12 червня 2023 року 320/9249/22
Київський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Колеснікової І.С., суддів: Головенка О.Д., Перепелиці А.М., при секретарі судового засідання Лозовому О.А., за участю представників сторін:
від позивача - Васильчук І.М.,
від відповідача - Пальчик М.О,
розглянувши в відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Кабінету Міністрів України
про визнання протиправним та скасування п. 3-1 Порядку призначення пенсій
окремим категоріям осіб, затвердженого постановою КМУ від 14.09.2016 № 622,
На підставі частини 1 статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 12.06.2023 проголошено скорочене (вступна та резолютивна частини) судове рішення. Виготовлення рішення у повному обсязі відкладено, про що повідомлено осіб, які брали участь у розгляді справи, з урахуванням вимог частини 3 статті 243 названого Кодексу. Під час проголошення скороченого (вступної та резолютивної частин) судового рішення сторонам роз'яснено зміст судового рішення, порядок і строк його оскарження, а також порядок отримання повного тексту рішення.
До Київського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 з позовом до Кабінету Міністрів України про визнання протиправним та скасування пункту 3-1 Порядку призначення пенсій окремим категоріям осіб, затвердженого постановою КМУ від 14.09.2016 № 622.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12.10.2022 адміністративну справу № 320/9249/22 передано за підсудністю до Окружного адміністративного суду міста Києва.
Законом України від 13.12.2022 № 2825-IX “Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду”, який набрав чинності 15.12.2022 (далі по тексту - Закон № 2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних Закону № 2825-IX, з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.02.2023, справу передано на розгляд судді Київського окружного адміністративного суду Колесніковій І.С.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 02.03.2023 прийнято до провадження адміністративну справу №320/9249/22, ухвалено розгляд справи проводити в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання по справі.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 02.05.2023 закрито підготовче провадження. Призначено судове засідання для розгляду справи по суті колегією у складі трьох суддів: головуючий суддя Колеснікова І.С., судді: Головенко О.Д., Перепелиця А.М.
Позовні вимоги мотивовано тим, що позивач з 21.09.1995 року працювала на різних посадах у виконавчих органах Львівської міської ради. На момент звільнення 24.02.2022 обіймала посаду завідувача сектору соціальних послуг та моніторингу Франківського відділу соціального захисту Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради. З 27.08.2012 позивачу вперше призначено пенсію на підставі Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», а з 20.05.2020 останню було переведено на інший вид пенсійного забезпечення, згідно Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Разом з тим, в зазначений період позивач продовжувала трудову діяльність, як державний службовець. Позивач звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області із заявою про призначення їй пенсії згідно з Законом України «Про державну службу», який з 1 травня 2016 року діє у новій редакції. У задоволенні заяви було відмовлено. Відмова мотивована отриманням позивачем у період з 27 серпня 2012 року по 7 травня 2020 року іншої пенсії, призначеної згідно із Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування», що на думку Головного управління Пенсійного фонду у Львівській області виключає можливість призначення останній пенсії на підставі Закону України «Про державну службу». Зокрема, позивачем зазначено, що в якості юридичної підстави для відхилення заяви про призначення пенсії зазначено оскаржуваний п.3-1 Порядку призначення пенсій деяким категоріям осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.09.2016 №622 «Деякі питання пенсійного забезпечення окремих категорій осіб”, такого змісту: «Державні службовці, які на день набрання чинності Законом України від 10 грудня 2015 року №889-VIII “Про державну службу” займали посади державної служби та які пенсію, призначену відповідно до Закону, не отримували з дати призначення до дня набрання чинності Законом України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII “Про державну службу”, мають право на обчислення пенсії на умовах цього Порядку після звільнення з посади державної служби». Відтак, оскільки даною нормою, на думку позивача порушено її право на призначення пенсії згідно Закону України «Про державну службу», остання вважає норму п.3-1 Порядку призначення пенсій окремим категоріям осіб, затвердженого постановою КМУ від 14.09.2016 № 622 в частині встановлення додаткових умов для призначення пенсії на підставі Закону України «Про державну службу» у порівняні з нормами самого Закону України «Про державну службу» протиправною, а отже такою, що підлягає скасуванню.
18.04.2023 представником Кабінету Міністрів України подано відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечував щодо задоволення позовних вимог, просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог, зазначивши, що приймаючи оскаржувану постанову, діяв виключно у межах наданих йому повноважень та у спосіб, передбачений чинним законодавством. Зауважено, що для призначення пенсій згідно Закону України «Про державну службу», особа має відповідати декільком вимогам, а саме: мати відповідний стаж державної служби, не отримувати іншу пенсію, визначену чинним законодавством та бути звільненою з держаної служби. З огляду на викладене, відповідач зазначив про відсутність порушеного права позивача, так як останній було призначено пенсію передбачену Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування». Також представник відповідача послався на відсутність порушеного права позивача в даному випадку.
Від позивача надійшла відповідь на відзив, згідно якої нормою оскаржуваного Порядку мотивовано відмову у призначенні пенсії, а відтак позивач є особою, права якої порушенні та підлягають судовому захисту.
Відповідач скористався правом для надання заперечень на відповідь на відзив, зазначивши, що, по-перше, оскаржуваною нормою Кабінет Міністрів України жодним чином не звужував приписи Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про державну службу», та не встановлював інших обмежувальних умов в розрізі посад, робота на яких включається до стажу роботи на посадах, віднесених до категорії посад державних службовців та який має бути враховано під час призначення пенсії, відповідно до Закону України «Про державну службу». По-друге, обставини щодо безпідставної відмови ОСОБА_1 органом ПФУ у призначенні пенсії відповідно до Закону України «Про державну службу» досліджувались в межах справи №380/9828/22, за наслідками розгляду якої не встановлено застосування положень спірного акту до позивача, впливу спірної норми Порядку, в бік звуження прав чи інтересів. По-третє, твердження позивача про гарантоване Конституцією України та іншими нормативно - правовими актами право на судовий захист, Урядом не оспорюється.
В судове засідання 19.06.2023 прибув представник позивача, який підтримав позовні вимоги та просив суд задовольнити позов у повному обсязі.
Також, в судове засіданні 19.06.2023 прибув представник відповідача - Кабінету міністрів України, який проти позовних вимог заперечував та просив суд відмовити в їх задоволенні.
У судовому засіданні 19.06.2023 на підставі частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України проголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд встановив таке.
Як зазначено позивачем, з 21 вересня 1995 року остання працювала на різноманітних посадах у виконавчих органах Львівської міської ради. На момент звільнення 24 лютого 2022 року обіймала посаду завідувача сектору соціальних послуг та моніторингу Франківського відділу соціального захисту.
Вперше пенсію позивачу було призначено під час трудової діяльності з 27 серпня 2012 року на підставі Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», а з 20 травня 2020 року позивача було переведено на інший вид пенсійного забезпечення - згідно із Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». У той же час позивач продовжувала трудову діяльність як державний службовець.
Позивач звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області із заявою про призначення їй пенсії згідно Закону України «Про державну службу», який з 1 травня 2016 року діє у новій редакції.
У задоволенні заяви було відмовлено. Відмову мотивовано отриманням позивачем у період з 27 серпня 2012 року по 7 травня 2020 року іншої пенсії, призначеної згідно Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», що на думку Головного управління Пенсійного фонду у Львівській області виключає можливість призначення мені пенсії на підставі Закону України «Про державну службу».
Зокрема, позивачем зазначено, що в якості юридичної підстави для відхилення заяви про призначення пенсії зазначено оскаржуваний п.3-1 Порядку призначення пенсій деяким категоріям осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.09.2016 №622 «Деякі питання пенсійного забезпечення окремих категорій осіб”, такого змісту: «Державні службовці, які на день набрання чинності Законом України від 10 грудня 2015 року №889-VIII “Про державну службу” займали посади державної служби та які пенсію, призначену відповідно до Закону, не отримували з дати призначення до дня набрання чинності Законом України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII “Про державну службу”, мають право на обчислення пенсії на умовах цього Порядку після звільнення з посади державної служби». Відтак, оскільки даною нормою, на думку позивача порушено її право на призначення пенсії згідно Закону України «Про державну службу», остання вважає норму п.3-1 Порядку призначення пенсій окремим категоріям осіб, затвердженого постановою КМУ від 14.09.2016 № 622 в частині встановлення додаткових умов для призначення пенсії на підставі Закону України «Про державну службу» у порівняні з нормами самого Закону України «Про державну службу» протиправною.
