Постанова
Іменем України
28 червня 2023 року
м. Київ
справа № 465/2502/20
провадження № 61-7742св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Банк інвестицій та заощаджень», фізична особа-підприємець ОСОБА_2 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Синюк Світлана Вікторівна, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Тертичин Елеонора Віталіївна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Барнацький Павло Степанович, на рішення Франківського районного суду міста Львова від 01 липня 2021 року у складі судді Ванівського Ю. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 27 червня 2022 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Банк інвестицій та заощаджень» (далі - ПАТ «Банк інвестицій та заощаджень»), фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 ), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Синюк С. В. (далі - приватний нотаріус Синюк С. В.), приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Тертичин Е. В. (далі - приватний нотаріус Тертичин Е. В.), про визнання недійсними договорів в частині довірителя, скасування рішення про реєстрацію права власності, скасування запису в державному реєстрі речових прав про реєстрацію права власності, про визнання недійсним свідоцтва про право власності.
Позовні вимоги мотивував тим, що 30 травня 2014 року між сином сестри позивача, ОСОБА_4 (Довіритель), та ФОП ОСОБА_2 (Повірений) укладено договір доручення, згідно з яким повірений зобов'язується від імені і за рахунок довірителя укласти договір про пайову участь у фонді фінансування будівництва (далі - ФФБ) з ПАТ «Банк інвестицій та заощаджень» (Управитель), керуючись вимогами Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та затвердженими Управителем правилами ФФБ.
09 липня 2014 року між ОСОБА_4 та ПАТ «Банк інвестицій та заощаджень» укладено договір № 177 про участь у ФББ виду «А» «Кульпарківська, 99б».
Також вказував, що того ж дня між ОСОБА_4 та ПАТ «Банк інвестицій та заощаджень» укладено договір про відступлення майнових прав № 1, відповідно до якого Управитель передає, а Довіритель набуває майнових прав на об'єкт інвестування - квартиру АДРЕСА_1 , площею 51,60 кв. м, закріплений за Довірителем відповідно до договору про участь у ФББ виду «А» «Кульпарківська, 99б» № 177 від 09 липня 2014 року.
Зазначав, що всі кошти для інвестування об'єкту нерухомості були надані ОСОБА_4 позивачем, тому набувачем майнових прав на квартиру є саме ОСОБА_1 .
Укладення оскаржуваних договорів є формальністю, оскільки позивач перебував за кордоном та не мав можливості бути присутнім при укладенні цих договорів. У ОСОБА_4 не було коштів, які б дозволяли придбати майно, на відміну від позивача.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд:
- визнати недійсним договір доручення від 30 травня 2014 року, укладений між ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_2 в частині довірителя, перевівши право довірителя за цим договором на ОСОБА_1 ;
- визнати недійсним у частині довірителя договір від 09 липня 2014 року
№ 177 про участь у ФФБ виду «А» «Кульпарківська, 99б», укладений
між ПАТ «Банк інвестицій та заощаджень» та ОСОБА_4 , перевівши право довірителя за цим договором на ОСОБА_1 ;
- визнати недійсним договір про відступлення майнових прав від 09 липня 2014 року, укладений між ПАТ «Банк інвестицій та заощаджень»
та ОСОБА_4 , укладений на виконання договору від 09 липня
2014 року № 177 про участь у ФФБ виду «А» «Кульпарківська, 99б» в частині довірителя, перевівши право довірителя за цим договором на ОСОБА_1 ;
- скасувати рішення про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_4 ;
- скасувати запис в державному реєстрі речових прав про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_4 ;
- визнати недійсним свідоцтво про право власності серії НОМЕР_1 від 28 грудня 2015 року, виданого ОСОБА_4 .
Крім того, у травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про забезпечення позову шляхом заборони вчиняти будь-які дії щодо оформлення спадщини на майно, видавати свідоцтво про право на спадщину, яка відкрилась після смерті ОСОБА_4 та вчиняти будь-які інші дії щодо відчуження спадкового майна.
Заяву мотивував тим, що в 2014 році ОСОБА_1 вирішив придбати квартиру та дати можливість сину своєї сестри ОСОБА_4 проживати у ній. Оскільки, заявник був закордоном, то пошуком і купівлею квартири займався ОСОБА_4 . Квартира була придбана ОСОБА_4 в інтересах і за кошти заявника та лише формально стороною цих правочинів є ОСОБА_4 . Коштів на придбання квартири останній не мав, а тому ще за життя склав заповіт, відповідно до якого, спірну квартиру він заповів ОСОБА_1 , оскільки таким чином хотів йому віддячити. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , після смерті якого відкрилась спадщина на квартиру АДРЕСА_1 .
