3 липня 2023 року
м. Київ
справа № 686/6323/22
провадження № 61-9278ск23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 лютого 2023 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 23 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України про відшкодування моральної шкоди,
У березні 2022 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України про відшкодування моральної шкоди у розмірі 732 000 000 000 грн, завданої невиконанням рішення суду.
В обґрунтування позову зазначив, що постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 12 грудня 2011 року у справі № 2270/14181/11 зобов'язано Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області невідкладно вклеїти фотографію у його паспорт громадянина України, який видати йому на руки.
Проте рішення суду не виконано, внаслідок чого позивачу завдано моральної шкоди. Зокрема, він зазнав душевних страждань і приниження, переніс стрес і розчарування в системі органів державної влади, вживав додаткових зусиль для організації свого життя та захисту порушеного права.
5 жовтня 2020 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області у справі № 686/8422/20 стягнув з держави Україна на його користь 10 510 грн у відшкодування моральної шкоди за невиконання рішення суду від 12 грудня 2011 року.
Водночас вважав, що невиконання рішення суду є триваючим правопорушенням, тому наявні правові підстави для відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області
від 27 лютого 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Хмельницького апеляційного суду від 23 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 лютого 2023 року - без змін.
Не погоджуючись з рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 лютого 2023 року та постановою Хмельницького апеляційного суду від 23 травня 2023 року, ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначені судові рішення і ухвалити нове, яким позов задовольнити.
Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).
Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
Підставою касаційного оскарження рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 лютого 2023 року та постанови Хмельницького апеляційного суду від 23 травня 2023 року заявник вказує неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19),
від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16
(провадження № 14-208цс18), від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20), від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 1 березня 2023 року у справі № 925/556/21 (провадження № 12-28гс22), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16 (провадження № 14-499цс19), від 19 лютого 2020 року
у справі № 520/15025/16-а (провадження № 11-1207апп19), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19),
від 16 листопада 2022 року у справі № 910/6355/20
(провадження № 12-41гс21), від 1 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19), у постановах Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19 (провадження № 61-13787св20),
від 17 січня 2019 року у справі № 2270/14181/11
(провадження № К/9901/20977/18), від 8 червня 2022 року
у справі № 686/4032/21 (провадження № 61-19006св21), від 3 лютого 2022 року у справі № 686/13784/21 (провадження № 61-19019св21), від 20 вересня 2021 року у справі № 686/8422/20 (провадження № 61-2846св21), від 7 березня 2023 року у справі № 910/13573/21, у постановах Верховного Суду України від 27 вересня 2017 року у справі № 6-1435цс17, від 1 червня 2016 року у справі № 920/1771/14 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу і може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.
Ухвалюючи рішення і відмовляючи у задоволенні позову, Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області виходив з того, що ОСОБА_1 не надано жодних доказів на підтвердження наявності факту причинного зв'язку між шкодою у визначеному позивачем розмірі і протиправними діями Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, її вини.
Крім того, суду позивачем не надано жодних доказів на підтвердження завдання йому моральної шкоди саме відповідачем.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність позивачем позовних вимог.
Крім того, суд першої інстанції врахував, що рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 5 жовтня 2020 року
у справі № 686/8422/20 стягнено з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на користь ОСОБА_1 10 510 грн у відшкодування моральної шкоди, завданої бездіяльністю управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області, тому ОСОБА_1 реалізував своє законне право на відшкодування моральної шкоди за невиконання судового рішення.
Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд виходив з недопущення судом першої інстанції неправильного застосування норм матеріального права та непорушення норм процесуального права.
Судами першої та апеляційної інстанцій за матеріалами справи установлено, що постановою Хмельницького окружного адміністративного суду
від 12 грудня 2011 року зобов'язано Хмельницький міський відділ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Хмельницькій області невідкладно вклеїти фотографію у паспорт громадянина України ОСОБА_1 , який видати йому на руки.
На підставі вказаного рішення 11 червня 2012 року судом видано виконавчий лист № 2270/14181/11, який перебував на виконанні у Відділі примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Хмельницькій області (виконавче провадження №33223826).
Хмельницький окружний адміністративний суд ухвалою від 5 жовтня 2012 року замінив у виконавчому проваджені № 33223826 боржника - Хмельницький міський відділ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Хмельницькій області на Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області.
