"29" червня 2023 р.м. Одеса Справа № 509/4519/21
Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., за участю секретаря судового засідання Толкунової М.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом: Троян Наталії Юріївни (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 )
до відповідача: ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 )
про стягнення 345059, 60 грн.
за участю представників сторін:
від позивача: Троян О.В., представник за довіреністю
від відповідача: Врона А.В., адвокат, ордер серія ВН №1094673 від 20.12.2021
Позивач Троян Наталія Юріївна звернулась до Овідіопольського районного суду Одеської області із позовною заявою до відповідача ОСОБА_2 про стягнення 345059,60 грн. заборгованості.
Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 03.09.2021 матеріали позовної заяви передано за територіальною підсудністю до Тарутинського районного суду Одеської області.
Рішенням Тарутинського районного суду Одеської області від 06 жовтня 2022 року, з врахуванням ухвали цього ж суду про виправлення описки від 18 жовтня 2022 року, у задоволенні позову відмовлено, заходи забезпечення позову скасовано.
Постановою Одеського апеляційного суду від 24.01.2023 рішення Тарутинського районного суду Одеської області від 06 жовтня 2022 року та ухвалу цього ж суду від 18 жовтня 2022 року скасовано, провадження у справі закрито.
Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована тим, що на час виникнення спірних правовідносин сторін вони виступали зареєстрованими у встановленому порядку підприємцями, об'єктивна сторона цих правовідносин не свідчить про здійснення ними діяльності для задоволення особистих потреб фізичної особи, така діяльність є господарською, оскільки направлена для отримання прибутку його учасниками шляхом здійснення підприємницької діяльності на території ринку. Зважаючи на вищевикладені обставини, характер та предмет спору, суб'єктний склад учасників спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що у справі порушено господарський спір, він не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та має розглядатися в порядку господарського судочинства.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 14.02.2023 справу за позовом Троян Н.Ю. до ОСОБА_2 про стягнення коштів передано на розгляд до Господарського суду Одеської області.
14.03.2023 справа №509/4519/21 надійшла до Господарського суду Одеської області.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.03.2023 справу №509/4519/21 передано судді Сулімовській М.Б.
Ухвалою від 17.03.2023 позовну заяву залишено без руху, встановлено позивачу строк на усунення недоліків позовної заяви.
У встановлений господарським судом строк позивачем усунуто недоліки позовної заяви, про що подано відповідні докази.
Ухвалою від 19.04.2021 відкрито провадження у справі, ухвалено здійснювати розгляд справи в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 18.05.2023, вирішено інші процесуальні питання.
В судовому засіданні 18.05.2023 оголошено перерву до 01.06.2023.
19.05.2023 відповідачем подано відзив на позовну заяву разом з клопотанням про поновлення строку на його подання.
29.05.2023 до суду від позивача надійшли - клопотання про залишення відзиву без розгляду; клопотання про залучення доказів; відповідь на відзив.
Ухвалою від 01.06.2023 задоволено клопотання відповідача ОСОБА_2 про поновлення строку на подання відзиву, поновлено строк на подання відзиву та прийнято відзив до розгляду; клопотання позивача Троян Н.Ю. про залишення відзиву без розгляду залишено без задоволення, клопотання позивача про залучення до матеріалів справи додаткових доказів залишено без розгляду; продовжено строк підготовчого провадження на тридцять днів, закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті у судовому засіданні на 29.06.2023.
В судове засідання з'явились представники сторін.
Представник позивача підтримав позовні вимоги та просить їх задовольнити.
Представник відповідача проти позову заперечив, вважає його необґрунтованим та документально недоведеним, а тому просить відмовити в його задоволенні.
Відповідно до ст.233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
В судовому засіданні 29.06.2023 на підставі ст.240 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши представників учасників провадження, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -
Позивач Троян Наталія Юріївна звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором в розмірі 345059, 60 грн.
Обгрунтовуючи свої вимоги позивач зазначила, що вона на підставі домовленості із відповідачем ОСОБА_2 надавала останньому під реалізацію за обумовлену грошову суму товари текстильної групи (постільну білизну, ковдри, рушники та інше), а взамін повинна була отримати від такої реалізації грошові кошти.
За вказаним правочином відповідач повинен був здійснювати реалізацію вказаної продукції на торговому місці № 63 на території СТРП № 3 з АС № 3 ТК №1 промислового ринку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується договорами № 63 від 10.07.2018 року та 01.01.2021 року.
Як стверджує позивач, протягом вересня 2019 року - липня 2021 року відповідач отримав текстильну продукцію.
В липні 2021 року позивачем, в присутності відповідача та громадян ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 було здійснено переоблік товару (встановлений фактичний залишок), який знаходиться на вказаному вище торговому місці. За результатами переобліку встановлено нестачу товару на загальну суму 439821,09 грн.
Вказана грошова сума складається з закупівельної ціни, коштів, сплачених за розмитнення, та націнки, розмір якої орієнтовно складає від 17% до 21%.
При перерахунку вказаної грошової суми з врахуванням націнки її розмір склав 345059,60 грн.
З результатами перерахунку (встановлення фактичного залишку) відповідач погодився та зазначив, що зобов'язується сплатити заборгованість за закупівельними цінами та з урахуванням вартості розмитнення.
Водночас, заборгованість відповідачем не погашена, що і зумовило звернення позивача до суду із даним позовом.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом верховенства права та права на судовий захист, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, з огляду на наступне.
Як слідує з матеріалів справи, згідно договору № 63 від 10.07.2018 року про надання послуг по здійсненню торгівельної діяльності ТОВ "Промтоварний ринок" в особі директора Мозгальського В.Й. та фізична особа-підприємець Троян Н.Ю. уклали договір про надання підприємцю в строкове користування торгового місця № 63 на території СТРП № 3 з АС № 3 ТК №1 для встановлення збірно-розбірного павільйону площею 11,8 кв.м. і здійснення з нього торгівельної діяльності(т.1 а.с. 43-44).
Згідно договору № 63 від 04.12.2014 року, суб'єкт підприємницької діяльності- фізична особа Троян Н.Ю. (Орендодавець) та суб'єкт підприємницької діяльності-фізична особа ОСОБА_2 (Орендар) уклали договір, предметом якого є торгове місці № 63 на території СТРП № 3 з АС № 3 ТК №1 промислового ринку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , яке орендар приймає в строкове платне користування (т. 1 а.с. 45-46).
Відповідно до договору № 63 від 01.01.2021року, суб'єкт підприємницької діяльності- фізична особа Троян Н.Ю. (Орендодавець) та суб'єкт підприємницької діяльності-фізична особа ОСОБА_2 (Орендар) уклали договір, предметом якого є торгове місці № 63 на території СТРП № 3 з АС № 3 ТК №1 промислового ринку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , яке орендар приймає в строкове платне користування строком до 31.12.2021року (т.1 а.с. 145-146).
Як зазначив представник позивача в судовому засіданні, наданими до матеріалів справи накладними (т.1 а.с.47-123) підтверджуються обставини придбання позивачем текстильної продукції, яка в подальшому передавалась під реалізацію, в тому числі відповідачу ОСОБА_2 .
Факт передачі відповідачу товару під реалізацію позивач підтверджує звітами про рух товарів на складі (т.1 а.с. 7-28, 34-41). При цьому представник позивача наполягає, що безпосереднє отримання відповідачем товару підтверджується написом "Коля", що міститься на означених звітах (т.1 а.с.35, 36, 38, 41).
Відповідно до розписки від 10.07.2021 року, підписаної ОСОБА_2 , останній зазначив, що з результатами переобліку згоден, по нестачі турецького товару зобов'язується погасити заборгованість по турецьким цінам і розмитнення на протязі 6 місяців, до кінця 2021року, по можливості ( т.1 а.с.12).
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Отже, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу, порушення такого суб'єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.
Відповідно до частин першої, другої статті 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочин.
Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.
Саме така правова позиція Великої Палати Верховного Суду викладена в постанові від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц.
Згідно з приписами статті 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі із договорів.
Частиною першою статті 173 Господарського кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 ГК України).
В силу частин першої, четвертої статті 179 ГК України, майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).
За умовами частини першої статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до частини сьомої статті 179 ГК України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов (частина друга статті 180 ГК України).
Якщо сторони такої згоди не досягли, договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним в силу приписів частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. При цьому, як у частині першій статті 215 ЦК України, так і в статтях 229-233 цього Кодексу йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчиненого ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
За приписами частини другої статті 205 ЦК України, правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Частинами першою, другою статті 207 ЦК України визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
В матеріалах справи містяться укладені між сторонами спору письмові угоди - договори оренди торгівельного місця.
Доказів укладення між сторонами письмового договору поставки (купівлі-продажу) текстильних товарів матеріали справи не містять.
Водночас, суд враховує, що згідно з ч. 1 ст. 181 ГК України, за загальним правилом господарський договір викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Частиною 1 ст. 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків (ст.205 ЦК України).
Позивач стверджує, що підставою позову є обставини порушення відповідачем домовленості щодо надання останньому під реалізацію товару текстильної групи, за що в подальшому Троян Н.Ю. повинна була отримати від такої реалізації кошти.
У відповідності до вимог статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", первинний документ це документ, який містить відомості про господарську операцію.
Стаття 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" зазначає, що первинні документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Видаткова накладна є двостороннім документом, яка підписується обома сторонами договору, скріплюється печаткою і повинна передбачати та конкретизувати основні умови поставки/передачі товару згідно договору.
За вказаних обставин, факт здійснення господарської операції, а саме передача товару відповідачу, повинен підтверджуватися належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами.
Отже, видаткова накладна є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і відповідає вимогам, зокрема, статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", що фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних зобов'язань та є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.
Верховний Суд у постанові від 10.11.2020 у справі №910/14900/19 зазначив, що за загальним правилом фактом підтвердження здійснення господарської операції є саме первинні документи бухгалтерського обліку, до яких належать усі документи в їх сукупності, складені щодо господарської операції, що відповідають вимогам закону, зокрема статті 9 Закону України "Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні" та пункту 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та відображають реальні господарські операції.
При цьому, відсутність певного документу за наявності інших первинних документів, що підтверджують здійснення господарської операції з передачі товару, не може заперечувати зазначену господарську операцію. Така правова позиція викладена в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 904/887/18.
Як зазначено вище, факт передачі відповідачу товару під реалізацію позивач підтверджує звітами про рух товарів на складі (т.1 а.с. 7-28, 34-41), безпосереднє отримання відповідачем товару, на думку позивача, підтверджується написом "Коля", що міститься на означених звітах (т.1 а.с.35, 36, 38, 41).
Разом з тим, суд не приймає до уваги надані позивачем звіти про рух товарів, оскільки зі змісту останніх не можливо зробити висновок на підтвердження існування будь-яких домовленостей та правовідносин з приводу реалізації відповідачем товарів текстильної групи та обов'язку останнього сплачувати від такої реалізації грошові кошти позивачу.
З розписки, що міститься на звіті про рух коштів (т.1 а.с.12), не можливо встановити яку саме суму заборгованості визнав та зобов'язується сплатити ОСОБА_2 .
Крім того, означена розписка не є борговою, оскільки не свідчить про отримання коштів в натуральному (реальному) вигляді, а тому за своєю правовою природою не породжує правовідносин, що могли б виникнути, виходячи з договору позики.
Також в матеріалах справи містяться заяви, посвідчені приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Одеської області Прутяновою Л.В. 19.05.2022 (т.2 а.с.38-40), відповідно до яких громадяни ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які були заявлені позивачем як свідки, повідомили суду про те, що на дату призначення справи не мають можливості особисто приймати участь у справі, а також шляхом відеоконференції, та підтвердили обставини які їм відомо, а саме те, що їм відомо про те, що відповідач ОСОБА_2 10 років тому почав свою співпрацю з Троян Н.Ю. щодо реалізації (продаж) за обумовлену грошову суму товарів текстильної групи, яку здійснював на торговому місці №63 на території СТРП № 3 з АС № 3 ТК №1 промислового ринку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 .
Так, протягом вересня 2019 року - липня 2021 року ОСОБА_2 від Троян Н.Ю. було отримано текстильну продукцію та в липні 2021 року нею, в присутності ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , було здійснено переоблік товару, за результатами якого встановлено нестачу товару на загальну суму 345059, 60 гривень.
З результатами даного перерахунку ОСОБА_2 погодився та зазначив, що зобов'язується сплатити заборгованість за закупівельними цінами та з урахуванням вартості розмитнення.
Після проведення зазначеного вище перерахунку, по спливу 10-12 днів, ОСОБА_2 в телефонній розмові повідомив Троян Н.Ю. що наміру розраховуватись за отриманий товар не має.
За приписами ст.87 ГПК України, показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, або які ґрунтуються на повідомленнях інших осіб.
На підставі показань свідків не можуть встановлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у відповідних документах. Законом можуть бути визначені інші обставини, які не можуть встановлюватися на підставі показань свідків.
Сторони, треті особи та їх представники за їхньою згодою, в тому числі за власною ініціативою, якщо інше не встановлено цим Кодексом, можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи.
Показання свідка, що ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, не беруться судом до уваги.
Оскільки обставини передачі товару відповідачу та його отримання останнім, вартість переданого товару, кількість і вартість товару, нестача якого встановлена за результатами переобліку, підлягають доведенню відповідними первинними документами, суд не приймає до уваги вище означені заяви свідків.
За змістом положень статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема письмовими, речовими і електронними доказами. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі № 914/1131/18, від 26.02.2019 у справі № 914/385/18, від 05.11.2019 у справі № 915/641/18.
У частині третьої статті 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин третьої-четвертої статті 13 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Верховний Суд у своїх постановах неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
17.10.2019 набув чинності Закон України від 20.09.2019 №132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема, внесено зміни до ГПК України та змінено назву статті 79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів".
Так відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Відповідно до ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Водночас, позивачем не доведено факт передачі відповідачу спірного товару, відповідно, у позивача відсутні підстави для стягнення з відповідача заборгованості.
Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За приписами ст.16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.
Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.
Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, N 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v.Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v.Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України").
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, рішення від 10.02.2010). Крім того, аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц.
Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, господарський суд дійшов висновку, що права позивача, за захистом яких він звернувся до суду, не порушено відповідачем, а тому в позові про стягнення з відповідача 345059,60 грн. слід відмовити.
У зв'язку із відмовою у задоволенні позову витрати по сплаті судового збору за розгляд позову, відповідно до вимог ст.129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 233, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
1. У задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
2. Судові витрати покласти на позивача.
Суддя М.Б. Сулімовська
Згідно з ч.1, 2 ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України.
Повний текст рішення складено і підписано 10 липня 2023 р.