21 червня 2023 року м. Дніпросправа № 280/1462/22
Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Білак С.В. (доповідач), суддів: Юрко І.В., Чабаненко С.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 12.01.2023 року (головуючий в першій інстанції Сацький Р.В.) в адміністративній справі №280/1462/22 за позовом ОСОБА_1 до Державної Україна в особі Запорізької обласної прокуратури про відшкодування шкоди завданої законом, визнаним неконституційним,-
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної Україна в особі Запорізької обласної прокуратури (далі - відповідач, прокуратура) в якому просив: стягнути з Держави Україна на користь ОСОБА_1 438 982,31 грн. майнової шкоди та 648 000,00 грн. моральної шкоди в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків Запорізької обласної прокуратури, а в разі відсутності відповідних при значень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду; стягнути з відповідача на користь позивача понесені ним судові витрати; Державній казначейській службі України здійснити виконання рішення суду.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 01 лютого 2022 року ухвалою позовну заяву залишено без руху із наданням десятиденного строку з дня отримання позивачем копії цієї ухвали. Визначено, що недоліки позовної заяви можуть бути усунені шляхом надання позивачем до суду в екземплярі для сторони та суду уточнену позовну заяву з виправленими недоліками, викладеними у мотивувальній частині даної ухвали.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 12.01.2023 року повернуто позовну заяву.
Позивач, не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, посилаючись на неправильне застосування судом норм процесуального права, просив ухвалу скасувати.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що фраза в тексті позовної заяви «Державній казначейській службі України здійснити виконання рішення суду», суд помилково розцінив як третю позовну вимогу. Вона не є позовною вимогою, а містить посилання на порядок виконання судового рішення, що не суперечить ч. 6 ст. 246 КАС України, а саме у разі необхідності у резолютивній частині також вказується про порядок і строк виконання рішення. Тому позивач не зазначає ДКСУ відповідачем у справі, оскільки вона не є учасником спірних відносин, а є лише органом виконання рішення суду
Велика палат Верховного Суду в постанові від 27.11.2019 р. у справі № 242/4741/16-ц, зробила висновок, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин,, як правило, в особі органу, якого позивач зазначає порушником своїх прав (п. 43 постанови). Залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган (п. 44 постанови).
Таким чином, позивач взагалі не адресує вимог ДКСУ, відповідна фраза не є позовної вимогою, а вказує на спосіб виконання судового рішення, у разі його задоволення.
Щодо назви вулиці, апелянт зазначає, що згідно відомостям з повна назва вулиці, за якою знаходиться відповідач є « ІНФОРМАЦІЯ_1 », тобто і'мя та прізвище особи, у позовній заяві заначено вулиця «Матросова». Відсутність імені в назві вулиці ніяким чином не впливає на правильність адреси і не перешкоджає здійсненню належного повідомлення відповідача. Отже, оцінка судом вказаного як недоліку позовної заяви є проявом правового пуризму
Щодо позивачем не додані докази його адміністративної процесуальної правосуб'єктності (копії паспорту, іпн). КАС України не встановлює таких вимог, не містить, а правоздатність та дієздатність встановлюється судом перед початком розгляду справи. Отже, вимога суду надати до позовної заяви копії паспорту, довідки про присвоєння РНОКПП є правовим пуризмом.
Також апелянт щодо інших обставин викладених судом в ухвалі про залишення позову без руху зазначає, що Верховний Суд давно розрізнив обґрунтування позовних вимог (тобто підстави) позову з їх правовою кваліфікацією (тобто зазначення норми права, що регулює спірні відносини). При цьому згідно принципу jura novit curia, суд, що розглядає справу, у разі неправильного визначення позивачем правової кваліфікації (тобто норми права) самостійно змінює таку кваліфікацію.
Зміст пункту 4 ухвали про залишення позову без руху свідчить, що претензії суду щодо змісту позовної заяви стосуються відсутності не фактичного обґрунтування позовних вимог (тобто не зазначення обставин справи), а неправильного зазначення їх правового регулювання (дійсно, позивач внаслідок описки зазначив ч. 3 ст. 152 КАС України, замість вірного “ч. З ст. 152 Конституції України"; саме цитування норми права позивачем зазначено вірним).
Зазначена описка не може вважатись недоліком позовної заяви, оскільки навіть якщо вважати її неправильною кваліфікацією спірних відносин, суд не позбавлений права, а згідно висновків ВП ВС навіть зобов'язаний самостійно виправити правову кваліфікацію.
Від відповідача надійшов відзив на скаргу в якому він просив залишити її без задоволення, а рішення суду без змін.
Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.
Залишаючи без руху позовну заяву, суд виходив з того, що позовна заява подана без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 КАС України.
Суд зазначив, що позивачем невірно обрано спосіб захисту, передбаченого ст. 5 КАС України. Також, з посиланням на п.2 ч.5 ст.160 КАС України зазначив, що позивач у позовній заяві невірно зазначено місцезнаходження відповідача (назва вулиці). Також, з посиланням на ст.43 КАС України зазначив, що позивачем не додані до позовної заяви докази його адміністративної процесуальної правосуб'єктності (копії паспорту, іпн). Також, з посиланням на п. 5 ч. 5 ст. 160 КАС України зазначив, що на аркуші №3 позовної заяви, позивач в обґрунтування матеріальної та моральної шкоди посилається на ч. 3 ст. 152 КАС України, яка регулює питання забезпечення позову.
Суд першої інстанції в обґрунтування ухвали про повернення позовної заяви зазначив, що позивач не усунув недоліки позовної заяви у встановлений судом строк.
Згідно ч. 3 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Згідно п. 1 ч. 4 ст. 169 Кодексу адміністративного судочинства України, позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.
Суд зазначає, що підстави для залишення позовної заяви без руху встановлені саме статтею 160 Кодексу адміністративного судочинства України, перелік яких є вичерпним.
Щодо неподання позивачем до суду належним чином засвідченої копій паспорта громадянина України та належним чином засвідченої копії РНОКПП, суд зазначає наступне.
Суд зазначає, що положення п.2 ч.5 ст.160 КАС України визначає вимогу щодо зазначення у позовній заяві, зокрема, реєстраційного номеру облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номеру і серію паспорту для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості відомі позивачу).
За частиною 4 та 5 статті 161 Кодексу адміністративного судочинства України, позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази - позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів). У разі необхідності до позовної заяви додаються клопотання та заяви позивача про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, участь у судовому засіданні щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження, звільнення (відстрочення, розстрочення, зменшення) від сплати судового збору, про призначення експертизи, витребування доказів, про забезпечення надання безоплатної правничої допомоги, якщо відповідний орган відмовив у її наданні, тощо.
Частиною 2 статті 46 КАС України передбачено, що позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб'єкти владних повноважень.
Згідно з частинами 1 та 3 статті 55 КАС України сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.
Приписами ч. 1 ст. 43 КАС України встановлено, що здатність мати процесуальні права та обов'язки в адміністративному судочинстві (адміністративна процесуальна правоздатність) визнається за громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами).
Частина 2 ст. 43 КАС України передбачає, що здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов'язки, у тому числі доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна дієздатність), належить фізичним особам, які досягли повноліття і не визнані судом недієздатними, а також фізичним особам до досягнення цього віку у спорах з приводу публічно-правових відносин, у яких вони відповідно до законодавства можуть самостійно брати участь.
Документи, що додаються до позовної заяви, визначені статтею 161 КАС України.
Перелік таких документів є вичерпним і положення вказаної статті не покладають на позивачів (фізичних осіб) обов'язку додавати до позовної заяви документи на підтвердження їх адміністративної процесуальної дієздатності (копії паспорту чи іншого документу, що посвідчує особу позивача).
Крім того за приписами частини 1 статті 202 КАС України головуючий у судовому засіданні встановлює особи тих, хто прибув у судове засідання, а також перевіряє повноваження посадових і службових осіб, їхніх представників.
Аналіз наведеної норми процесуального права дає можливість дійти висновку, що встановлення особи учасників справи на підставі законодавчо визначених документів (зокрема, паспорту громадянина), здійснюється судом безпосередньо у судовому засіданні, а не на стадії відкриття провадження у справі.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції помилково застосовано приписи ст. 43 КАС України внаслідок чого суд дійшов хибного висновку про необхідність підтвердження позивачем своєї адміністративної процесуальної дієздатності шляхом надання суду копії паспорту разом з позовною заявою.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 26 червня 2019 року по справі № 620/3536/18 у подібних правовідносинах, де зауважено, що в силу статей 167, 169 КАС України у разі виникнення у суду сумнівів щодо повноважень особи, що подає позовну заяву, суд першої інстанції не був позбавлений можливості залишити позов без руху та надати позивачу строк для надання відповідних доказів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2019 року по справі №826/5500/18 також вказала на те, що повернення заяв (скарг) за наявності процесуальної можливості пересвідчитись у наявності в особи повноважень на представництво під час розгляду справи (скарги) ставить під загрозу дотримання завдань адміністративного судочинства, закріплених у частині першій статті 2 КАС України, а також дотримання учасниками справи строків звернення до суду та оскарження судових рішень.
Якщо є сумніви щодо наявності у особи, що підписала заяву (скаргу) повноважень на вчинення таких дій, суд може запропонувати заявнику (скаржнику) надати додаткові документи на підтвердження таких повноважень.
За статтею 79 Кодексу адміністративного судочинства України, позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом із поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк. Учасник справи також повинен надати докази, які підтверджують, що він здійснив усі залежні від нього дії, спрямовані на отримання відповідного доказу.
Отже, зазначеними нормами визначено обов'язок викласти обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, з зазначенням доказів, що їх підтверджують, зазначити перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви, та надати наявні в нього докази. У разі неможливості подання разом із позовною заявою доказів, позивач письмово повідомляє про це суд з зазначенням причин неможливості їх подання.
Крім того, відповідно до частини 5 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.
За частиною 3 та 5 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом.
Суд не може витребувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
За частиною 4, 7 статті 80 Кодексу адміністративного судочинства України, суд може витребувати докази також до подання позову в порядку, встановленому статтями 114 - 117 цього Кодексу. Особи, які не мають можливості подати доказ, який витребовує суд, або не мають можливості подати такий доказ у встановлені строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів з дня вручення ухвали.
За частиною 1 статті 174 Кодексу адміністративного судочинства України, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 251 цього Кодексу.
Також, відповідно до п. 5, 7 ч.2 ст.180 Кодексу адміністративного судочинства України, у підготовчому засіданні суд: роз'яснює учасникам справи, які обставини входять до предмета доказування, які докази мають бути подані тим чи іншим учасником справи; з'ясовує, чи надали сторони докази, на які вони посилаються у позові і відзиві, а також докази, витребувані судом, чи причини їх неподання; пропонує учасникам справи надати суду додаткові докази або пояснення; вирішує питання про проведення огляду письмових, речових та електронних доказів за їх місцезнаходженням; вирішує питання про витребування додаткових доказів та визначає строки їх подання; вирішує питання про забезпечення доказів, якщо ці питання не були вирішені раніше;
Отже, суд може запропонувати надати докази або витребувати докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи. Питання витребування доказів суд вирішує при відкритті провадження в ухвалі так і після відкриття та підготовки до розгляду. З урахуванням положень ст. 180 КАС України, питання щодо подання позивачем доказів, на які вони посилаються у позові, вирішується судом після відкриття у підготовчому засіданні, за результатами чого суд може запропонувати їх надати або витребувати.
Тобто, неподання позивачем доказів на підтвердження його адміністративної процесуальної дієздатності в даному випадку, не може розглядатись як недолік позовної заяви і бути перешкодою для реалізації особою конституційного права доступу до правосуддя.
Щодо висновку суду першої інстанції на порушення позивачем п.2 ч.5 ст.160 КАС України в частині невірного зазначення позивачем місцезнаходження відповідача (назва вулиці), суд зазначає наступне.
Суд зазначає, що положення п.2 ч.5 ст.160 КАС України визначає вимогу щодо зазначення у позовній заяві, зокрема, місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи.
Згідно відомостей у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, місцезнаходження відповідача - «вулиця Олександра Матросова, 29А, Запоріжжя, Запорізька область».
Отже, повна назва вулиці, за якою знаходиться Запорізька обласна прокуратура - вул. Олександра Матросова.
З позовної заяви вбачається, що позивачем в позві місцезнаходження відповідача зазначено - «вул.Матросова, 29А, м.Запоріжжя».
Зміст норм КАС України дає підстави дійти висновку, що залишення позовної заяви без руху - це тимчасовий захід, який застосовується судом з метою усунення позивачем недоліків позовної заяви та дотримання порядку її подання. Недоліки можуть стосуватися як позовної заяви (змісту та форми), так і порядку подання. При цьому, оцінка позовної заяви та констатація недоліків у ній є суб'єктивною.
Водночас, беручи до уваги завдання суду забезпечити розгляд і вирішення справи в розумний строк, суд може не залишати позовну заяву без руху, якщо недоліки є неістотними, і можуть бути усунуті в процесі підготовки справи до судового розгляду.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду скарг заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. рішення у справах «Zubac v. Croatia», «Beles and Others v. the Czech Republic», №47273/99, пп. 50-51 та 69, та «Walchli v. France», №35787/03, п. 29).
При цьому, ЄСПЛ провів лінію між формалізмом та надмірним формалізмом. Так, формалізм є явищем позитивним та необхідним, оскільки забезпечує чітке дотримання судами процесу. Натомість надмірний формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду. Формалізм не є надмірним, якщо сприяє правовій визначеності та належному здійсненню правосуддя.
У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Kutic v. Croatia», заява №48778/99, пункт 25).
Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним». Для того щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права» (рішення у справах «Bellet v. France» та «Nunes Dias v. Portugal»).
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) може позбавити заявників права звертатися до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain»).
Колегія суддів зазначає, що при застосуванні процесуальних норм слід уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до нівелювання процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Колегія зазначає, що якщо особа наводить аргументи, які свідчать про помилковість висновків суду, з якими пов'язувалося залишення позовної заяви без руху, суд повинен зважати на них і у разі обґрунтованості цих заперечень, виходити з того, що недолік відсутній, а тому усувати його не потрібно.
Проаналізувавши підстави для залишення позовної заяви без руху, та як наслідок повернення, а також доводи позивача, колегія суддів вважає, що такі недоліки можуть бути усунуті в процесі підготовки справи до судового розгляду.
З огляду на зазначене, суд також вважає за потрібне зауважити, що протягом усього періоду дії воєнного стану, запровадженого на території України у зв'язку зі збройною агресією російської федерації, суворе застосування адміністративними судами процесуальних строків щодо звернення до суду з позовними заявами, апеляційними й касаційними скаргами, іншими процесуальними документами може мати ознаки невиправданого обмеження доступу до суду, гарантованого ст. 55, 124, 129 Конституції України, ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Отже, зазначення у позові повної назви вулиці, за якою знаходиться Запорізька обласна прокуратура, як вул. Матросова, не може вважтися недоліком апеляційної скарги в розумінні КАС України та є надмірним формалізмом, який може мати ознаки невиправданого обмеження доступу до суду.
Щодо висновків суду першої інстанції на порушення позивачем п. 5 ч. 5 ст. 160 КАС України, а саме те, що позивач посилається на аркуші №3 позовної заяви, позивач в обґрунтування матеріальної та моральної шкоди на ч. 3 ст. 152 КАС України, яка регулює питання забезпечення позову, суд зазначає наступне.
Суд зазначає, що положення п. 5 ч. 5 ст. 160 КАС України визначає вимогу щодо зазначення у позовній заяві виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Як встановлено судом апеляційної інстанції, у верхній частині аркушу №3 позовної заяви позивач дійсно в обґрунтування матеріальної та моральної шкоди зазначає ч. 3 ст. 152 КАС України , яка у свою чергу регулює питання забезпечення позову.
Проте, після слів «Згідно ч.3 ст. 152 КАС України» позивачем зазначено «Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.». Суд зазначає, що вказаний текст відповідає ч.3 ст. 152 Конституції України.
Також, позивач нижче по тексту позовної заяви в обґрунтування стягнення матеріальної та моральної шкоди, а саме «Нормативного обгрунтування» позовної заяви посилається на ч.3 ст. 152 Конституції України.
Зазначене у сукупності не може свідчити на порушення позивачем п. 5 ч. 5 ст. 160 КАС України, отже не може вважтися недоліком апеляційної скарги в розумінні КАС України та є надмірним формалізмом, який має ознаки невиправданого обмеження доступу до суду.
Щодо висновків суду першої інстанції на порушення позивачем п.9 ч.5 ст.160 КАС України, а саме позивачем невірно обрано спосіб захисту, передбаченого ст. 5 КАС України, суд зазначає наступне.
Суд зазначає, що положення п. 9 ч. 5 ст. 160 КАС України визначає вимогу щодо зазначення у позовній заяві у справах щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень - обґрунтування порушення оскаржуваними рішеннями, діями чи бездіяльністю прав, свобод, інтересів позивача.
Як встановлено судом апеляційної інстанції, зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач обґрунтовує порушення прав, свобод, інтересів позивача.
Згідно ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Стаття 56 Конституції України визначає право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частина 3 ст. 152 Конституції України визначає що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Велика Палата Верховного Суду в пунктах 30, 31, 45 і 46 постанови від 27 листопада 2019 у справі № 242/4741/16-ц зазначила, що тлумачення частини другої статті 30 ЦПК України (в редакції, чинній на момент пред'явлення позову) дозволяє зробити висновок, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяною органом державної влади, їх посадовою або службовою особою є держава як учасник цивільних відносин. При цьому держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяну шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки ДКСУ чи її територіальний орган не є тим суб'єктом який порушив права чи інтереси позивача.
Так, сам факт стягнення коштів із Державного бюджету України не може бути підставою для обов'язкового залучення до участі у справі відповідачем ДКСУ чи її територіального органу. У разі сприйняття подібного підходу до участі у справах про стягнення коштів, відшкодування шкоди завжди необхідно було б щоразу залучати суб'єкта, який здійснює управління рахунком, на якому розміщені грошові кошти відповідача.
Предметом позову у справі №242/4741/16-ц є стягнення моральної шкоди, завданої органом державної виконавчої служби.
Предметом позову у цій справі є стягнення шкоди, завданої обласною прокуратурою.
Отже, відсутність у складі відповідачів органу Державної казначейської служби України, не нівелює та не впливає на висновки судів по суті спору.
Зазначене у сукупності свідчити про помилковість висновків суду першої інстанції в частині невірного обрання позивачем спосіб захисту.
Судом першої інстанції належної оцінки зазначеним обставинам також не надано.
Таким чином, при зверненні до суду позивачем було дотримано вимоги 160, 161 КАС України, надано всі докази які позивач мав та наведено підстави неможливості подання доказів зазначених судом в ухвалі, що спростовує висновки суду першої інстанції.
Згідно статті 8 Конституції України, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі.
У справі v. France Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».
Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для повернення позовної заяви.
На підставі викладеного, суд дійшов висновку, що ухвала суду першої інстанції прийнята з порушенням норм процесуального права та неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, а отже підлягає скасуванню, з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Керуючись ст. 243, 250, 311, 315, 317, 321, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 12.01.2023 року в адміністративній справі №280/1462/22 - задовольнити.
Ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 12.01.2023 року в адміністративній справі №280/1462/22 - скасувати.
Справу направити до Запорізького окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду.
Повне судове рішення складено та підписано 21 червня 2023 року
Головуючий - суддя С.В. Білак
суддя І.В. Юрко
суддя С.В. Чабаненко