20 липня 2023 року
м. Чернівці
справа № 714/968/21
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Одинака О. О.
суддів Лисака І. Н., Половінкіної Н. Ю.
секретар Скулеба А. І.
позивач ОСОБА_1
відповідачі ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ), ОСОБА_4 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Автомото-сервіс», ОСОБА_5
апеляційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_6 , на рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 22 березня 2023 року
головуючий в суді першої інстанції суддя Єфтемій С. М.
Описова частина
Короткий зміст заяви
В жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом.
Позивачка просила:
- визнати недісним договір комісії № 7613/20/003599 від 26 лютого 2020 року, укладений між ОСОБА_3 , який діяв в інтересах ОСОБА_1 , та Товариством з обмеженою відповідальністю «Автомото-сервіс» (далі - ТзоВ «Автомото-сервіс»);
- витребувати у ОСОБА_7 з її незаконного володіння автомобіль марки «FORD TRANSIT CONNECT», номерний знак НОМЕР_1 , 2005 року випуску.
Позов мотивувала тим, що їй на праві власності належав спірний автомобіль марки «FORD TRANSIT CONNECT», номерний знак НОМЕР_1 , 2005 року випуску.
01 березня 2013 року позивачка відповідно до посвідченої нотаріально та зареєстрованої в реєстрі за № 191 довіреності уповноважила ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на продаж, зняння з обліку, передачу в оренду вказаного вище автомобіля.
Згодом, ОСОБА_1 стало відомо, що діючи на підставі вказаної довіреності, ОСОБА_3 26 лютого 2020 року уклав з ТзОВ «Автомото-сервіс» договір комісії № 7613/20/003599, а товариство у свою чергу згідно договору купівлі-продажу № 7613/20/003599 від 26 лютого 2020 року продало спірний автомобіль ОСОБА_4 .
В подальшому ОСОБА_4 продала спірний траспорний засіб ОСОБА_5 .
Враховуючи те, що ОСОБА_3 на час укладення договору комісії № 7613/20/003599 перебував за межами України, а отже підпис у договорі останньому не належить, позивачка просила визнати договір комісії недійсним та витребувати у ОСОБА_7 спірний автомобіль з її незаконного володіння.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Герцаївського районного суду Чернівецької області від 22 березня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд виходив з того, що, видаючи довіреність, позивачка в такий спосіб здійснила волевиявлення щодо відчуження майна, надавши довіреним особам, в тому числі і ОСОБА_3 право розпоряджатися її автомобілем, що включало в себе право його продажу на умовах та на розсуд довірених осіб.
Оскільки вказана довіреність недійсною не визнавалася і на час укладення договору комісії від 26 лютого 2020 року чинності не втратила, позивачка в особі ОСОБА_3 , уклавши договір комісії, у такий спосіб реалізувала своє право на відчуження належного їй на праві власності спірного автомобіля.
Способом захисту порушеного права позивачка в даній справі, з урахуванням обраного позивачем способу - витребування майна на підставі статті 388 ЦК України, є визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного транспортного засобу, укладеного між ТзОВ «Автомото-сервіс» та відповідачкою ОСОБА_4 .
Однак, позивачкою не було заявлено вимогу про визнання недійсним вказаного договору купівлі-продажу автомобіля.
Судом встановлено та сторонами не оспорюється той факт, що позивачка добровільно передала свій автомобіль у користування та володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Ураховуючи те, що спірний автомобіль вибув з володіння власника - позивачки ОСОБА_1 за її волею, що не спростовано відповідними доказами, то таке майно не підлягає витребуванню від добросовісного набувача на підставі віндикаційного позову.
Якщо власник неналежним чином поставився до вибору особи, якій він передав річ, він позбавляється права вимагати повернення речей від добросовісного набувача, але йому надається можливість вимагати відшкодування збитків від особи, яка не повернула річ. Власник майна ОСОБА_1 має право звернутися з відповідним позовом до особи, якій вона добровільно передала спірний транспортний засіб.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_6 , просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позов в повному обсязі.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи.
Оскільки спірний договір комісії позивачкою та відповідачем ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) не підписувався, позов ОСОБА_8 був заявлений саме з підстави визнання такого договору комісії недійним.
Отже суд безпідставно відмовив позивачці у задоволенні даної вимоги.
Оскільки на момент укладення договору комісії ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) був за межами України, він не міг підписати такий договір.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
Інший учасник справи відзив на апеляційну скаргу не подавав.