Постановою державного виконавця від 28 грудня 2018 року виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2270/14181/11, виданого 11 червня 2012 року Хмельницьким окружним адміністративним судом, закінчено на підставі пункту 11 частини першої статті 39 Закону України від «Про виконавче провадження».
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області
від 5 жовтня 2020 року стягнено з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на користь ОСОБА_1 10 510 грн у відшкодування моральної шкоди, завданої бездіяльністю управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області з виконання постанови Хмельницького окружного адміністративного суду від 12 грудня 2011 року у справі № 2270/14181/11.
Відповідно до положень статті 1291 Конституції України обов'язковість рішення суду віднесено до основних засад судочинства.
Згідно із статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до частин першої та другої статті 18 ЦПК України Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Статтею 23 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частин другої-п'ятої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
За загальним правилом підставою виникнення зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.
Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
За таких обставин вказані підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 3 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) вказано, що застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року
у справі № 750/1591/18-ц (провадження № 14-261цс19) вказано, що згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальність, презюмується.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої та другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 обґрунтовував своє право на відшкодування моральної шкоди невиконанням рішення суду.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку поданим сторонами доказам, правильно виходили з відсутності правових підстав для задоволення позову, оскільки встановили, що ОСОБА_1 не довів склад цивільного правопорушення, що є юридичною підставою відповідальності Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України перед ним.
Касаційний суд зауважує, що причинно-наслідковий зв'язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об'єктивний причинний зв'язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об'єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв'язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами.
При цьому причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без будь-яких додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. У випадку, коли протиправна поведінка, яка створила конкретну можливість завдання шкоди, перетворює її у дійсність тільки в разі приєднання до неї протиправної дії третіх осіб, має встановлюватися юридично значимий причинний зв'язок як з поведінкою, яка створила конкретну можливість (умови для завдання шкоди), так і з діями, які перетворили її у дійсність (фактичне завдання шкоди).
Суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали, що ОСОБА_1 не довів належними та достатніми доказами наявність причинно-наслідкового зв'язку між діями Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та настанням тих негативних наслідків, про які вказує позивач, тому правові підстави для відшкодування моральної шкоди відсутні.
Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів і встановлення на їх підставі нових обставин, що не відноситься до визначених статтею 400 ЦПК України повноважень касаційного суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року
у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Посилання заявника на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16
(провадження № 14-208цс18), від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20), від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 1 березня 2023 року у справі № 925/556/21 (провадження № 12-28гс22), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16 (провадження № 14-499цс19), від 19 лютого 2020 року
у справі № 520/15025/16-а (провадження № 11-1207апп19), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19),
від 16 листопада 2022 року у справі № 910/6355/20
(провадження № 12-41гс21), від 1 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19), у постановах Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19 (провадження № 61-13787св20),
від 17 січня 2019 року у справі № 2270/14181/11
(провадження № К/9901/20977/18), від 7 березня 2023 року у справі № 910/13573/21, у постановах Верховного Суду України від 27 вересня 2017 року у справі № 6-1435цс17, від 1 червня 2016 року у справі № 920/1771/14, відхиляються касаційним судом, оскільки правовідносини у вказаних справах не є подібними з правовідносинами у справі № 686/6323/22.
З постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року
у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) вбачається, що предметом позову є визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки. Питання щодо відшкодування моральної шкоди у даній справі не вирішувалося.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року
у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21) зазначено, що спірні правовідносини виникли з приводу того, що у зв'язку з неналежним виконанням позивачем укладеного з банком кредитного договору утворилася заборгованість. На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором банк звернув стягнення на предмет іпотеки, право власності на яке за банком зареєстроване державним реєстратором.
У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду виклала правовий висновок, відповідно до якого У спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. Тому суди, застосовуючи критерії сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями вказаної статті, повинні, зокрема, оцінити пропорційність такого втручання.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року
у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) вказано, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
У постанові від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19
(провадження № 12-80гс20) зазначено, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання договорів іпотеки припиненими. Водночас Велика Палата Верховного Суду зазначила, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.
У постанові від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що необхідною умовою задоволення позову є наявність спору. Зокрема, у справі про визнання поруки припиненою позивач має довести, що відповідач вважає наявним своє право вимоги і кореспондуючий обов'язок позивача, який не був установлений судовим рішенням або не є предметом розгляду в іншій справі.
