Постанова
Іменем України
Єдиний унікальний номер справи 761/19875/15
Номер апеляційного провадження 22-ц/824/10566/2023
Головуючий у суді першої інстанції Н. Г. Притула
Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач
21 червня 2023 року місто Київ
Справа № 761/19875/15
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого - Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),
суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.
секретар судового засідання Пасічник К. В.
сторони
позивач Київська міська рада
відповідач ОСОБА_1
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу Прокурора, який діє в інтересах держави в особі Київської міської ради, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 грудня 2019 року в частині вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння, ухваленеу складі судді Притули Н. Г., в приміщенні Шевченківського районного суду м.Києва,
14 липня 2015 року Київська міська рада, в інтересах якої звернувся Прокурор, подала до суду позов до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва», про витребування майна із чужого незаконного володіння та зобов'язання повернути майно.
В обґрунтування позову зазначено, що житловий будинок загальною площею 1 064 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 з 2001 року перебував у комунальній власності територіальної громади міста Києва. На підставі розпорядження Шевченківської районної у м. Києві ради від 23 листопада 2009 року №192 нежиле приміщення першого поверху загальною площею 58,6 кв. м у будинку АДРЕСА_1 було передано в строкове платне користування фізичній особі-підприємцю ОСОБА_8 . Рішенням Київської міської ради від 02 грудня 2010 року №284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста» будинок за адресою: АДРЕСА_1 ) загальною площею 1 064 кв. м із нежитловими приміщеннями площею 58,60 кв. м включений до переліку об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва за порядковим № 443 у таблиці 6 додатку № 10, який розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 передано до сфери управління Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації. Відповідно до розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 09 лютого 2011 року № 80 «Про закріплення майна за Комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва» за останнім було закріплено на праві господарського відання майно згідно додатку, зокрема, і жилий будинок на АДРЕСА_1 ). Первинна реєстрація права власності на групу нежилих приміщень № 15 (літ. А), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , була проведена 13 лютого 2012 року за ОСОБА_2 на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 12 листопада 2007 року про визнання мирової угоди в цивільній справі № 2-354/07 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_9 про поділ майна, якою начебто затверджено мирову угоду та визнано за ОСОБА_2 право власності на групу нежилих приміщень № 15 (загальною площею 55,3 кв. м), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 ).
У подальшому, 17 лютого 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 придбав групу нежилих приміщень № 15 (літ. А), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . 21 березня 2012 року між ОСОБА_3 , як продавцем, та ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , як покупцями, укладено договір купівлі-продажу вказаного нерухомого майна. 05 грудня 2012 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , як продавцями, та ОСОБА_6 , як покупцем, укладено договір купівлі-продажу спірних нежилих приміщень. 16 жовтня 2013 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 укладено договір дарування, відповідно до якого, ОСОБА_6 безоплатно передав у власність (подарував) ОСОБА_1 групу нежилих приміщень №15 (літ. А), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
25 травня 2015 року в Єдиному державному реєстрі досудових розслідувань зареєстровано кримінальне провадження № 42015100100000132 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України, з приводу заволодіння невстановленими особами шляхом обману майном, а саме нежитловими приміщеннями що розташовані на території Шевченківського району м.Києва та перебувають у власності територіальної громади міста Києва. Під час здійснення нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні №42015100100000132, відкритому 25 травня 2015 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України, встановлено, що група нежилих приміщень №15 (літ. А) в будинку АДРЕСА_1 протиправно вибула з комунальної власності внаслідок шахрайських дій невстановлених осіб. Прокурор указував, що право власності на вказане майно було зареєстроване за фізичною особою на підставі підробленої ухвали суду, а у подальшому неодноразово відчужувалося за договорами купівлі-продажу. Останнім власником спірного нерухомого майна є ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 16 жовтня 2013 року. Прокурор вважав, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
З урахуванням зазначено позивач просив суд витребувати у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради групу нежилих приміщень № 15 (літ. А) у будинку АДРЕСА_1 та зобов'язати його повернути вказані приміщення територіальній громаді міста Києва.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 05 жовтня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року, вказаний позов задоволено частково. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_1 на користь Київської міської ради групу нежилих приміщень № 15 (літ. А), загальною площею 55,30 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постановою Верховного Суду України від 22 червня 2017 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 05 жовтня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року скасовано та справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 03 грудня 2019 року Київській міській раді у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду Прокурор, який діє в інтересах держави в особі Київської міської ради, подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов у повному обсязі.
