Постанова
Іменем України
04 липня 2023 року
м. Київ
справа № 185/8832/16-ц
провадження № 61-5526св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Комунальне підприємство «Затишне місто» Павлоградської міської ради,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2022 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П.,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального підприємства «Затишне місце» Павлоградської міської ради (далі - КП «Затишне місце») про визнання наказу в частині звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
Позовна заява мотивована тим, що з 16 листопада 2015 року ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з КП «Затишне місце» та займала посаду начальника договірного відділу.
На підставі наказу КП «Затишне місце» від 28 вересня 2016 року ОСОБА_1 звільнено у зв'язку зі скороченням штату працівників відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
Звільнення відбулося незаконно, оскільки їй не було запропоновано всіх наявних вакансій, на які вона могла претендувати з урахуванням спеціальності, кваліфікації, досвіду трудової діяльності та стану здоров'я.
На одну з двох запропонованих посад, зокрема посаду заступника начальника дільниці благоустрою, ОСОБА_1 погодилася, проте їй було відмовлено у зайнятті вказаної посади, оскільки в неї відсутня інженерно-технічна освіта та стаж роботи на інженерно-технічних посадах.
На час звільнення вона перебувала на амбулаторному лікуванні, тому на підставі частини третьої статті 40 КЗпП України не могла бути звільнена.
ОСОБА_1 просила:
визнати наказ КП «Затишне місце» Павлоградської міської ради від 28 вересня 2016 року № 121-к в частині звільнення ОСОБА_1 у зв'язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України незаконним,
поновити її на роботі на посаді начальника договірного відділу КП «Затишне місце» з 28 вересня 2016 року,
стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28 вересня 2016 року по день ухвалення рішення суду,
допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за один місяць,
стягнути моральну шкоду у розмірі 500,00 грн.
Короткий зміст судових рішень
Суди розглядали справу неодноразово.
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивача було вчасно попереджено про звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та запропоновано вільні посади, які були наявні на підприємстві. Від запропонованих посад: робітника благоустрою, робітника з благоустрою (чистка ливн. кан.), прибиральника службових приміщень (громадського туалету), ловця бездоглядних тварин, майстра з благоустрою, інспектора з благоустрою ОСОБА_1 відмовилася. У зв'язку з чим звільнення її проведено відповідно до діючого трудового законодавства, доказів протилежного не надано.
Листок непрацездатності, виданий 28 вересня 2016 року КЗ «Павлоградська міська лікарня», не є належним доказом у справі, оскільки про наявність захворювання позивач не повідомила відповідача і 28 вересня 2016 року відпрацювала повний робочий день, після одужання листок непрацездатності не пред'являла відповідачу. Отримання листка непрацездатності після звільнення не може бути обставиною, за наявності якої працівник не підлягає звільненню.
Позивачем не доведено належними та допустимими доказами спричинення їй відповідачем моральної шкоди.
Крім того, позивач пропустила місячний строк звернення до суду та не заявляла клопотання про поновлення цього строку. Натомість відповідач заявив про застосування позовної давності.
Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції.
Постановою Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова Верховного Суду мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не надав оцінки доводам позивача та зазначаючи, що у період з 28 липня 2016 року по 27 вересня 2016 року позивачу були запропоновані всі наявні вакантні посади, не надав оцінки всім доказам у справі, не з'ясував чи пропонувалися позивачу, крім запропонованих, інші вакантні посади, які були наявні на підприємстві на час звільнення позивача, в тому числі і посада слюсар-електрика з обслуговування та ремонту електроустаткування, а також, що вона могла займати посаду слюсар-електрик з обслуговування та ремонту електроустаткування, оскільки має спеціальність, кваліфікацію та тривалий стаж роботи на такій посаді.
Також суд апеляційної інстанції дійшов неправильного висновку про те, що позивач не перебувала на лікуванні під час звільнення її з роботи, що зумовило передчасний висновок суду про відмову у задоволенні позову.
