Номер провадження: 22-ц/813/3442/23
Справа № 521/5239/22
Головуючий у першій інстанції Громік Д.Д.
Доповідач Драгомерецький М. М.
13.07.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів колегії: Сегеди С.М., Дришлюка А.І.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
за участю: ОСОБА_1 та його адвоката Радіонова О.Л.,
представника КНП «Міська клінічна лікарня №1» ОМР - Умеренкова П.Є.,
переглянув у судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 23 червня 2022 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня №1» Одеської міської ради про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
14 квітня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня №1» Одеської міської ради, в якому просив суд поновити його на посаді лікаря хірурга хірургічного відділення Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня №1» Одеської міської ради з 14 березня 2022 року, а також стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу. В обґрунтування вимог позивач посилався на те, що він обіймав посаду лікара-хірурга у хірургічному відділенні КНП «Міська клінічна лікарня №1» Одеської міської ради згідно із наказом №61-к від 16.12.2019. Наприкінці грудня 2021 та початку 2022 року між ним та керівництвом КНП «Міська клінічна лікарня №1», в особі директора ОСОБА_2 , погіршились відносини, на позивача почали поступати образи та чинитися тиск, тобто директор фактично почав спонукати до складання ОСОБА_1 заяви про звільнення за власним бажанням. 11 березня 2022 року позивачу випадково потрапило повідомлення №3, за підписом голови первинної профспілкової організації КНП «МКЛ №1», відповідно до якого 15 березня 2022 року о 12.00 год. його викликали на засідання первинної профспілкової організації КНП «МКЛ №1» ОМР з розгляду подання адміністрації про попередню згоду на звільнення відповідно до пункту 3 статті 40 КЗпП України. У таких умовах, керівництвом було висунуто вимогу щодо складання власноруч заяви про звільнення за особистим бажанням або ж погрожували звільнити з посади за п. 3 ст. 40 КЗпП України. У такій ситуації, знаходячись під тиском керівництва, позивач 14 березня 2022 року вимушено склав заяву про звільнення за власним бажанням з посади лікаря-хірурга. 17 березня 2022 позивачем була складена заява про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням від 14 березня 2022 року. 18 березня 2022 року заява про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням, зареєстрована у канцелярії КНП «Міська клінічна лікарня №1» ОМР за №439. У цей день, позивачу видали копію наказу про звільнення від 14.03.2022 за №51-к та позивачу стало відомо, що його звільнили за власним бажанням, як особу пенсійного віку. Позивач зазначав, що у заяві про звільнення від 14 березня 2022 року, він особисто не наполягав на звільненні саме 14 березня 2022 року, не зазначав досягнення пенсійного віку як підставу для припинення трудового договору. Таким чином, вважав, що звільнення відбулось із порушенням вимог ст. 38 КЗпП України, оскільки він мав працювати щонайменше два тижні, у період чого мав можливість відкликати заяву про звільнення. Крім цього позивач наголошував, що остаточний розрахунок з ним проведено не було.
Представником відповідача було подано відзив, відповідно до якого він просить суд у задоволенні позову відмовити в повному обсязі, аргументуючи свою позицію тим, що звільнення ОСОБА_1 за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України здійснено обґрунтовано, з дотриманням вимог діючого законодавства, оскільки він, позивач надав письмову заяву про звільнення, написану ним власноручно, та із зазначенням конкретної дати звільнення, а тепер не надав суду жодного доказу того, що та заява від 14.03.2022 не відповідала його волевиявленню.
У судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали в повному обсязі, просили суд їх задовольнити з урахуванням викладених у позовній заяві обставин та заперечень на відзив.
Позивач ОСОБА_1 , крім того, пояснив суду, що наміру звільнятися у нього не було, однак більше року керівництво лікарні здійснювало на нього тиск, погрожувало звільненням за ч. 3 ст. 40 КЗпП України, яке мало б відбутися 15 березня 2022 року о 12.00 на засіданні первинної профспілкової організації КНП «МКЛ №1» ОМР з розгляду подання адміністрації про попередню згоду на його звільнення. З цих підстав, щоб уникнути звільнення за ч. 3 ст. 40 КЗпП України із подальшим зазначенням її у трудовій книжці, як підставу для розірвання трудового договору, оскільки такий запис у трудовій книжці може створити перешкоди у майбутньому працевлаштуванні за своєю спеціальністю, 14 березня 2022 року у відділі кадрів ним було написано заяву про звільнення його по особистому бажанню від обов'язків лікаря хірурга з 14 березня 2002 року, а керівництво лікарні у той же день - 14.03.2022, скориставшись ситуацією, видало наказ про звільнення його з роботи за власним бажанням, та в той же день 14.03.2022 вручили йому трудову книжку. Але усі розрахункові виплати позивачу одразу виплачені не були. Бажання звільнятись у нього фактично не було, бо він взагалі не мав наміру подавати заяву про звільнення з роботи, а посилання відповідачів, що підставою для звільнення у день подачі заяви про звільнення є пенсійний вік взагалі є необґрунтованими, оскільки він після досягнення пенсійного віку протягом дванадцяти років продовжував працювати за своєю спеціальністю.
Представник відповідача - Умеренков П.Є., у судовому засіданні позовні вимоги не визнав, обґрунтовуючи свою правову позицію у заявах по суті справи мотивами, викладеними у відзиві на позов, а саме, що заява про звільнення була подана добровільно, у ній було зазначено конкретну дату, з якої заявник бажав звільнення з роботи - з 14 березня 2022 року, і керівництво лікарні задовольнило його бажання, звільнивши заявника саме із тієї дати, як той і просив, зваживши на його прохання та фактично пішли йому на зустріч. Також зазначив, що ОСОБА_1 за час роботи допускав порушення трудової дисципліни, за що 22 грудня 2021 року притягувався до дисциплінарної відповідальності на підставі наказу №38-Адм. На даний час відповідач здійснює медичну діяльність, що фінансується Національною службою здоров'я України (НСЗУ). Від кількості та виду оформлених взаємодій з НСЗУ з обслуговування хворих залежить надходження коштів до КНП «МКЛ №1» ОМР. Тому вміння оформлення даних взаємодій із НСЗУ безпосередньо впливає на забезпеченість КНП «МКЛ №1» ОМР лікарськими засобами, медичним обладнанням та виплату заробітної плати. Зобов'язання щодо своєчасного та належним чином оформленого внесення медичної інформації до електронної системи охорони здоров'я (ЕСОЗ) відповідно до вимог НСЗУ міститься в посадових інструкціях лікарів, у тому числі ОСОБА_1 .. Після догани своє ставлення до роботи позивач не змінив, продовжив не виконувати свої посадові обов'язки у повному обсязі, що призводило до негативних наслідків діяльності лікарні. На підставі рапорту завідувача хірургічного відділення від 09.03.2022 про порушення трудової дисципліни з боку позивача. Внаслідок оцінки виробничої ефективності лікаря хірурга ОСОБА_1 було прийнято рішення щодо рекомендування притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності. З метою узгодження цього питання з профспілковим комітетом 09.03.2022 за №1220 йому було направлено подання про розірвання трудового договору з працівником та з проханням розглянути це питання протягом у п'ятнадцятиденний строк. Первинна профспілкова організація своїм листом від 17.03.2022 за №4 повідомила про те, що на засідання профспілкового комітету від 15 березня 2022 року ОСОБА_1 не прийшов, а у зв'язку із звільненням за ст. 38 КЗпП України, подання про розірвання трудового договору з працівником хірургічного відділення - лікарем хірургом ОСОБА_1 - залишено без розгляду. Питання звільнення ОСОБА_1 з ініціативи адміністрації лікарні на засіданні профкому 15 березня 2022 року не розглядалося, оскільки позивач 14 березня 2022 року написав заяву про звільнення його за власним бажанням з 14.03.2022 за статтею 38 КЗпП України. Враховуючи пенсійний вік ОСОБА_1 , отримання ним пенсії, дію військового стану, відповідач звільнив позивача за власним бажанням з поважних причин у строк, про який він просив, видавши наказ за №51-к від 14.03.2022. Цього ж дня позивач отримав на руки трудову книжку та власноручно розписався у книзі обліку руху трудових книжок і вкладишів до них на аркуші 42. Проте, вже 17 березня 2022 року позивач, після звільнення, заявив про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням. Відповідач своїм листом від 21.03.2022 за №1266 повідомив позивача про неможливість відкликання заяви після звільнення. Дане повідомлення було надіслано цінним листом за адресою позивача 21 березня 2022 року. Твердження позивача про те, що з ним не зроблено розрахунок при звільненні не відповідає дійсності, оскільки відповідач повністю розрахувався з позивачем і заборгованостей не має. Суми, що підлягали виплаті позивачу, було перераховано на його банківську картку, а сам позивач відвідував бухгалтерію відповідача та отримував необхідну інформацію. Представник відповідача також зазначив, що позивачу було відомо про підставу за якою його заяву про звільнення було задоволено у день її подачі до відділу кадрів, оскільки ним під особистий підпис було отримано трудову книжку 14 березня 2022 року у якій зазначено, що його звільнено за власним бажанням, як особу пенсійного віку за ст. 38 КЗпП України та така сама підстава міститься у наказі про звільнення №51-к від 14.03.2022.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 23 червня 2022 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня №1» Одеської міської ради про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та відзиві на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Частиною 1 статті 3 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього ( стаття 4 КЗпП України).
Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Статтею 36 КЗпП України визначено підстави припинення трудового договору, пунктом 4 якої передбачено, що підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39).
Відповідно до статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно трудової книжки, що видана на ім'я позивача ОСОБА_1 , він з 16 грудня 2019 року працював на посаді лікаря хірурга хірургічного відділення Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня №1» Одеської міської ради (а.с. 5).
Згідно заяви від 14 березня 2022 року позивач ОСОБА_1 просив директора Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня №1» Одеської міської ради ОСОБА_2 звільнити його, ОСОБА_1 із займаної посади з 14 березня 2022 року (а.с. 9, 55), в ході судового засідання позивач підтвердив, що заява підписана ним особисто.
Відповідно до тексту наказу директора Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня №1» Одеської міської ради Григор'єва Є.О. №51-К від 14 березня 2022 року, позивач ОСОБА_1 звільнений з займаної посади лікаря хірурга хірургічного відділення за власним бажанням відповідно статті 38 КЗпП України (а.с. 56).
Зазначена заява про звільнення від 14 березня 2022 року підписана особисто позивачем ОСОБА_1 .. Відомості, зазначені у заяві ніким зі сторін не спростовувалися, лише позивачем спростовувався мотив написання заяви - він стверджував, що це не було його вільним волевиявленням і наміром.
На підставі вищезазначеної заяви ОСОБА_1 , 14 березня 2022 року директором Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня №1» Одеської міської ради Григор'євим Є.О. було видано наказ №51-к про звільнення ОСОБА_1 з 14 березня 2022 року з займаної посади лікаря хірурга хірургічного відділення Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня №1» Одеської міської ради за власним бажанням відповідно статті 38 КЗпП України.
Наказ №51-к про звільнення ОСОБА_1 з 14 березня 2022 року з займаної посади лікаря хірурга хірургічного відділення Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня №1» Одеської міської ради позивачем не оскаржувався та не оскаржується.
Ці обставини зазначені у позовній заяві та позивачем не заперечувалися.
Однак, позивач ОСОБА_1 вважає, що написану власноруч ним заяву про звільнення не можна вважати заявою про звільнення саме за власним бажанням, оскільки вона була написана під тиском, крім того, на його, позивача, думку, звільнення з роботи за власним бажанням фактично в день подачі заяви є незаконним та таким, що порушує законне право його, позивача, відкликати заяву і продовжити трудові правовідносини. Однак належних, неспростовних і достатніх доказів на підтвердження цієї своєї думки, щодо здійснення на нього тиску з боку відповідача, позивач суду не надав.
Так, твердження позивача щодо написання заяви про звільнення під примусом підтвердив свідок ОСОБА_3 , який зазначив, що чув телефону розмову позивача та заступника директора лікарні, проте це спростовано поясненнями свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , що надані у судовому засіданні та не підкріплено іншими письмовими доказами (наприклад, звернення до правоохоронних органів) або відео- чи аудіо-фіксацією будь-якого правопорушення стосовно себе з боку керівництва Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня №1» Одеської міської ради, тому твердження позивача щодо написання і подання ним заяви на звільнення під примусом суд не може визнати фактом, який насправді мав місце і доведений належним чином належними і достатніми доказами, а тому не спростовує законність наказу №51-К від 14.03.2022, виданого підприємством відповідача на підставі вільного волевиявлення позивача.
Свідок ОСОБА_3 , лікар - хірург хірургічного відділення КНП «Міська клінічна лікарня №1» ОМР пояснив суду, що з 2021 року на позивача з боку керівництва почався здійснюватися тиск та спонукання до звільнення за власним бажанням. Так у грудні 2021 року під час спільного чергування з позивачем він був свідком телефонної розмови позивача з заступником директора КНП «Міська клінічна лікарня №1» ОМР під час якої останній кричав на позивача та погрожував звільненням по статті за дисциплінарні порушення. Свідком інших випадків тиску та погроз з боку керівництва на адресу позивача ОСОБА_3 не був.
Свідок ОСОБА_4 , медичний директор КНП «Міська клінічна лікарня №1» ОМР пояснив суду, що про мотиви та підстави звільнення позивача за ст. 38 КЗпП України йому не відомо. Відомо тільки те, що КНП «Міська клінічна лікарня №1» ОМР здійснює медичну діяльність, що фінансується Національною службою здоров'я України (НСЗУ). Від кількості та виду оформлених взаємодій з НСЗУ з обслуговування хворих залежить надходження коштів у КНП «МКЛ №1» ОМР. Вміння оформлення даних взаємодій із НСЗУ безпосередньо впливає на забезпеченість КНП «МКЛ №1» ОМР лікарськими засобами, медичним обладнанням та виплату заробітної плати, однак позивач ухилявся від звітування про надані медичні послуги через електронну систему охорони здоров'я (ЕСОЗ). Позивачу було запропоновано продемонструвати навички роботи з ЕСОЗ та було надано комп'ютерне робоче місце, однак позивач відмовився, про що 09 березня 2022 року було складено акт ефективності лікаря - хірурга ОСОБА_1 .
Свідок ОСОБА_5 пояснив суду, що займає посаду завідуючого хірургічним відділеням КНП «МКЛ №1» ОМР, у якому працював позивач ОСОБА_1 .. Свідок також повідомив, що позивач ухилявся та нехтував обов'язками щодо звітування про надані медичні послуги через електронну систему охорони здоров'я, на неодноразові попередження щодо зміни свого ставлення до своїх посадових обов'язків позивач не реагував, у зв'язку з чим відносно позивача складалися рапорта та навіть було оголошено догану. Свідок також зазначив, що про тиск та погрози з боку керівництва лікарні на адресу позивача йому не відомо, а всі вищевказані дії на його думку були об'єктивною реакцією на свідоме нехтування своїми посадовими обов'язками з боку позивача. Де та при яких обставинах позивачем було складено заяву про звільнення йому не відомо.
Свідок ОСОБА_6 пояснив суду, що займає посаду лікаря - статиста у КНП «МКЛ №1» ОМР. У його обов'язки крім іншого входить допомога персоналу лікарні із навчанням у користуванні в електронній системі охорони здоров'я для належної взаємодії з Національною службою охорони здоров'я (НСЗУ). Свідку відомо, що позивач не навчився належним чином оформлювати внесення медичної інформації до ЕСОЗ, що у подальшому столо підставою для складення акту ефективності лікаря - хірурга ОСОБА_1 . Свідок також повідомив, що позивач жодного разу не звертався до нього з питанням надання допомоги з проблемних питань користування ЕСОЗ. Про тиск та погрози з боку керівництва лікарні на адресу позивача йому не відомо.
Свідок ОСОБА_7 пояснила суду, що займає посаду заступника директора з кадрових питань КНП «МКЛ №1» ОМР. 14 березня 2022 року позивач прийшов до відділу кадрів та повідомив, що хоче написати заяву про звільнення за власним бажанням. Позивачу було надано зразок заяви. Зазначення дати, з якої позивач мав бажання бути звільненим, було його особистим рішенням, оскільки позивач мав намір саме у цей день отримати трудову книжку. На думку свідка це було пов'язано із засіданням первинної профспілкової організації КНП «МКЛ №1» ОМР з розгляду подання адміністрації про попередню згоду на його звільнення, яке було призначене на 15 березня 2022 року. Свідок також зазначила, що позивач був ознайомлений з наказом про звільнення, у якому текст та підстави звільнення були такі самі, як і у трудовій книжці, після того, як позивач отримав трудову книжку, він поставив підпис у журналі реєстрації та одразу покинув відділ кадрів і саме з цієї причини позивачу одразу ж не було вручено наказ про звільнення. Під час написання заяви про звільнення на позивача жодного тиску або погроз ні від кого не надходило, а навпаки йому пішли на зустріч та задовольнили його заяву тією датою, про яку він просив, з урахуванням його пенсійного віку. Позивач про це все був обізнаний та жодним чином не заперечував щодо зазначення підстави звільнення у день написання заяви.
З наданих суду доказів вбачається, що ОСОБА_1 було власноруч написано заяву на ім'я роботодавця - керівника підприємства, в якому він працював, при цьому працівник (заявник) сам визначив і зазначив у заяві дату звільнення. Водночас роботодавець, в особі керівника підприємства, підписав цю заяву, погодившись з зазначеною у заяві датою, що не суперечить вимогам чинного законодавства.
Стосовно примушування позивача ОСОБА_1 з боку будь-яких осіб щодо написання заяви на звільнення будь-яким чином (реальними способами - фізичним, шантажем, погрозами, тощо) суду доказів не надано. Сам позивач ОСОБА_1 в ході судового засідання на запитання суду відповів, що написавши заяву про звільнення за власним бажанням він хотів уникнути звільнення за ч. 3 ст. 40 КЗпП України, оскільки такий запис у трудовій книжці може ускладнити подальше працевлаштування.
Крім того, статтею 38 КЗпП також визначено, що в разі, «якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору».
Тобто, згідно чинного законодавства, розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно - це його власне право, яким він наділений Законом.
З наданих суду доказів вбачається, що позивач скористався цим своїм правом виразити свою волю на звільнення шляхом написання та подання заяви з зазначенням в ній дати, з якої бажав звільнитися з роботи, та потім, як стверджував у суді, пожалкував про це.
Отже, закон зобов'язує роботодавця провадити звільнення працівника у строк, якщо працівник про це просить і зазначає його у заві про звільнення, тобто мова йде про скорочення двотижневого строку.
Таким чином, підписавши заяву про звільнення, позивач фактично висловив своє волевиявлення на розірвання трудового договору у визначений ним строк до закінчення строку попередження та цей строк було узгоджено сторонами за трудовим договором, тому розірвання КНП «Міська клінічна лікарня №1» Одеської міської ради трудового договору до спливу двотижневого строку є законним.
Відповідний правовий висновок містить постанова Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04.11.2020 по справі №753/1181/18, де зазначено, що роботодавець, при звільненні за ст. 38 КЗпП може звільнити працівника з займаної посади на його прохання раніше двотижневого строку, без зазначення причин, але з зазначенням дати звільнення.
Верховний Суд вказав на те, що за змістом ст. 38 КЗпП сторони трудового договору вправі домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку. За наявності домовленості, працівника можна звільнити навіть у день подачі заяви про звільнення.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов безсумнівного висновку, що доводи позивача про те, що його заява про звільнення з роботи не відповідає його вільному власному волевиявленню, є безпідставними та необґрунтованими.
