Справа № 522/14227/21
Провадження 2/522/2756/23
05 липня 2023 року м. Одеса
Приморський районний суд м. Одеси, у складі:
головуючого - судді Науменко А.В.,
за участю секретаря судового засідання - Звонецької І.М.,
розглянувши у загальному позовному порядку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Департамент комунальної власності Одеської міської ради ОМР, Комунальне підприємство «Житлово-комунальний сервіс « Порто-Франківський», про визнання правочинів недійсними, скасування рішення державнового реєстратора про державну реєстрацію,-
26 липня 2021 ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, про скасування рішення про внесення змін до запису Держаного реєстру речових прав на нерухоме майно №37604399 від 17.10.2017 року, прийняте державним реєстратором Комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» Щеплоцькою Христиною Богданівною; визнати недійсним договір дарування укладений 16.11.2017 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , посвідчений державним нотаріусом Третьої Одеської державної нотаріальної контори Савицькою Оленою Юліанівною зареєстрований в реєстрі за №2-1403; скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №38163186 від 16.11.2017 прийняте державним нотаріусом Третьої Одеської державної нотаріальної контори Савицькою Оленою Юліанівною; визнати недійсним договір дарування укладений 02.08.2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Шепелюк Рітою Юріївною зареєстрований в реєстрі за №946; скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №42351024 від 02.08.2018 прийняте приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Шепелюк Рітою Юріївною; визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 11.10.2018 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_5 посвідчений приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Борисовою Ніною Вадимівною зареєстрований в реєстрі за №779; скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №43471593 від 11.10.2018 прийняте приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Борисовою Ніною Вадимівною.
02.08.2021 - позовна заява залишена без руху. Встановлено було позивачу десятиденний строк з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху, для усунення недоліків. Оскільки позивачем не зазначена ціна позову та не сплачена сума судового збору за подання позовної заяви, яка складається із кількох вимог, то необхідно сплатити судовий збір, не зазначено щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви. Позивачем не посвідчені копії доказів, які додані не посвідчені належним чином. Також не зазначено щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви.
21.09.2021 - адвокат Позивача звернувся до суду із заявою про усунення недоліків, у якій зазначила, що вимоги позивача носять виключно немайновий характер, а тому вказує, що судовий збір сплачений у відповідності до Закону України «Про судовий збір» як за вимоги немайнового характеру. Вказує, що ним заявлена одна основна вимога немайнового характеру - скасування рішення державного реєстратора про внесення змін до запису Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також шість похідних вимог також немайнового характеру: три вимоги про визнання правочинів недійсними та три вимоги про скасування державної реєстрації прав власності. Акцентує увагу, що позивачем не заявляються вимог ані про витребування майна з чужого незаконного володіння, ані вимог про визнання за ним права власності.
21.09. 2021 - позовну заяву було визнано не поданою та повернуто.
Не погодившись з ухвалою суду, представником позивача подано апеляційну скаргу від 01.11.2021, в якій просили ухвалу суду першої інстанції скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції, мотивуючи тим, що судом порушені норми процесуального права.
Постановою Одеського апеляційного суду від 21 лютого 2022 року апеляційну скаргу апеляційну скаргу задоволено, ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 24 червня 2021 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
24.03.2022 прийнято до провадження та відкрито провадження у цивільній справі.
08.06.2022 до суду поступив відзив від ОСОБА_5
29.06.2022 були надані пояснення від КП ЖКС «Порто-Франківський»
26.10. 2022 було задоволено клопотання позивача про витребування доказів по цивільній справі. Витребували в Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Черняховського, 6, копію реєстраційної справи об'єкта житлової нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1247434751101).
26.10.2022 було закрито підготовче засідання та призначено справу до судового розгляду по суті.
07.12.2022 року на виконання ухвали суду про витребування доказів до суду надійшла реєстраційна справа об'єкта житлової нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1247434751101).