Мотивувальна частина
Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
Згідно з свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2 довідки Територіального сервісного центру №7341 Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Чернівецькій області № 31/24/11-Б642 від 02 вересня 2021 року, ОСОБА_1 належав на праві власності автомобіль марки «FORD TRANSIT CONNECT», номерний знак НОМЕР_1 , рік випуску - 2005, номер кузова НОМЕР_3 (а.с. 13, 17 т.1).
Відповідно до нотаріально посвідченої довіреності від 01 березня 2013 року зареєстрованої в реєстрі за № 191, ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (кожен з яких діє самостійно, незалежно один від одного) продавати за ціну та на умовах на власний розсуд, обміняти, зняти з обліку в установах Державтоінспекції, передати в оренду та позичку вищевказаний автомобіль. Довіреність видано строком на десять років з правом передоручення повноважень третім особам (а.с. 12 т.1).
26 лютого 2020 року між ТзОВ «Автомото-сервіс» (комісіонер) та ОСОБА_1 , в особі ОСОБА_3 (комітент) укладено договір комісії № 7613/20/003599, за умовами якого комісіонер зобов'язується за дорученням комітента за комісійну плату вчинити за рахунок комітента від свого імені один/або декілька правочинів щодо продажу транспортного засобу модель «FORD TRANSIT CONNECT» пасажирський - В, 2005 року випуску, колір сірий, кузов № НОМЕР_3 , свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_4 , зареєстрований за власником (комітентом за договором комісії) транспортного засобу 26 лютого 2020 року за ціною не нижче узгодженої сторонами, а саме 47 500 гривень (а.с.14 т.1).
26 лютого 2020 року ТзОВ «Автомото-Сервіс», який є комісіонером та діє на підставі укладеного з власником транспортного засобу договору комісії № 7613/20/003599 від 26 лютого 2020 року та ОСОБА_4 (покупець) уклали договір купівлі-продажу вказаного вище транспортного засобу (а.с. 15 т.1).
02 вересня 2020 року між ОСОБА_4 в особі ОСОБА_9 та ОСОБА_7 було укладено договір купівлі-продажу зазначеного автомобіля (а.с. 18 т.1).
29 вересня 2020 року між Першою регіональною товарною біржою (комісіонер) та ОСОБА_7 (комітент) укладено договір комісії № 011700, за умовами якого комісіонер зобов'язується за дорученням комітента за комісійну плату вчинити за рахунок комітента від свого імені один/або декілька правочинів щодо продажу транспортного засобу модель «FORD TRANSIT CONNECT», 2005 року випуску, колір сірий, кузов № НОМЕР_3 , свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_5 , зареєстрований за власником (комітентом за договором комісії) транспортного засобу 02 вересня 2020 року за ціною не нижче узгодженої сторонами, а саме 98 050 гривень (а.с.147-148 т.1).
29 вересня 2020 року Перша регіональна товарна біржа, яка є комісіонером та діє на підставі укладеного з власником транспортного засобу договору комісії № 011700 від 29 вересня 2020 року та ОСОБА_10 (покупець) уклали договір купівлі-продажу вказаного вище транспортного засобу № 6374/20/011700 (а.с. 149-150 т.1).
Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає зазначеним вимогам закону.
Щодо вимоги про визнання недійсним договору комісії
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , звертаючись до суду з вимогою про визнання недісним договору комісії № 7613/20/003599 від 26 лютого 2020 року, укладений між ОСОБА_3 , який діяв в інтересах позивачки, та ТзОВ «Автомото-сервіс», обгрунтовала це тим, що ОСОБА_3 на час вчинення такого правочину був за межами України, а отже не міг особисто його підписати, що свідчить про те, що він фактично не вчиняв дій щодо розпорядження спірним транспортним засобом.
За таких обставин ОСОБА_1 вважала, що спірний транспортний засіб вибув з її володіння поза її волею.
Однак така позовна вимога ОСОБА_1 є безпідставною, з огляду на таке.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.
Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (частина перша статті 658 ЦК України). Тож розпоряджатися майном, за загальним правилом, може тільки власник.
Серед винятків є вчинення правочину представником від імені власника товару.
Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства (частини перша, третя статті 237 ЦК України).
За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (стаття 1011 ЦК України).
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Якщо спір стосується правочину, укладеного самим власником (від його імені його представником), то його відносини з контрагентом мають договірний (зобов'язальний) характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли власник (його представник) та володілець майна не перебували у договірних (зобов'язальних) відносинах один з одним, власник майна може використовувати тільки речово-правові способи захисту.