В обґрунтування доводій апеляційної скарги зазначено, що судом першої інстанції не було враховано, що власником спірного майна є територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради і перебіг позовної давності починається з дня, коли про вибуття майна з власності дізналась саме Київська міська рада, а не комунальне підприємство у віданні якого перебувало нежитлове приміщення.
Судом першої інстанції не надано оцінки запереченням Прокурора, про те, що Київською міською радою строк на звернення з позовом до суду не пропущено, оскільки вона не була стороною у договорах купівлі-продажу та дарування. Про порушення свого права Київська міська рада дізналась у 2015 році в ході розслідування кримінального провадження №42015100100000132 від 25.05.2015. Вважає, що оскільки приміщення вибуло з власності поза волею Київської міської ради, позивач, в інтересах якого діє Прокурор, має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Постановою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 грудня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову. Витребувано у власність Київської міської ради з незаконного володіння ОСОБА_1 групу нежилих приміщень № 15 (літ. А), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 55,3 кв. м. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постановою Верховного Суду від 17 листопада 2021 року постанову Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року в частині задоволення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постановою Київського апеляційного суду від 03 лютого 2022 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 грудня 2019 року в частині вирішення вимог про витребування майна скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про задоволення позову про витребування майна з чужого незаконного володіння. Витребувано у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Києва, в особі Київської міської ради, групу нежилих приміщень № 15 (літ. А), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 55,30 кв. м. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постановою Верховного Суду від 10 травня 2023 року постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2022 року скасовано, справу в частині вирішення вимог про витребування майна передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
В урахуванням зазначеного колегія суддів перевіряє законність та обґрунтованість рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 грудня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння. Рішення суду в частині відмови у задоволенні позову про зобовязання повернути нежитлове приміщення набрало законної сили, а тому судом апеляційної інстанції в цій частині воно не перевіряється.
У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник Київської міської ради Трохимчук В. С. та прокурор Вакулюк Д. С. підтримали подану апеляційну скаргу, просили задовольнити з викладених в ній підстав.
Відповідачі ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_10 , а також треті особи ОСОБА_7 та ОСОБА_6 заперечували проти задоволення апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння просили залишити без змін як законне та обґрунтоване.
Треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , представник КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва» у судове засідання апеляційної інстанції не з'явилися, про час та дату розгляду справи повідомлялися належним чином. Будь - яких заяв, клопотань на час розгляду справи до суду апеляційної інстанції від вказаних осіб не надходило.
Суд апеляційної інстанції вважав за можливе розглянути справу за відсутності третіх осіб, які не з'явилися у судове засідання, з урахуванням вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України. Їх неявка в судове засідання не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає її розгляду.
Відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення учасників справи та їх представників, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження в частині відмови у задоволенні позову про витребування майна, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Переглядаючи справу після неодноразового її перегляду судами апеляційної та касаційної інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне визначитися з моментом, з якого Київська міська рада могла довідатися про порушення свого права як власника спірного нерухомого майна, на підставі чого дійти законного та обгрунтованого висновку про дотримання позивачем позовної давності чи пропуску строку звернення до суду, наявність чи відсутність підстав для задоволення позову в частині вимог про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння суд першої інстанції дійшов висновку про звернення позивача до суду з пропуском позовної давності - строку на звернення до суду з цим позовом. При цьому суд визнав порушеними права КМР, встановивши, що ухвала від 12.11.2007 по справі № 2-354/07 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_9 про розділ майна Гребінківським районним судом Полтавської області не виносилась, є підробленою, а право власності на вищезазначене майно було зареєстровано за відповідачем на підставі Договору дарування, тобто відповідач отримав спірне нерухоме майно безоплатно.
Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони повністю узгоджуються із наявними у матеріалах справи доказами та встановленими судом обставинами з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України).
Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (статті 387, 388 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його із чужого незаконного володіння.
Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частини перша та третя статті 388 ЦК України).
Відтак саме власнику або законному користувачу майна належить право на витребування майна із чужого незаконного володіння
Такі висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (частина перша статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.
Власник з дотриманням положень статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Як вбачається із матеріалів справи житловий будинок загальною площею 1 064,0 м?, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 із нежилими приміщеннями площею 217,60 м? перебував у комунальній власності територіальної громади міста Києва (п.п. 1, 2 рішення Київської міської ради від 27 грудня 2001 року №208/1642, яким затверджено перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва згідно з додатком 1 та районів міста згідно з додатками 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11).
