Справа № 761/5141/21 Головуючий у суді І інстанції Юзькова О.Л.
Провадження № 22-ц/824/5050/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
21 червня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача - Голуб С.А.,
суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою Державної казначейської служби України на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Прокуратури міста Києва, Головного управління Національної поліції у місті Києві про відшкодування шкоди,
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з вищевказаним позовом, в якому просив стягнути з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на його користь 300 000 грн моральної шкоди, витрати на професійну правничу допомогуу розмірі 26 000 грн та судові витрати у розмірі 10000 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 28 лютого 2018 року слідчим відділом Голосіївського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві було внесено до ЄРДР відомості про кримінальне правопорушення № 12018100010001784 щодо ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України.
22 березня 2018 року позивачу повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України, у зв'язку з чим він набув статус підозрюваного.
26 березня 2018 року слідчим СВ Голосіївського УП ГУ НП у м. Києві Примак Г.В. складено обвинувальний акт, який цього ж дня був затверджений прокурором Київської місцевої прокуратури № 1 Ковбою М.В. та вручений позивачу.
Вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2018 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України, та виправдано у зв'язку з недоведеністю вчинення ним вказаного злочину.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 28 жовтня 2019 року апеляційну скаргу прокурора Київської місцевої прокуратури № 1 Ковби М.В. залишено без задоволення, а вирок Голосіївського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2018 року - без змін.
Постановою Верховного Суду від 09 квітня 2020 року виправдувальний вирок суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції залишені без змін, а касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді провадження судом апеляційної інстанції, - без задоволення.
Отже, 22 березня 2018 року по 09 квітня 2020 року, тобто 2 роки та 18 днів позивач незаконно перебував під слідством та судом, що є підставою для відшкодування йому за рахунок держави завданої моральної шкоди, розмір якої він оцінює в сумі 300 000 грн, а також майнової шкоди у вигляді понесених витрат на правову допомогу адвоката у кримінальному провадженні в сумі 26 000 грн.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня202 року позов задоволено частково.
Стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 127 300 грн на відшкодування моральної шкоди, 26 000 грн на відшкодування майнової шкоди.
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України в дохід держави судовий збір у розмірі 2 270 грн, витрати на правову допомогу у розмірі 10 000 грн.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Державна казначейська служба України звернулася з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам, порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати це рішення і ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.
В доводах апеляційної скарги зазначено, що справа розглянута Шевченківським районним судом м. Києва з порушенням правил територіальної підсудності, оскільки позов мав бути пред'явлений до Голосіївського районного суду м. Києва, як до суду, який розглядав кримінальне провадження по першій інстанції. На обґрунтування своєї позиції скаржник посилається на частини першу і другу статті 12 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури і суду», а також на постанову Верховного Суду України від 24 квітня 2017 року у справі № 760/23169/14-ц, в якій суд зробив висновок щодо підсудності справ такої категорії.
Крім того, скаржник вважає, що суд першої інстанції безпідставно не розподілив судові витрати між сторонами, а стягнув судові витрати з Державного бюджету України. Обґрунтовуючи свою позицію, казначейство посилалося на те, що суд у своєму рішенні вказав на суб'єкта, винного в заподіюванні шкоди позивачу - Головне управління Національної поліції у м. Києві. Крім Держави Україна в особі ГУ НП у м. Києві позивач визначив окремим відповідачем Державну казначейську службу України. Однак, казначейство не може бути відповідачем у даній справі, а є лише органом виконання окремих категорій судових рішень. Таким чином, на думку скаржника, судом порушено основну засаду цивільного судочинства - верховенство права.
Відзиви на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшли.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції прокурор Гаврилюк О.М. підтримала апеляційну скаргу та просила відмовити в задоволенні позову.
Представник позивача - адвокат Вотінцев Є.Г. заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив залишити оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін.
Інші учасники справи та/або їх представники в судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомені у встановленому законом порядку, причини неявки до суду не повідомили, тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з'явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом встановлено, що 28 лютого 2018 року слідчим відділом Голосіївського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві до ЄРДР було внесено відомості про кримінальне провадження за № 12018100010001784 щодо вчинення кримінального правопорушення, відповідальність за яке передбачено ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України.
23 березня 2018 року у кримінальному провадженні № 12018100010001784 ОСОБА_1 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення,передбаченого ч. 2 ст. 15,ч. 1 ст. 185 КК України.
30 березня 2018 року обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 12018100010001784 направлено до Голосіївського районного суду м. Києва.
18 жовтня 2018 року Голосіївським районним судом м. Києва ухвалено вирок, яким ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України, та виправдано у зв'язку із недоведеністю вчинення ним злочину.
Колегією суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду 28 жовтня 2019 року постановлено ухвалу, якою апеляційну скаргу прокурора Київської місцевої прокуратури № 1 залишено без задоволення, вирок Голосіївського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2018 року, яким ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні злочину, залишено без змін.
09 квітня 2020 року Верховний Суд прийняв постанову, якою вирок Голосіївського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2018 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 28 жовтня 2019 року щодо ОСОБА_1 залишено без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що внаслідок незаконного перебування позивача під слідством та судом 1 рік 7 місяців і 6 днів ОСОБА_1 спричинено моральну шкоду, оскільки складання відносно нього процесуальних документів, проведення слідчих дій, виклики до правоохоронних органів та суду в цілому призвело до душевних страждань, порушення нормальних життєвих та соціальних зв'язків, змінився спосіб життя позивача. У позивача залишився страх - страх громадянина перед власною державою, адже рішення та дії органів досудового слідства тапрокуратури не були наслідком слідчої помилки.
Крім того, внаслідок незаконного перебування під слідством та судом позивачу завдано матеріальних збитків, які складаються з витрат на правову допомогу адвоката, що була надана на стадії досудового розслідування, в суді першої, апеляційної та касаційної інстанціях на загальну суму 26 000 грн, що підтверджується договором про надання правової допомоги № 10032018 від 10 березня 2018 року, актом приймання передачі від 09 квітня 2020 року та відповідною квитанцією.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Правовідносини між сторонами регулюються наступними нормами матеріального права.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі і відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України).
Якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт, то моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала (пункт 2 частини другої статті 1167 ЦК України).
Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом (частини перша та друга статті 1176 ЦК України).
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець відокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
Порядок відшкодування такої шкоди визначається законом (частина сьома статті 1176 ЦК України). Цим законом є Закон України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон України № 266/94-ВР)
Відповідно до статті 1 Закону України № 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадянина.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку постановлення виправдувального вироку суду.
Відповідно до пункту 5 статті 3 Закону України № 266/94-ВР у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується моральна шкода.
Відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (частини перша, п'ята, шоста статті 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»).
Згідно з частинами другою, третьою статті 13 Закону України № 266/94-ВР розмір відшкодування моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
У постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження№ 14-298цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що законодавець визначив мінімальний розмір відшкодування моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом, тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Проте, визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, потрібних для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.
Тож суд повинен з'ясувати усі доводи позивача, наведені ним на обґрунтування як обставин завдання, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір відшкодування моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.
Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4цс19), Верховним Судом у постановах від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19 (провадження № 61-9673св20), від 03 березня 2021 року у справі № 638/509/19 (провадження № 61-7643св20).
У справі, що переглядається, суд першої інстанції правильно керувався тим, що на підставі Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» ОСОБА_1 має право на відшкодування моральної шкоди, яку необхідно визначати виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом, починаючи з часу повідомлення йому про підозру і до набрання законної сили виправдувальним вироком суду.
Суд визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом за кожен місяць перебування позивача під слідством та судом, що не перевищує гарантований законодавством України мінімальний розмір шкоди станом на 2022 рік.
Крім того, відповідно до пунктів 3, 4 статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються) судові витрати, інші витрати, сплачені громадянином, а також суми, сплачені громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги.
Висновок щодо можливості вирішення в порядку цивільного судочинства позовних вимог про відшкодування витрат на правову допомогу, понесених підсудним у кримінальному провадженні, міститься, зокрема, в постанові Верховного Суду від 07 лютого 2022 року в справі № 336/3604/20 (провадження № 61-13843св21).
Керуючись наведеними нормами матеріального права, висновками Верховного Суду, суд першої інстанції дійшов висновків про наявність підстав для відшкодування позивачу завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудового розслідування, прокуратури майнової та моральної шкоди.
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Висновки суду першої інстанції в частині встановлення наявності підстав для відшкодування шкоди, а також розмір цієї шкоди, Державною казначейською службою України не оскаржуються, отже їх правильність колегією суддів не перевіряється.