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частиною першою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Отже, вказані норми цивільного права свідчать про те, що правочин може бути визнано недійсним, якщо волевиявлення учасника правочину не є вільним, не відповідає його внутрішній волі.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Тобто слід відрізняти правочин як вольову дію суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів, від письмового тексту правочину як форми вчинення правочину та способу зовнішнього прояву та фіксації волевиявлення особи.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), або уповноваженими на те особами (частини друга та четверта статті 207 ЦК України.
Підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений.
Наявність же сама по собі на письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов'язки поза таким волевиявленням.
Відсутність вольової дії учасника правочину щодо вчинення правочину (відсутність доказів такого волевиявлення за умови заперечення учасника правочину) не можна ототожнювати з випадком, коли волевиявлення учасника правочину існувало, але не відповідало ознакам, наведеним у частині третій статті 203 ЦК України: волевиявлення не було вільним чи не відповідало його внутрішній волі.
Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання правочину недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил статей 229-233 ЦК України про правочини, вчинені з дефектом волі - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
Тобто як у частині першій статті 215 ЦК України, так і в статтях 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване в належній формі (що підтверджується, зокрема, шляхом вчинення ним підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину. Тож внаслідок правочину учасники набувають права і обов'язки, що натомість не спричиняють для них правових наслідків.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли.
Законодавець за загальним правилом, викладеним у статті 218 ЦК України, не передбачає наслідків у вигляді недійсності правочину у разі недотримання вимог щодо письмової форми правочину, встановлюючи водночас коло доказів, якими одна із сторін може заперечувати факт вчинення правочину або окремих його частин (письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису, інші докази, крім свідчень свідків).
Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
Також позов не може містити вимогу, у якій йдеться про предмет спору, що відсутній (не існує); реституція ж як спосіб захисту, застосовується для повернення виконаного за правочином, а не в тому разі, коли жодного виконання не відбувалося (саме це і стверджується позивачем і достеменно встановлено судом).
У випадку заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.
Порушенням права у такому випадку є не саме по собі існування письмового тексту правочину, волевиявлення позивача щодо якого не було, а вчинення конкретних дій, які порушують право позивача (наприклад, зайняттям та використанням іншою особою приміщення позивача за відсутності встановлених для цього правових підстав).
Протилежне тлумачення означало б, що суд надає документу, підробку якого встановлено належним чином, статус дійсного, визнає настання відповідних правових наслідків за відсутності як волевиявлення, так і інших законних підстав для цього та покладає на особу нічим не обґрунтований обов'язок застосувати для уникнення настання правових наслідків за підробленим документом ті самі способи захисту, що й в умовах, коли правочин дійсно вчинено, а його правомірність презюмується.
Такі висновки викладені Верховним Судом в постановах від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц та від 10 липня 2023 року у справі № 175/3416/16-ц.
Отже, з урахуванням наведених вище норм права, у випадку заперечення позивачкою самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт має бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність такого правочину, як помилково вважала позивачка, а під час вирішення спору про захист права, яке позивачка вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення.
Отже, у даном випадку такий спосіб захисту, як визнання правочину недійсним, не є ефективним способом захисту прав та інтересів ОСОБА_1 .
Окрім того, як і ОСОБА_1 , оскаржуючи договір комісії, так і суд першої інстанції, який дійшов висновку про те, що належним способом захисту порушеного права позивачки в даній справі, з урахуванням обраного позивачем способу - витребування майна на підставі статті 388 ЦК України, є визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного транспортного засобу № 7613/20/003599 від 26 лютого 2020 року, укладеного між ТзОВ «Автомото-сервіс» та відповідачкою ОСОБА_4 , не врахували наступне.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18), зроблено висновок, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник із дотриманням норм статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Подібні за змістом висновки викладені в постановах Верховного Суду від 22 березня 2023 року в справі № 201/13098/16 та від 14 червня 2023 року у справі № 607/7354/21.
Власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними (постанова Верховного Суду від 23 грудня 2022 року у справі № 463/6249/16-ц).
Отже, у разі заявлення позивачем вимоги про витребування його майна з чужого незаконного володіння, оспорювання договорів та інших правочинів щодо спірного майна є неефективним способом захисту права власника.
Щодо вимоги про витребування у ОСОБА_7 з її незаконного володіння спірного транспортного засобу
Як вбачається зі змісту позовної заяви, ОСОБА_8 , обґрунтовуючи таку вимогу, посилалась на те, що оскільки спірний автомобіль вибув з її володіння поза її волею, такий транспортний засіб підлягає витребуванню від останнього його власника ОСОБА_5 , за якою було зареєстровано такий автомобіль.
