04 липня 2023 року
м. Київ
cправа № 914/1653/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Случ О. В. - головуючий, Волковицька Н. О., Могил С. К.
за участю секретаря судового засідання - Росущан К. О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія управління проектами "Акрополь"
на рішення Господарського суду Львівської області від 01.02.2023 (суддя Долінська О. З.)
і постанову Західного апеляційного господарського суду від 01.05.2023 (головуючий суддя Якімець Г. Г., судді Бойко С. М., Бонк Т. Б.)
у справі № 914/1653/22
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія управління проектами "Акрополь"
до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Львівська фабрика скла, кераміки та скульптури" і 2) Управління поліції охорони у Львівській області,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-1 - 1) Національна спілка художників України і 2) Львівська обласна організація Національної спілки художників України,
про визнання недійсним договору,
(у судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Яцишин А. В., відповідача-1 - Сеньків А. І.)
1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія управління проектами Акрополь" (далі - позивач, Компанія) звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Львівська фабрика скла, кераміки та скульптури" (далі - відповідач-1, Товариство) і Управління поліції охорони у Львівській області (далі - відповідач-2, Поліція) про визнання недійсним договору від 03.06.2022 №116/1 про надання послуг з охорони публічної безпеки та порядку.
1.1. В обґрунтування позовних вимог Компанія зазначає, що Національна спілка художників України на підставі договору довірчого управління від 02.04.2008 передала Компанії в управління майно, а саме: будівлі та споруди цілісного майнового комплексу ЛЕКСФ по вул. Мучна, 32 у м. Львові.
1.2. Разом з тим, позивач зазначає, що 17.10.2019 року Товариство зареєстровало право власності на об'єкт: скульптурна майстерня, літ. В-1, площею 411,3 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Мучна, 32. Така реєстрація відбулась на підставі передавального акта від 01.03.2017, тобто, на думку позивача, фактично установником управління за договором довірчого управління відбулось відчуження одного з об'єктів, що перебувають в управлінні Компанії.
1.3. Компанія зазначає, що відповідач-1 уклав договір про надання послуг публічної безпеки та порядку (оспорюваний договір), на виконання якого управлінням поліції охорони у Львівській області, 03.06.2022, без відома довірчого управителя, розмістило на території об'єкта управління фізичну охорону, а саме безпосередньо у приміщенні прохідної позн. літ. 0-1 площею 12,8 кв.м, за адресою: м. Львів, вул. Мучна,32, яка перебуває у довірчому управлінні позивача.
1.4. Позивач посилається на те, що спірний договір суперечить статтям 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На думку позивача є наявним факт перешкод у здійснені Компанією права довірчої власності, що полягає в укладенні між відповідачами спірного договору про надання послуг з охорони публічної безпеки та порядку, без відома управителя, розміщення фізичної охорони на території об'єкта управління, перешкоди у зв'язку з цим, у здійсненні господарської діяльності.
1.5. Відповідач-1 проти задоволення позову заперечує та зазначає, що до укладення спірного договору про надання послуг публічної безпеки та порядку, листами від 20.04.2022 Львівська обласна організація національної спілки художників України та Національна Спілка Художників України, які виступали вигодонабувачами за договором довірчого управління, повідомили Компанію як управителя про те, що вони керуючись п. 4 ч.1 ст. 1044 ЦК України відмовляються від одержання вигоди за вищевказаним договором, що є підставою для його припинення. Таким чином, відповідач-1 вважає, що починаючи з 28.04.2022 (з моменту отримання Компанією повідомлень вигодонабувачів) будь-які права позивача, щодо нерухомого майна, яке охороняється на підставі оспорюваного договору про охорону, припинилися з огляду на припинення самого договору довірчого управління, а тому укладення відповідачами оспорюваного договору про охорону 03.06.2022 не може порушувати будь-яких прав позивача. З огляду на те, що договір довірчого управління припинився не пізніше 28.04.2022, а позивач має обов'язок повернути нерухоме майно установнику управління, то відповідач-1 вважає, що станом на 03.06.2022 у позивача відсутні будь-які права, які ґрунтуються на договорі довірчого управління.
1.6. Відповідач-2 також заперечує проти задоволення позовних вимог та, зокрема, зазначає про необхідність закриття провадження у справі у зв'язку із відсутністю предмета спору, оскільки наказом Управління поліції охорони від 23.06.2022 №3843 про зняття поста з об'єкта Товариства знято пост воєнізованої охорони на об'єкті за адресою: м Львів, вул. Мучна, 32 на підставі заяви директора Товариства, а договір про надання послуг з охорони публічної безпеки та порядку між Поліцією і Товариством є розірваним з 23.06.2022.
2. Рішенням Господарського суду Львівської області від 01.02.2023, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 01.05.2023, у задоволенні позову відмовлено.
2.1. Рішення судів попередніх інстанцій узагальнено мотивоване такими аргументами і обставинами.
2.2. 02.04.2008 між Компанією (довірчий управитель) і Національною спілкою художників України (установник управління) укладено договір довірчого управління (далі - договір довірчого управління), відповідно до умов якого, установник управління передає, а довірчий управитель приймає в довірче управління власність установника управління (об'єкт управління): будівлі та споруди цілісного майнового комплексу ЛЕКСФ по вул. Мучна, 32 у м. Львові.
2.3. Приміщення цілісного майнового комплексу ЛЕКСФ складаються з наступних об'єктів: скульптурний цех, літ. Р-2; скульптурний цех, літ. Ф-2; виробничий корпус, літ. Л-3, насосна, літ. Н- 1; гаражі, літ. С-2; адміністративний корпус, літ. Х-4; котельня, літ. Т-2;, скляний цех, літ. А-3; прохідна, літ. 0-1; скло цех, літ. У-3; насосна, літ. П-1; керамічний цех, літ. Б-3; скульптурна майстерня, літ. В-1.
2.4. У договорі довірчого управління передбачено, що вигодонабувачами є: Національна спілка художників України і Львівська обласна організація Національної спілки художників України.
2.5. Згідно з п.1 договору одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління та вказаної ним особи (вигодонабувача).
2.6. Відповідно до п.п.4, 5 договору на період дії останнього майно, яке передається в управління закріплюється за управителем на праві довірчої власності (підстава ч.2 ст.316 ЦК України). Довірчому управителю належать права володіння, користування та розпорядження майном, переданим йому в управління (підстава ч.1 ст.317 ЦК України).
2.7. Факт передачі майна за договором довірчого управління підтверджується актом приймання-передачі від 02.04.2008, який підписаний уповноваженими представниками сторін, а підписи засвідчені печатками юридичних осіб.
2.8. 08.08.2008 сторонами укладено договір про внесення змін та доповнень до договору довірчого управління та доповнено його пунктами 6.1 та 6.2 наступного змісту: « 6.1. Сторони даного договору дійшли взаємної згоди, що установник управління, його правонаступник зобов'язується не вчиняти будь-яких дій щодо відчуження об'єкта управління протягом дії даного договору з дня його укладення». « 6.2. На виконання п.6.1, за взаємною згодою сторін, накладається заборона відчуження нерухомого майна на об'єкт управління, на термін дії основного договору, шляхом подачі Установником управління письмового повідомлення в органи нотаріату».
2.9. 03.08.2010 між сторонами укладено договір про внесення змін та доповнень до договору довірчого управління, яким пункт 9 договору викладено в наступній редакції - «Строк довірчого управління - 10 (десять) років, до 02.04.2018».
2.10. 08.09.2016 між сторонами укладено договір про внесення змін та доповнень до договору довірчого управління, яким пункт 3.10 договору викладено в наступній редакції: «Забудова існуючої території цмк ЛЕКСФ (м. Львів, вул. Мучна, 32), забудова території нового місцезнаходження цмк ЛЕКСФ (м. Львів, вул. Збиральна, 14) у відповідності до містобудівельного обґрунтування та генерального плану, за рахунок Установника управління, доходів одержаних від управління майном або коштів інвесторів». А також пункт 9 розділу I договору довірчого управління викладено в наступній редакції: «Строк довірчого управління - до 02.04.2024». При зміні установника управління даний договір зберігає чинність для нового власника. Всі інші положення та умови основного договору залишаються без змін.
2.11. Позивач долучив до матеріалів справи договір від 01.04.2020 ЦП-3-26431 про здійснення реагування наряду поліції охорони на повідомлення по телефонному дзвінку, який укладено між Поліцією і Компанією, предметом якого є здійснення реагування НР поліції охорони на повідомлення по телефонному дзвінку з об'єктів, перелік та адреси яких зазначені у дислокації (додаток №1 до договору), що є невід'ємною частиною цього договору (п.1.1.1 договору).
2.12. Позивач у позовній заяві зазначає, що 17.10.2019 Товариство зареєстровало право власності на об'єкт: скульптурна майстерня, літ. В-1, площею 411,3 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Мучна, 32.
2.13. 03.06.2022 між Поліцією (охорона) і Товариством (замовник) укладено договір про надання послуг з охорони публічної безпеки та порядку №116/1 (далі - договір охорони, оспорюваний договір), відповідно до п.1.1 якого охорона зобов'язується надати замовнику послуги з охорони публічної безпеки і порядку на території (об'єкті) Замовника, що розташовані за адресою: м. Львів, вул. Мучна, 32, що вказана в дислокації.
2.14. Відповідно до п.6.1 договору охорони останній набуває чинності з 03.06.2022 та діє до 03.07.2022. Якщо за п'ять днів до закінчення строку дії договору жодна із сторін не повідомить іншу сторону про припинення дії договору, така вважається продовженою на той самий строк, на тих самих умовах.
2.15. Згідно із заявою за від 20.06.2022 вих.№19, яка адресована Начальнику УПО Львівської області полковнику поліції Івану Гулі, директор Товариства просить розірвати з 21.06.2022 договір охорони за адресою: м. Львів, вул. Мучна, 32 в цілодобовому режимі роботи та не виставляти відповідних рахунків на оплату.
2.16. Наказом Управління поліції охорони у Львівській області за від 23.06.2022 №3843 "Про зняття поста з об'єкта ТзОВ "Львівська фабрика скла, кераміки та скульптури" (договір від 03.06.2022 року №116/1), з урахуванням наказу "Про уточнення наказу УПО Львівської області від 23.06.2022 р. №3843", вирішено розірвати договір охорони з Товариством. Командирові полку УПО Львівської області полковнику поліції Петру Чепілю зняти пост воєнізованої охорони на об'єкті ТзОВ "Львівська фабрика скла, кераміки та скульптури" (м. Львів, вул. Мучна, 32) о 09:00 год. 21.06.2022.
2.17. Відтак, судами встановлено, що договір охорони розірвано за згодою сторін 23.06.2022.
2.18. На думку позивача, є наявним факт перешкод у здійснені Компанією права довірчої власності, що полягає в укладенні між Товариством та Поліцією договору охорони без відома управителя, розміщення фізичної охорони на території об'єкта управління, перешкоди у зв'язку з цим, у здійсненні господарської діяльності, що, за твердженнями позивача, є підставою для визнання недійсним договору охорони.
2.19. Розглянувши позовні вимоги, суди вказали, що договір охорони, укладений між Товариством і Поліцією, за своєю правовою природою є договором про надання послуг. Сторонами, при укладенні оспорюваного договору, погоджено всі його істотні умови.
2.20. З урахуванням предмета та підстав заявлених позовних вимог, місцевий господарський суд вказав, що підставою для визнання правочину недійсним з підстав, викладених в ч. 1 ст. 203 ЦК України, є невідповідність такого правочину ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.
2.21. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
2.22. Разом з тим, місцевий господарський суд дійшов висновку, що з установлених у справі обставин вбачається, що підстави, зазначені позивачем у позові, не знайшли свого належного підтвердження в поданих суду доказах.
2.23. Так, суд вказав, що у цій справі позов про визнання недійсним договору охорони подала особа, яка не була стороною цього договору - заінтересована особа.
2.24. Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним, майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
2.25. Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача, є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
2.26. Під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення ст.ст. 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
2.27. Враховуючи наведене, місцевий господарський суд дійшов висновку, що позивачем не доведено обставин, на які він посилається, як на підставу своїх позовних вимог щодо визнання недійсним договору охорони, укладеного між відповідачем-1 та відповідачем-2.
2.28. Апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що позивач не довів конкретних фактів порушення його майнових прав та законних інтересів, внаслідок укладення відповідачами оспорюваного договору охорони та яким чином внаслідок визнання такого договору недійсним, майнові права заінтересованої особи (позивача) буде захищено та відновлено.
2.29. Додатково суд апеляційної інстанції зазначив, що суд може визнати недійсним розірваний договір, однак, лише за доведеності порушеного права та/або законного інтересу позивача внаслідок укладення такого договору, а також якщо такий спосіб захисту (визнання недійсним договору, стороною якого позивач не є) є ефективним та здатний захистити порушене право позивача.
2.30. Апеляційний господарський суд вказав, що позивач в загальному не погоджується з вчиненням відповідачем-1 дій щодо реєстрації права власності на майно, управителем якого за словами позивача він є. Поряд з тим, позивач не довів які саме його права як управителя майном порушено саме оспорюваним договором охорони, укладеним відповідачем-1, як власником такого майна, як і не доведено яким чином задоволення цього позову (визнання недійсним договору охорони) захистить право позивача, яке він вважає порушеним як управителя об'єкта управління за договором довірчого управління.
3. Не погодившись із прийнятими рішеннями, Компанія звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати повністю, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
4. В обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), позивач вказав про те, що рішення судів у цій справі прийняті без урахування правових висновків суду касаційної інстанції щодо застосування приписів статті 203, частини 3 статті 215, статті 217 ЦК України, які викладено:
4.1. у постанові Верховного Суду від 12.03.2018 у справі №910/22319/16 (умова договору щодо якої ставиться вимога про визнання її недійсною не може бути істотною умовою договору, оскільки, в такому випадку правочин має бути визнаний недійсним в цілому; вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину).
4.2. у постановах Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 439/212/14-ц, від 18.07.2018 у справі № 750/2728/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 462/4611/13-ц, а також постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-605цс16 (власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав);
4.3. у постанові Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 (особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме підтвердити, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено. Позивач, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого він не є, зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд має - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача).
4.4. Компанія у касаційній скарзі не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог та зазначає, що приміщення цілісного майнового комплексу ЛЕКСФ, переданого позивачу в довірче управління, складалося у тому числі з об'єкта: скульптурна майстерня, літ. В-1, на який Товариством зареєстровано право власності та згодом щодо якого укладено договір охорони. Разом з тим, скаржник зазначає, що звернувся з цим позовом про визнання правочину недійсним як довірчий власник майна щодо якого такий договір укладено, чим у подальшому здійснювалися перешкоди в здійсненні господарської діяльності, тим самим відбулося порушення майнових прав та інтересів позивача.
4.5. 15.06.2023 Товариством подано до Верховного Суду засобами поштового зв'язку відзив на касаційну скаргу, у якому Товариство просить поновити процесуальний строк на подання відзиву. Оскільки ухвалою Верховного Суду від 31.05.2023 строк на подання відзиву на касаційну скаргу у цій справі встановлено до 15.06.2023, а Товариство подало такий відзив в межах встановленого Судом строку, клопотання про поновлення строку на подання відзиву залишається Судом без розгляду. У відзиві Товариство зазначає про неподібність правовідносин у справах, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, з правовідносинами у справі № 914/1653/22, просить закрити касаційне провадження, в іншому випадку - відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін.
4.6. Поліція також направила до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, який не підписаний представником, про що також складено акт від 21.06.2023 № 29.1-25/341, а відтак відповідний відзив залишається без розгляду.
5. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача (скаржника) та відповідача-1, перевіривши наявність зазначеної у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, дослідивши наведені у скарзі доводи, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Компанії на постанову Західного апеляційного господарського суду від 01.05.2023 і рішення Господарського суду Львівської області від 01.02.2023 у даній справі з огляду на таке.
6. Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
7. Відповідно до положень цієї норми, касаційний перегляд з указаних підстав може відбутися за наявності таких складових:
- суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду;
- спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
8. Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, який було сформульовано у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема і вказаного вище пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
8.1. При цьому, з-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
8.2. Подібність правовідносин суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
9. Водночас колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
10. Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
11. Проаналізувавши обставини правовідносин у цій справі та у справах, на неврахування правових висновків у яких посилається скаржник у касаційній скарзі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про те, що правовідносини у порівнюваних справах не є подібними, а тому і підстави для проведення касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень відсутні з огляду на таке.
12. Як убачається з матеріалів справи і установлено судами попередніх інстанцій, у цій справі позов про визнання недійсним договору охорони подала особа, яка не була стороною цього договору - заінтересована особа, а саме Компанія, яка стверджує про порушення її прав як управителя об'єкта управління: будівлі та споруди цілісного майнового комплексу ЛЕКСФ по вул. Мучна, 32 у м. Львові, за договором довірчого управління. При цьому, суди вказали, що в такому випадку особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
13. У справі № 910/22319/16, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, з позовом про визнання недійсним договору про закупівлю від 15.09.2014 № 218-14 в частині включення в оплату за товар податку на додану вартість та стягнення грошових коштів звернулася сторона такого правочину - замовник, посилаючись на те, що постачальником безпідставно, всупереч приписам Закону України "Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо спеціальних засобів індивідуального захисту та лікарських засобів", включено до ціни товару податок на додану вартість, у зв'язку з чим позивач вважав, що відповідна умова договору має бути визнана недійсною, а сплачена ним в ціні товару сума податку на додану вартість підлягає поверненню відповідачем.
14. Таким чином, у справі № 910/22319/16 спірне питання полягало (1) в оскарженні позивачем пункту договору поставки, який містить ціну розрахункової одиниці вартості товару, що за висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 12.03.2018 у наведеній справі, є істотною умовою договору, отже договір не може бути визнаний недійсним в цій частині, а також (2) відповідності оспорюваного пункту чинним нормативно правовим актам, зокрема, абзацам 1-2 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX Податкового кодексу України в частині включення в оплату за поставлений товар податку на додану вартість.
15. Аналіз наведеного очевидно свідчить про те, що правовідносини у справі № 910/22319/16 є неподібними тим, що склалися у справі № 914/1653/22, адже відмінними у них є предмети і підстави позовних вимог, суть спірних відносин, фактичні обставини, правове регулювання. Спору про визнання недійсним правочину з усіх заявлених позивачем у справі № 914/1653/22 підстав в межах справи № 910/22319/16 не виникало, як не розглядалося в ній і питань, пов'язаних із оскарження правочину заінтересованою особою, яка вважає свої права довірчого управителя порушеними. Водночас у справі № 914/1653/22 спірні правовідносини не стосувалися питань оскарження замовником пункту договору яким визначено ціну розрахункової одиниці вартості товару та повернення сплаченої ним в ціні товару суми податку на додану вартість. Звідси, процитований скаржником у касаційній скарзі висновок Верховного Суду щодо застосування частини 3 статті 215, статті 217 ЦК України є незастосовним до обставин справи № 914/1653/22. Зв'язку між цим висновком і прийнятими у справі № 914/1653/22 рішеннями скаржник належним чином не обґрунтував.
16. За таких обставин, посилання Компанії в обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України при оскарженні судових рішень у справі № 914/1653/22 на постанову Верховного Суду від 12.03.2018 у справі № 910/22319/16 колегією суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду визнаються безпідставними і відхиляються.
17. У справі № 439/212/14-ц фізична особа звернулася з позовом про визнання незаконним рішення сесії сільської ради, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки, скасування рішення про державну реєстрацію права власності посилаючись на те, що внаслідок неправомірних дій з боку реєстраційної служби, що полягали в державній реєстрації права на земельну ділянку, позивач, протиправно позбавлений права на придбання земельної ділянки, призначеної для обслуговування належного йому об'єкта нерухомості, як співвласник колишньої частини цілісного майнового комплексу ТОВ "Джерело", а саме: насосної споруди, водонапірної башти та водозабірної свердловини.
17.1. Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін ухвалою суду апеляційної інстанції, а також постановою Великої Палати Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 439/212/14-ц, позов задоволено частково, визнано незаконним та скасовано рішення Підкамінської селищної ради Бродівського району Львівської області від 20.10.2010 № 322 "Про продаж земельної ділянки" в частині продажу ТОВ "Джерело" земельної ділянки площею 0,0676 га. Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 28.10.2010, укладений між Підкамінською селищною радою Бродівського району Львівської області та ТОВ "Джерело" у частині продажу останньому земельної ділянки площею 0,0676 га.
17.2. Задовольняючи частково позовні вимоги, суди виходили з того, що ТОВ "Джерело" всупереч положенням статті 128 Земельного кодексу України не подало селищній раді документи, які посвідчують право власності на нерухоме майно, розташоване на вказаній земельній ділянці, власниками якого були інші фізичні особи, тому рішенням Підкамінської селищної ради Бродівського району Львівської області від 20.10.2010 № 322 "Про продаж земельної ділянки" й укладеним договором купівлі-продажу земельної ділянки порушено права власників нерухомого майна як землекористувачів.
17.3. Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові від 18.04.2018 у цій справі, в частині вимог про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним, зокрема вказала, що оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав. У справі № 439/212/14-ц суд апеляційної інстанції встановив факт ліквідації ТОВ "Джерело" на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій. При цьому суди встановили, що земельна ділянка, на якій у тому числі розташовано споруди, належні на праві власності трьом фізичним особам, відчужена ТОВ "Джерело" відповідачу, чим порушені права співвласників нерухомого майна як землекористувачів. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду визнала обґрунтованими рішення судів першої та апеляційної інстанцій.
18. Проаналізувавши викладене вище колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду констатує, що правовідносини у справі № 439/212/14-ц також не є подібними тим, що склалися у справі № 914/1653/22, адже різняться вони своєю суттю, підставами позовів, правовим регулюванням, фактичними обставинами спорів. Слід ще раз зауважити, що у справі № 914/1653/22 спірним було питання недійсності договору охорони з підстав порушення прав довірчого управителя, а не питання оскарження власниками нерухомого майна розпорядження селищною радою земельною ділянкою, розташованою під цим нерухомим майном. При цьому, наведений вище висновок Великої Палати Верховного Суду щодо власного інтересу заінтересованої особи оскаржити правочин, який цитує скаржник у касаційній скарзі, пов'язаний з обставинами оскарження власником нерухомого майна договору купівлі-продажу земельної ділянки, на якій таке майно розташоване, тобто пов'язаний із порушенням права співвласника нерухомого майна як землекористувача, а відтак цитування у касаційній скарзі наведеного вище висновку Великої Палати Верховного Суду із постанови від 18.04.2018 у справі № 439/212/14-ц є абсолютно формальним.
19. За викладеного, посилання Компанії в обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України при оскарженні судових рішень у справі № 914/1653/22 на постанову Великої Палати Верховного Суду із постанови від 18.04.2018 у справі № 439/212/14-ц колегією суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду визнаються необґрунтованими і не приймаються.
20. Аналогічне стосується посилань скаржника на справи № 750/2728/16-ц, № 462/4611/13-ц.
21. Так, предметом розгляду в справі № 750/2728/16-ц були вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним з тих підстав, що договір купівлі-продажу 1/3 частини квартири є фіктивним і удаваним, оскільки вчинений без наміру створити юридичні наслідки, а з метою приховування майна відповідача від звернення на нього стягнення у справі про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки.
22. Позовні вимоги у справі № 750/2728/16-ц задоволені частково з підстав доведення позивачем фіктивності оспорюваного правочину. Разом з тим, Верховний суд у своїй постанові від 18.07.2018 у наведеній справі погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав вважати порушеними права позивача укладенням оспорюваного договору, оскільки позов пред'явлено до особи, яка є відповідачем в іншій цивільній справі про стягнення з останнього на користь позивача грошових коштів на відшкодування майнової та моральної шкоди, що підтверджує те, що оспорюваний договір купівлі-продажу 1/3 частини квартири укладений лише для вигляду після пред'явлення зазначеного позову, без мети його реального виконання, переслідуючи при цьому справжню мету - унеможливити звернення стягнення на належну відповідачу позивачу частину квартири, у разі задоволення судом позову про відшкодування шкоди, що свідчить про фіктивність цього договору.
23. У справі № 462/4611/13-ц предметом розгляду були вимоги про визнання договору дарування недійсним і повернення сторін у попередній стан, обґрунтовані тим, що договір дарування квартири укладений між фізичними особами з метою уникнення виконання рішення суду про стягнення суми боргу з відповідача. Крім того, договір дарування укладено після постановлення судом ухвали про накладення арешту на квартиру у справі про повернення боргу та рішення суду про стягнення із відповідача на користь позивача заборгованості.
24. Позовні вимоги у справі № 462/4611/13-ц задоволенні з підстав доведення позивачем їх обґрунтованості. Верховний Суд у своїй постанові від 04.07.2018 у наведеній справі визнав законним і обґрунтованим висновок судів про те, що відповідачеві на момент укладення оспорюваного договору дарування квартири було відомо про встановлену судом заборону відчужувати вказане нерухоме майно, отже таке відчуження майна відбулося з метою унеможливити звернення стягнення на вказане майно в разі задоволення позову про повернення боргу в цивільній справі № 1309/590/12, а тому оспорюваний договір дарування квартири, на яку було накладено арешт ухвалою суду, підлягав визнанню недійсним. При цьому, Верховний Суд відхилив твердження заявника про відсутність порушеного права позивача оспорюваним правочином, оскільки позивач є заінтересованою особою, яка має право оспорювати договір дарування так як заходи забезпечення позову були вжиті судом із метою забезпечення позову саме цієї фізичної особи отже позивач мав власний інтерес вимагати визнання недійсним договору дарування квартири з метою забезпечення для нього можливості в подальшому реально і без перешкод виконати рішення суду в іншій справі, за його позовом до відповідача про стягнення коштів.
25. Як уже зазначалося, предметом розгляду цієї справи № 914/1653/22 є вимоги довірчого управителя про визнання недійсним договору охорони, з підстав порушення права останнього на здійснення своїх правомочностей щодо майна, переданого в довірче управління. При цьому, обставини щодо недійсності правочину з підстав вчинення його з метою приховання майна чи уникнення звернення стягнення на майно на підставі судового рішення не були предметом розгляду в справі № 914/1653/22, як і обставини щодо перешкоджання управителеві вчиняти дії щодо розпорядження майном, переданим йому в управління на підставі договору довірчого управління не були предметом розгляду в справах № 750/2728/16-ц, № 462/4611/13-ц.
26. Звідси, посилання скаржника в обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України при оскарженні судових рішень у справі № 914/1653/22 на постанови Верховного Суду від 18.04.218 у справі № 750/2728/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 462/4611/13-ц колегією суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду визнаються безпідставними і відхиляються.
27. Стосовно посилань скаржника на постанову Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-605цс16 у контексті процитованого висновку щодо власного інтересу заінтересованої особи на оскарження правочину, стороною якого вона не є, колегія суддів зазначає, що правовідносини у наведеній справі пов'язані із вимогами про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та визнання права власності на квартиру з тих підстав, що банк здійснив відчуження квартири в порушення заборони, встановленої судом у порядку забезпечення іншого позову тих самих фізичних осіб. Тому позивачки посилалися на наявність власного інтересу вимагати визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири з метою забезпечення для них можливості в подальшому реально і без перешкод виконати рішення суду в іншій справі, за їх позовом до банка про скасування реєстрації права власності останнього на квартиру.
28. Верховний Суд України у своїй постанові від 25.05.2016 у наведеній справі дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимоги заявниць про скасування рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, установивши, що на час перегляду справи Верховним Судом України відпали підстави вважати порушеними права та інтереси позивачок укладенням оспорюваного ними договору купівлі-продажу квартири, оскільки судом визнано безпідставними їх претензії на предмет зазначеного договору - квартиру, а тому позов у справі № 6-605цс16 не може бути задоволений.
29. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що предметом розгляду в цій справі № 914/1653/22 не є вимоги власників майна, переданого в іпотеку, та щодо якого банком реалізовано процедуру позасудового звернення стягнення та в подальшому відчужено на користь третьої особи. В свою чергу, в справі № 6-605цс16 правовідносини не пов'язані із передачею майна в управління та оскарження управителем правочину з надання послуг охорони майна.
30. За таких обставин посилання скаржника в обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України при оскарженні судових рішень у справі № 914/1653/22 на постанову Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-605цс16 також визнаються безпідставними і відхиляються.
31. У справі № 910/12787/17, на яку також посилається скаржник у касаційній скарзі, предметом розгляду були вимоги про визнання недійсними згідно з переліком, наведеним у прохальній частині позовної заяви, окремих пунктів кредитних договорів, укладених упродовж 2005 - 2015 років між відповідачами у справі. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що згідно зі спірними кредитними договорами передбачено встановлення подвійної плати за користування кредитом і визначено інший спосіб оплати за користування кредитом, ніж нарахування процентів на основну суму боргу, що суперечить положенням статей 1048, 1054, 10561 ЦК України; такі договори в оспорюваній частині (щодо визначення і сплати винагороди за користування кредитом) порушують права позивача, збільшують обсяг його відповідальності перед банком; позивач хоча і не є стороною цих кредитних договорів, однак набув право власності на майно, що становить предмет іпотеки згідно з договорами іпотеки від укладеними в забезпечення виконання зобов'язань за цими кредитними договорами, та, відповідно, до позивача в силу закону перейшли права та обов'язки іпотекодавця за зазначеними договорами іпотеки.
31.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.10.2018 у позові відмовлено. Місцевий господарський суд виходив із недоведеності позивачем порушення його прав оспорюваними пунктами спірних кредитних договорів. Суд також дійшов висновку, що погодження сторонами у цих договорах винагороди за користування кредитом не суперечить актам цивільного законодавства; усі умови таких договорів погоджено та прийнято сторонами, вони виконувалися шляхом надання кредитних коштів позичальникам на умовах, визначених у цих договорах, та беззаперечного прийняття таких коштів, позичальники сплачували відсотки за кредитом і здійснювали повернення сум кредитів.
31.2. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 04.11.2019 рішення Господарського суду міста Києва від 24.10.2018 скасовано. Прийнято нове рішення про задоволення позову. Апеляційний господарський суд, задовольняючи позов, дійшов висновку, що оспорювані пункти спірних кредитних договорів порушують права позивача, оскільки фактично збільшують суму заборгованості позичальників за кредитними договорами, виконання зобов'язань за якими забезпечено іпотекою належного позивачеві майна на яке, відповідно, банк набуває право звернення стягнення у разі невиконання позичальниками умов таких кредитних договорів.
31.3. Верховний Суд постановою від 16.10.2020 у наведеній справі, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, скасував постанову суду апеляційної інстанції та залишив в силі рішення суду першої інстанції.
31.4. Верховний Суд, зокрема, вказав, що у розумінні статей 203, 215, 217 ЦК України оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав. Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.
31.5. Так, у справі № 910/12787/17 позивач, вважаючи порушеними свої права, звернувся з позовом у цій справі про визнання недійсними окремих пунктів кредитних договорів, стороною яких він не є; акцентував, що став власником майна, переданого в іпотеку, згідно з договорами іпотеки, укладеними на забезпечення виконання зобов'язань за цими кредитними договорами, а умови спірних кредитних договорів, які стосуються нарахування винагороди за користування кредитом, суперечать вимогам закону, збільшують обсяг його відповідальності перед банком, тому мають бути визнані недійсними у судовому порядку.
31.6. Верховний Суд зазначив, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено. Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
31.7. Разом з тим, погоджуючись з висновком місцевого господарського суду про недоведення позивачем наявності його порушеного права спірними пунктами кредитного договору, Верховний Суд наголосив, що як порушення розуміється такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Отже, наявність у спірних кредитних договорах (стороною у яких позивач не є) положень про сплату позичальниками - відповідачами винагороди за користування кредитом не свідчить про безумовне порушення відповідними умовами цих кредитних договорів майнових прав позивача як особи, яка стала власником майна, переданого в іпотеку у забезпечення виконання зобов'язань за цими кредитними договорами; за наслідками задоволення такого позову має відбуватися поновлення (захист) майнових прав позивача або ж його інтереси можуть бути реалізовані, внаслідок чого він здатний буде набути прав. Проте заявлені у справі вимоги не спрямовані безпосередньо на відновлення прав позивача, оскільки стосуються зобов'язань, стороною яких це товариство не є, а тому такі вимоги спрямовані на захист прав сторін кредитних договорів, які одночасно визначені відповідачами у справі, що свідчить про неправильно обраний позивачем у наведеному випадку спосіб захисту порушеного, на його думку, права. Окрім того, Верховний Суд у своїй постанові наголосив про неможливість порушення прав позивача окремими пунктами кредитних договорів, які було укладено до фактичного утворення позивача у формі товариства з обмеженою відповідальністю, а також про те, що на час внесення до статутного капіталу позивача майна, що є предметом іпотеки за іпотечними договорами, укладеними в забезпечення виконання зобов'язань за спірними кредитними договорами, такі кредитні договори вже містили умови стосовно сплати позичальниками винагороди за користування кредитом, вони були погоджені їх сторонами та виконувалися, а право власності на зазначене майно (предмет іпотеки) вже було обмежено у встановлений чинним законодавством спосіб (перебувало в іпотеці), про що позивач був обізнаний.
32. З наведеного вбачається, що як і випадку зі справами, що аналізувались вище правовідносини у справі № 910/12787/17 також не є подібними тим, що склалися між сторонами спору у справі № 914/1653/22. Зміст спірних правовідносин, фактичні обставини спорів, підстави позовних вимог, правове регулювання відносин у порівнюваних справах істотно відрізняються. Суть спору у справі № 910/12787/17 зводилася до оскарження майновим поручителем пунктів договорів з підстав їх невідповідності статтям 1048, 1054, 1056-1 ЦК України. При цьому, наявність свого порушеного права позивач обґрунтовував з посиланням на приписи статей 11, 23, 33 Закону України "Про іпотеку", а саме збільшенням суми заборгованості позичальників за кредитними договорами, що впливає на його права як майнового поручителя за такими кредитними договорами. У справі ж № 914/1653/22 спору між сторонами у подібному аспекті не виникало. Позивач обґрунтовував своє порушене право з посиланням на приписи статті 1029 ЦК України, вказуючи на те, що він є управителем майна, щодо якого відповідачем-1 вчинено реєстрацію права власності, що по суті свідчить про його незгоду із такими діями Товариства, а також вказував, що оспорюваний договір охорони перешкоджає його господарській діяльності. Правовідносини кредитування та майнового поручительства судами не аналізувалися. Процитований у касаційній сказі висновок Верховного Суду (пункт 4.3 цієї ухвали) безвідносно до суті спірних правовідносин підстав для проведення касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень у справі № 914/1653/22 суду касаційної інстанції не надає.
33. Декларативними (і такими, що не охоплюються приписами пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України) також є посилання скаржника на постанову Пленуму Верховного Суду України від 09.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» і відхиляються Судом.
34. Таким чином, посилання позивача в обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України при оскарженні судових рішень у справі № 914/1653/22 на постанову Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 колегією суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не приймаються, як безпідставні.
35. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
36. Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення ЄСПЛ у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).
37. Як вказала об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб.
38. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
39. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
40. Зважаючи на те, що усі постанови суду касаційної інстанції, на які посилається Компанія у касаційній скарзі в обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, для касаційного оскарження судових рішень, прийняті касаційним судом у неподібних справі № 914/1653/22 правовідносинах, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, на підставі наведеного вище пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України, дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою позивача на постанову Західного апеляційного господарського суду від 01.05.2023 і рішення Господарського суду Львівської області від 01.02.2023 у даній справі.
41. Інші доводи касаційної скарги підставами касаційного оскарження не обґрунтовані, підставою відкриття касаційного провадження не слугували, а тому судом касаційної інстанції і не розглядаються.
Керуючись статтями 234, 235, 296 ГПК України, Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія управління проектами "Акрополь" на рішення Господарського суду Львівської області від 01.02.2023 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 01.05.2023 у справі № 914/1653/22.
Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Случ
Судді Н. О. Волковицька
С. К. Могил