Дата документу 18.07.2023 Справа № 334/4879/22
Єдиний унікальний № 334/4879/22
Провадження №22-ц/807/1196/23
Головуючий в 1-й інста6нції - Телегуз С.М.
18 липня 2023 року місто Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого, судді-доповідачаКухаря С.В.,
суддів:Крилової О.В., Полякова О.З.,
секретарКамалова В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Адоєвцева Сергія Євгеновича на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 березня 2023 року, ухвалене у м. Запоріжжі (повний текст рішення складено 24 березня2023 року) у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики,-
У жовтні 2022 року до суду звернувся ОСОБА_2 з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики. Позов обґрунтований тим, що 01.10.2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики, відповідно умов якого ОСОБА_2 позичила ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 350000 грн. терміном повернення до жовтня 2019 року, тобто між сторонами було укладено договір позики, відповідно якого сторони погодили всі істотні умови договору, предмет, суму та строк дії договору. Факт отримання відповідачем грошових коштів підтверджується розпискою від 01.10.2019 року. Відповідач є фізично здоровою та має всі можливості повернути грошові кошти за договором позики, однак на день складання позовної заяви грошові кошти не повернула. Позивач вживала заходів досудового врегулювання спору, неодноразово телефонувала до відповідача з вимогами повернути грошові кошти, однак відповідач усні та письмові звернення ігнорує, грошові кошти відмовляється повертати. Позивачка у позові прохала стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 350000 грн., та стягнути з відповідача судові витрати у вигляді судового збору.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 березня 2023 року, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики - задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , рнокпп НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , рнокпп НОМЕР_2 , заборгованість за договором позики від 01.10.2019 року у розмірі 350000 грн. (триста п'ятдесят тисяч гривень 00 копійок).
Стягнуто з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , рнокпп НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , рнокпп НОМЕР_2 , судові витрати на сплату судового збору в сумі 3500 грн. (три тисячі п'ятсот гривень 00 копійок).
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Адоєвцева Сергія Євгеновича подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що розписка відповідачем не складалася, і позивачем у справі не доведено протилежного. Крім того, позивачем пропущено строк позовної давності.
Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Ємець А.Ю, зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з'ясовано їх правову природу та як наслідок винесено обґрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими. В зв'язку з наведеним, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 в с. Лукінка Комаричського району Брянської області народилася позивач - ОСОБА_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_2 , що підтверджується копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_3 від 02.03.1999 року.
ІНФОРМАЦІЯ_4 в м. Запоріжжя народилася відповідач - ОСОБА_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , рнокпп НОМЕР_1 , що підтверджується копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_4 від 26.03.1996 року.
01.10.2019 року між позивачем ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_1 укладено письмовий договір позики, що підтверджується копією розписки від 01.10.2019 року.
Відповідно умов договору позики від 01.10.2019 року ОСОБА_1 взяла в борг у ОСОБА_2 350000 грн. під 3% на місяць, зобов'язується повернути до жовтня 2019 року.
Станом на 27.10.2022 року (дата подачі позову через відділення ДП «Укрпошта») та на час розгляду справи відповідач борг не повернула.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов в повному обсязі, виходив з того, що договір позики від 01.10.2019 року укладено сторонами у відповідності зі ст.ст. 1046, 1047 ЦК України, в письмовій формі за волевиявленням обох сторін, кожна із сторін розуміла мету укладення договору, а тому він вважається укладеним з моменту написання відповідачем розписки від 01.10.2019 року, яка складена на підтвердження укладення договору позики та його умов і факту передачі грошової суми позичальнику. Наявність оригіналу боргової розписки у кредитора свідчить про те, що боргове зобов'язання відповідачем не виконане. Посилання відповідача на пропуск позивачем строків позовної давності є хибним, оскільки позовна заява подана до суду через відділення ДП «Укрпошта» 27.10.2022 року, тобто в межах трирічного строку позовної давності, з огляду на кінцеву дату повернення позики жовтень 2019 року.
З вказаними висновками суду першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду погоджується, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частина перша статті 510 ЦК України визначає, що сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
Відповідно до положень ч. ч. 1, 2 ст. 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
Статтею 530 ЦК України визначено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), відповідно до статті 610 ЦК України.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно виходив із того, що розписка надана позивачем містить у собі всі складові, які дають підстави вважати про укладення між сторонами саме договору позики. Розписка містить дані щодо отримання позичальником у борг коштів із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів. Факт знаходження розписки у кредитора, підтверджує невиконання відповідачем у справі своїх боргових зобов'язань.
У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч.2 ст. 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування.
Доводи апеляційної скарги з приводу того, що розписка відповідачем не складалась не підтверджені жодними доказами, а візуальний огляд розписки з відповідним порівнянням з іншими документами за відсутності експертного дослідження з цього приводу не є допустимим доказом. Крім того, з огляду на те, що вказані обставини як заперечення на позов вказані відповідачем, саме на нього покладається тягар їх доведення.
Що стосується доводів апеляційної скарги з приводу пропуску строку позовної давності, то суд апеляційної інстанції вважає, їх необґрунтованими і підтримує позицію суду першої інстанції з цього приводу.
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Керуючись ст.ст. 367, 374, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Адоєвцева Сергія Євгеновича залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 березня 2023 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.
Повна постанова складена 24 липня 2023 року.
Судді: С. В. Кухар
О.В. Крилова
О. З. Поляков