відповідача не є пропорційним у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції, визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням, фактично призведе до загрози її існування та життя, та існування та життя її малолітнього сина, тому підстави для задоволення позову відсутні.
Згідно п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення, відповідно до положень ч.1 ст.376 ЦПК України є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (ч.1 ст. 376 ЦПК України).
Судом апеляційної інстанції в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів встановлено наступні обставини та визначені відповідно до них правовідносини .
Позивач ОСОБА_1 з 08 вересня 2008 року є власником домоволодіння АДРЕСА_1 ,що складається з : Б-1-житловий будинок ,житлова площа 18,1 кв.м.,загальна площа 39,9 кв.м.,В-гараж,споруди № 9,11 (33/100 домоволодіння АДРЕСА_1 ) (а.с. 13-18).
З 26 травня 2009 року відповідач ОСОБА_2 зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 48).
Шлюб між сторонами зареєстрований 03 грудня 2011 року . ІНФОРМАЦІЯ_2 у сторін народився син ОСОБА_1 .
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 27 жовтня 2021 року по цивільній справі № 199/4649/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу ,позов задоволено та шлюб розірвано. Судом встановлено ,що шлюбні стосунки між сторонами остаточно припинені з 2019 року,спільного господарства не ведуть,не підтримують тісних стосунків,притаманних подружжю та сім'ї . Причиною припинення шлюбних відносин стала відсутність в родині взаєморозуміння,різні погляди на життя та побут подружжя,втрата почуття любові,зниження обопільної поваги один до одного,що негативно впливало на шлюбні відносини і виховання дитини,зробивши шлюб неможливим (а.с.21).
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 листопада 2022 року у цивільній справі № 199/2748/22 задоволено зустрічний позов ОСОБА_1 та визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 разом з батьком ОСОБА_1 (а.с.56).
Як вбачається з досліджених доказів та встановлених обставин у будинку АДРЕСА_1 тільки одна житлова кімната 18,1 кв.м.,яку займає позивач з дитиною. З моменту припинення шлюбних стосунків відповідач ОСОБА_2 займає допоміжну кімнату кухню 15,4 кв.м. Після розірвання шлюбу ,відповідач спільним побутом із позивачем не пов'язані, вкрай неприязнені стосунки зберігаються ,з 14 грудня 2022 року відповідач добровільно припинила користування будинком .
Вбачається,що спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжям, одному з яких позивачу ОСОБА_1 житловий будинок, належить на праві особистої приватої власності, а інший з подружжя ОСОБА_2 вселився до цього будинку як член сім'ї власника і продовжує користуватися ним і після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 та припинення сімейних відносин, що унеможливлює користування житлом його власником та малолітньою дитиною, яка залишилася проживати разом із батьком.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини ( далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Разом із тим суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивача, як власника житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У даному випадку спір виник між власником житлового будинку, який є одночасно і його користувачем, та користувачем цього будинку ОСОБА_2 з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з власником будинку.
Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.
Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.
Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.
Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.
Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири,будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення.
ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.
Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України.
У рішеннях Конституційного Суду України N 4-зп від 3 жовтня 1997 року у справі за конституційним зверненням фізичної особи щодо офіційного тлумачення частини п'ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) №18/183-97 та № 5-рп/2012 від 13 березня 2012 року у справі за конституційним зверненням громадянки щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) № 1-7/2012 зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього.Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки:
У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.
Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.
Зазначена норма не передбачає і самостійного характера права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.
Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов'язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім'ї власника.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.
Тобто, під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.
Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім'ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім'ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.
Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.
У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Встановлено, що ОСОБА_1 у позовній заяві посилався на те, що житловий будинок має одну житлову кімнату площею 18,1 кв.м. ,в якій проживає разом з малолітньою дитиною, а в допоміжному нежилому приміщенні в кухні площею 15,4 кв.м. проживає ОСОБА_2 ,з якою у позивача припинені шлюбні відносини.З колишньою дружиною не пов'язані спільним побутом,вкрай неприязні стосунки між ними зберігаються.За таких обставин відповідач змушена проживати у своїх родичів та винаймати житло. Ці обставини підтверджені і сторонами у судовому засіданні суду апеляційної інстанції.