Державна казначейська служба України оскаржила рішення суду лише з процесуальних підстав, а саме порушення судом першої інстанції територіальної юрисдикції (підсудності), а також стягнення судових витрат за рахунок коштів Державного бюджету України.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, в порядку Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
Відповідно до частин першої та другої статті 12 цього Закону України № 266/94-ВР розмір відшкодованої шкоди, зазначеної в пунктах 1, 3, 4 статті 3 цього Закону, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції.
У разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.
Згідно з частиною першою статті 13 Закону № 266/94-ВР питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається відповідно до частини першої статті 12 цього Закону.
Системний аналіз зазначених норм Закону та пунктів 11, 12 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41 свідчить про те, що вирішення вимог про відшкодування майнової та моральної шкоди вирішується судом в однаковому порядку в ухвалі, що приймається згідно із частиною першою статті дванадцятої Закону України № 266/94-ВР.
Відповідний висновок викладенийВерховним Судом України у постанові від 24 квітня 2017 року у справі № 6-2885цс16 та підтриманий Верховним Судом у постановах від 04 лютого 2019 року у справі № 752/19717/15-ц та від 31 жовтня 2022 року у справі № 461/2891/21.
Наведене дає підстави для висновку, що розгляд справ про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду у зв'язку з винесенням судом виправдувального вироку віднесено до юрисдикції того суду, який розглядав кримінальну справу у суді першої інстанції.
Зважаючи на викладене, обґрунтованими є доводи Державної казначейської служби України про те, що дана справа за позовною заявою позивача про відшкодування йому моральної шкоди, завданої незаконними діями органу досудового розслідування і прокуратури, підсудна Голосіївському районному суду, проте наведені обставини не є належною підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції та ухвалення нового про відмову в задоволенні позову, як того просив скаржник.
Судовим розглядом встановлено, що учервні 2020 року ОСОБА_1 уже звертався до Голосіївського районного суду м. Києва заналогічним позовом.
Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 25 червня 2020 року цивільну справу № 752/11905/20-ц передано за підсудністю до Печерського районного суду м. Києва, який у свою чергу 05 жовтня 2020 року повернув позовну заяву позивачу і ця ухвала була залишена без змін Київським апеляційним судом.
Враховуючи, що Голосіївський районний суд м. Києва висловив свою позицію, що дана справа не підсудна цьому суду, у лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом про відшкодування шкоди вже до Шевченківського районного суду м. Києва за місцезнаходженням відповідача в особі державного органу - Головного управління Національної поліції у м. Києві.
Колегія суддів вважає, що внаслідок суперечливого трактування судами територіальної підсудності даної справи, позивач був змушений звернутись до суду за правилами територіальної підсудності визначеної Цивільним процесуальним кодексом України і судом першої інстанції цей спір був вирішений по суті.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги щодо розгляду справи судом першої інстанції з порушенням правил територіальної підсудності, колегія суддів звернула увагу, що Державна казначейська служба України не просить скасувати рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд до Голосіївського районного суду м. Києва, а просить скасувати рішення суду і відмовити у задоволенні позову. Тобто метою апеляційного оскарження не є розгляд справи судом повноважним судом з дотриманням правил територіальної підсудності, оцінка цим судом доводів сторін і ухвалення рішення по суті спору, а метою апеляційного оскарження є саме відмова у задоволенні позову незалежно від того, який суд ухвалював рішення по суті спору.
Колегія суддів дійшла висновку, що за наведених обставин, скасування судом апеляційної інстанції рішення суду по суті спору з підстав порушення правил територіальної підсудності з направленням справи на новий розгляд до Голосіївського районного суду м. Києва поставило би під загрозу сутність гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захиступротягом розумного строку, а відтак - порушенням статті 6 Конвенції, оскільки вказана категорія спорів стосується поновлення, наскільки це можливо, прав людини, порушених саме органами примусу самої держави та суду, а відтак і враховує необхідність надання більшої можливості на реалізацію права на судовий захист порівняно з іншими категоріями справ, у яких негативні наслідки для людини не пов'язані з діями держави в особі її органів, покликаних захищати ті самі права.
Стосовно питання доступу до суду Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)в ухвалі щодо прийнятності заяви № 6778/05 «МПП «Голуб» проти України» від 18 жовтня 2005 року зазначив, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах із цивільних питань (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства»). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним: воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте право доступу до суду не може обмежуватись таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо вони не мають легітимної мети та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (див. рішення від 19 грудня 1997 року у справі «Бруалья Гомес де ла Торре проти Іспанії»).
Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (див. рішення від 04 грудня 1995 року «Белле проти Франції»).
Як вказує ЄСПЛ, у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandisрішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» ("Golder v. the United Kingdom") від 21 лютого 1975 року, заява N 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» ("Stanevv. Bulgaria") від 17 січня 2012 року, заява N 36760/06, § 230).
Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandisрішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» ("Bulanovand Kupchikv. Ukraine", заяви N 7714/06 та N 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» ("Andriyevska v. Ukraine", заява N 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» ("Mosendz v. Ukraine", заява N 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» ("Shestopalova v. Ukraine", заява N55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).
Колегія суддів вважає, що непослідовність судів першої інстанції створила позивачу перешкоди у реалізації права на судовий захист, тому з огляду на наведену вище аргументацію доходить висновку, що не може бути скасоване рішення суду першої інстанції з підстав порушення правил територіальної підсудності.
Подібні по своїй суті висновки висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 21 листопада 2018 року у справі №243/5078/17, від 12 грудня 2018 року у справі №490/9823/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №761/12676/17.
Крім того, колегія суддів при оцінці доводів апеляційної скарги також бере до уваги, що апелянтом не наводиться аргументів щодо відсутності фактів, які давали б суду першої інстанції дійти висновку про наявність підстав для відшкодування шкоди, передбаченої Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», а визначений судом першої інстанції розмір відшкодування моральної шкоди є мінімальним розміром відшкодування моральної шкоди, що встановлений законом і не перевищує гарантований державою мінімальний розмір відшкодування моральної шкоди, який повинен визначати суд у будь-якому випадку. З врахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що допущені судом першої інстанції порушення процесуальних норм в частині підсудності цього спору ніяким чином не вплинули на зроблені судом висновки і не призвели до неправильного вирішення справи.
Ураховуючи вищезазначене, колегія суддів, не відступаючи від висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 24 квітня 2017 року у справі № 6-2885цс16 та в постановах Верховного Суду від 04 лютого 2019 року у справі № 752/19717/15-ц, від 31 жовтня 2022 року у справі № 461/2891/21, з метою забезпечити позивачу право на судовий захист та справедливий судовий розгляд вважає за можливе залишити в силі судове рішення першої інстанції, який розглянув дану справу з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності).
Відповідно до пункту 13 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду.
У частинах першій, другій, шостій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Оскільки позивач звільнений від сплати судових витрат, то вони компенсуються йому за рахунок держави.
Таким чином, суд вірно вважав, що з Державного бюджету України на користь позивача підлягають стягненню понесені ним судові витрати, які складаються з витрат на професійну правничу допомогу.
При цьому в постанові від 02 червня 2021 року у справі № 591/6892/18 (провадження № 61-17919св20) Верховний Суд зауважував, що кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19).
Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. Тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватися, або номер чи вид рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своє суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення.
Ухвалюючи рішення у справі, спір в якій стосувався відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства та прокуратури, суд першої інстанції, врахувавши, що позивачем надані належні докази на підтвердження понесених витрат, розмір яких відповідає критеріям реальності та розумності, є співмірним зі складністю справи і обсягом виконаних адвокатом робіт, дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення саме з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 понесених ним витрат на правничу допомогу.
Суд першої інстанції вірно врахував, що у вказаній категорії справ відповідачем є держава, яка бере участь у справі через відповідні органи державної влади, в даному випадку - Прокуратуру м. Києва та Головне управління Національної поліції у м. Києві, у зв'язку з чим понесені позивачем судові витрати на правничу допомогу підлягають стягненню саме з Державного бюджету України.
З огляду на те, що позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір», то відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України суд також стягнув з Державного бюджету України пропорційно до розміру задоволених позовних вимог на користь держави в особі Державної судової адміністрації України судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що Державна казначейська служба України не може нести відповідальність за шкоду, завдану позивачу іншими суб'єктами, з огляду на те, що виконання рішення суду про стягнення коштів здійснюється Державною казначейською службою України не з власного рахунку, а з Державного бюджету України у межах відповідних призначень.
Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що районним судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, як того просив скаржник.
Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обгрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
У такому разі розподіл судових витрат у вигляді сплаченого відповідачем судового збору за подання апеляційної скарги не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.
Керуючись статтями 367, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Державної казначейської служби Українизалишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2022 року у даній справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 27 червня 2023 року.
Суддя-доповідач С.А. Голуб
Судді: Т.О. Писана
Д.О. Таргоній