ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
04.07.2023Справа № 910/1741/23
Господарський суд міста Києва у складі судді І.О. Андреїшиної, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу
За позовом Приватного акціонерного товариства "МХП" (08800, Київська обл., Обухівський р-н, м. Миронівка, вул. Елеваторна, буд. 1, код ЄДРПОУ 25412361)
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Нова трейд" (04074, м. Київ, вул. Автозаводська, 2, код ЄДРПОУ 38820583)
про стягнення 33 070,47 грн,
До Господарського суду міста Києва з позовом звернулось Приватне акціонерне товариство "МХП" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Нова трейд" про стягнення заборгованості за договором поставки № ПФ19-272П/ЦО від 22.02.2019 у розмірі 33 070,47 грн, з яких 23 044,96 грн основного боргу, 5 302,75 грн інфляційних втрат, 617,33 грн трьох відсотків річних та 4 105,43 грн пені.
Господарський суд міста Києва ухвалою від 08.02.2023 залишив позов без руху, надав строк для усунення недоліків позову у встановлений спосіб.
16.02.2023 від позивача засобами поштового зв'язку надійшли матеріали на виконання вимог ухвали суду.
Розглянувши матеріали позовної заяви, господарський суд визнав їх достатніми для прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.02.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та встановлено процесуальні строки для подання пояснень по суті спору.
21.03.2023 через відділ діловодства суду від відповідача надійшла заява про відкладення розгляду справи, в якому останній зазначає, що внаслідок військових дій підприємство з 24 лютого 2022 року припинило діяльність, на даний момент бізнес повністю знищено, жодна з філій не здійснює свою діяльність, а з 24 лютого в м. Рубіжне почалися активні бойові дії. Крім того, директор ТОВ «ТК «Нова Трейд» зазначає, що він не має можливостей здійснювати свої повноваження через те, що є мобілізованим з 21 березня 2022 року та наразі проходить службу у військовій частині НОМЕР_1 у Донецькій області. У зв'язку з викладеним відповідач просить суд відкласти розгляд справи на той час, коли воєнний стан буде скасовано/припинено та продовжити строк для подання відзиву на позов.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.04.2023 заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Нова трейд" задоволено частково; продовжено Товариству з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Нова трейд" строк на подання відзиву на позов до 05.05.2023.
11.05.2023 через відділ діловодства суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній зазначає, що ТОВ «ТК «Нова Трейд» не має власного пакету оригіналів документів, тому не може підтвердити дійсність наданих оригіналів документів. Відповідач у відзиві на позовну заяву зазначає, що надані документи від позивача - один одному суперечать. ТОВ «ТК «Нова Трейд» не погоджується з сумою заборгованості, бо наразі не має можливості її підтвердити чи спростувати.
23.05.2023 через відділ діловодства суду позивачем подано відповідь на відзив, у якому останній зазначає, що позивач не використовує печатку, що зазначено у п.3.4. Статуту ПрАТ «МХП». Щодо схожості підписів на первинних документах від ПрАТ «МХП», то відповідач зазначає, що це є різні підписи, працівників ПрАТ «МХП», прізвища яких зазначені у первинних документах, які підтверджують факт відгрузки товару. Позивач також зазначає, що відносно того, що відповідач не має власних документів в оригіналах, то дана відповідальність і ризик лежить саме на відповідачу.
Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Відповідно до ч. 1 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі 10 розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України).
Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
22.02.2019 між Приватним акціонерним товариством "МХП" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Нова трейд" було укладено договір поставки №ПФ19-272П/ЦО, відповідно до умов якого постачальник відповідно до умов цього договору зобов'язується поставити, а покупець прийняти та оплатити товар, у кількості, по найменуваннях і цінах, зазначених у накладних (товарно-транспортних), що виписуються на кожну партію товару (п.1.1. договору).
Ціна по кожному найменуванню і на кожну партію товару визначається на підставі прайс - листів постачальника та вказується у видаткових накладних на кожну партію товару і містить у собі податок на додану вартість (п.2.1. договору).
Відповідно до п. 2.2. договору оплата кожної партії товару здійснюється в безготівковій формі за реквізитами, як зазначено в розділі реквізити сторін цього договору (банківськими рахунками) в незалежності від того, що організацію поставки товару відповідає та поставка товару може бути здійснена відповідною філією постачальника, при цьому накладна (товарно-транспортна накладна) оформлюється виключно ПАТ «Миронівський хлібопродукт».
Згідно з п. 2.3. договору строки та порядок оплати товару визначається за кожним асортиментом товару й зазначаються в додатку №1 до цього договору, який є його невід'ємною частиною. В разі затримки оплати партії товару постачальник припиняє наступну поставку до повного проведення розрахунків та крім того, має право прийняти рішення про дострокове розірвання договору.
