28.04.2023 Справа № 756/5328/23
Справа № 756/5328/23
1-кс/756/1026/23
28.04.2023 слідчий суддя Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_1 , перевіривши скаргу ОСОБА_2 на бездіяльність слідчого Оболонського УП ГУНП у м. Києві у кримінальному провадженні №42022102050000118,
26.04.2023 до провадження слідчого судді ОСОБА_1 , на підставі протоколу автоматичного визначення слідчого судді, надійшла вищевказана скарга, яка передана слідчому судді 27.04.2023, на бездіяльність слідчого Оболонського УП ГУНП у м. Києві у кримінальному провадженні №42022102050000118.
Вивчивши матеріали скарги, слідчим суддею встановлено, що особа, яка звернулась зі скаргою просить:
«- негайно прийняти міри для зупинки та допиту ОСОБА_3 ;
- розібратися з методами слідства, які практикують у Оболонському РУ ГУ НП у м. Києві;
- якнайшвидше закінчити розслідування цієї кримінальної справи та покарати винних».
Системний аналіз положень КПК України дає підстави вважати, що скарга, з якою звернувся ОСОБА_2 до слідчого судді не може бути предметом розгляду та провадження не підлягає відкриттю з підстав, передбачених ст. 304 КПК України, з огляду на наступне.
Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 2 КПК України).
Прокурор, слідчий суддя, суд, як і інші органи державної влади та їх посадові особи відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 7, ч. 1 ст. 9 КПК України кримінальне провадження здійснюється на засадах законності, що передбачає обов'язок, суду, слідчого судді, прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого, інших службових осіб органів державної влади неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.
Розподіл функцій між державними органами і посадовими особами як елемент системи стримувань і противаг є фундаментальним принципом демократичної організації держави.
Однією з форм вираження цього принципу у кримінальному судочинстві є змагальність і диспозитивність як загальні засади кримінального провадження. Згідно зі статтею 22 КПК України змагальність передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими зазначеним Кодексом. У цій же статті закріплено заборону покладення у кримінальному провадженні функцій державного обвинувачення, захисту та судового розгляду на один і той самий орган чи службову особу. Суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків.
Диспозитивність відповідно до положень статті 26 КПК України полягає в тому, що сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом. Слідчий суддя, як і суд у кримінальному провадженні вирішує лише ті питання, що віднесені до його повноважень зазначеним Кодексом. Відповідно до ч. 1 ст. 36, ч. 5 ст. 40, ч. 4 ст. 401 КПК України прокурор, слідчий, дізнавач, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог цього Кодексу, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється, внаслідок чого слідчий суддя наділений лише правом судового контролю та оцінки зібраних слідством доказів на етапі розслідування, однак він не може переймати на себе функції слідства (п. 18 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 22 КПК України). Зазначена правова норма гарантує незалежність посадової особи органу державного обвинувачення у виборі у визначених законом межах способу здійснення своїх повноважень, в тому числі у прийнятті тих чи інших рішень, що є запорукою їх неупередженості й ефективності.
Процесуальна самостійність прокурора, слідчого, дізнавача і їх свобода нарівні з протилежною стороною у відстоюванні тієї чи іншої правової позиції є чинниками справедливого балансу прав та законних інтересів усіх учасників процесу, а також інших осіб, держави й суспільства.
Згідно з положеннями п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК України, ч. 5 ст. 21 Закону України 02.06.2016 №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон №1402-VIII) до повноважень слідчого судді належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні. Способи такого контролю обмежені процедурою, визначеною кримінальним процесуальним законом, яка передбачає, в тому числі, чіткий розподіл повноважень і недопустимість заміщення слідчим суддею, як і судом, функцій органів державного обвинувачення та досудового розслідування.
Разом з цим, скарга ОСОБА_2 направлена на оскарження та зобов'язання вчинення дій, які не входять до переліку оскаржень дій чи бездіяльності, прямо передбаченою спеціальною нормою кримінального процесуального закону.
Як зазначено у постанові Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 04.04.2019 у справі №370/2316/18 (провадження №51-9929км18), за змістом кримінального процесуального закону загальні засади кримінального провадження спрямовані на забезпечення законності кримінальної процесуальної діяльності та дотримання прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у такому провадженні, та не суперечать вимозі імперативності.
Згідно із положеннями ч. 1 ст. 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, задля чіткого та імперативного визначення процедур та запобігання свавільного використання владними органами своїх повноважень та забезпечення умов справедливого судочинства.
Оскарження рішень, дій, бездіяльності слідчого, прокурора під час досудового розслідування чітко визначено та регламентовано Главою 26 КПК України. Вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування, визначений ч. 1 ст. 303 цього Кодексу. Даний перелік, визначений КПК України, є вичерпним.
Частина друга зазначеної статті встановлює заборону розгляду під час досудового розслідування скарг на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача або прокурора. Такі скарги можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження в суді згідно з правилами статей 314-316 зазначеного Кодексу.
Зазначені обставини також кореспондуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, відображеною у постанові від 26.03.2019 у справі №807/1456/17 (провадження №11-1460апп18), які беруться слідчим суддею до уваги в силу вимог ст. 13 Закону №1402-VIII, згідно цієї правової позиції наведений у ч. 1 ст. 303 КПК України перелік рішень, дій або бездіяльності, що можуть бути предметом судового оскарження, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. У частині другій статті 303 КПК України закріплена пряма заборона окремого оскарження інших рішень, дій або бездіяльності слідчого, прокурора.