В судове засідання від 05.07.2023 року з'явились представники Позивача та Відповідача ОСОБА_8 .
Позивач позов підтримав, просив суд його задовольнити на підставах викладених в позові.
Представник ОСОБА_8 позов не визнавала, просила відмовити на підставах викладених у відзиві на позовну заяву.
В судовому засіданні 05.07.2023 року під час дослідження доказів у справі були розглянуті клопотання Позивача про долучення до матеріалів справи поетажного плану будинку та про витребування доказів, а саме Технічного паспорту на квартиру АДРЕСА_2 . Судом були повернуті зазначені клопотання Позивачу у зв'язку із тим, що Позивачем не було обґрунтовано поважність причин пропуску строку подання клопотань та зазначені клопотання не відповідали вимогам діючого процесуального законодавства. Так клопотання про витребування документів не містило доказів вжиття Позивачем заходів щодо отримання витребуваної інформації, а клопотання про долучення до матеріалів справи доказів не містило докази належного направлення Позивачем зазначених матеріалів сторонам по справі.
При цьому, суд звертає увагу, що представник позивача у судовому засіданні підтвердив що копії документів до позову отримала з матеріалів справи № 522/13846/18, до якої були витребувані матеріали реєстраційної справи по квартирі АДРЕСА_2 . Таким чином, позивачу достеменно було відомо, що в матеріалах реєстраційної справи щодо спірної квартири АДРЕСА_3 відсутні графічні документи даної квартири. Не зважаючи на це, позивачем знову за клопотанням була витребувана реєстраційна справа, яка надійшла до даної справи 07.12.2022 року.
Детально дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, суд встановив наступне.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що він є власником 1/3 частки у праві спільної часткової власності на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 . Протягом тривалого часу в його користуванні знаходилось підвальне приміщення, площею 33,7 кв.м. У 2018 році до позивача звернувся ОСОБА_3 з проханням звільнити підвальне приміщення, оскільки останній є власником даного приміщення, на підставі технічного паспорту на квартиру АДРЕСА_3 , та договору дарування № 2-1403 від 16.11.2017 року. В подальшому квартира АДРЕСА_2 була відчужена ОСОБА_7 , на підставі договору дарування № 946 від 02.08.2018 року, яка в свою чергу відчужила вказану квартиру ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу № 1779 від 11.10.2018 року. Позивач вважає, що підвальне приміщення є допоміжним, нежитловим, підсобним приміщенням багатоквартирного будинку АДРЕСА_5 , знаходиться у праві спільної сумісної власності всіх співвласників, а отже перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради, та було протиправно включено до складу квартири відповідача.
У своєму відзиві ОСОБА_5 зазначила, що вона є добросовісним набувачем майна, жодним чином не порушує права Позивача, зазначили про недоведеність позову та невірний спосіб захисту порушених прав. Також зазначала, що між сторонами вже був спір стосовно цього ж майна, але в якому Позивач заявляв інші позовні вимоги. Крім того, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 березня 2021 року по справі № 522/13846/18 Позивач не оскаржував, був згоден, і тому обставини справи встановлені цим рішенням є преюдицією в цій справі.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником 1/3 квартири АДРЕСА_6 . Власником квартири АДРЕСА_3 , був ОСОБА_9 , відповідно до договору купівлі-продажу № 2003-047 Ц від 30.07.2003 року.
Згідно договору купівлі-продажу від 17 травня 2017 року вказана квартира була відчужена ОСОБА_6 . Відповідно до довідки вих.№ 22-09 від 13.10.2017 року, виданої ТОВ «ПІВДЕНЬЖИТЛОБУД», згідно проведеної технічної інвентаризації квартири АДРЕСА_3 площа змінена у зв'язку з уточненням лінійних розмірів та площ приміщень, і не належить до самочинного будівництва та не являється реконструкцією, загальна площа квартири складає 76,0 кв.м, та житлова 16,3 кв.м. Як вбачається з копій реєстраційної справи № 1247434751101 на квартиру АДРЕСА_2 , 17 жовтня 2017 року рішенням державного реєстратора про внесення змін до запису державного реєстру речових прав на нерухоме майно, була зареєстрована зміна площі квартири АДРЕСА_2 , на підставі наданих документів.