Згідно з п. 1 додатку №1 до договору строк оплати за кожним асортиментом, а саме оплата товару становить 21 календарний день з моменту поставки товару.
Відповідно до п.8.3. договору за прострочення оплати товару, покупець сплачує на користь постачальника пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який нараховується пеня, від суми заборгованості за кожен день прострочення, а також несе відповідальність встановлену в ст. 625 ЦК України в розмірі 3% річних з простроченої суми за весь час прострочення.
Станом на 31.01.2022 між сторонами підписано акт звірки, який підтверджував, що за відповідачем обліковувалася сума заборгованості у сумі 18 270,19 грн.
Відповідач після підписаного акту звірки, здійснював оплату товару, що підтверджується копіями платіжних доручень №3519 від 15.02.2022 на суму 9683,83 грн, №3489 від 08.02.2022 на суму 8586,47 грн та №3547 від 22.02.2022 на суму 6973,82 грн.
Разом з тим, позивач у позовній заяві зазначає, що він здійснив поставку ряду партій товару, а відповідач зобов'язаний був оплатити отриманий товар з відстрочкою платежу 21 календарних днів з дати поставки.
Проте, як зазначає позивач, відповідач за поставлений згідно з видатковими накладними не розрахувався, у зв'язку з чим у відповідача перед позивачем наявна заборгованість у розмірі 23 044,96 грн.
Крім того, у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором поставки в частині оплати поставленого товару позивач нараховує до стягнення з останнього 5 302,75 грн інфляційних втрат, 617,33 грн трьох відсотків річних та 4 105,43 грн пені.
Досудове врегулювання спору проводилося шляхом відправлення позивачем на адресу відповідача вимоги про здійснення оплати товару за вих. №421 від 07.11.2022 року. Докази направлення містяться в матеріалах справи.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд зазначає наступне.
Відповідно до частин 1, 2 статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною 1 статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначення умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з частиною 1 статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (частина 2 статті 628 ЦК України).
Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
З урахуванням положень ст. 204 ЦК України, суд приймає договір поставки №ПФ19-272П/ЦО від 22.02.2019 (далі - договір) як належну підставу у розумінні норм ст. 11 ЦК України для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків з поставки товару та монтажних (підрядних) робіт з його установки.
Аналіз умов укладеного між сторонами договору свідчить про те, що за своєю правовою природою вказаний договір є змішаним договором, у якому містяться елементи договорів поставки та підряду.
Згідно з ч. 1 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 ЦК України).
Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу (ч. 1 ст. 662 ЦК України).
Покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу (ч. 1 ст. 691 ЦК України).
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язань, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Судом встановлено, що позивачем поставку партій товару відповідачу було здійснено в декілька етапів, що підтверджується підписаними між сторонами видатковими накладними:
- №ЗФ200304470 від 01.02.2022 на суму 6 973,82 грн;
- №ЗФ200305576 від 08.02.2022 на суму 12 905,75 грн;
- №ЗФ200306858 від 15.02.2022 на суму 10 139,32 грн.
Згідно з п. 1 додатку №1 до договору строк оплати за кожним асортиментом, а саме оплата товару становить 21 календарний день з моменту поставки товару.
Відповідно до ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Статтею 253 Цивільного кодексу України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Також в матеріалах справи наявний підписаний між сторонами акт звірки від 31.01.2022, відповідно до якого за відповідачем обліковувалася сума заборгованості у сумі 18 270,19 грн.
Відповідач після підписаного акту звірки, здійснював оплату товару, що підтверджується копіями платіжних доручень №3519 від 15.02.2022 на суму 9683,83 грн, №3489 від 08.02.2022 на суму 8586,47 грн та №3547 від 22.02.2022 на суму 6973,82 грн.
Отже, як свідчать матеріали справи, у відповідача перед позивачем залишається непогашеним борг у розмірі 23 044,96 грн (18 270,19 грн + 30 018,89 грн - 25 244,12 = 23 044,96 грн).
Таким чином, факт наявності боргу у відповідача перед позивачем в сумі 23 044,96 грн належним чином доведений, а тому позовні вимоги про стягнення боргу у розмірі 23 044,96 грн є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
За таких обставин суд приходить до висновку щодо наявності підстав для задоволення позову в частині стягнення 23 044,96 грн основного боргу.
Також позивачем було заявлено до стягнення 5 302,75 грн інфляційних втрат, 617,33 грн трьох відсотків річних та 4 105,43 грн пені.
Частиною 2 статті 625 Цивільного Кодексу України передбачено, що за прострочення виконання грошового зобов'язання настає відповідальність у вигляді сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також сплати трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Оскільки судом встановлено факт прострочення виконання відповідачем зобов'язання по оплаті наданих позивачем послуг, то вимоги останнього про стягнення з відповідача 3% річних є законними та обґрунтованими та підлягають задоволенню за розрахунком позивача, який перевірено судом, на суму 617,33 грн.