У постанові від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17
(провадження № 14-144цс18) Велика Палата Верховного Суду вирішувала питання щодо юрисдикції спору і зазначила, що у разі припинення підприємницької діяльності фізичною особою як її права, так і обов'язки за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як за фізичною особою.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 лютого 2022 року
у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21) вирішувався спір щодо поділу набутого під час шлюбу майна.
У постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що у разі якщо позивач неправомірно, без достатньої правової підстави позбавлений цінних паперів, які обліковувалися на рахунку позивача, на користь відповідача, належну способу захисту відповідає позовна вимога про стягнення цінних паперів з відповідача на користь позивача.
У постанові від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17
(провадження № 14-98цс20) для забезпечення ефективного захисту прав вкладників і передбачуваності правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне у цій справі відступити шляхом конкретизації від висновку, згідно з яким запровадження в банку тимчасової адміністрації на час ухвалення рішення судом першої інстанції унеможливлює стягнення з нього коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом № 4452-VI, сформульованих у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 910/23398/16 і від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц, а також від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 20 січня 2016 року у справі № 6-2001цс15, від 13 червня 2016 року
у справі № 6-1123цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-350цс17 та
від 7 червня 2017 року у справі № 490/454215-ц.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року
у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18) зроблено висновок про те, що вимога позивача про зобов'язання надати акт приймання-передачі електроенергії не відповідає способам захисту прав, встановленим чинним законодавством, і, як наслідок, не приводить до поновлення порушеного права позивача. Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спори про зобов'язання надати чи підписати акт приймання-передачі товару не можуть бути розглянуті й у порядку іншого (ніж господарське) судочинства.
У постанові від 1 березня 2023 року у справі № 925/556/21
(провадження № 12-28гс22) стосовно висновку про неправомірність рішень, дій або бездіяльності контролюючого органу як умови деліктної відповідальності Велика Палата Верховного Суду звернулася mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпункті 9.9 постанови від 16 листопада 2022 року у справі № 910/6355/20, та відзначила, що ухвалення попереднього судового рішення про визнання протиправними дій (бездіяльності) контролюючого органу (його посадових (службових) осіб) не є необхідним для вирішення іншої справи, у якій розглядаються позовні вимоги про відшкодування збитків (шкоди), завданих такими діяннями, а господарський суд може самостійно встановити наявність чи відсутність складу відповідного цивільного правопорушення, яке стало підставою для звернення до суду, шляхом оцінки наданих сторонами доказів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року
у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) вирішувала питання щодо юрисдикції спору про зобов'язання здійснення публікації про порушення авторських прав.
У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16 (провадження № 14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, і зазначила, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним. У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв'язку із фактичним використанням земельної ділянки.
У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 520/15025/16-а (провадження № 11-1207апп19) з метою дотримання завдань адміністративного судочинства та забезпечення конституційних гарантій осіб на пенсійне забезпечення Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 10 вересня 2013 року у справі № 21-183а13, від 25 листопада 2014 року
у справі № 21-519а14, від 10 березня 2015 року у справі № 21-51а15,
від 17 березня 2015 року у справі № 21-51а15 та № 21-585а14, від 14 квітня 2015 року у справі № 21-383а14, від 2 грудня 2015 року у справі № 21-1329а15, від 10 лютого 2016 року у справі № 21-5432а15 та від 12 квітня 2016
у справі № 21-6501а15, щодо відсутності підстав для призначення пенсії на пільгових умовах з огляду на відсутність результатів атестації відповідного робочого місця за умовами праці.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року
у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19) вказано, що предметом позову є визнання незаконними та скасування рішень сільської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки з незаконного володіння. Питання щодо відшкодування моральної шкоди у даній справі не вирішувалося.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 910/6355/20 (провадження № 12-41гс21) викладено висновок щодо застосування норм права, відповідно до якого на стадії ліквідаційної процедури боржника із закінченням виконавчого провадження судовий виконавець позбавляється не тільки повноважень щодо виконання судового рішення, але й щодо вжиття заходів до збереження майна боржника. Усі ці повноваження переходять до ліквідатора боржника і визначаються процесуальними нормами законодавства про банкрутство, які діють переважно щодо загальних норм виконавчого провадження. Боржник в особі ліквідатора може в ході ліквідаційної процедури заявити вимоги до осіб, унаслідок дій/бездіяльності яких йому було завдано збитків. Стягнення боржником збитків з органу державної виконавчої служби, завданих втратою майна у виконавчому провадженні, якщо подія мала місце під час триваючої процедури неплатоспроможності боржника, вимагає врахування специфіки законодавчого врегулювання процедури банкрутства для встановлення як розміру збитків, так і причинно-наслідкового зв'язку між діями/бездіяльністю органу державної виконавчої служби і настанням майнових утрат для боржника. При вирішенні спорів про стягнення на користь боржника збитків, завданих утратою (пошкодженням) його майна, яке підлягало включенню до ліквідаційної маси, судам належить дослідити: наслідки вибуття майна (предмета застави, іпотеки) із власності боржника перебували у причинно-наслідковому зв'язку з неправомірними діями/бездіяльністю органу державної виконавчої служби чи вони стали результатом звернення стягнення на це майно як на предмет застави та знайшли схвалення суду у процедурі банкрутства відповідно до частини шостої статті 41 Кодексу України з процедур банкрутства за результатом розгляду спору про грошові вимоги кредитора-заставодержателя у процедурі банкрутства.