Разом із цим, у розумінні ст. 303 КПК України нездійснення процесуальних дій, які слідчий, прокурор зобов'язані вчинити у визначений КПК України строк, може вважатися протиправною бездіяльністю й оскаржуватися до суду лише у випадках, коли законний обов'язок службової особи щодо їх вчинення є безальтернативним і не передбачає дискреції як можливості вибору одного з кількох варіантів правомірної поведінки.
Повноваження слідчого судді при розгляді скарг заявника, потерпілого, його представника чи законного представника, підозрюваного, його захисника чи законного представника, володільця тимчасово вилученого майна на стадії досудового розслідування зводяться до права на зобов'язання сторони кримінального провадження, якою є слідчий або прокурор, вчинити процесуальні дії, як-то розглянути клопотання, проте рішення по суті викладеного приймає слідчий (прокурор) самостійно.
Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 3 КПК України уповноваженою особою на здійснення досудового розслідування кримінального провадження є слідчий, який під час досудового розслідування самостійно приймає процесуальні рішення, крім випадків, коли законом передбачено винесення рішення слідчого судді, суду або згода прокурора чи погодження керівника слідчого підрозділу або якщо рішення про його проведення приймає виключно прокурор, і є відповідальним за законне та своєчасне виконання цих рішень (п. 2 Розділу VІ «Положення про слідчі підрозділи Національної поліції України», затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.07.2017 №570). При цьому, при виконанні своїх службових обов'язків слідчий зобов'язаний, серед іншого, забезпечувати повне, усебічне та неупереджене розслідування кримінальних правопорушень у межах установлених КПК України строків; виконувати доручення та вказівки прокурора, які надаються в письмовій формі; забезпечувати реалізацію в повному обсязі прав і законних інтересів усіх учасників кримінального провадження (п. 3 Розділу VІ вказаного Положення).
Cлідчі підрозділи зобов'язані застосовувати всі передбачені законодавством заходи для забезпечення ефективності досудового розслідування.
При цьому на прокурора, який здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням та має повний доступ до матеріалів, документів та інших відомостей, що стосуються досудового розслідування (ст. 36 КПК України), покладено обов'язок відповідно до вимог законодавства перевіряти за потреби своєчасність і повноту розгляду слідчими клопотань сторони захисту, потерпілого та його представника чи законного представника про виконання будь-яких процесуальних дій і законність прийнятих рішень за результатами розгляду, забезпечувати виконання вказаних вимог у разі особистого розгляду таких клопотань (п. 11.14. Наказу Офісу Генерального прокурора від 30.09.2021 №309 «Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному провадженні»), а також контролю ефективності досудового розслідування.
Не погоджуючись з ефективністю досудового розслідування ОСОБА_2 оскаржує таку бездіяльність органу досудового розслідування до слідчого судді, та просить слідчого суддю, фактично, надати вказівки органу досудового розслідування щодо вчинення слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій у кримінальному провадженні направлених на повноту, всебічність та об'єктивність розслідування.
Заявник у скарзі не ставить питання як-то зобов'язати орган досудового розслідування розглянути клопотання про вчинення слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій у кримінальному провадженні, а просить слідчого суддю самостійно прийняти відповідне процесуальне рішення в рамках кримінального провадження, однак вказане не є тотожним здійсненню слідчим суддею судового контролю на стадії досудового розслідування, та суперечить вимогам КПК, оскільки правом здійснення контролю за ефективністю досудового розслідування таким чином, як вони викладені у прохальній частині скарги ОСОБА_2 , наділені імперативно лише керівник органу досудового розслідування або прокурор, і до переліку суб'єктів, наділених кримінальним процесуальним законом такою правомочністю, слідчий суддя не входить.
Однак ОСОБА_2 не позбавлений права звернутись з відповідним клопотанням про вчинення дій, зазначених у скарзі, до керівника органу досудового розслідування та/або прокурора у кримінальному провадженні.
Відтак вимоги особи, що подала скаргу, не можуть бути предметом розгляду слідчого судді, оскільки оскарження такого рішення слідчого не передбачено КПК України, з огляду на положення Глави 26 цього Кодексу.
При цьому, як вбачається зі ст. 17 Закону України від 23.02.2006 №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Змістом статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Так, у рішенні по справі «Беллет проти Франції» ЄСПЛ зазначив, що ст. 6 §1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд із огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Разом з тим, право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» від 21.02.1975, «Перетяка та Шереметьєв проти України» від 20.06.2011), не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, особливо щодо умов прийнятності скарги, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави (рішення у справах «Мельник проти України» від 28.03.2006, «Осман проти Сполученого королівства» від 28.10.1998, «Креуз проти Польщі» від 19.06.2001).
Якщо законом визначений порядок для вчинення певних дій, такий порядок в силу вимог вітчизняного та Європейського законодавства повинен дисциплінувати осіб, що звертаються до суду та не допустити судовий процес у безладний рух, так як право на суд не є абсолютним (постанова Верховного Суду від 22.05.2019 у справі №705/5060/18 (провадження №61-3331св19).
Крім того, слідчий суддя звертає увагу заявника на тому, що ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010 ЄСПЛ також зазначив, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
З огляду на викладене, керуючись ч. 4 ст. 304 КПК України, слідчий суддя відмовляє у відкритті провадження за скаргою, оскільки скарга подана на рішення, дію чи бездіяльність слідчого, дізнавача чи прокурора, що не підлягає оскарженню.
Керуючись статтями 1-40, 303, 304, 309, 395 КПК України, слідчий суддя, -
Відмовити у відкритті провадження за скаргою ОСОБА_2 на бездіяльність слідчого Оболонського УП ГУНП у м. Києві у кримінальному провадженні №42022102050000118.
Ухвала слідчого судді може бути оскаржена протягом п'яти днів з дня її проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Слідчий суддя ОСОБА_1