У позиції 398 таблиці 7 додатку 11 до вищевказаного рішення значиться житловий будинок загальною площею 1 064,0 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1 із нежилими приміщеннями площею 217,60 кв.м.
На підставі рішення Шевченківської районної в місті Києві ради від 31 січня 2008 року № 394 та згідно з договором купівлі-продажу від 23 червня 2009 року № 001296/10 ТОВ «КиївРестСервіс» отримано нежитлове приміщення загальною площею 158,5 кв.м. шляхом викупу.
На підставі Розпорядження Шевченківської районної у м. Києві ради №192 від 23 листопада 2009 року нежиле приміщення першого поверху загальною площею 58,6 кв.м. в будинку АДРЕСА_1 було передано в строкове платне користування фізичній особі-підприємцю ОСОБА_8 .
Рішенням Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста» будинок за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 1064,0 м? із нежитловими приміщеннями площею 58,60 м? включений до переліку об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва за порядковим № 443 в таблиці 6 додатку №10, який розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 передано до сфери управління Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації.
Згідно розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 09 лютого 2011 року № 80 «Про закріплення майна за Комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва» за останнім було закріплено на праві господарського відання майно згідно додатку, зокрема, і жилий будинок на АДРЕСА_1 .
Судом було встановлено, що первинна реєстрація права власності на групу нежилих приміщень №15 (в літ. А), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 55,30 кв.м., була проведена за ОСОБА_2 на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 12 листопада 2007 року про визнання мирової угоди в цивільній справі №2-354/07 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_9 про розділ майна, що вбачається з листа Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна від 22 червня 2015 року № 7986 (И-2015).
Згідно листа Гребінківського районного суду Полтавської області від 10.02.2016 №01-10/3-2016, направленого на запит Шевченківського районного суду м.Києва від 26.01.2016, у обліково-статистичних картках на цивільну справу та алфавітних показників по цивільних справах за 2007 рік у Гребінківському районному суді Полтавської області за №2-354/07 зареєстрована цивільна справа за позовом ВАТ «Лубнигаз» до ОСОБА_11 про стягнення заборгованості. Справи, сторонами у яких виступали ОСОБА_9 та ОСОБА_2 Гребінківським районним судом Полтавської області у 2007 році не розглядалися, відповідна ухвала суду від 12.11.2007 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_9 про розділ майна судом не постановлялася. Таким чином, ухвала суду, на підставі якої за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на спірне нежитлове приміщення є підробленою (фальшивою), вона не постановлялась судом.
Як вбачається з витягу про державну реєстрацію прав, право власності ОСОБА_2 на групу нежилих приміщень було зареєстровано 13.02.2012 саме на підставі підробленої (фальшивої) ухвали суду.
17 лютого 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 купив групу нежилих приміщень № 15 (в літ. А), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
21 березня 2012 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 та ОСОБА_5 купили кожен по 1/2 частки групу нежилих приміщень №15 (в літ. А), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
05 грудня 2012 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень, відповідно до якого ОСОБА_12 , ОСОБА_5 продали, а ОСОБА_6 купив групу нежилих приміщень № 15 (в літ. А), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 55,30 кв.м.
16 жовтня 2013 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування, відповідно до якого, ОСОБА_6 безоплатно передав у власність обдарованому, а обдарований прийняв від дарувальника належну йому на праві приватної власності групу нежилих приміщень № 15 (в літ. А), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
За інформацією наданою Департаментом комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) листом від 18 травня 2015 року № 062/10/13-5466 щодо зазначеного об'єкту, права комунальної власності територіальної громади міста Києва, Департаментом комунальної власності м.Києва приватизація не здійснювалась.
Згідно з наказом директора КП «Керуюча дирекція Шевченківського району» №185 від 04 жовтня 2012 року нарахування орендних платежів ФОП ОСОБА_8 припинено з 29 березня 2012 року у зв'язку з відчуженням нежилих приміщень на підставі договору купівлі-продажу від 21 березня 2012 року.
01 квітня 2012 року між КП Керуюча дирекція Шевченківської районної в м. Києві ради (юридична особа за якою було закріплено майно на праві господарського відання) та ОСОБА_4 і ОСОБА_5 укладено договір №Е1054-733 про відшкодування власником (орендарем) витрат по утриманню та обслуговуванню нерухомого майна. В зазначеному договорі вказано, що останні є власниками на підставі договору купівлі-продажу від 21 березня 2012 року.