Позивач зазначав, що у встановлений законом строк звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини та видачу свідоцтва на спадщину за заповітом.
Згодом виявилось, що із заявою про прийняття спадщини звернувся інший спадкоємець ОСОБА_4 - його батько ОСОБА_3 .
Оскільки спірна квартира була придбана за кошти ОСОБА_1 та в його інтересах, тому ця квартира не може бути предметом спадкування ОСОБА_3
16 червня 2020 року АТ «Банк інвестицій та заощаджень» подало відзив на позовну заяву, в якому зазначало, що оспорювані договори укладені з дотриманням вимог діючого законодавства. Позивачем не надано доказів наявності законодавчо визначених підстав визнання недійними цих правочинів та заміни їх сторони.
22 жовтня 2020 року ОСОБА_3 подав пояснення на позов, в яких висловив свої заперечення проти його задоволення з огляду на те, що заявлені ОСОБА_1 вимоги порушують право заявника на обов'язкову частку у спадщині після смерті його сина ОСОБА_4 . Також зазначав, що позивач не міг матеріально підтримувати ОСОБА_4 , оскільки проживав у Польщі. Крім того, вказував, що грошові кошти на рахунок управителя ФФБ за придбання квартири АДРЕСА_1 у розмірі 255 420 грн ОСОБА_4 перерахував після відчуження своєї частки будинку та земельної ділянки на АДРЕСА_2 , а тому ці кошти не були отримані від позивача.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Ухвалою Франківського районного суду міста Львова від 05 травня 2020 року заяву про забезпечення позову задоволено.
Заборонено приватному нотаріусу Львівського міського нотаріального округу Синюк С. В. вчиняти будь-які дії щодо оформлення спадщини на майно, видавати свідоцтво про право на спадщину, яка відкрилась після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 та вчиняти будь-які інші дії щодо відчуження спадкового майна.
Франківський районний суд міста Львова своїм рішенням від 01 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 27 червня 2022 року, позов ОСОБА_1 задовольнив.
Визнав недійсним договір доручення від 30 травня 2014 року, укладений між ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_2 в частині довірителя, перевівши право довірителя за цим договором на ОСОБА_1 .
Визнав недійсним у частині довірителя договір від 09 липня 2014 року
№ 177 про участь у ФФБ виду «А» «Кульпарківська, 99б», укладений
між ПАТ «Банк інвестицій та заощаджень» та ОСОБА_4 , перевівши право довірителя за цим договором на ОСОБА_1 .
Визнав недійсним договір про відступлення майнових прав від 09 липня 2014 року, укладений між ПАТ «Банк інвестицій та заощаджень» та ОСОБА_4 , укладений на виконання договору від 09 липня 2014 року № 177 про участь у ФФБ виду «А» «Кульпарківська, 99б» в частині довірителя, перевівши право довірителя за цим договором на ОСОБА_1 .
Скасував рішення про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_4 .
Скасував запис в державному реєстрі речових прав про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_4 .
Визнав недійсним свідоцтво про право власності серії НОМЕР_1 від 28 грудня 2015 року, виданого ОСОБА_4 .
Судові рішення мотивовані тим, що при вирішенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним із підстав, що насправді покупцем є інша особа, підлягає встановленню факт того, що фактично майно було придбане за кошти іншої особи і для неї та що інших підстав для визнання цієї угоди недійсною немає. В такому разі вказаний договір відповідно до статей 235, 236 ЦК України може бути визнаний недійсним лише в частині, що стосується покупця, і покупцем за цим договором визнається особа, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладався цей договір.
Крім того, за умови доведеності, що за договором купівлі-продажу майно насправді було придбане не зазначеним у договорі покупцем, а іншою особою, за її кошти, суд може визнати, що вказаний договір у частині, що стосується покупця, є удаваною угодою і що дійсним покупцем за цим договором є особа, для якої за її кошти було придбано майно.
При цьому, суди зобов'язані виходити, зокрема, з того, що встановивши, що обов'язки покупця за договором купівлі-продажу виконав позивач, і він же скористався правами покупця, саме він домовлявся про істотні умови договору купівлі-продажу квартири, а відповідач вдає з себе покупця, будучи лише формально зазначеним таким в договорі, суд визнає покупцем за договором позивача у справі.
Суди також зазначили, що удаваний правочин може бути вчинений як без будь?яких протиправних намірів, так і з метою приховування іншого незаконного правочину, при цьому будь-якого обмеження щодо наявності умислу в усіх сторін такого правочину законом не встановлено. Такий умисел може бути завуальований лише однією стороною, про що інша сторона може не знати, як і навпаки. Визнання правочину удаваним в частині визначення особи покупця не суперечить приписам статті 235 ЦК України, оскільки удаваним може бути не весь правочин, а лише в частині когось із сторін договору.
Також в рішеннях зазначено, що доказів про те, що ОСОБА_4 на час укладення спірних правочинів мав власні, самостійно зароблені або отримані від будь кого кошти, суду не надано.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2022 року, ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Барнацький П. С., просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі, як на підставу оскарження судових рішень, заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зазначивши, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження 14-498цс18), постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 521/17654/15-ц (провадження № 61-2858св18), від 18 грудня 2019 року у справі № 127/328/17 (провадження 61-26435св18), від 28 липня 2021 року у справі № 756/6049/19 (провадження № 61-4177св21), від 28 червня 2022 року у справі № 757/59416/19-ц (провадження № 61-16495св21).
Також у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах) як на підставу оскарження судових рішень. Заявник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 235, 236 ЦК України.
Разом з тим, у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
Провадження у суді касаційної інстанції
Верховний Суд своєю ухвалою від 19 вересня 2022 року відкрив касаційне провадження та витребував матеріали справи з суду першої інстанції.
У жовтні 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 30 травня 2014 року між ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_2 укладено договір доручення, відповідно до якого повірений зобов'язується від імені і за рахунок довірителя здійснити наступні дії: укласти від імені довірителя договір про участь у ФФБ з управителем, керуючись вимогами Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та затвердженими управителем правилами ФФБ.
Пунктом 2.2. цього договору доручення передбачено, що довіритель за виконання договору сплачує повіреному плату у розмірі 278 124 грн, що на момент укладення договору є еквівалентом суми 25 284 дол. США, в наступному порядку: 22 000 грн, на день підписання договору; 256 124 грн до 03 липня 2014 року.
В день підписання договору доручення 30 травня 2014 року ОСОБА_4 було перераховано на рахунок ФОП ОСОБА_2 грошову суму у розмірі 22 000 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 1 (т.1, а.с.53).
09 липня 2014 року між ПАТ «Банк інвестицій та заощаджень» та ОСОБА_4 укладено договір № 177 про участь у ФББ виду «А» «Кульпарківська, 99б», згідно з яким довіритель на підставі повного визнання та прийняття ним правил ФББ виду «А» «Кульпарківська, 99б» надає свою згоду на участь у ФББ виду «А» «Кульпарківська, 99б», бере на себе зобов'язання виконувати правила ФФБ та передати управителю в обсягах, відповідно до умов цього договору, майно (грошові кошти) в управління на праві довірчої власності з метою отримання довірителем у власність об'єкта інвестування, визначеного в пункті 1.5 договору. Сторони домовились, що розмір першого платежу за договором складає 255 420 грн.
Того ж дня між ПАТ «Банк інвестицій та заощаджень» та ОСОБА_4 укладено договір відступлення майнових прав № 1, за яким управитель передає, а довіритель набуває майнових прав на об'єкт інвестування, закріплений за довірителем відповідно до договору про участь у ФББ виду «А» «Кульпарківська, 99б» № 177 від 09 липня 2014 року.
ОСОБА_4 на виконання умов вищезазначених договорів перевів грошові кошти в розмірі 256 186,26 грн, що підтверджується квитанцією № 1 від 09 липня 2014 року та 255 420 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 1446 від 09 липня 2014 року.
Згідно з копією свідоцтва про право власності від 28 грудня 2015 року, ОСОБА_4 є власником квартири АДРЕСА_1 .
06 липня 2017 року ОСОБА_4 було складено заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Юрчакевич Н. М., за реєстровим № 718, згідно з яким спадкодавець заповів ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 .
Допитані в суді першої інстанції свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 пояснили, що проживали по сусідству із ОСОБА_4 та ОСОБА_1 . Стверджували, що у ОСОБА_4 та ОСОБА_1 були довірливі родинні відносини, фактично ОСОБА_1 був єдиним родичем, який допомагав покійному ОСОБА_4 та його сестрі ОСОБА_8 , яка, як і її брат, були особами з інвалідністю та потребували постійної фінансової, фізичної та побутової підтримки.
Також пояснили, що ОСОБА_4 не міг працювати за станом здоров'я. Утриманням ОСОБА_4 та його сестри, які залишились без батьків, здійснював виключно ОСОБА_1 . Зазначали, що спірна квартира була куплена за гроші ОСОБА_1 , про що розповідав їм сам ОСОБА_4 .
Свідок ОСОБА_9 пояснила, що батько ОСОБА_4 не цікавився дітьми, нічим не допомагав, на похованні сина не був. Допомагав виключно ОСОБА_1 .
На підтвердження того, що ОСОБА_1 реально міг виконати фінансове зобов'язання щодо купівлі квартири, яка є предметом спору у даній справі, суду надано копію квитанції з банку «Міленіум» від 04 липня 2014 року на суму 37 500 євро та копію довідки, виданої товариством з обмеженою відповідальністю «Леотранс» від 03 березня 2020 року за підписом головного бухгалтера та керівника товариства про те, що останній на підставі трудової угоди № 35046 з 1996 року до 2013 року працював на посаді механіка з місячною заробітною платою 5 850 злотих.
У своїх поясненнях на позовну заяву ОСОБА_3 , як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, посилався на те, що цим позовом ОСОБА_1 , якому ОСОБА_4 заповів свою квартири АДРЕСА_1 , хоче позбавити його, як батька спадкодавця, 1951 року народження, права на обов'язкову частку у спадщині після смерті ОСОБА_4 , а відтак порушує його спадкові права.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню.
Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Частинами першою, другою, п'ятою статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК Українисторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п'ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій виходили з того, що оскаржуваний договір доручення, договір про участь у ФФБ виду «А» «Кульпарківська, 99б» та договір про відступлення майнових прав, хоча й були укладені ОСОБА_4 , проте насправді були вчинені ОСОБА_1 , за його кошти та на його користь, що було доведено позивачем, а тому, керуючись положеннями статті 235 ЦК України, зробили висновок про можливість визнання вказаних договорів недійсними в частині довірителя, перевівши право довірителя за цим договором на ОСОБА_1 .
Колегія суддів не погоджується з таким висновком, виходячи з наступного.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.
Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).
У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно укладають один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен встановити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з'ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.
Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України).
За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.
Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Такі висновки про застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України: від 14 листоапада 2012 року у справі № 6?133цс12, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 742/1913/15-ц (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20).
Крім того, у пункті 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16 (провадження № 14-498цс18) зазначено: «Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визначити, який правочин насправді вчинили сторони та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним».
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61?14680сво20) зазначено таке: «висновки судів про те, що оспорювані договори купівлі-продажу земельних ділянок у частині покупця є удаваними, оскільки придбані ОСОБА_10 за кошти та для потреб позивача (єпархії), без створення правових наслідків для себе, як фізичної особи, є безпідставними, так як нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції, як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони, оскільки це суперечить її положенням.».
Отже, виходячи з обставин справи, яка переглядається, суди попередніх інстанцій, встановивши, що договір доручення від 30 травня 2014 року, договір від 09 липня 2014 року № 177 про участь у ФФБ виду «А» «Кульпарківська, 99б» та договір про відступлення майнових прав від 09 липня 2014 року укладені без створення правових наслідків для ОСОБА_4 , дійшли помилкового висновку про визнання вказаних договорів удаваними в частині довірителя, оскільки стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони правочину, оскільки це суперечить її положенням.
Водночас колегія суддів акцентує увагу на тому, що посилання апеляційного суду на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 521/17654/15-ц (провадження № 61-2858св18) щодо можливості визнання правочину удаваним в частині особи покупця згідно з приписами статті 235 ЦК України, відповідно до якого удаваним може бути не весь правочин, а лише в частині когось із сторін, є не релевантним, оскільки правова позиція, зазначена у вказаному рішенні, втратила свою актуальність у зв'язку із висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61 14680сво20).
Так, в указаній постанові Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду відступив від висновку щодо застосування норми права, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, зокрема, у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 265/3310/17 (провадження № 61-2308св19), а також і від аналогічного висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 466/8968/19 (провадження № 61-1188св21), про те, що «при вирішенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним із підстав, що насправді покупцем є інша особа, суд повинен встановити, що фактично майно було придбане за кошти іншої особи і для неї та що інших підстав для визнання цієї угоди недійсною немає; вказаний договір відповідно до статей 235, 236 ЦК України може бути визнаний недійсним лише в частині, що стосується покупця, і покупцем за цим договором визнається особа, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладався цей договір. Зокрема, за умови доведеності, що за договором купівлі-продажу майно насправді було куплено не зазначеним у договорі покупцем, а іншою особою, за її кошти, суд може визнати, що вказаний договір у частині, що стосується покупця, є удаваною угодою і що дійсним покупцем за цим договором є особа, для якої за її кошти було придбано майно.».
Таким чином, суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, не врахував висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61?14680сво20), який вже був сформований на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, дійшов неправильного висновку про визнання договорів удаваними в частині довірителя, а тому судові рішення в частині вирішення позовних вимог про визнання договорів недійсними в частині довірителя підлягають скасуванню, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині.
Крім того, апеляційний суд, застосувавши до спірних правовідносин висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 521/17654/15-ц (провадження № 61-2858св18), залишив поза увагою існування принципу ієрархії висновків Верховного Суду: висновки колегії - висновки палати - висновки об'єднаної палати - висновки Великої Палати Верховного Суду.
Позовні вимоги про скасування рішення про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , про скасування запису в державному реєстрі речових прав про реєстрацію права власності на неї, а також про визнання недійсним свідоцтва про право власності від 28 грудня 2015 року, виданого ОСОБА_4 , є похідними від вимог про визнання договорів недійсними в частині довірителя, які є необхідними для оформлення права власності на об'єкт нерухомості, а тому такі вимоги задоволенню не підлягають.
Отже, суди неправильно застосували норми матеріального права, що є підставою для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог повністю.
Разом з тим, посилання в касаційній скарзі на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) є безпідставними, оскільки Об'єднана палата Верховного Суду у вищезазначеній постанові висловила свою позицію щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема, щодо визнання правочину удаваним на підставі статті 235 ЦК України в частині сторони правочину.
Щодо клопотання ОСОБА_3 про долучення доказів у справі
26 червня 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Барнацький П. С., надійшло клопотання про долучення доказів у справі.
Суд касаційної інстанції при розгляді касаційних скарг діє в порядку та межах, визначених цивільним процесуальним законодавством України, його повноваження визначені главою 2 Розділу V Перегляд судових рішень ЦПК України.
Згідно зі статтею 400 ЦПК України касаційний суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а отже, не може приймати нові докази.
Відповідно до визначених процесуальним законом повноважень Верховний Суд здійснює перевірку рішень судів першої та апеляційної інстанцій, що виключає можливість вирішення питання про долучення доказів на стадії перегляду справи у суді касаційної інстанції.
Таким чином, клопотання ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Барнацький П. С., про долучення доказів не підлягає задоволенню.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до частин першої-третьої, восьмої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Відповідно до частини дванадцятої статті 141 ЦПК України судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги.
Згідно з частиною першою статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
ОСОБА_1 заявив п'ять вимог немайнового характеру, а саме просив: визнати недійсним договір доручення від 30 травня 2014 року, укладений між ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_2 в частині довірителя, перевівши право довірителя за цим договором на ОСОБА_1 ; визнати недійсним у частині довірителя договір від 09 липня 2014 року № 177 про участь у ФФБ виду «А» «Кульпарківська, 99б», перевівши право довірителя за цим договором на ОСОБА_1 ; визнати недійсним договір про відступлення майнових прав від 09 липня 2014 року в частині довірителя, перевівши право довірителя за цим договором на ОСОБА_1 ; скасувати рішення про реєстрацію права власності та запис в державному реєстрі речових прав про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_4 ; визнати недійсним свідоцтво про право власності серії НОМЕР_1 від 28 грудня 2015 року, виданого ОСОБА_4 .
Позовну заяву подано у травні 2020 року, ставка судового збору за подання до суду позовної заяви немайнового характеру фізичною особою або фізичною особою-підприємцем становила 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01 січня 2020 року - 2 102 грн) (підпункт 2 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір», в редакції закону, чинній на момент подання позову).
Таким чином, за подання позову підлягав сплаті судовий збір у розмірі 4 204 грн (5 х 0,4 х 2 102 грн).
Звертаючись до суду з цим позовом ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірі 10 510 грн.
Враховуючи те, що за подання позову ОСОБА_1 сплатив судовий збір у більшому розмірі, ніж встановлено законом, останній не позбавлений права у встановленому законом порядку звернутись з відповідною заявою про повернення йому судового збору у розмірі 6 306 грн (10 510 грн - 4 204 грн), який підлягає поверненню відповідно до вимог пункту 1 частини 1 статті 7 Закону України «Про судовий збір».
Відповідно до підпункту 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір», у редакції чинній на момент подання апеляційної скарги, розмір судового збору за подання апеляційної скарги встановлюється у розмірі 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.
Таким чином, за подання апеляційної скарги ОСОБА_3 мав сплатити судовий збір у розмірі 6 306 грн (4 204 грн х 150 %).
ОСОБА_3 за подання апеляційної скарги сплатив 3 783,40 грн. Відповідно ОСОБА_3 за подання апеляційної скарги не доплатив 2 522,60 грн (6 306 грн - 3 783,40 грн).
Відповідно до підпункту 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір», у редакції чинній на момент подання касаційної скарги, розмір судового збору за подання касаційної скарги встановлюється у розмірі 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.
Таким чином, за подання касаційної скарги ОСОБА_3 мав сплатити судовий збір у розмірі 8 408 грн (4 204 грн х 200 %).
ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Барнацький П. С., за подання касаційної скарги сплатив 5 080 грн. Відповідно ОСОБА_3 за подання касаційної скарги не доплатив 3 328 грн (8 408 грн - 5 080 грн).
Отже, загальна суму судового збору, яку має доплатити ОСОБА_3 у дохід держави за подання апеляційної та касаційної скарг складає 5 850,60 грн (2 522,60 грн + 3 328 грн).
З огляду на матеріали справи, ОСОБА_3 , який був залучений до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, заперечував проти заявлених ОСОБА_1 позовних вимог, подавав до суду апеляційну та касаційну скарги.
Оскільки касаційна скарга ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Барнацький П. С., підлягає задоволенню, судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову, з позивача слід стягнути: на користь ОСОБА_3 - сплачений ним судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 3 783,40 грн та за подання касаційної скарги у розмірі 5 080 грн, а всього - 8 863,40 грн; у дохід держави - 5 850,60 грн недоплаченого ОСОБА_3 судового збору, з яких 2 522,60 грн - за подання апеляційної скарги, 3 328 грн - за подання касаційної скарги.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 412 ЦПК України).
Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з неправильним застосуванням норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду й ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотання ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Барнацький Павло Степанович, про долучення доказів у справі відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Барнацький Павло Степанович, задовольнити.
Рішення Франківського районного суду міста Львова від 01 липня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 27 червня 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про: визнання недійсним договору доручення від 30 травня 2014 року, укладеного між ОСОБА_4 та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 в частині довірителя, перевівши право довірителя за цим договором на ОСОБА_1 ; визнання недійсним у частині довірителя договору від 09 липня 2014 року № 177 про участь у фонді фінансування будівництва виду «А» «Кульпарківська, 99б», укладеного між Публічним акціонерним товариством «Банк інвестицій та заощаджень» та ОСОБА_4 , перевівши право довірителя за цим договором на ОСОБА_1 ; визнання недійсним договору про відступлення майнових прав від 09 липня 2014 року, укладеного між Публічним акціонерним товариством «Банк інвестицій та заощаджень» та ОСОБА_4 , укладеного на виконання договору від 09 липня 2014 року № 177 про участь у фонді фінансування будівництва виду «А» «Кульпарківська, 99б» в частині довірителя, перевівши право довірителя за цим договором на ОСОБА_1 ; скасування рішення про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_4 ; скасування запису в державному реєстрі речових прав про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_4 ; визнання недійсним свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 від 28 грудня 2015 року, виданого ОСОБА_4 , відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір, сплачений за подання апеляційної та касаційної скарги, в сумі 8 863 (вісім тисяч вісімсот шістдесят три) гривні 40 (сорок) копійок.
Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір у розмірі 5 850 (п'ять тисяч вісімсот п'ятдесят) гривень 60 (шістдесят) копійок.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
В. А. Стрільчук