Як вже вказувалось судом, інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
Тобто базою для нарахування розміру боргу з урахуванням індексу інфляції є сума основного боргу не обтяжена додатковими нарахуваннями, яка існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, а у випадку її часткового погашення - лише залишкова сума основного боргу на останній день місяця, у якому здійснено платіж. Періодом, на який розраховуються інфляційні втрати, є період прострочення, починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція (дефляція).
При цьому, індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.
Невиконання грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається за прострочення, що триває повний місяць, поки існує борг, та може бути визначено з урахуванням положень Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" у наступному місяці.
Якщо прострочення відповідачем виконання зобов'язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ч. 2 ст.625 Цивільного кодексу України, у вигляді стягнення інфляційних втрат за такий місяць.
Судом встановлено, що позовні вимоги позивача в частині стягнення з відповідача інфляційних втрат є законними та обґрунтованими та підлягають задоволенню за розрахунком позивача, який перевірено судом, на суму 5 302,75 грн.
За таких обставин, суд приходить до висновку щодо наявності підстав для задоволення позову в частині стягнення 3% річних у сумі 617,33 грн та інфляційних втрат у сумі 5 302,75 грн.
Відповідно до ч. 2 ст. 217 ГК України одним з видів господарських санкцій є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (ч. 1 ст. 230 ГК України).
За приписами ч. 1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Згідно із ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Відповідно до п.8.3. договору за прострочення оплати товару, покупець сплачує на користь постачальника пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який нараховується пеня, від суми заборгованості за кожен день прострочення, а також несе відповідальність встановлену в ст. 625 ЦК України в розмірі 3% річних з простроченої суми за весь час прострочення.
Частиною 6 ст. 232 Господарського кодексу України визначено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено договором або законом, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Таким чином законодавець передбачив право сторін визначати в договорі розмір санкцій і строки їх нарахування за прострочення виконання зобов'язання. У разі відсутності таких умов у договорі нарахування штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України.
Згідно зі ст. 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.
Статтею 252 Цивільного кодексу України передбачено, що строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Разом з тим, пункт 8.3. договору не містить ні іншого строку, відмінного від встановленого частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України, наприклад, який є меншим або більшим шести місяців, ні вказівки на подію, що має неминуче настати, ні зазначенням "до дати фактичного виконання", тощо.
Отже, умову, передбачену в п. 8.3. договору неможливо визнати такою, що встановлює інший строк нарахування штрафних санкцій, ніж передбачений ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верхового Суду від 15.11.2019 у справі № 904/1148/19 та від 12.12.2019 у справі № 911/634/19.
Перевіривши розрахунок пені в розмірі 4 105,43 грн, судом встановлено, що зазначений розрахунок є невірним, оскільки позивачем при здійсненні розрахунку не враховано положення ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України щодо нарахування пені в межах шести місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано та пункт 8.3. договору.
Отже, враховуючи вищевикладене до стягнення з відповідача підлягає пеня в загальному розмірі 4 022,09 грн, а тому позов підлягає задоволенню у цій частині.
Перевіривши здійснений позивачем розрахунок пені за загальний період прострочки виконання боржником його грошового зобов'язання з 02.03.2022 по 08.09.2022 у розмірі 4 105,43 грн, суд дійшов висновку, що дане нарахування не суперечить вимогам чинного законодавства України, здійснено позивачем арифметично вірно, а тому позовні вимоги в частині стягнення пені підлягають задоволенню у заявленій позивачем сумі.
З огляду на викладене, позовні вимоги позивача підлягають задоволенню повністю.
Статтею 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно із статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно із ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з приписами статей 78-79 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
За таких обставин, враховуючи подані учасниками справи докази, які оцінені судом у порядку статті 86 Господарського процесуального кодексу України, позов підлягає частковому задоволенню.
Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
За приписами статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати зі справи слід покласти на відповідача.
Керуючись статтями 129, 233, 236, 237, 240 та 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
Позов задовольнити повністю.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Нова трейд" (04074, м. Київ, вул. Автозаводська, 2, код ЄДРПОУ 38820583) на користь Приватного акціонерного товариства "МХП" (08800, Київська обл., Обухівський р-н, м. Миронівка, вул. Елеваторна, буд. 1, код ЄДРПОУ 25412361) основний борг у розмірі 23 044 (двадцять три тисячі сорок чотири) грн 96 коп., інфляційні втрати у розмірі 5 302 (п'ять тисяч триста дві) грн. 75 коп., 3% річних у розмірі 617 (шістсот сімнадцять) грн. 33 коп., пеню у розмірі 4 105 (чотири тисячі сто п'ять) грн 43 коп. та 2 684 (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири) грн 00 коп. витрат на сплату судового збору.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.
Повний текст рішення складено 04.07.2023
Суддя І.О. Андреїшина