25 травня 2015 року в Єдиному державному реєстрі досудових розслідувань зареєстровано кримінальне провадження № 42015100100000132 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України з приводу заволодіння невстановленими особами шляхом обману майном, а саме нежитловими приміщеннями що розташовані на території Шевченківського району м.Києва та перебувають у власності територіальної громади міста Києва.
Вказане кримінальне провадження було розпочате на підставі звернення заступника голови Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації.
Постановою слідчого СВ Шевченківського УП ГУНП в м.Києві Пристанскова Р. В. від 17 листопада 2016 року закрито кримінальне провадження у зв'язку з встановленням відсутності складу кримінального правопорушення.
Постановою заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 10 від 25 квітня 2017 року скасовано постанову слідчого СВ Шевченківського УП ГУНП в м. Києві Пристанскова Р. В. від 17 листопада 2016 року та матеріали досудового розслідування направлено слідчому для подальшого розслідування.
Так, згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Дослідивши зібрані у справі докази в їх сукупності та взаємозв'язку, апеляційний суд дійшов висновку про те, що спірне нерухоме майно - група нежилих приміщень №15 (в літ. А) в будинку АДРЕСА_1 , вибуло з власності Київської міської ради поза її волею у протиправний спосіб, оскільки таке право власності було оформлено за ОСОБА_13 на підставі підробленої ухвали суду від 12.11.2007 по справі № 2-354/07 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_9 про поділ майна Гребінківським районним судом Полтавської області, так як така ухвала судом не постановлялась. Усі укладені в подальшому вищезазначені договора купівлі - продажу спірного нежитлового приміщення є недійсними в силу вимог закону, оскільки первісним власником ОСОБА_2 майно отримано було незаконно, без відповідної правової підстави. Вказане нерухоме майно підлягало б витребуванню від добросовісного набувача - відповідача на користь КМР, ураховуючи також те, що право власності на вищезазначене майно відповідач отримав безоплатно на підставі договору дарування.
Однак із матеріалів справи вбачається, що відповідач просив суд застосувати до даних правовідносин позовну давність, вважаючи, що позивачем пропущено трирічний строк звернення до суду із позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння, оскільки позов подано до суду 14.07.2015, а дата реєстрації в БТІ права власності на нежилі приміщення № 15 (в літ. А) за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 55,30 кв.м., за ОСОБА_2 була здійснена 13.02.2012. Саме з цієї дати, на думку позивача, слід обраховувати позовну давність. оскільки власник майна (відповідна теріторіальна громада в особі КМР) мала про нього дбати і могла з'ясувати про незаконне заволодіння ОСОБА_2 майном КМР. Власність не тільки надає певні права, вона і покладає на власника певні зобовязання, які не були виконані КМР, яка не цікавилась своїм майном та не перевірила підстави вибуття нерухомого майна зі своєї власності, достовірно знаючи про те, що спірні нежитлові приміщення приватизовані ніким не були.
Так, частинами третьою, четвертою статті 56 ЦПК України встановлено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора.
Відповідно до абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.
Загальна позовної давності відповідно до статті 257 ЦК України становить три роки.
Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі,
є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (частина третя статті 253 ЦК України).
Отже, стаття 261 ЦК України визначає, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статями 12, 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Суд має враховувати стандарт доказування «вірогідність доказів» приймати до уваги докази, які свідчать про те, що позивач був обізнаний та міг бути обізнаним про порушене право.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 04 серпня 2021 року в справі № 444/2295/18 зазначено, що «можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 зазначала, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, які відбулися у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» («Stubbings and Others v. the United Kingdom») § 51)), рішення ЄСПЛ від 29 січня 2013 року у справі «Золотас проти Греції» (Zolotas v. Greece) § 43)).
У рішенні від 22 липня 2014 року у справі «Grafescolo S.R.L. v. The Republic of Moldova» ЄСПЛ зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло привести до відмови в позові. Проте суд не навів ніяких обґрунтованих причин для невзяття до уваги цього важливого аргументу (§ 22, 23)».
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 зробила висновок, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Отже, згідно правової позиції, викладеної у зазначених вище постановах Верховного Суду позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, повинен довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. Початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відраховується не з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачеві.
У спірних правовідносинах саме позивач - Київська міська рада (а не прокурор) повинна довести поважність причин пропуску позовної давності та факт своєї необізнаності про незаконне вибуття з її власності спірних нежитлових приміщень. Позивач повинен довести суду той факт, коли саме Київській міській раді могло стати відомо про реєстрацію нежилого приміщення за новим власником.
У справі, яка переглядається, судом встановлено, що прокурор дізнався про незаконне вибуття з власності Київської міської ради групи нежилих приміщень №15 (в літ. А), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , внаслідок шахрайських дій невстановлених осіб у травні 2015. Але КМР (відповідна теріторіальна громада), як власник майна, мала про нього дбати і могла з'ясувати про незаконне заволодіння ОСОБА_2 майном КМР. Власність не тільки надає певні права, вона і покладає на власника певні зобовязання, які не були виконані КМР, яка не цікавилась своїм майном та не перевірила підстави вибуття нерухомого майна зі свого володіння, достовірно знаючи про те, що спірні нежитлові приміщення приватизовані ніким не були.
За таких обставин, колегія суддів, погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що перебіг позовної давності для пред'явлення позову про витребування майна з чужого незаконного володіння слід відраховувати з дати реєстрації права власності на нерухоме майно: групу нежилих приміщень №15 (в літ. А), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , за новим власником ОСОБА_2 у Київському міському бюро технічної інвентаризації на підставі підробленої ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області, а саме з 13.02.2012, про що могло бути відомо Київській міській раді як власнику нерухомого майна, яка повинна була здійснювати контроль за власністю територіальної громади, оскільки власність породжує не тільки права, а й обов'язки. Київська міська рада не надала суду доказів щодо наявності перешкод у здійсненні такого контролю. При цьому КП «Керуюча дирекція Шевченківського району м. Києва», за яким було закріплене спірне нерухоме майно на праві господарського відання (речове право суб'єкта підприємництва, який, так само як і власник, володіє користується і розпоряджається закріпленим за ним майном), 01.04.2012 дізналося про реєстрацію права власності на нежитлове приміщення за новим власником, проте також не вжило будь-яких заходів для належного захисту порушеного права, достовірно знаючи, що спірні нежитлові приміщення приватизовані не були. А ні КП «Керуюча дирекція Шевченківського району м. Києва», а ні КМР не задались питанням про те, а на якій правовій підставі спірні нежитлові приміщенні вибули з їхнього володіння, якщо приватизація приміщення не відбувалась. Могли з'ясувати, але не зясували питання про те, яким чином фізичні особи ділили майно територіальної громади у судовому порядку.
Зокрема про наявність порушення свого права Київській міській раді могло бути відомо також у березні 2012 року, що підтверджується рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 04.06.2015, яким за наслідками розгляду позовної заяви КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району» до ФОП ОСОБА_8 , в задоволенні позову було відмовлено повністю. У цьому рішенні судом встановлено, що згідно наказу директора КП «Керуюча дирекція Шевченківського району» №185 від 04.10.201, з 29.03.2012 нарахування орендних платежів ФОП ОСОБА_8 на площу 58,6 кв.м. припинено у зв'язку з відчуженням нежилого приміщення на підставі договору купівлі-продажу від 21.03.2012 та реєстрації 29.03.2012 права власності на даний об'єкт нерухомого майна.
Як вбачається з матеріалів справи, 01.04.2012 року між КП Керуюча дирекція Шевченківської районної в м.Києві ради (юридична особа за якою було закріплено майно на праві господарського відання) підписала договір №Е1054-733 про відшкодування власником (орендарем) витрат по утриманню та обслуговуванню нерухомого майна з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . В зазначеному договорі вказано, що останні є власниками на підставі договору купівлі-продажу від 21.03.2012.
При цьому КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району» як юридична особа, за якою нерухоме майно закріплено на праві господарського відання, згідно Положення про оренду майна територіальної громади міста Києва зобов'язане було звітувати перед ГУ комунальної власності міста Києва ВО Київської міської ради (КМДА) про стан нерухомого майна, факт перебування його в оренді, наявність заборгованості зі сплати орендної плати тощо.
Однак КП «Керуюча дирекція з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва» належним чином не виконувала п. 6.9 Положення про оренду майна територіальної громади міста Києва, затверджене рішенням Київської міської ради від 22.09.2011 за №34/650, не звітувала Головному управлінню комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про стан сплати за оренду, інших платежів та про перерахування отриманих за оренду коштів до бюджету міста Києва, а також про вжиті заходи щодо погашення заборгованості по орендній платі.
