Дата документу 23.06.2023 Справа № 331/2475/21
Єдиний унікальний № 331/2475/21 Головуючий у 1 інстанції: Жукова О.Є.
Провадження № 22-ц/807/289/23 Суддя-доповідач: Дашковська А.В.
«23» червня 2023 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Дашковської А.В.,
суддів: Кримської О.М.,
Кочеткової І.В.,
секретар: Волчанова І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 05 вересня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 , треті особи: Головне Управління держпраці в Запорізькій області, правонаступником якого є Південне Східне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці, Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області, про встановлення факту перебування у трудових відносинах, стягнення заробітної плати,
В травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 , треті особи: Головне Управління держпраці в Запорізькій області, Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області, про встановлення факту перебування у трудових відносинах, стягнення заробітної плати.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що у лютому 2014 року він влаштувався на роботу до ФОП ОСОБА_2 на посаду чергового. Для оформлення трудових відносин завчасно подав відповідачеві усі необхідні документи, зокрема, свою трудову книжку. Відповідач роз'яснив йому його обов'язки, поінформував про умови праці, ознайомив із правилами внутрішнього трудового розпорядку, визначив робоче місце. За розпорядженням відповідача він 12 лютого 2014 року розпочав виконання своїх трудових обов'язків та фактично був допущений до роботи. У процесі виконання роботи він був підпорядкований відповідачеві, який надавав доручення позивачеві як його роботодавець, працював у відповідача позмінно в порядку черговості, що встановлений правилами внутрішнього трудового розпорядку та графіками роботи.
У трудові обов'язки входило здійснення охорони приміщень, прилеглої території та майна, розташованих у АДРЕСА_1 , та АДРЕСА_2 , а також виконання пов'язаних із цим функцій, наприклад: облік та забезпечення пропускного режиму відвідувачів; реєстрація в'їзду/виїзду та забезпечення пропускного режиму транспортних засобів; облік несправностей, поломок, ремонтів та інших технічних питань.
Заробітну плату відповідач виплачував йому в межах законодавчо встановленого мінімального розміру у готівковій формі.
У жовтні 2018 року відповідач повідомив його, що задля мінімізації податкових зобов'язань тимчасово переоформить їх трудові відносини на бізнес-партнера відповідача - ФОП ОСОБА_3 з 10 жовтня 2018 року, у січні 2020 року відповідач проінформував його про те, що знову оформить трудові відносини з ним на себе.
Фактично протягом усього періоду з лютого 2014 року він виконував ті самі трудові обов'язки і жодних змін в організації праці не відбувалось.
У лютому 2021 року відповідач повідомив його про звільнення у зв'язку зі скорочення чисельності та штату працівників.
Після цього з метою завчасного пошуку нової роботи він звернувся до відповідача з проханням надати копію своєї трудової книжки, та після її отримання дізнався, що відповідач не вніс до неї відомості про його роботу у період з 12 лютого 2014 року до 09 жовтня 2018 року.
Крім того відповідач як роботодавець протягом лютого 2014 року - жовтня 2018 року не нарахував, не утримував та не сплачував (не перераховував) до бюджету у встановлених законодавством розмірах, порядку та строках як податок з його доходів у вигляді заробітної плати, так і єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Розмір заробітної плати, яка підлягає стягненню з відповідача, за встановлений період його роботи з лютого 2014 року до жовтня 2018 року складає 221 239,81 грн.