Так, волевиявлення - це засіб, яким особа має намір досягти певних юридичних результатів і пов'язується з вчиненням фактичних дій (у даному випадку написання заяви). Дія - це зовнішнє вираження волі і свідомості людей (у даному випадку - подання заяви, тобто, власноручне звернення до виконання волі заявника роботодавцем).
Як вбачається зі змісту поданої позивачем заяви про звільнення він особисто та власноруч вчинив дію, а саме, підписав 14 березня 2022 року заяву про звільнення з зазначенням дати, з якої бажав припинити роботу, чим заявив про своє особисте волевиявлення.
Проте, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 не надав жодних доказів того, що написана ним заява від 14 березня 2022 року не відповідала його волевиявленню станом на момент її написання та надання роботодавцю.
З урахуванням викладеного вище, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач ОСОБА_1 не зазначив конкретних підстав обґрунтованості позову, не надав суду переконливих належних і достатніх доказів в обґрунтування підстав своїх позовних вимог, та не довів порушення свого права на працю відповідачем - КНП «Міська клінічна лікарня №1» Одеської міської ради. Натомість відповідачем надано достатньо доказів, які у своїй сукупності доводять правомірність звільнення позивача за власним бажанням і з тієї дати, що зазначена у заяві про звільнення. Отже, судом були досліджені усі фактичні дані, які мають значення для вирішення даної справи, проте з наданих суду відомостей та доказів не вбачається, що мали місце обставини (факти), якими обґрунтовані позовні вимоги, оскільки ці вимоги не підкріплені достатніми доказами, а тому підстав для їх задоволення не вбачається.
Посилання позивача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом першої інстанції безпідставно не було враховано, що його звільнили з роботи за ст. 38 КЗпП України за власним бажанням позивача без законних підстав, не приймаються до уваги, за таких підстав.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.
Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належним обґрунтованість підстав позову, саме, те, що він був звільнений з роботи за ст. 38 КЗпП України за власним бажанням без законних підстав та повинен був поновленний на попередньої роботі із стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Й, навпаки, відповідачем надано суду достатні та безспірні докази, які спростовують підстави позову та підтверджують, що позивача обґрунтовано було звільнено з роботи за ст. 38 КЗпП України за власним бажанням у визначену працівником дату.
Так, розглядаючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 04 листопада 2020 року у справі №753/1181/18 (провадження №61-21740св19) зробив наступний правовий висновок: «За змістом статті 38 КЗпП України сторони трудового договору вправі домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку. За наявності домовленості працівника можна звільнити навіть у день подачі заяви про звільнення.
Таким чином, слід дійти висновку про те, що роботодавець, при звільненні за статтею 38 КЗпП України, вправі звільнити працівника з займаної посади на його прохання раніше двотижневого строку, без зазначення причин, але з зазначенням дати звільнення.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають значення для правильного її вирішення, та доказів наданих сторонами, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що відсутні підстави для задоволення позову ОСОБА_1 про поновлення його на роботі, оскільки звільнення ОСОБА_1 було здійснено за ініціативою працівника з проханням звільнити його у визначену ним дату, а тому право на відкликання своєї заяви про звільнення у позивача було лише до моменту звільнення».
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»).
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції з достовірністю та об'єктивністю встановлено, що у даному випадку відсутні підстави для задоволення позову ОСОБА_1 про поновлення його на роботі, оскільки звільнення його з посади було здійснено за ініціативою працівника з проханням звільнити його у визначену ним дату, а тому право на відкликання своєї заяви про звільнення у позивача було лише до моменту звільнення.
Позивач ОСОБА_1 має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачем, у даному випадку в судовому засіданні встановлено, що відповідач був звільнений з роботи у відповідності до вимог закону, тобто без порушення його трудових прав. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його права не підлягають судовому захисту.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно з'ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позовних вимог.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову в повному обсязі немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 23 червня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 20 липня 2023 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
А.І. Дришлюк
С.М. Сегеда