Трудовий договір з ОСОБА_1 розірвано на підставі наказу КП «Затишне місце» від 28 вересня 2016 року № 121-к, з яким працівник ознайомлений 28 вересня 2016 року. ОСОБА_1 здала на пошту позовну заяву та додані до неї матеріали 28 жовтня 2016 року. Погоджуючись із висновком суду першої інстанції про пропуск позивачем місячного строку звернення до суду без поважних причини, суд апеляційної інстанції не встановив коли закінчується строк, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України, та коли позивач звернулася до суду із цим позовом, не звернув увагу, що позовна заява була подана до суду шляхом здачі її на пошту. Таким чином суд апеляційної інстанції не врахував вказаних обставин та вимог процесуального законодавства, належним чином не перевірив доводів сторін, що призвело до неправильного вирішення справи.
Короткий зміст оскарженої постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 липня 2020 року скасовано і ухвалено нове про часткове задоволення позову.
Визнано незаконним наказ від 28 вересня 2016 року в частині звільнення ОСОБА_1 , начальника договірного відділу КП «Затишне місто», у зв'язку із скороченням штату працівників відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника договірного відділу КП «Затишне місто» з 28 вересня 2016 року.
Стягнуто з КП «Затишне місто» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 379 088,10 грн з відрахуванням (утриманням) при виплаті податків, обов'язкових платежів та зборів, передбачених законодавством України.
Стягнуто з КП «Затишне місто» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 500,00 грн.
Стягнуто з КП «Затишне місто» на користь держави судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 378,00 грн.
Допущено негайне виконання постанови в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та виплати їй заробітної плати за один місяць.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що за приписами частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. За змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення.
28 липня 2016 року ОСОБА_1 пропонувалося переведення на посади: робітник з благоустрою, робітник з благоустрою (чистка лив. кан.), прибиральник службових приміщень (громадський туалет), ловець бездоглядних тварин, майстер з благоустрою, диспетчер, 27 вересня 2016 року - менеджер з закупівель 2 категорії, заступник начальника дільниці благоустрою, озеленювач. У період з 28 липня 2016 року по 27 вересня 2016 року позивачу не були запропоновані всі наявні вакантні посади на підприємстві, а саме: водій автотранспортних засобів, механізатор, тракторист, машиніст екскаватору, машиніст-оператор навантаж. машин, економіст І категорії (декретна посада), слюсар-електрик з обслуговування та ремонту електроустаткування.
Таким чином, роботодавець не виконав свого обов'язку з працевлаштування працівника, оскільки не запропонував працівникові всі інші вакантні посади (іншу роботу), які з'явилися на підприємстві протягом періоду з 28 липня 2016 року по 27 вересня 2016 року.
В матеріалах справи міститься листок непрацездатності від 28 вересня 2016 року, згідно з яким ОСОБА_1 перебувала на амбулаторному лікуванні з 28 вересня 2016 року по 07 жовтня 2016 року, а звільнено її з роботи з 28 вересня 2016 року. Тому колегія суддів доходить висновку, що роботодавець не дотримався частини третьої статті 40 КЗпП України та неправомірно звільнив позивача у період її тимчасової непрацездатності.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що трудовий договір з ОСОБА_1 розірвано на підставі наказу КП «Затишне місце» від 28 вересня 2016 року № 121-к. ОСОБА_1 здала на пошту позов та додані до нього матеріали 28 жовтня 2016 року (а. с. 7, т. 1). Суд першої інстанції на вказані обставини увагу не звернув та дійшов помилкового висновку про пропуск позивачем строку звернення до суду.
Оскільки звільнення позивача відбулося з порушенням вимог чинного законодавства про працю, а тому її позовні вимоги про визнання незаконним наказу в частині звільнення ОСОБА_1 у зв'язку із скороченням штату працівників відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України та поновлення її на роботі підлягають задоволенню.
Встановлено, що середньомісячний заробіток позивача складав 11 287,13 грн (заробітна плата на повні відпрацьовані місяці: липень 2016 року - 6 275,93 грн + серпень 2016 року - 5 011,20 грн) : 2 = 11 287,13грн, її середньоденний заробіток складав 275,30 грн (11 287,13 грн :41 дн. = 275,30 грн). Позивач звільнена з роботи 28 вересня 2016 року, її середній заробіток за час вимушеного прогулу та до дня ухвалення у цій справі судового рішення, який підлягає стягненню з відповідача на її користь складає 379 088,10 грн (час вимушеного прогулу позивача складає 5 років 6 місяців 3 дні).