На підставі зазначеного просив: встановити факт перебування його у трудових відносинах з відповідачем на посаді чергового в період з 12 лютого 2014 року до 09 жовтня 2018 року; зобов'язати відповідача внести записи до його трудової книжки про призначення його на посаду чергового 12 лютого 2014 року та звільнення з цієї посади 09 жовтня 2018 року за власним бажанням; стягнути з відповідача заробітну плату у розмірі 221 239 грн. 81 коп. та зобов'язати його нарахувати та сплатити відповідно до законодавства податок на доходи фізичних осіб та суму єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за встановлений період роботи з лютого 2014 року до жовтня 2018 року, а також стягнути з відповідача понесені судові витрати.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 05 вересня 2022 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на те, що позовні вимоги доведені належними доказами, судом неналежним чином оцінені показання свідків та письмові докази, неповідомлення територіальних органів Пенсійного фонду України про своє працевлаштування не спростовує факту перебування у трудових правовідносинах, обставина його працевлаштування у ФОП ОСОБА_3 не є предметом спору, та зазначаючи про неврахування судом правових позицій Верховного Суду, просив скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову, вирішити питання про судові витрати.
ФОП ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що позивач не перебував з ним в трудових відносинах з 12 лютого 2014 року по 09 жовтня 2018 року, він не ознайомлював позивача з правилами внутрішнього розпорядку та графіками роботи, надані позивачем графіки роботи не містять його підписів та підписів інших ознайомлених осіб, на жодному наданому позивачем документі відсутні його підписи, журналів та книг він не затверджував та не підписував, копії пропусків не містять прізвищ та ініціалів відповідальних осіб, печаток підприємств, позивачем не надано доказів про його письмове повідомлення про функцій ні обов'язки, свідки позивача були офіційно працевлаштовані на інших підприємствах, показання позивача та його дружини не є належними доказами, він не здійснював діяльність за адресою: АДРЕСА_3 , при звільненні ФОП ОСОБА_3 10 січня 2022 року було видано позивачу трудову книжку, позивач не надавав відомості про працевлаштування до територіального органу Пенсійного фонду, відсутні підстави для стягнення заробітної плати.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
За приписами ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведеності позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з висновком суду.
Судом першої інстанції встановлено, що у трудовій книжці ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 зроблено запис №18 про те, що 14.01.2020 року він прийнятий на посаду «черговий» по трудовому договору №3 від 13.01.2020 року до ФОП ОСОБА_2 , про що видано наказ №8 від 13.01.2020 року (т.1, а.с.110-114).
Згідно з пунктом 3 трудового договору №3 від 13.01.2020 року, укладеного між сторонами, фізична особа ОСОБА_2 зобов'язується оплачувати працю працівника у розмірі 4800 гривень на місяць.
Пунктом 4 зазначеного трудового договору визначено, що час виконання робіт встановлюється згідно графіку змін (т.1, а.с.153).
ОСОБА_1 був звільнений з роботи ФОП ОСОБА_2 12.04.2021 року у зв'язку зі скороченням чисельності штату на підставі п.1 ст.40 КЗпП України, що підтверджується копією трудової книжки позивача серії НОМЕР_2 та не заперечується сторонами.
Статтею 21 КЗпП України визначено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно зі статтею 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу); 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 6-1) при укладенні трудового договору про дистанційну (надомну) роботу; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України.
При укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи.
Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Отже, виходячи з тлумачення цієї норми права, працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням роботодавця, з яким працівник повинен бути ознайомлений.
У наказі про прийняття на роботу обов'язково зазначаються: дата прийняття на роботу, назва посади (професії), за якою працівник працюватиме, розмір основної заробітної плати.
При влаштуванні на роботу працівник зобов'язаний подавати трудову книжку. З кожним записом, що заноситься до трудової книжки на підставі наказу про призначення на роботу роботодавець зобов'язаний ознайомити працівника під розписку в особистій картці (типова форма № П-2), в якій має повторюватися відповідний запис з трудової книжки. До початку роботи за укладеним трудовим договором роботодавець зобов'язаний: роз'яснити працівникові його права і обов'язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору; ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором (за його наявності); визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами; проінструктувати під підпис працівника з охорони праці, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони. Роботодавець не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором, за іншою професією (посадою). Заробітна плата має виплачуватися регулярно у встановлені на підприємстві строки не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. При кожній виплаті заробітної плати роботодавець повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: загальна сума заробітної плати з вказівкою за видами виплат; розміри і підстави відрахувань із заробітної плати; сума заробітної плати, що належить до виплати.