У постанові від 1 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) Велика Палата Верховного Суду виклала висновок, що вирішуючи спір щодо відшкодування моральної шкоди за порушення споживчого договору, зокрема у справі про порушення банком зобов'язання з повернення вкладу, суди мають враховувати, що моральна шкода за порушення цивільно-правового договору як спосіб захисту суб'єктивного цивільного права може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або тим чи іншим договором, і підлягає стягненню на підставі статей 16 та 23 ЦК України і статей 4 та 22 Закону України «Про захист прав споживачів» навіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено.
У постанові Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19 (провадження № 61-13787св20) зазначено, що суди попередніх інстанцій встановили, що відповідач, отримавши пропозицію провести експертизу якості продукції, ухилився від її проведення, позивач довів обставини продажу відповідачем неякісного газу автомобільного PLUS та завдання цим збитків у зв'язку з необхідністю зливання газу з газового обладнання автомобіля та чистки газового балону автомобіля, доказів на спростування відсутності вини у завданні збитків відповідач не надав. За таких обставин, Верховний Суд вважав, що суди зробили обґрунтований висновок про наявність підстав для стягнення збитків в розмірі 1 500 грн. Встановивши, що позивачу завдана моральна шкода, суди, з урахуванням вимог розумності та справедливості, обґрунтовано визначили розмір грошової компенсації моральної шкоди у розмірі 1 000 грн.
З постанови Верховного Суду від 17 січня 2019 року у справі № 2270/14181/11 (провадження № К/9901/20977/18) вбачається, що предметом розгляду була заява Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області № 09/2197 від 13 лютого 2017 року про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.
У постанові Верховного Суду від 7 березня 2023 року у справі № 910/13573/21 зазначено, що предметом розгляду судів є питання про наявність або відсутність підстав для скасування оспорюваного рішення Антимонопольного комітету України. Питання щодо наявності або відсутності правових підстав для відшкодування моральної шкоди у даній справі не вирішувалося.
У постанові Верховного Суду України від 27 вересня 2017 року
у справі № 6-1435цс17 викладено правовий висновок, відповідно до якого кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зазначаючи, що факт розповсюдження персональних даних не може бути підтвердженням завдання моральної шкоди, суди не звернули уваги на те, що позивач пов'язував моральну шкоду із спричиненими йому неправомірними діями відповідача душевними стражданнями. Встановивши неправомірність дій щодо поширення телефонної розмови та фактично порушення особистого немайнового права позивача, суди не звернули уваги на приписи статті 276 ЦК України щодо обов'язку особи, діями якої порушене особисте немайнове право фізичної особи, вчинити необхідні дії для його поновлення. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (частина перша статті 1167 ЦК України). Відмовляючи у задоволенні заявлених вимог з підстав недоведеності спричинення шкоди, суди фактично поклали на позивача обов'язок довести наявність у нього душевних страждань з приводу порушення його права на таємницю телефонного спілкування, що є неприпустимим з огляду на правову природу такого права, гарантії від порушень якого закріплені Конституцією України. Суди мали б виходити з презумпції спричинення позивачу моральної шкоди відповідачем та обов'язку саме відповідача спростувати таку презумпцію.