Оскільки права позивача у сфері трудових відносин були порушені, то вона має право на відшкодування моральної шкоди. Враховуючи характер та обсяг страждань, яких зазнала позивач, їх тривалість, характер немайнових втрат, зокрема, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, характер порушення права, що вимагало від неї додаткових зусиль для організації свого життя, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди у розмірі 500 грн є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Аргументи учасників справи
У червні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та ухвалити в цій частині нове рішення, не передаючи справи на новий розгляд,про стягнення на її користь із відповідача 764 549,39 грн за період із 28 вересня 2016 року по 31 березня 2022 року. Стягнути з КП «Затишне місто» на її користь судові витрати по сплаті судового збору.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд правильно розрахував середньоденний заробіток позивача перед його звільненням. Однак при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу не застосував коригування середньоденного заробітку позивача на коефіцієнти підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві з 28 вересня 2016 року до часу винесення 09 грудня 2020 року змін до Порядку обчислення заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 зі змінами та доповненнями (далі - Порядок № 100).
Між тим, відповідно до довідок, наданих відповідачем, на підприємстві проводилося регулярне підвищення посадових окладів в період вимушеного прогулу позивача (т. 1, а. с. 168, 176; 184 та т. 2 а. с. 37). 3гідно доданого розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу сума за час вимушеного прогулу становить 764 549,39 грн.
Таким чином, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, де міститься висновок про те, що необхідно враховувати положення пункту 10 Порядку № 100 щодо застосування коефіцієнта підвищення заробітної плати на підприємстві.
Окрім того, в рішенні апеляційного суду неправильно зазначено найменування відповідача.
У жовтні 2022 року КП «Затишне місто» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржене судове рішення залишити без змін, касаційну скаргу - без задоволення.
Зазначає, що в апеляційній скарзі позивач не порушував питання застосування коефіцієнтів підвищення тарифних ставок і посадових окладів при розрахунку розміру середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу. Питання застосування положень Порядку № 100 не було предметом оцінки судів. У прохальній частині апеляційної скарги позивач просила суд скасувати рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 липня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким, зокрема, стягнути з КП «Затишне місто» Павлоградської міської ради на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 28 вересня 2016 року по 11 липня 2019 року в сумі 317 337,35 грн. Натомість в касаційній скарзі позивач просить суд постановити нове рішення, яким стягнути на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 28 вересня 2016 року по 31 березня 2022 року в сумі 764 549,39 грн з урахуванням Порядку № 100. Обставини, на які посилається позивач, зокрема, необхідність застосування Порядку № 100 вже існували під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій. Жодним нормативно-правовим актом на суд не покладено обов'язку самостійно застосовувати положення Порядку № 100, тим самим збільшуючи обсяг позовних вимог позивача в порушення принципу диспозитивності.
Рух справи
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-203цс14, у постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 572/2429/15-ц, від 06 серпня 2019 року у справі № 0640/4691/18, від 15 квітня 2020 року у справі № 826/15725/17, від 12 серпня 2020 року у справі № 2-а-3279/10/1970, від15 жовтня 2020 року у справі № 826/17601/14, від 20 січня 2021 року у справі № 182/5140/15-ц, від 11 лютого 2021 року у справі № 814/197/15, від 22 вересня 2021 року у справі № 234/1020/18).
УхвалоюВерховного Суду від 12 вересня 2022 року клопотання КП «Затишне місто» про продовження строку для подання відзиву на касаційну скаргу задоволено. Продовжено КП «Затишне місто» строк на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2022 року.
Ухвалою Верховного Суду від 09 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суду оскаржується в частині незадоволених позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядається.
Позиція Верховного Суду
Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 було незаконно звільнено наказом КП «Затишне місце» від 28 вересня 2016 року № 212-к з посади начальника договірного відділу і відповідач судове рішення в цій частині не оскаржує.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України).
Середній заробіток працівника визначається за правилами, передбаченими Порядком № 100 (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до абзаців 3, 4 пункту 2 якого середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.