У статті 626 ЦК України визначено загальне поняття цивільно-правового договору. Відповідно, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Виконавець робіт, на відміну від найманого працівника, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку. Наказ (розпорядження) про прийом на роботу не видається.
Сторони цивільно-правової угоди укладають договір в письмовій формі згідно з вимогами статті 208 ЦК України. Такі угоди застосовуються для виконання конкретної роботи, що спрямована на одержання результатів праці, і у разі досягнення зазначеної мети вважаються виконаними і дія їх припиняється.
Основною ознакою, що відрізняє цивільно-правові відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату.
Виконавець, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча і може бути з ними ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, працівник не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду.
З аналізу наведених вище норм вбачається, що трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов'язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється.
Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт.
До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 08 травня 2018 року в справі № 127/21595/16-ц (провадження № 61-10203св18).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 13 квітня 2020 року у справі № 344/2293/19 (провадження № 61-1121св20) зазначено, що встановлення факту наявності трудових відносин між робітником і роботодавцем можливе при встановленні виконання робітником трудових функцій, підпорядкування робітника правилам внутрішнього трудового розпорядку, забезпечення робітнику умов праці та виплати винагороди за виконану роботу.
Відповідно до ст.94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно зі ст.97 КЗпП України оплата праці працівників здійснюється за погодинною, відрядною або іншими системами оплати праці. Оплата може провадитися за результатами індивідуальних і колективних робіт. Конкретні розміри тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок робітникам, посадових окладів службовцям, а також надбавок, доплат, премій і винагород встановлюються власником або уповноваженим ним органом з урахуванням вимог, передбачених частиною другою цієї статті. Власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами. Оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов'язань щодо оплати праці.
Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата (ст.115 КЗпП України).
За приписами ст. 24 Закону України «Про оплату праці» виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. За особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов'язковою оплатою цих послуг за рахунок роботодавця. Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.
Відповідно до ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи організації, проводиться в день звільнення.
Вимоги працівника про стягнення належної йому заробітної плати в судовому порядку відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України не обмежені будь-яким строком.
Судом першої інстанції встановлено, що записів, які б свідчили про наявність трудових відносин між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у інші періоди, ніж у період з 14.01.2020 року по 12.04.2021 року трудова книжка позивача серії НОМЕР_1 не містить.
У Відомостях з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків від 24.03.2021 року №1446/0/50 та Індивідуальних відомостях про застраховану особу (Форма ОК-5) з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування від 23.03.2021 року відсутні відомості щодо отримання будь-яких доходів ОСОБА_1 від ФОП ОСОБА_2 у період з лютого 2014 року по жовтень 2018 року (т.1, а.с.115-116).
Будь-яких інших належних доказів щодо отримання доходів (заробітної плати) від фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 у період з лютого 2014 року по жовтень 2018 року позивачем не надано ані в суді першої, ані в суді апеляційної інстанцій.
Судом також встановлено, що в період з 10.10.2018 року по 10.01.2020 року ОСОБА_1 працював на посаді черговий у фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 по трудовому договору (записи 16,17 трудової книжки серії НОМЕР_2 ) та був звільнений з посади за ст.38 КЗпП України за власним бажанням відповідно до наказу №11 від 10.01.2020 року (т.1, а.с.11.).
Як вбачається з матеріалів справи, при звільненні 10.01.2020 року до трудової книжки ОСОБА_1 фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 було внесено відповідні записи та працівнику видано трудову книжку на руки, що підтверджується копією Особової картки працівника ОСОБА_1 , яка містить особистий підпис працівника про отримання ним трудової книжки ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1, а.с.155). Зазначений підпис в суді першої інстанції позивач не оспорював.