За положеннями статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Разом з тим відповідно до положень статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно з статтею 388 цього кодексу майно не може бути витребуване в нього.
Згідно з положеннями статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця правова норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача є обмеженими й можливі за умови, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача (постанова Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц (провадження № 61-22378св19)).
Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що у позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають установити всі юридичні факти, визначені статями 387 та 388 ЦК, зокрема чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.
У разі встановлення, що відповідач є добросовісним набувачем, суд повинен установити, чи вибуло майно з володіння власника поза його волею, внаслідок злочинних дій.
Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Позивачкою ОСОБА_1 не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_5 є останнім набувачем спірного автомобіля та те, шо такий автомобіль перебуває у її володінні.
Окрім того в ході розгляду справи ОСОБА_5 надано пояснення про те, що нею 02 вересня 2020 року було придбано у ОСОБА_4 спірний автомобіль, який вона продала 29 вересня 2020 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_10 (а.с. 145 т.1).
Вказані обставини підтверджуються наявними в матеріалах справи копіями договору купівлі- продажу від 02 вересня 2020 року, договору комісії № 011700 та договору купівлі-продажу спірного транспортного засобу № 6374/20/011700 від 29 вересня 2020 року.
Отже, на момент звернення позивачкою 04 жовтня 2021 року із вказаним позовом до суду останнім набувачем та володільцем спірного автомобіля був ОСОБА_10 .
З урахуванням вищенаведених норм права, належним відповідачем за вимогою позивачки про витребування майна є останній його набувач ОСОБА_10 .
Однак ОСОБА_1 не було залучено вказану особу до участі у даній справі.
Cуд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбаченому цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини 1 та 3 статті 13 ЦПК України).
Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім'я (найменування) інших учасників справи, а також зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачених законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них (пункти 2 і 3 частини 2 статті 175 ЦПК України).
Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника (частина четверта статті 58 ЦПК України).
Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.
Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Після спливу строків, зазначених в частинах 1 та 2 цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.
Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.
Отже, наведеними нормами процесуального закону визначено, що вирішення питання щодо заміни належного відповідача, залучення до участі у справі співвідповідача здійснюється лише під час розгляду справи в суді першої інстанції до початку розгляду справи по суті.
Згідно зі статтею 175 ЦПК України позивач формулює позовні вимоги і зобов'язаний зазначити належний склад відповідачів у позові, а суд згідно вимог пункту 4 частини другої статті 197 ЦПК України - уточнити склад осіб, які беруть участь у справі.
За теоретичним визначенням «відповідач» - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами.
Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов'язаними за вимогою особами.
Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.
Отже, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
Тлумачення статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом.
Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно специфіки спірних правовідносин, суд відмовляє у задоволенні позову.
Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Разом з тим установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Встановивши, що позов пред'явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача.
Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язок суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад.
Тобто пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про витребування майна з підстави пред'явлення його до неналежного відповідача.
Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовим висновком, викладеним Верховним Судом в постановах від 31 березня 2021 року у справі № 463/4616/18, від 31 березня 2021 року у справі № 463/4616/18, від 15 лютого 2021 року у справі №761/22108/16-ц та від 24 березня 2021 року у справі 1316/364/12.
Суд першої інстанції помилково зробив висновок про необґрунтованість та недоведеність позову в цій частині, оскільки такі висновки мають бути зроблені у мотивувальній частині судового рішення за належного суб'єктного складу її учасників.
Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовим висновком, викладеним Верховним Судом в постанові від 27 січня 2021 року у справі № 291/1024/18-ц.
Як вбачається зі змісту апеляційної скарги, вона не містить доводів щодо неналежного суб'єктного складу учасників вказаної справи.
Однак оскільки апеляційним судом в ході судового розгляду було встановлено порушення судом першої інстанції норм процесуального права у вказаній частині, колегія суддів вважає за необхідне у відповідності до положень частини 4 статті 367 ЦПК України вийти за межі доводів апеляційної скарги.
Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові ОСОБА_1 , але помилився щодо мотивів такої відмови.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а його слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В решті рішення слід залишити без змін.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 376, 381, 382 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Змінити мотивувальну частину рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 22 березня 2023 року, виклавши її в редакції цієї постанови.
В решті рішення залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 21 липня 2023 року.
Головуючий Олександр ОДИНАК
Судді: Ігор ЛИСАК
Наталія ПОЛОВІНКІНА