У постанові Верховного Суду України від 1 червня 2016 року
у справі № 920/1771/14 викладено висновок, що при вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року
у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначено, що «під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове
матеріально-правове регулювання спірних відносин».
З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної справи.
Велика Палата Верховного Суду вважала за потрібне конкретизувати вказаний правовий висновок, про що вказала у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).
Конкретизація правового висновку полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Посилання заявника на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права
у подібних правовідносинах, викладених у постановах
Верховного Суду від 8 червня 2022 року у справі № 686/4032/21 (провадження № 61-19006св21), від 3 лютого 2022 року
у справі № 686/13784/21 (провадження № 61-19019св21) від 20 вересня 2021 року у справі № 686/8422/20 (провадження № 61-2846св21) також відхиляються касаційним судом, оскільки ухвалені за інших фактичних обставин справи.
Зі змісту постанов Верховного Суду від 8 червня 2022 року
у справі № 686/4032/21 (провадження № 61-19006св21) та від 3 лютого 2022 року у справі № 686/13784/21 (провадження № 61-19019св21) вбачається, що судами попередніх інстанцій на підставі поданих сторонами доказів встановлено, що ОСОБА_1 внаслідок невиконання рішення суду завдано моральної шкоди, право на відшкодування якої в нього виникло на підставі статей 1173, 1174 ЦК України. Водночас суд виходив з того, що внаслідок такої бездіяльності органу державної влади ОСОБА_1 зазнав душевних страждань, він тривалий час не міг користуватися паспортом громадянина України, докладав додаткових зусиль для організації свого життя та захисту порушеного права. За таких обставин касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо наявності правових підстав для часткового задоволення позову і стягнення з Держави Україна в особі Міністерства внутрішніх справ України грошових коштів у відшкодування моральної шкоди.
У постанові Верховного Суду від 20 вересня 2021 року у справі № 686/8422/20 (провадження № 61-2846св21) зазначено, що ОСОБА_1 звернувся з позовом до Держави Україна в особі управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області про відшкодування моральної шкоди. Касаційний суд вказав, що, установивши, що тривале невиконання судового рішення, ухваленого на користь позивача, спричинило йому моральну шкоду, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про наявність підстав для відшкодування моральної шкоди та правильно визначив її розмір, врахувавши характер і обсяг душевних страждань позивача, вимоги розумності та справедливості.
У справах № 686/4032/21, № 686/13784/21 та № 686/8422/20 судами враховано, що постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 12 грудня 2011 року у справі № 2270/14181/11 зобов'язано Хмельницький міський відділ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Хмельницькій області невідкладно вклеїти фотографію в паспорт громадянина України ОСОБА_1 , який йому видати на руки.
Водночас ухвалою Хмельницького окружного адміністративного суду
від 5 жовтня 2012 року у виконавчому проваджені № 33223826 замінено боржника - Хмельницький міський відділ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Хмельницькій області на Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області.
Також судами у вказаних справах встановлено, що судове рішення від 12 грудня 2011 року відповідачем не виконано.
У справі № 686/6323/22 судами попередніх інстанцій встановлено, щоОСОБА_1 не надано жодних доказів на підтвердження наявності факту причинного зв'язку між шкодою у визначеному позивачем розмірі і протиправними діями відповідача - Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, її вини.
Враховуючи, що позивачем не доведено факту заподіяння йому моральної шкоди незаконністю дій чи бездіяльністю саме Кабінетом Міністрів України, що не пов'язані із здійсненням правосуддя, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про відсутність підстав для задоволення позову про стягнення на його користь моральної шкоди.
Підсумовуючи, слід зазначити, що посилання заявника у касаційній скарзі на різну судову практику Верховного Суду у цій категорії справ є безпідставними, оскільки не підлягає сумніву, що для доведення позову про відшкодування шкоди позивач має довести наявність складових цивільно-правової відповідальності і у конкретній справі процес доказування, а отже, і правозастосування, буде різним.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують
у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 лютого 2023 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 23 травня 2023 року є необґрунтованою, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність судових рішень.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року.
Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
Оскільки оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними і обґрунтованими, ухваленими з правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права й підстави для їх скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 лютого 2023 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 23 травня 2023 року суд відмовляє.
Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 лютого 2023 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 23 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України про відшкодування моральної шкоди.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: С. О. Карпенко
В. М. Ігнатенко
В. А. Стрільчук