В подальшому, на підставі договору дарування від 16 листопада 2017 року вказана квартира перейшла до ОСОБА_3 , який на підставі договору дарування від 02 серпня 2018 року відчужив її ОСОБА_7 .
Як вбачається з матеріалів справи, на сьогоднішній день власником квартири АДРЕСА_2 є ОСОБА_5 відповідно до договору купівлі-продажу від 11 жовтня 2018 року, укладеного з ОСОБА_7 .
Рішенням по справі № 522/13846/18 від 10.03.2021 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , за участю третіх осіб Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, Одеської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 про витребування майна з чужого незаконного володіння встановлено наступне:
«Проте позивачем не було доведено факту користування спірним приміщенням як допоміжним, а також того, що без доступу до спірного приміщення неможлива експлуатація багатоквартирного будинку для задоволення потреб його співвласників. Суд не враховує посилання позивача про тривале користування цим приміщенням як допоміжним, оскільки воно не знаходить свого підтвердження.» … «Позивач звернувся до суду з вимогами щодо витребування підвального приміщення з чужого незаконного володіння на користь співвласників багатоквартирного будинку. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно співвласниками багатоквартирного будинку АДРЕСА_5 , окрім сторін у цій справі, є ще інші особи, які не були зазначені позивачем у позові. При цьому повноваження представляти їх інтереси позивачем надані не були, що унеможливлює виступ позивача від імені співвласників будинку, а отже і унеможливлює витребування спірного майна на їхню користь.»
Посилаючись на ЗУ «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» (надалі - Закон), позивач стверджує, що приміщення, яке він просить витребувати, є допоміжним приміщенням багатоквартирного будинку, а тому є спільним майном співвласників будинку.
Відповідно до приписів п. 2 ч. 1 ст. 1 вищевказаного Закону допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення). Спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку.
Відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 року № 2482-XII власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.
Згідно з ДБН В.2.2-15-2005 «Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення», затверджених Наказом Держбуду України від 18.05.2005 року №80 (надалі - ДБН), на які також посилається позивач, підсобні приміщення багатоквартирного житлового будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (сходові клітки, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, комори, сміттєзбірні камери, горища, підвали, шахти тощо).
Як вбачається з аналізу зазначених правових норм, обов'язковою умовою є підтвердження статусу цього майна, як допоміжного приміщення багатоквартирного будинку, яке використовується для забезпечення експлуатації будинку, побутового обслуговування та для задоволення потреб співвласників будинку.
Така позиція також підтверджується Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 01.04.2015 року по справі № 6-36875св14, в якій суд вказує, що позивачі повинні надати суду належні та допустимі докази на підтвердження належності приміщень до допоміжних, які забезпечують експлуатацію будинку та побутового обслуговування мешканців будинку, знаходження у них технічного обладнання будинку, без доступу до якого експлуатація житлового будинку є неможливою. Це також підтверджується Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15.05.2019 року по справі № 522/7636/14-ц в якій зазначається, що істотною умовою для правильного вирішення справи є з'ясування чи перебувало спірне приміщення у володінні, користуванні та розпорядженні позивача, а також правовий статус спірного приміщення, чи є спірне приміщення допоміжним чи воно є нежилим, та наведення доказів на підтвердження таких висновків.
ЦК України в ст. 382 дає визначення квартири як ізольованого помешкання в житловому будинку, призначеного та придатного для постійного у ньому проживання.
Пунктом 2.22 вищевказаних ДБН визначено, що у квартирах повинні бути передбачені такі приміщення: житлові кімнати і підсобні приміщення - кухня, передпокій, санвузли, внутрішньоквартирні коридори, вбудовані комори, антресолі, літні приміщення тощо.
Підсобні приміщення квартири - приміщення, призначені для гігієнічних або господарсько-побутових потреб мешканців (ванна, вбиральня, душова, приміщення для прання, кухня, комора), а також передпокій, внутрішньоквартирний хол, коридор тощо (Додаток Б «Терміни та визначення понять» цих ДБН).
Відповідач зазначив, що спірне приміщення є підсобним приміщенням квартири АДРЕСА_3 . Тобто воно є частиною квартири АДРЕСА_2 . Дане приміщення ніколи не було допоміжним приміщенням багатоквартирного будинку АДРЕСА_5 та відповідно не забезпечує експлуатацію цього будинку та побутове обслуговування його мешканців.
Верховний Суд у постанові від 04.04.2019 року по справі № 490/9680/16-ц, в якій вказує, що для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і з загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання.
З вищенаведених приписів закону вбачається, що законодавцем розмежовано поняття допоміжного та нежилого приміщень у багатоквартирному будинку, та для визначення приміщення як допоміжного необхідним є доведення факту того, що без доступу до спірного приміщення неможлива експлуатація будинку.
Сторони по справі визнали, що квартира АДРЕСА_7 в якій проживає позивач знаходиться на іншій частині будинку АДРЕСА_5 , тобто жодним чином не стикається із спірним приміщенням кв. АДРЕСА_2 .
Судом встановлено, що в спірному приміщенні кв. АДРЕСА_2 не знаходяться жодне технічне чи будь-яке інше обладнання будинку, без доступу до якого експлуатація будинку є неможливою. В підсобному приміщенні кв. АДРЕСА_2 проходять тільки каналізаційні труби безпосередньо даної квартири, що підтверджується довідкою від 08.07.2019 року виробничої дільниці № 3 КП ЖКС «Порто-Франківський», інших труб там немає. Також, ОСОБА_5 , як власник цієї квартири, надала докази того, що вона особисто та добросовісно сплачує всі комунальні послуги, в тому числі і за площу цього приміщення, що підтверджується численними квитанціями, а також довідкою вих. № 572 від 08.07.2019 року виробничої дільниці № 3 КП ЖКС «Порто-Франківський» про відсутність заборгованості по сплаті УБПТ та вивіз сміття.
Суд визнає, що жодним належним та допустимим доказом Позивачем не доведено, що до складу приміщення спірної квартири АДРЕСА_2 приєднана будь-яка частина підвального приміщення будинку. Суд критично оцінює твердження представника позивача, що вказані обставини можуть бути перевірені в судовому засіданні за наслідком дослідження технічного паспорту на квартиру, який вона просила витребувати на останньому засіданні, але клопотання було повернуте.
Крім того, судом встановлено, що Позивач, посилається на те, що спірне приміщення є комунальною власністю. Суд зазначає, що посилання Позивача на те, що спірне майно є спільною сумісною власністю усіх мешканців будинку та те, що зазначене майно є комунальною власністю є взаємовиключними. Адже майно не може одночасно перебувати у власності Одеської міської ради та у спільній сумісній власності мешканців будинку АДРЕСА_5 .
Позивач посилається на постанову Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 року № 311, як єдину підставу фактичного набуття Одеською міською радою право власності на спірне приміщення, то необхідно зазначити, що такі доводи не відповідають дійсності, адже в постанові Кабінету Міністрів України не фігурує дане приміщення квартири АДРЕСА_2 , дана постанова містить лише загальний перелік об'єктів державного майна, що передавалось до комунальної власності. Дана постанова не є та не може бути документом, що підтверджує право власності Одеської міської ради на спірне приміщення. Така позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15.05.2019 року по справі № 522/7636/14-ц, в якій вказується необхідність доказів включення конкретного приміщення до переліку майна, яке передавалось у власність Одеської міської ради та доказів належності територіальній громаді на праві власності житлового будинку, чи квартири або іншого нежитлового приміщення в указаному будинку.
Відповідно до статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5 статті 203 ЦК України).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).
Статтею 16 ЦК України передбачене право на звернення до суду за захистом свого права і встановлені способи захисту, серед яких є визнання права, а також відновлення становища, яке існувало до порушення.
Відповідно до статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно статей 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не впливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не впливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила:
1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Відповідно ж до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу, зокрема, до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315 сво 18) зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації своїх прав та передбаченого договором та/або законом виконання своїх зобов'язань.
Позивач не лише не довів недобросовісність дій передостаннього і останнього власника спірного майна, а й не намагався надати такі докази або довести такі обставини, посилаючись виключено на добросовісність позивача.
Зазначена правова позиція також, викладена в Постанові Касаційного цивільного суду України від 08.03.2023 року по справі 522/16163/18.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. У іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Зазначена позиція викладена у Постанові Верховного Суду від 10.04.2020 у справі № 522/22023/16-ц.
При оцінці достатності доказів діють спеціальні правила - стандарти доказування, якими має керуватися суд при вирішенні справи. Стандарти доказування є важливим елементом змагальності процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.
Зазначена позиція викладена у Постанові Верховного Суду від 29.08.2018 у справі № 910/23428/17.
Судом встановлена відсутність належних та допустимих доказів у достатньому об'ємі для перевірки і оцінки доводів та задоволення позову Позивача. Матеріали справи не містять документальних підтверджень обставинам викладеним в позові. Задоволення позову та втручання у мирне право володіння майном добросовісного власника не буде відповідати критеріям сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном наведеним вище.
Судом не було встановлено підстав для визнання правочинів недійсними. А вимоги щодо скасування рішень про державну реєстрацію є похідними від вимог про визнання договорів недійсними. Враховуючи відмову суду у задоволені вимог про визнання договорів недійсним, вимоги про скасування рішень про державну реєстрацію задоволенню не підлягають.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Зазначені висновки викладені в постановах Великої палати Верховного суду від 05.06.18, справа № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18); 30.01.19, справа № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18); 11.09.19, справа № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19); 19.02.20, справа № 210/4458/15-ц (провадження № 14-354цс19); 04.04.20, справа № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19); 16.06.20, справа № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19); 15.09.20, справа № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19) та ін.
Постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року по справі
№ 910/3009/18 визначила, що ефективний спосіб захисту прав повинен:
1) забезпечити поновлення порушеного права
2) в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування
3) такий захист повинен бути повним (тобто не частковим)
4) забезпечувати мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії
5) забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових
засобів захисту
Рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті і захищати порушене право чи інтерес.
В цій справі суд не вбачає, що визнання недійсними правочинів та скасування рішень про реєстрацію, поновить порушені права позивача. Задоволення позову не поновить права Позивача користуватись спірним майном, не відновить до нього доступ тощо. А відповідно обраний Позивачем спосіб захисту не відповідає критеріям ефективного способу захисту зазначеним вище.
Згідно з ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Як вбачається з положень ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Враховуючи вищевикладене, виходячи із принципу диспозитивності цивільного судочинства, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають відхиленню повністю.
Керуючись ст.ст. 15, 330, 368, 369, 387, 388 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 12, 13, 81, 89, 259, 263-265 ЦПК України, суд,
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Департамент комунальної власності Одеської міської ради ОМР, Комунальне підприємство «Житлово-комунальний сервіс « Порто-Франківський», про визнання правочинів недійсними, скасування рішення державнового реєстратора про державну реєстрацію - відмовити в повному обсязі.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1 ст. 354 ЦПК України.
Суддя А.В. Науменко
Повний текст рішення виготовлений 17.07.2023 року.
Суддя А.В. Науменко
05.07.23