Таким чином, у цій справі питання про визнання припиненим права користування житлом у контексті пропорційності застосування такого заходу ,суд апеляційної інстанції оцінює з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна, наявності чи відсутності іншого житла. Також,дотримання балансу між захистом права власності позивача , з яким після розірвання шлюбу залишився проживати спільний з відповідачем син, та захистом права відповідача як колишнього члена її сім'ї на користування будинком.
Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», пункт 60).
Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і такий перелік не є вичерпним.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Також перераховані конкретні способи захисту цивільних прав та інтересів.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Відповідно до вимог ст.2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст.4 ЦПК України ) .
Згідно зі ч.1 ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами або договором .
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ст.12 ЦПК України ).
Суд апеляційної інстанції врахував вимоги ОСОБА_1 про визнання припиненим права користування спірним будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції. Вважає, що припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні стосунки, ОСОБА_2 має житло,згідно договору оренди,спірний житловий будинок має одну житлову кімнату, в якій проживає позивач разом з сином , позивач з відповідачем вже не є подружжям та не проживають однією сім'єю,мають вкрай неприязні стосунки.
Разом із тим, встановивши, що права позивача порушені у контексті статті 8 Конвенції, необхідно зазначити, що порушено і його права, як власника житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивача, з яким після розірвання шлюбу залишився проживати син, тому відповідач як колишній член її сім'ї втратив право на користування будинком, оскільки він вже не є членом його сім'ї.
Таким чином, інтереси позивача, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім'ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном.
Як ЖК УРСР, так і ЦК України передбачено підстави визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.Ці підстави передбачені у статтях 71, 72 ЖК УРСР та статті 405 ЦК України.
Разом із тим припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім'ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов'язане із захистом права власності, відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
При перегляді справи за апеляційною скаргою апеляційний суд ,відповідно до положень частини четвертої статті 263 ЦПК України , враховує постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17,постанову Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц .
Отже, вирішуючи спір і звертаючи увагу на баланс інтересів сторін спору, суд апеляційної інстанції вважає, що позивачем доведено належними та допустимими доказами, що останній є власником будинку, відповідач колишня дружина не є членом його сім'ї ,сторони не пов'язані спільним побутом,добровільно припинила користування житлом,що за принципом пропорційності схиляє баланс інтересів на користь захисту права власності за ст.1 Першого Протоколу до Конвенції.
Доводи апеляційної скарги обгрунтовані та є цілком прийнятними. Аргументи відзиву на апеляційну скаргу в частині того, що позбавлення відповідача права користування нерухомим майном позивача в подальшому призведе до втрати контакту з малолітньою дитиною грунтується на припущеннях, та спростовується поясненнями самої ОСОБА_2 про те, що позивач не чинить перешкод у спілкуванні,прийнятті участі,догляді за дитиною,та вона 2-4 рази на тиждень з 11 год. до 17 год. проводить час з дитиною у будинку позивача .
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З урахуванням вищевикладеного ,суд апеляційної інстанції приходить до висновку ,що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи,тому вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити,рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалите нове рішення про задоволення позовних вимог.
Згідно з ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат за правилами ст.141 ЦПК України, з урахуванням задоволення апеляційної скарги та в результаті заявлених позовних вимог, апеляційний суд приходить до висновку про необхідність компенсувати позивачу за рахунок відповідача сплачений судовий збір при поданні позовної заяви в розмірі 992,40 грн (а.с.6) та при поданні апеляційної скарги в розмірі 1844,60 грн (а.с.108).
Керуючись ст.ст. 374,376,381,382 ЦПК України, апеляційний суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 15 лютого 2023 року - скасувати та ухвалити нове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права користування домоволодінням - задовольнити.
Припинити право користування ОСОБА_2 домоволодінням, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ІПН НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ІПН НОМЕР_2 , судові витрати по сплаті судового збору у суді першої інстанції у розмірі 992 (дев'ятсот дев'яносто дві) грн. 40 коп. та судові витрати по сплаті судового збору за перегляд справи в суді апеляційної інстанції у розмірі 1488 (одна тисяча чотириста вісімдесят вісім) грн. 60 коп.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.
Повний текст постанови складений 26 липня 2023 року.
Судді: