ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
04.07.2023Справа № 910/4386/23
Господарський суд міста Києва у складі судді Андреїшиної І.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу
За позовом Приватного підприємства "Санта-Україна" (01133, м. Київ, бульвар Лесі Українки, буд. 15, ідентифікаційний код юридичної особи 30634862)
до Полторацької Тетяни Іванівни ( АДРЕСА_1 ; АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 )
про стягнення 6 908,40 грн,
Приватне підприємство «Санта-Україна» звернулось до Господарського суду міста Києва із позовом до Полторацької Тетяни Іванівни про стягнення заборгованості за договором поставки № ПП-17/243 від 28.11.2017 у розмірі 6 908,40 грн.
Розглянувши матеріали позовної заяви, господарський суд визнав їх достатніми для прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі.
Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 07.06.2022 припинено підприємницьку діяльність фізичної особи-підприємця Полторацької Тетяни Іванівни.
Оскільки відповідачем у даній справі є фізична особа, суд відповідно до ст. 176 ГПК України до відкриття провадження у справі звернувся із запитом про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - відповідача 2.
03.04.2023 судом отримано відповідь з Єдиного державного демографічного реєстру щодо місця реєстрації відповідача за адресою: АДРЕСА_2 .
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.04.2023 відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
За змістом ч. 1, 2 ст. 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з ухвалою про відкриття провадження у справі від 03.04.2023 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Згідно з ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
За таких обставин, приймаючи до уваги, що відповідач не скористався наданими йому процесуальними правами, поважних причин невиконання вимог суду не повідомив, справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України.
Таким чином, суд, враховуючи належне повідомлення сторін про розгляд справи, визначений процесуальний строк для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, вбачає за можливе здійснити розгляд справи за наявними матеріалами.
Відповідно до ч. 4 ст. 240 ГПК України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
28 листопада 2017 між Приватним підприємством "Санта-Україна" (далі- позивач, постачальник) та Фізичною особою-підприємцем Полторацькою Тетяною Іванівною (далі - відповідач, покупець) було укладено договір поставки № ПП-17/243, відповідно до умов якого постачальник зобов'язується постачати товар покупцю, а покупець зобов'язується приймати цей товар та здійснювати його оплату, на умовах та в порядку, викладеними в цьому договорі. Найменування та асортимент товару передбачається в специфікаціях, які є невід'ємними частинами цього договору. Кількість товару передбачається в накладних, що додаються до даного договору (п.1.1., 1.2. договору).
Відповідно до п.п. 4.1.,4.2. договору ціна товару передбачається в накладних, що додаються до даного договору. Загальна вартість цього договору визначається вартістю товару, поставленого протягом дії цього договору.
У розділі 5 договору сторони погодили, що усі розрахунки за цим договором здійснюються винятково в національній валюті України. Покупець зобов'язаний оплатити вартість товару, отриманого по накладним, протягом 14 календарних днів з дати отримання товару. Днем здійснення платежу вважається день, в який сума, що підлягає сплаті зараховується на розрахунковий рахунок постачальника.
Згідно з п.п. 8.1.,8.2. договору, даний договір діє з моменту підписання його обома сторонами до 31.12.2017. Термін дії цього договору автоматично продовжується на кожний наступний календарний рік у випадку, коли жодна зі сторін не повідомить іншу про відмову від подальшої участі в цьому договорі, але не пізніше, ніж за 15 днів до закінчення терміну дії.
Позивач у позовній заяві зазначає, що на виконання умов договору він поставив, а відповідач прийняв товар на загальну суму 6 908,40 грн, що підтверджується відповідними видатковими накладними.
Спір у справі виник у зв'язку з тим, згідно з твердженнями позивача, що відповідач всупереч вимог договору не розрахувався за поставлений товар внаслідок чого виникла заборгованість у розмірі 6 908,40 грн.
Відповідач відзив на позов не надав, викладених у позовній заяві доводів не спростував.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Дослідивши зміст укладеного між сторонами договору № ПП-17/243 від 28.11.2017, суд дійшов висновку, що вказаний правочин за своєю правовою природою є договором поставки.
Відповідно до ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України).
За змістом ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Зазначене також кореспондується з нормами статей 525, 526 Цивільного кодексу України.
Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
На підтвердження заявленого позову та факту поставки товару позивачем долучено до справи копії видаткових накладних:
- № 130037 від 21.12.2021 на суму 2 697,30 грн;
- № 133433 від 29.12.2021 на суму 1 175,40 грн;
- № 4441 від 17.01.2022 на суму 1 146,90 грн;
- № 6158 від 20.01.2022 на суму 737,70 грн;
- № 15161 від 16.02.2022 на суму 1 151,10 грн.
Як вбачається з наявних у матеріалах справи фактичних даних, вказані вище видаткові накладні підписані сторонами без зауважень.
Зважаючи на положення п. 5.2. договору, строк оплати за поставлений товар настав.
З огляду на вище встановлене, суд з огляду на стандарт вірогідності доказів дійшов висновку, що факт поставки позивачем та прийняття відповідачем товару за видатковими накладними № 130037 від 21.12.2021, № 133433 від 29.12.2021, №4441 від 17.01.2022, № 6158 від 20.01.2022 в якості та кількості, що відповідає умовам договору з більшою вірогідності є таким, що відбувся, відповідач не відмовився від його прийняття, не повернув товар, а отже товар за спірними видатковими накладними прийнятий відповідачем, перебуває у його володінні та підлягає сплаті.
Наявність обов'язку відповідача щодо сплати заборгованості у розмірі 5 757,73 грн підтверджується матеріалами справи та не була спростована відповідачем, зокрема, останнім не надано суду доказів оплати товару на вказану суму, у зв'язку з чим позов про стягнення основного боргу підлягає задоволенню в цій частині.
Разом з тим, щодо вимоги позивача про стягнення заборгованості з відповідача за поставлений відповідно до видаткової накладної № 15161 від 16.02.2022 товар на суму 1 151,10 грн, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію.
Згідно з частиною першою статті 9 названого Закону - підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Необхідно зазначити, що видаткова накладна - це супроводжуючий первинний документ, що використовується в бухгалтерському обліку та містить основні облікові дані про товар, що передається, відправляється, транспортується. Отже, накладна є належним документом, що підтверджує оформлення договірних відносин між сторонами.
Визначальною ознакою господарської операції є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, тобто, судам під час розгляду справи належить досліджувати, окрім обставин оформлення первинних документів, наявність або відсутність реального руху такого товару (обставини здійснення перевезення товару, поставленого за спірною видатковою накладною, обставини зберігання та використання цього товару у господарській діяльності покупця тощо) (правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду від 04.11.2019 у справі №905/49/15, від 29.11.2019 у справі №914/2267/18, від 18.08.2020 у справі №927/833/18, від 21.09.2021 у справі №918/1026/20, від 06.09.2022 у справі №916/1195/21).
Разом з тим, судом встановлено, що у видатковій накладній № 15161 від 16.02.2022 в графі «отримав» міститься підпис особи, яка не є відповідачем у справі, та довіреності на отримання зазначеного у видатковій накладній товару матеріали справи не містять.
Верховний Суд неодноразово звертався до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі N 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі N 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі N 902/761/18, від 04.12.2019 у справі N 917/2101/17, від 31.03.2021 у справі N 923/875/19).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 86 ГПК України).
Таким чином, суд зобов'язаний надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, який міститься в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
За таких обставин, враховуючи наявні в матеріалах справи докази та виходячи з наведених вище норм процесуального законодавства, суд приходить до висновку, що матеріали справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів отримання відповідачем товару за видатковою накладною №15161 від 16.02.2022 відповідно до умов договору на суму 1 151,10 грн.
За таких обставин, суд приходить до висновку щодо наявності підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
Відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на сторін, пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 129, 233, 236, 237, 240 та 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Полторацької Тетяни Іванівни ( АДРЕСА_1 ; АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Приватного підприємства "Санта-Україна" (01133, м. Київ, бульвар Лесі Українки, буд. 15, ідентифікаційний код юридичної особи 30634862) заборгованість у розмірі 5 757 (п'ять тисяч сімсот п'ятдесят сім) грн 30 коп. та 2 166 (дві тисячі сто шістдесят шість) грн 07 коп. витрат на сплату судового збору.
У решті позовних вимог відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.
Повний текст рішення складено 04.07.2023
Суддя І.О. Андреїшина