Судом встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 05.06.2019 №469 «Про внесення зміни до порядку призначення пенсій деяким категорія осіб» (далі - Постанова №469), внесено зміни до Порядку призначення пенсій деяким категоріям осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.09.2016 №622 «Деякі питання пенсійного забезпечення окремих категорій осіб”, доповнивши його пунктом 3-1 такого змісту: «Державні службовці, які на день набрання чинності Законом України від 10 грудня 2015 року №889-VIII “Про державну службу” займали посади державної служби та які пенсію, призначену відповідно до Закону, не отримували з дати призначення до дня набрання чинності Законом України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII “Про державну службу”, мають право на обчислення пенсії на умовах цього Порядку після звільнення з посади державної служби».
Відтак, незгода позивача з пунктом 3-1 Порядку призначення пенсій окремим категоріям осіб, затвердженого постановою КМУ від 14.09.2016 № 622, стала підставою для звернення останньої до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів виходить з такого.
Згідно частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією.
Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Відповідно до статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України.
Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.
Між тим, організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України визначає Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 № 794-VII (далі Закон № 794-VII).
Статтею 1 вказаного Закону регламентовано, що Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.
В контексті положень пункту 3 частини 1 статті 2 Закону № 794-VII до основних завдань Кабінету Міністрів України належать, зокрема забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров'я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.
Згідно із частинами 1, 2 статті 3 Закону № 794-VII діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.
Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В силу положень статті 4 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України.
Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції України та цього Закону затверджує Регламент Кабінету Міністрів України, який визначає порядок проведення засідань Кабінету Міністрів України, підготовки та прийняття рішень, інші процедурні питання його діяльності, а також визначає порядок розроблення, виконання та моніторингу виконання програмних документів Кабінету Міністрів України.
Згідно із частиною 1 статті 19 Закону № 794-VII діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв'язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.
Кабінет Міністрів України здійснює постійний контроль за виконанням органами виконавчої влади Конституції України та інших актів законодавства України, вживає заходів щодо усунення недоліків у роботі зазначених органів (ч. 2 ст. 19 Закону № 794-VII).
Статтею 41 Закону № 794-VII регламентовано, що Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.
Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції та законів України здійснює свої повноваження шляхом прийняття рішень на його засіданнях більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів України, визначеного відповідно до статті 6 цього Закону.
У той же час, положення частин 1-5 статті 49 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.
Пунктом 3 частини 1 статті 2 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 року № 794-VII забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров'я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.
Пунктом 1-2 частини 1 статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 року № 794-VII основними повноваженнями Кабінету Міністрів України, зокрема, є забезпечення проведення державної економічної політики, здійснення прогнозування та державне регулювання національної економіки; забезпечення розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку. У сферах соціальної політики, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій забезпечує проведення державної соціальної політики, вживає заходів щодо підвищення реальних доходів населення та забезпечує соціальний захист громадян, забезпечує розроблення та виконання державних програм соціальної допомоги, вживає заходів щодо зміцнення матеріально-технічної бази закладів соціального захисту осіб з інвалідністю, пенсіонерів та інших непрацездатних і малозабезпечених верств населення.
Наведене в сукупності свідчить про те, що чинним законодавством України передбачено право Кабінету Міністрів України формувати, встановлювати та затверджувати державні соціальні стандарти і нормативи.
Згідно статті 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи; визнання її інвалідом, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом; пенсіонер - особа, яка відповідно до цього Закону отримує пенсію, довічну пенсію, або члени її сім'ї, які отримують пенсію в разі смерті цієї особи у випадках, передбачених цим Законом.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України від 10 грудня 2015 року №889-VIII «Про державну службу» (далі - Закону України №889-VIII), який набрав чинності 01.05.2016 та відповідно до Прикінцевих положень, якого передбачено право на пенсійне забезпечення окремих категорій осіб відповідно до статті 37 Закону України №3723-XII «Про державну службу» (далі - Закон України №3723-XII).
Відповідно до частини першої статті 37 Закону України “Про державну службу” від 16.12.1993 № 3723-ХІІ на одержання пенсії державних службовців мають право чоловіки, які досягли віку 62 роки, та жінки, які досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, за наявності страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченого абзацом 1 частини першої статті 28 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, у тому числі стажу державної служби не менш як 10 років, та які на час досягнення зазначеного віку працювали на посадах державних службовців, а також особи, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку. Пенсія державним службовцям призначається в розмірі 60 відсотків суми їх заробітної плати, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, а особам, які на час звернення за призначенням пенсії не є державними службовцями, - у розмірі 60 відсотків заробітної плати працюючого державного службовця відповідної посади та рангу за останнім місцем роботи на державній службі, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а до 01.01.2011 - страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
Відтак, необхідною умовою для наявності у осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, права на пенсію відповідно до згаданої статті є досягнення такими особами певного віку та наявність страхового стажу, передбаченого абзацом першим частини першої статті 28 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”.
При цьому зазначений вік визначається статтею 26 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”.
Тобто до 01.05.2016 (дата набрання чинності Законом України “Про державну службу” від 10.12.2015 № 889-VІІІ) право на пенсію державного службовця мали особи, які:
а) досягли певного віку (62 роки для чоловіків, 60 років для жінок) та мають передбачений законодавством страховий стаж;
б) мали стаж державної служби не менш як 10 років, та на час досягнення зазначеного віку працювали на посадах державних службовців; а також особи, які мали не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку.
Після 01.05.2016, відповідно до статті 90 Закону України “Про державну службу” від 10.12.2015 № 889-VІІІ пенсійне забезпечення державних службовців здійснюється відповідно до Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”.
При цьому законодавець визначив певні умови, за дотримання яких в осіб зберігається право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України “Про державну службу” від 16.12.1993 № 3723-ХІІ.
Так, відповідно до пункту 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України “Про державну службу” від 10.12.2015 № 889-VІІІ державні службовці, які на день набрання чинності вказаним Законом займають посади державної служби та мають не менш як 10 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, визначених статтею 25 Попереднього Закону та актами Кабінету Міністрів України, мають право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України “Про державну службу” від 16.12.1993 № 3723-ХІІ у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.
Згідно пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень Закону України “Про державну службу” від 10.12.2015 № 889-VІІІ для осіб, які на день набрання чинності вказаним Законом мають не менш як 20 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, визначених у статті 25 Закону України “Про державну службу” від 16.12.1993 № 3723-ХІІ та актами Кабінету Міністрів України, зберігається право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України “Про державну службу” від 16.12.1993 № 3723-ХІІ в порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.
Тобто, Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України “Про державну службу” від 10.12.2015 № 889-VІІІ передбачено, що за наявності в особи станом на 01.05.2016 певного стажу держслужби (10 років для осіб, що на зазначену дату займали посади державної служби, або 20 років стажу держслужби незалежно від того, чи працювала особа станом на 01.05.2016 на держслужбі), така особа зберігає право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України “Про державну службу” від 16.12.1993 № 3723-ХІІ, але за певної додаткової умови: у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.
Водночас, для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, стаття 37 Закону України “Про державну службу” від 16.12.1993 № 3723-ХІІ передбачає додаткові умови для наявності права на призначення пенсії державного службовця: певний вік і страховий стаж.
Відтак, обов'язковою умовою для збереження в особи права на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України “Про державну службу” від 16.12.1993 №3723-ХІІ після 01.05.2016 є дотримання сукупності вимог, визначених частиною першою статті 37 Закону України “Про державну службу” від 16.12.1993 № 3723-ХІІ і Прикінцевих та перехідних положень України “Про державну службу” від 10.12.2015 № 889-VІІІ, а саме щодо віку, страхового стажу, стажу державної служби.
Згідно пункту 3-1 оскаржуваного Порядку, державні службовці, які на день набрання чинності Законом України від 10 грудня 2015 року №889-VIII “Про державну службу” займали посади державної служби та які пенсію, призначену відповідно до Закону, не отримували з дати призначення до дня набрання чинності Законом України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII “Про державну службу”, мають право на обчислення пенсії на умовах цього Порядку після звільнення з посади державної служби».
Відтак, колегія суддів приходить висновку, що положення оскаржуваного пункту відповідають вимогам чинного законодавства України та жодним чином не суперечать нормам Закону України «Про державну службу», а зокрема розширюють права тих державних службовців, які займали посади державної служби та не одержували пенсію державного службовця.
Водночас, колегія суддів вважає за необхідне наголосити, що здійснюючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту, а суд, вирішуючи спір, зобов'язаний надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Більш того, щзадля забезпечення позивачеві судового захисту, суд має встановити наявність порушеного права, обов'язок доказування факту наявності якого покладено саме на позивача.
Суд акцентує увагу, що право на звернення до адміністративного суду з позовом не завжди співпадає з правом на судовий захист, яке закріплено у статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України. Саме по собі звернення до адміністративного суду ще не означає, що суд зобов'язаний надати такий захист. Адже для того, щоб було надано судовий захист суд повинен встановити, що позивач дійсно має право, свободу та інтерес, про захист яких він просить і це право, свобода чи інтерес порушені у сфері публічно-правових відносин.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
При цьому, суд зазначає, що оскаржуване рішення, дія або бездіяльність суб'єкта владних повноважень повинні бути такими, що породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки позивача.
Тобто, кожна особа (позивач) має право звернутися за захистом свого порушеного права, порушення якого допущено особою, до якої заявлено позов. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Однак, гіпотетичний інтерес не охоплюється судовим захистом. Наведені вище положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявник вважає начебто певні положення норм законодавства чи певного акту впливають на їх правове становище. Через світоглядні переконання особа може виражати свої думки до такого факту як прийняття певного акту, однак, цього явно недостатньо щоб вимагати в судовому порядку його скасування.
Суд зауважує, що позивачем в якості підстав для скасування спірного пункту 3-1 Порядку призначення пенсій окремим категоріям осіб, затвердженого постановою КМУ від 14.09.2016 № 622 зазначено рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області №913300810570 від 31.03.2022, яке було оскаржено до Львівського окружного адміністративного суду.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 10.01.2023 в адміністративній справі №380/9828/22, яке залишено без змін постановою Восьмого апеляційного суду позовні вимоги були задоволено повністю.
Так, вищезазначеними рішеннями встановлено, що єдиною підставою для відмови у переведенні позивачки на пенсію за нормами Закону №3723 є посада головного спеціаліста Управління соціального захисту міської Ради за період роботи з 04.07.2001, віднесена до категорій посадових осіб місцевого самоврядування, а не до відповідних категорій посад державних службовців та відсутність 20 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, визначених статтею 25 Закону №3723 та не працювала на посаді державного службовця станом на 01.05.2016.
Наведене в сукупності свідчить, що позивачем не доведено, а судом не встановлено порушення прав останнього саме прийняттям оскаржуваного пункту 3-1 Порядку призначення пенсій окремим категоріям осіб, затвердженого постановою КМУ від 14.09.2016 № 622, а тому, з огляду на відсутність в даному випадку обов'язкової складової права для звернення до суду із позовом - наявність порушеного права саме цієї особи у спірних правовідносинах, оскільки таке право не може бути уявним, або заявленим на майбутнє, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог до Кабінету Міністрів України.
Колегія суддів вважає за необхідне також наголосити, що, надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати на його ефективність. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Відтак, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення саме порушеного права.
Зважаючи на встановлені обставини та з урахуванням наявних в матеріалах справи доказів, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних інтересів в межах спірних правовідносин, а відтак дійшла висновку про необгрунтованість заявлених позовних вимог та відсутність правових підстав для їх задоволення.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.
Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На думку колегії суддів, позивачем не підтверджено достатніми та належними доказами факту порушення його прав в межах спірних правовідносин, у той час як відповідачем доведено правомірність своїх дій під час прийняття оскаржуваного розпорядження з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, у суду відсутні правові підстави для задоволення адміністративного позову.
Зважаючи, що у задоволенні позову позивача відмовлено, а іншими учасниками справи судові витрати не понесено, судові витрати не підлягають розподілу відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 242-246, 247, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Київський окружний адміністративний суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправним та скасування пункту 3-1 Порядку призначення пенсій окремим категоріям осіб, затвердженого постановою КМУ від 14.09.2016 № 622 - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Головуючий - суддя Колеснікова І.С.
Судді: Головенко О.Д.
Перепелиця А.М.
Дата виготовлення і підписання повного тексту постанови - 26 червня 2023 р.