Згідно пункту 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до пункту 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
У пункті 10 Порядку № 100, який був чинним на час виникнення спірних правовідносинта виключено на постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1213, встановлено, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів). У разі зміни тарифної ставки (посадового окладу) працівникові у зв'язку з присвоєнням вищого розряду, переведенням на іншу вищеоплачувану роботу (посаду) тощо таке коригування середньої заробітної плати не провадиться. Працівникам бюджетних установ і організацій, яким відповідно до законів України щомісячно перераховуються посадові оклади (ставки) до рівня не нижчого середньої (подвійної) заробітної плати в промисловості (народному господарстві), розрахунки виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати, можуть провадитися, якщо не передбачено у колективному договорі, виходячи з посадового окладу (ставки) того місяця, в якому відбулася подія, пов'язана з відповідними виплатами, з урахуванням постійних доплат і надбавок.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі
№ 6-203цс14 зроблено висновок, що «відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. За змістом пункту 10 Порядку № 100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати в розрахунковому періоді за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу ІV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулося у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів). Ураховуючи, що у справі, яка переглядається, за період від часу звільнення позивача до часу поновлення його на роботі підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в період затримки виконання рішення суду заробітна плата позивача підлягала коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 травня 2019 року у справі № 572/2429/15-ц (провадження № 61-3123зпв18) висловлено такий висновок про застосування норм права «тлумачення частини другої статті 235 КЗпП, пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, свідчить, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу і законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. При цьому, якщо за період від часу звільнення працівника до часу поновлення його на роботі підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу заробітна плата працівника підлягає коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року у справі № 234/1020/18 (провадження № 61-7403св21) вказано, що «тлумачення частини другої статті 235 КЗпП, пункту 10 Порядку, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, свідчить, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, і законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. При цьому, якщо за період від часу звільнення працівника до часу поновлення його на роботі підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу заробітна плата працівника підлягає коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів. Проте суд апеляційної інстанції на вказане належної уваги не звернув та неправильно застосував частину другу статті 235 КЗпП і пункт 10 Порядку № 100, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин. Суд апеляційної інстанції мав би оцінити ці обставини та/чи доводи через призму наявності фактичних підстав для врахування коефіцієнту підвищення посадового окладу (якщо таке підвищення було у розрахунковому періоді), а не відхиляти їх з мотивів того, що підставою для оплати вимушеного прогулу у цій справі є стаття 235 КЗпП України, а не збереження за працівником середньої заробітної плати на час вимушеного прогулу. Залишивши поза увагою і відхиливши доводи позивача щодо застосування положень пункту 10 Порядку № 100, апеляційний суд, як наслідок, не досліджував питання про те, чи було у розрахунковому періоді підвищення посадових окладів (зокрема, за посадою, на яку поновили ОСОБА_1 , чи відповідною їй посадою) як обставини, з якою положення вказаного пункту пов'язують необхідність застосування при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу коефіцієнту підвищення. Аргументація банку щодо неможливості застосування цих положень до спірних правовідносин (в окресленій їх частині), оскільки на день визначення апеляційним судом розміру середнього заробітку норма пункту 10 Порядку № 100 була виключена на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213, ґрунтується на помилковій інтерпретації дії закону в часі. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд має враховувати ті матеріальні норми, які регулюють спірні правовідносини, що, зокрема, вимагає вибір відповідної редакції нормативно-правового акта. На дату розгляду справи в суді апеляційної інстанції пункт 10 Порядку № 100 уже було виключено, утім ці норми були чинними на дату звернення позивача до суду з цим позовом та діяли до внесення відповідних змін постановою Кабінету Міністрів України. Ураховуючи наведене, для правильного вирішення справи в частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу необхідно встановити, чи здійснювало підприємство у період з часу звільнення позивача до часу її поновлення на роботі підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, адже при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу заробітна плата позивача підлягає коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів за весь час вимушеного прогулу і до виключення пункту 10 з Порядку № 100».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2021 року у справі № 182/5140/15-ц (провадження № 61-13032св19) зазначено,що:
«стягуючи середній заробіток за час вимушеного прогулу на підставі статті 235 КЗпП України, апеляційний суд керувався вказаним Порядком № 100 і обґрунтовано зазначив, що враховуючи те, що із часу звільнення позивача до часу поновлення її на роботі підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в період затримки виконання рішення суду заробітна плата позивача підлягала коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів.
Коефіцієнт підвищення розраховується шляхом ділення величини посадового окладу, який установлений після останнього підвищення, на посадовий оклад, який був до підвищення (на дату звільнення). Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відсутність підстав для зменшення її розміру відповідно до вимог частини другої статті 235 КЗпП України, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що позивачем затягувався розгляд справи».
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
У справі, що переглядається:
ОСОБА_1 при розгляді справи зазначала, що відповідно до довідок наданих відповідачем на підприємстві проводилося регулярне підвищення посадових окладів в період вимушеного прогулу позивача (т. 1, а. с. 168, 176, 184 та т. 2 а. с. 37) та надавала відповідні розрахунки середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням коригування на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів за весь час вимушеного прогулу і до 09 грудня 2020 року - виключення пункту 10 з Порядку № 100 (т. 2, а. с. 2, 43, 48, 68);
КП «Затишне місто» також надавало відповідні розрахунки середнього заробітку з урахуванням коригування на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів, в яких вказало, що посадовий оклад за посадою позивача становив з 01 грудня 2016 року - 5 523,60 грн, з 01 січня 2017 року - 5 990,40 грн, з 01 травня 2017 року - 7 8881,12 грн, з 01 грудня 2017 року - 8 246,16 грн, з 10 березня 2018 року - 8 251, 66 грн, з 01 липня 2018 року - 8 621,62 грн, з 01 вересня 2018 року - 10 058,56 грн, з 01 грудня 2018 року - 10 495,65 грн (т. 2, а. с. 22-23, 27-29, 57-58); надало колективний договір між адміністрацією та профспілковим комітетом КП «Затишне місто» та зміни та доповнення до нього (т. 1, а. с. 208-235), яким, зокрема, визначено, що на підприємстві встановлені міжкваліфікаційні (міжпосадові) коефіцієнти співвідношення розмірів тарифних ставок (посадових окладів), схему окладів керівників, професіоналів, фахівців та технічних службовців (додаток № 6, розділ IV «Нормування та оплата праці); зміна мінімальної заробітної плати є підставою для підвищення тарифних ставок і посадових окладів працівників; змінами до колективного договору, які зареєстровані 22 грудня 2016 року, коефіцієнт співвідношень розміру місячного окладу до місячної тарифної ставки 1 розряду робітника основного виробництва для начальника договірного відділу (посада, на якій працювала ОСОБА_1 ) було змінено з 2,4 і встановлено - 2,6;
апеляційний суд встановив, що середньомісячний заробіток позивача на час звільнення складав 11 287,13 грн, середньоденний заробіток - 275,30 грн; ОСОБА_1 звільнена з роботи 28 вересня 2016 року, час вимушеного прогулу позивача складає 5 років 6 місяців 3 дні (по 31 березня 2022 року);
апеляційний суд не звернув увагу на доводи позивача та не врахував, що при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу заробітна плата позивача підлягає коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів за весь час вимушеного прогулу і до виключення пункту 10 з Порядку № 100, тобто за період з 28 вересня 2016 року по 09 грудня 2020 року;
сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача з 28 вересня 2016 року по 31 березня 2022 року, з урахуванням коригування на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів по 09 грудня 2020 року на КП «Затишне місто», наданих сторонами розрахунків, підвищення прожиткового мінімуму у розрахунковий період, встановленого для працездатних осіб, становить:
- за період з 28 вересня 2016 року по 30 листопада 2016 року - 275,30 х 44 = = 12 113,20 грн;
- за період з 01 грудня 2016 року по 31 грудня 2016 року (коефіцієнт підвищення посадового окладу 1,1034) - 303,78 х 22 = 6 683,16 грн;
- за період з 01 січня 2017 року по 30 квітня 2017 року (коефіцієнт підвищення посадового окладу 1,0833) - 329,09 х 81 = 26 656,29 грн;
- за період з 01 травня 2017 року по 30 листопада 2017 року(коефіцієнт підвищення посадового окладу 1,31523) - 432,83 х 147 = 63 626,01 грн;
- за період з 01 грудня 2017 року по 28 лютого 2018 року(коефіцієнт підвищення посадового окладу 1,0463) - 452,87 х 62 = 28 077,94 грн;
- за період з 01 березня 2018 року по 30 червня 2018 року (коефіцієнт підвищення посадового окладу 1,0007) - 453,19 х 81 = 36 708,39 грн;
- за період з 01 липня 2018 року по 31 серпня 2018 року(коефіцієнт підвищення посадового окладу 1,0448) - 473,49 х 44 = 20 833,56 грн;
- за період з 01 вересня 2018 року по 30 листопада 2018 року (коефіцієнт підвищення посадового окладу 1,1667) - 552,49 х 64 = 35 359,36 грн;