Вищенаведене спростовує твердження ОСОБА_1 у позовній заяві про те, що до лютого 2021 року він не знав і не міг дізнатись про порушення своїх трудових прав з боку відповідача ФОП ОСОБА_2 .
За приписами частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Відповідно до положень частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).
На підтвердження позовних вимог щодо встановлення факту перебування у трудових відносинах із ФОП ОСОБА_2 у період з 12 лютого 2014 року по 09 жовтня 2018 року позивач надав:
- копії графіків роботи за вказаний період (т. 1, а.с.13-69);
- копії Книги обліку відвідування співробітників на об'єкті по АДРЕСА_1 за період з 11.02.2014 року по 08.12.2016 року та за період з 18.06.2018 року по 04.01.2019 року (т.1, а.с.70-75);
- книги реєстрації автотранспорту на об'єкті по АДРЕСА_1 за період з 11.02.2014 року по 05.02.2021 року (т.1, а.с.76-78);
- копії пропусків зі штампами ТОВ «ТД «Бімаркет», ПП ОСОБА_2 , ПП «АФ «АНАСТАСІЯ ПЛЮС» (т.1, а.с.79-102);
- книги обліку несправностей, поломок, ремонтів та інших технічних питань на об'єкті по вул. Дослідна станція, 37-Г ФОП ОСОБА_2 (т.1, а.с.103-105);
- копію Акту приймання - передачі, накладної на відповідальне зберігання №АФ-0000009 від 21 липня 2016 року(т.1, а.с.107),
- копію Акту прийняття ТМЦ Відділом охорони на Дослідній станції 37 Г станом на 05.05.2018 року (т.1, а.с.108).
Суд першої інстанції обґрунтовано не прийняв зазначені докази, оскільки жоден з документів не містить підпису ОСОБА_2 , а також печатки ФОП ОСОБА_2 .
Так, копії Графіків роботи охорони за період з 12 лютого 2014 року по 09 жовтня 2018 року, долучені до позовної заяви, не містять: найменування підприємства (зокрема, ФОП ОСОБА_2 ), підписи ОСОБА_2 , прізвища, ім'я, по-батькові та посади особи, підпис якої знаходиться під окремими примірниками графіків.
Відповідно до вимог частин 3 та 4 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Позивачем під час судового розгляду не заявлялось будь - яких клопотань щодо виклику та допиту в якості свідка посадової особи, яка складала надані Графіки роботи охорони за спірний період а також клопотань щодо витребування у ФОП ОСОБА_2 документів на підтвердження повноважень особи, підпис якої знаходиться на відповідних графіках (зокрема книгу наказів по підприємству, посадову інстанцію тощо).
Книги обліку відвідування співробітників на об'єкті по АДРЕСА_1 , за період з 11.02.2014 року по 08.12.2016 року (т.1, а.с. 70-72 ) та за період з 18.06.2018 року по 04.01.2019 року (т.1, а.с.73-75), а також Книга обліку несправностей, поломок, ремонтів та інших технічних питань на об'єкті також не містять підпису ОСОБА_2 , відомостей щодо здійснення діяльності за цією адресою саме ФОП ОСОБА_2 , та не прошити і не скріплені печаткою або штампом підприємця.
Вищезазначені докази за клопотанням позивача були досліджені повторно судом апеляційної інстанції та колегія суддів погодилась з оцінкою, наданою судом першої інстанції.
Крім того, копії аркушів Книг обліку відвідування співробітників на об'єкті по АДРЕСА_1 , які містять матеріали справи серед прізвищ співробітників не містять саме прізвища позивача (т.1, а.с 70-75).
Суд правомірно не взяв до уваги в якості належних доказів копії пропусків, датованих з лютого 2015 року по жовтень 2018 року, оскільки вони містять штампи різних підприємств: ТОВ «ТД «Бімаркет», ПП «АФ «АНАСТАСІЯ ПЛЮС», ПП ОСОБА_2 та підписи осіб без зазначення: посади, прізвища, ім'я, по-батькові особи, яка видала зазначені документи.
Копія Акту приймання - передачі, накладної на відповідальне зберігання №АФ-0000009 від 21 липня 2016 року та Акту прийняття ТМЦ Відділом охорони на Дослідній станції 37 Г станом на 05.05.2018 року не містить підпису посадової особи відправника, який передавав ТМЦ на відповідальне зберігання, а тому також не є належним доказом.
Суд надав оцінку показанням свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , зазначивши про те, що не можуть бути належними та допустимими доказами на підтвердження факту перебування позивача у спірний період у трудових відносинах саме з відповідачем, оскільки останні у цій період вказані особи були офіційно працевлаштовані на інших підприємствах, зокрема, ТОВ «ТД «Бімаркет», ПП «АФ «АНАСТАСІЯ ПЛЮС», ПП ОСОБА_3 , трудову книжку позивача не бачили, з наказами про його прийом на роботу ознайомлені не були.
За поясненнями свідка ОСОБА_4 з серпня 2017 року він працював в ПП «АФ «АНАСТАСІЯ ПЛЮС» та був звільнений з підприємства, з червня 2018 року працював на ФОП ОСОБА_3 . Свої трудові обов'язки оператора верстата та водія навантажувача він виконував за адресою: АДРЕСА_1 . Вважав, що його роботодавцем був ФОП ОСОБА_2 , оскільки підприємства ПП «АФ «АНАСТАСІЯ ПЛЮС» та ФОП ОСОБА_3 фактично входили до одного підприємства - ФОП ОСОБА_2 . На зазначеному підприємстві працював ОСОБА_1 працював охоронцем, у якого свідок відмічався, коли попадав на його зміну.
Свідок ОСОБА_5 суду пояснив, що працював охоронцем за адресою: АДРЕСА_1 , з грудня 2017 року по квітень 2021 року в ТОВ «ТД «Бімаркет», директором був ОСОБА_2 . Разом з ним працював охоронцем ОСОБА_1 , працювали позмінно згідно графіку. Зі слів інших співробітників йому відомо, що ОСОБА_1 працював на вказаному підприємстві з 2014 року.
За поясненнями свідка ОСОБА_6 він фактично з 2014 року до квітня 2022 року працював разом з ОСОБА_1 охоронцем у ФОП ОСОБА_2 . Вони працювали позмінно та виконували трудові обов'язки за адресою: АДРЕСА_1 . При виконанні трудових обов'язків ними велися журнали обліку. Проте після звільнення він дізнався, що в його трудовій книжці наявний запис про прийняття на роботу з 14.04.2017 року до ТОВ «ТД «Бімаркет» вантажником.
Отже, як встановлено судом та не спростовано сторонами, всі свідки ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 були офіційно працевлаштовані в різні періоди 2017 року на інших ніж ФОП ОСОБА_2 підприємствах, зокрема: ТОВ «ТД «Бімаркет», ПП «АФ «АНАСТАСІЯ ПЛЮС», ФОП ОСОБА_3 . При цьому з пояснень зазначених свідків вбачається, що трудові обов'язки вони здійснювали за адресою: АДРЕСА_1 , що спростовує доводи позивача про те, що вказаною адресою підприємницьку діяльність до 2022 року здійснював лише ФОП ОСОБА_2 .
Колегія суддів погоджується з оцінкою суду, наданою поясненнями допитаного в якості свідка позивача та його дружини ОСОБА_7 , оскільки позивач зацікавлений у розгляді справи, а його дружині обставини щодо перебування у фактичних трудових відносинах з ФОП ОСОБА_2 відомі зі слів чоловіка.
Матеріали справи не містять та позивачем не надано належних доказів на підтвердження тих обставин, що підприємства ПП «АФ «АНАСТАСІЯ ПЛЮС», ФОП ОСОБА_3 , ТОВ «ТД «Бімаркет та ФОП ОСОБА_2 здійснювали спільну підприємницьку діяльність та керівником всіх зазначених підприємств був ОСОБА_2 .
Відповідно до статті 21 Кодексу законів про працю України, трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Шляхом укладення трудового договору з роботодавцями громадяни реалізують своє конституційне право на працю, добровільно вступають у трудові правовідносини, набуваючи конкретних трудових прав і обов'язків. Трудовий договір є основним юридичним фактом, з яким пов'язано виникнення, зміна чи припинення трудових правовідносин. Саме тому основні елементи інституту трудового договору (порядок укладення трудового договору, його зміст, гарантії працівникам при укладенні, зміні та припиненні трудового договору, підстави припинення договору тощо) як такі, що мають засадничий характер, повинні врегульовуватись лише законом.
Статтею 24 КЗпП України передбачено, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим при укладенні трудового договору з фізичною особою.
При укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи.
Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи.
За правилами ст. 24-1 КЗпП України (яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) у разі укладення трудового договору між працівником і фізичною особою, фізична особа або за нотаріальним дорученням уповноважена нею особа, повинна у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи зареєструвати укладений у письмовій формі трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання у порядку, визначеному Міністерством праці та соціальної політики України.
Так, за наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 8 червня 2001 року № 260 «Про затвердження Форми трудового договору між працівником і фізичною особою» та Порядку реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою» у разі закінчення строку трудового договору або припинення його дії достроково в трудовому договорі фізична особа робить запис про підстави його припинення з посиланням на відповідні статті КЗпП України, про що сторони сповіщають державну службу зайнятості, яка зареєструвала трудовий договір. Відповідальна особа центру зайнятості протягом трьох днів повинна зняти трудовий договір з реєстрації, про що робиться відмітка у книзі реєстрації трудових договорів.
Отже, судом першої інстанції встановлено, що наказ або розпорядження про прийняття на роботу ОСОБА_1 відповідачем не видавався, трудовий договір, як того вимагає закон, з ним укладено не було, страхові внески державі не перераховувалися.
За вказаних обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність доказів щодо існування між сторонами трудових відносин у спірний період, а також здійснення спільної діяльності різних підприємств: ТОВ «ТД «Бімаркет», ПП ОСОБА_2 , ПП «АФ «АНАСТАСІЯ ПЛЮС» у цей період.
Відповідно до вимог статті 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Крім того, згідно ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997 року, набула чинності для України 11.09.1997 року) та правових позицій, викладених в рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Бендерський проти України (заява № 22750/02 параграф 42) - відповідно до практики, яка відображає принцип здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлині обставин кожної справи. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом.
За вимогами ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд встановлює такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню для цих правовідносин.
Згідно з частиною третьою статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Як вбачається з матеріалів справи, зазначена справа тривалий час (майже півтора роки) знаходилась в провадженні суду першої інстанції, позивач приймав участь у справі особисто та за допомогою адвокатів, а тому мав можливість скористатись усіма передбаченими ст.ст.43,49 ЦПК України правами.
Колегія суддів відхилила клопотання позивача (від 24 квітня 2023 року та 19 травня 2023 року) про долучення нових доказів, оскільки дійшла висновку про неповажність причин неподання цих доказів протягом тривалого часу. Посилання сторони позивача в якості поважності не подання цих доказів на їх значний обсяг колегія суддів не вважає такою причиною, що об'єктивно не залежала від позивача.
Інші приведені в апеляційній скарзі доводи є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці та особистого тлумачення апелянтом норм права.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Таким чином, при розгляді справи апеляційним судом встановлено, що рішення суду першої інстанції постановлено з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують його висновків.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 05 вересня 2022 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 03 липня 2023 року.
Головуючий А.В. Дашковська
Судді: О.М. Кримська
І.В. Кочеткова