Отже доведеним є те, що власником майна - Київською міською радою, її структурними підрозділами та Комунальним підприємством «Керуюча дирекція Шевченківського району» не виконувався обов'язок щодо ефективного використання, збереження та утримання в належному стані комунального майна.
Та обставина, що прокурор дізнався про протиправне вибуття з власності територіальної громади спірного нерухомого майна лише у травні 2015 року не може впливати на визначення моменту початку перебігу позовної давності, оскільки за таких фактичних обставин необізнаність прокурора про порушення прав Київської міської ради не може спростовувати факту, що про таке порушення раніше могло бути відомо Київській міській раді у лютому 2012 року, яка була зобов'язана своєчасно вжити заходів задля захисту прав та інтересів територіальної громади, що не спростовує презумпцію обов'язку юридичної особи знати про стан свого майна та збереження своїх майнових прав.
З урахуванням викладеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про застосування позовної давності, з огляду на встановлені фактичні обставини справи, належно оцінивши докази у справі, що обумовлено невиконанням Київською міською радою, її структурними підрозділами та Комунальним підприємством «Керуюча дирекція Шевченківського району» обов'язку щодо ефективного використання, збереження та утримання в належному стані комунального майна.
Звертаючись до суду із вказаним позовом Прокурор будь - яких клопотань про поновлення пропущеного строку на зверення до суду із даним позовом не подавав.
Так, згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України).
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Тобто саме на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Жодних доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції в частині їх перегляду матеріали справи не містять. Таких доказів не додано стороною позивача до апеляційної скарги та не отримано таких доказів судом апеляційної інстанції у ході розгляду справи.
При цьому колегія суддів зазначає, що аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення в частині його перегляду, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Як свідчить аналіз оскаржуваного судового рішення в частині його перегляду, суд дослідив усі докази, надані як позивачем, так і відповідачем, дійшов обґрунтованого висновку про незаконне вибуття із власності Київської міської ради спірних приміщень та наявності підстав для витребування спірного нерухомого майна від добросовісного набувача. При цьому суд вірно відмовив у задоволенні позову, застосувавши позовну давность до спірних правовідносин, про яку було заявлено стороною відповідача. При цьому Прокурор, який звернувся до суду із позовом в інтересах Київської міської ради 14 липні 2015 року, клопотання про поновлення пропущеного строку на звернення до суду із такими позовними вимогами не подавав. 01 квітня 2012 року між КП Керуюча дирекція Шевченківської районної в м. Києві ради та ОСОБА_4 і ОСОБА_5 було укладено договір №Е1054-733 про відшкодування власником (орендарем) витрат по утриманню та обслуговуванню нерухомого майна. В зазначеному договорі вказано, що останні є власниками на підставі договору купівлі-продажу від 21 березня 2012 року. Таким чином саме з 01.04.2012 року необхідно рахувати позовну давність, оскільки позивач (КМР) міг дізнатись про вибуття майна зі свого володіння та про порушення свого права щодо спірного нерухомого майна.
Таким чином, під час розгляду справи суд першої інстанції дотримався вимог закону, повно та всебічно з'ясував обставин справи, надав правову оцінку доводам і запереченням сторін та зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з огляду на що, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про витребування майна з чужого незаконного володіння є законним та обґрунтованим.
Інші доводи апеляційної скарги, які зводяться до неналежної оцінки зібраних у справі доказів та необхідності задоволення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння, також не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, такі доводи є безпідставними та такими, що не можуть вплинути на правильність висновків суду по суті спору. Загалом такі доводи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального права і зводяться до намагання переоцінити встановлені судом обставини.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про витребування майна з чужого незаконного володіння відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування в цій частині з мотивів, викладених в апеляційній скарзі Прокурора, колегія не знаходить.
Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів.
Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про витребування майна з чужого незаконного володіння залишає без змін, а апеляційну скаргу Прокурора без задоволення.
Питання щодо розподілу судових витрат, пов'язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.
Судові витрати позивача по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає апеляційну скаргу прокурора, який діє в інтересах держави в особі Київської міської ради, без задоволення.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України,
Апеляційну скаргу Прокурора, який діє в інтересах держави в особі Київської міської ради, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 грудня 2019 року в частині відмови у задоволенні позову про витребування майна з чужого незаконного володіння залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 грудня 2019 року в частині відмови у задоволенні позову про витребування майна з чужого незаконного володіння залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повна постанова складена 28 червня 2023 року.
Судді
Л. Д. Поливач
А. М. Стрижеус
О. І. Шкоріна