- за період з 01 грудня 2018 року по 30 червня 2019 року (коефіцієнт підвищення посадового окладу 1,0434) - 576,47 х 142 = 81 858,74 грн;
- за період з 01 липня 2019 року по 30 листопада 2019 року(коефіцієнт підвищення посадового окладу 1,0448) - 602,30 х 108 = 65 048,40 грн;
- за період з 01 грудня 2019 року по 36 червня 2020 року (коефіцієнт підвищення посадового окладу 1,0473) - 630,79 х 143 = 90 202,97 грн;
- за період з 01 липня 2020 року по 30 листопада 2020 року(коефіцієнт підвищення посадового окладу 1,0452) - 659,30 х 167 = 70 545,10 грн;
- за період з 01 грудня 2020 року по 31 березня 2022 року(з 01 грудня 2020 року коефіцієнт підвищення посадового окладу 1,0332;з 09 грудня 2020 року внесені зміни в Порядок № 100 щодо виключення пункту 10 і з цього періоду коригування не проводиться) - 681,19 х 333 = 226 836,27 грн.
За таких обставин колегія суддів підтверджує правильність розрахунку позивача з 28 вересня 2016 року по 31 березня 2022 року в сумі 764 549,39 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу, які відповідач не спростував.
Зурахуванням припису частини другої статті 235 КЗпП України колегія суддів відхиляє доводи відповідача, що в апеляційній скарзі позивач просила стягнути 317 337,35 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу та не порушувала питання застосування коефіцієнтів підвищення тарифних ставок і посадових окладів, тому її доводи касаційної скарги порушують принцип диспозитивності. ОСОБА_1 у позові просила стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28 вересня 2016 року по день ухвалення рішення суду, а розмір у 317 337,35 грн відповідає останньому розрахунку (проведеного з урахуванням коефіцієнтів підвищення тарифних ставок і посадових окладів) до звернення 11 вересня 2019 року з апеляційною скаргою, за період з 28 вересня 2016 року по 11 липня 2019 року (а. с. 148 т. 2). Такі розрахунки середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням коригування на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів позивач неодноразово подавала впродовж всього розгляду справи з листопада 2016 року.
Посилання позивача щодо неправильного зазначення в оскарженому судовому рішенні найменування відповідача є помилковим, оскільки скорочена назва Комунального підприємства «Затишне місце» Павлоградської міської ради згідно з його статутом, затвердженим Рішенням 11 сесії Павлоградської міської ради VII скликання № 355-11/VII від 26 серпня 2016 року - Комунальне підприємство «Затишне місце» (а. с. 54, т. 1).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, оскаржуване судове рішення підлягає зміні в частині визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню.
Відповідно до підпункту «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, ? у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
За подання позовної заяви ОСОБА_1 сплатила 551,20 грн (в частині поновлення на роботі і стягнення середнього заробітку позивач звільнена від сплати судового збору); за подання апеляційної скарги - 826,80 грн; за подання касаційної скарги в оскарженій частині позивач судовий збір не сплачувала.
За таких обставин з КП «Затишне місце» в дохід держави належить стягнути судовий збір в сумі 31 010,00 грн, з яких 7 443,20 грн у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції (551,20 грн + 551,20 грн + 6 890,00 грн), 11 164,80 грн (7 443,20 грн х 150 %) - апеляційної інстанції та 13 780,00 грн (6 890,00 грн х 200 %) - переглядом справи у суді касаційної інстанції в оскарженій частині, а 1 378,00 грн - на користь ОСОБА_1 .
Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2022 року в частині розміру стягнення із Комунального підприємства «Затишне місто» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінити з379 088,10 грн на 764 549,39 грн.
Стягнути з Комунального підприємства «Затишне місто» на користь держави судовий збір у сумі 31 010,00 грн.
Стягнути з Комунального підприємства «Затишне місто» на користь ОСОБА_1 1 378,00 грн. судових витрат на сплату судового збору.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук