10002, м.Житомир, майдан Путятинський, 3/65 тел.(8-0412) 48-16-02
"07" вересня 2010 р. Справа № 7/23-10
Житомирський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Ляхевич А.А.
суддів: Вечірка І.О
Зарудяної Л.О.
при секретарі Зарицькому М.А. ,
за участю представників сторін:
від позивача: Усатюка Д.А. - представника за довіреністю від 28.12.2009 р.,
від відповідача: Чернілевської Р.В. - представника за довіреністю від 04.03.2010 р.,
розглянувши апеляційну скаргу Відкритого акціонерного товариства комерційний банк "Надра" в особі Вінницького регіонального управління, м. Вінниця
на рішення господарського суду Вінницької області
від "21" червня 2010 р. у справі № 7/23-10 (суддя Банасько О.О.)
за позовом Приватного сільськогосподарського підприємства "Савинецьке", м.Бершадь Вінницької області
до Відкритого акціонерного товариства комерційний банк "Надра" в особі Вінницького регіонального управління, м. Вінниця
про визнання недійсною частини 4 пункту 3.2.7 кредитного договору
№27/11/2007/980-К/14 від 04.03.2010 р.
Рішенням господарського суду Вінницької області від 21.06.2010 р. у справі №7/23-10 позов Приватного сільськогосподарського підприємства "Савинецьке" до Відкритого акціонерного товариства комерційний банк "Надра" в особі Вінницького регіонального управління про визнання недійсною частини 4 пункту 3.2.7 кредитного договору №27/11/2007/980-К/14 від 04.03.2010 р. задоволено повністю:
- визнано недійсною частину 4 пункту 3.2.7 кредитного договору №27/11/2007/980-К/14 від 27.11.2007 року укладеного між Відкритим акціонерним товариством комерційний банк "Надра" в особі філії ВАТ КБ "Надра" Вінницьке РУ та Приватним сільськогосподарським підприємством "Савинецьке";
- стягнуто з ВАТ КБ "Надра" в особі філії ВАТ КБ "Надра" Вінницьке РУ на користь ПСГП "Савинецьке" 85,00 грн. витрат на сплату державного мита, 236,00 грн. витрат на оплату за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, відповідач звернувся до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Вінницької області від 21.06.2010 р. у справі №7/23-10 та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову ПСГП "Савинецьке" відмовити.
Як зазначено в апеляційній скарзі, відповідач вважає необґрунтованим рішення суду першої інстанції, посилаючись на неповне з"ясування обставин справи та незаcтоcування судом закону, який підлягав застосуванню.
Скаржник вказує, що при укладенні кредитного договору, пункт якого оскаржується, жодне обмеження прав та свобод позивача місця не мало. Тобто, договір підписаний сторонами на основі добровільності та вільного вибору контрагента, без жодного тиску на позивача.
Посилаючись на норми ч.5 ст.49 ЗУ "Про банки і банківську діяльність" та п.4.3. Постанови правління НБУ від 06.07.2000р. №279, якою було затверджено "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків", а також ч.10 п.4.1. названого Положення, скаржник зазначає, що оскаржуваний пункт договору відповідає вимогам законодавства, зокрема, постанові НБУ і є критерієм оцінки кредитних ризиків. Повідомлення банку про укладення позичальником кредитних договорів з іншими фінансовими установами є необхідною інформацією для визначення його фінансового стану позичальника та платоспроможності.
На думку відповідача, дана умова договору жодним чином не порушує та не обмежує право позичальника брати кредити в інших фінансових установах, а висновок суду про те, що оскаржуваний пункт договору обмежує цивільну правоздатність позивача є необґрунтованим. Відповідач зазначає, що у разі, якби позивач повідомив банк про намір отримати кредит в іншій фінансовій установі, то отримав би письмовий дозвіл і до нього не було б застосовано такий (передбачений ч.1 ст.611 ЦК України) наслідок за порушення зобов"язання, як підняття відсоткової ставки на 2 проценти.
В засіданні суду представник відповідача підтримала доводи апеляційної скарги та просить її задовольнити, скасувавши рішення суду першої інстанції та прийнявши нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Приватне сільськогосподарське підприємство "Савинецьке", яке є позивачем у справі, подало письмовий відзив на апеляційну скаргу (вх.№02-01/5995/10 від 07.09.2010 р.). У відзиві позивач заперечує доводи апеляційної скарги, зазначаючи, що визнана недійсною частина пункту кредитного договору передбачає саме надання згоди банком на отримання кредиту ПСГП "Савинецьке" в іншому банку, а не просто факт повідомлення про це апелянта, як стверджує останній. Також вказує, що згідно редакції п.5.2. договору від 27.11.2007 р. №27/11/2007/980-К/14, ніякої відповідальності за неповідомлення та, тим більше, відсутність згоди банку, позивач нести не може.
В судовому засіданні представник позивача заперечив проти доводів апеляційної скарги, оскаржуване рішення суду першої інстанції вважає законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши в повному обсязі законність та обґрунтованість оскаржуваного судового акту, судова колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, 27.11.2007 року між ПСГП "Савинецьке" (позичальник) та ВАТ КБ "Надра" в особі філії Вінницьке РУ (банк) було укладено кредитний договір № 27/11/2007/980-К/14. Предметом даного договору сторони визначили порядок і умови надання банком позичальнику кредитних коштів на наступних умовах: сума кредиту складає 587000 гривень; термін користування кредитом встановлено з 27.11.2007 року по 26.05.2009 року; відсоткова ставка за користування кредитними коштами становить 17 % річних (п.п.1.1.1, 1.1.2, 1.1.3 Договору).
Пунктом 2.6 договору встановлено, що відсоткова ставка за кредитом підлягає коригуванню за погодженням сторін у випадку зміни вартості кредитних ресурсів на грошових ринках, а також при зміні облікової ставки Національного банку України.
Про намір змінити розмір відсоткової ставки за надання кредиту банк зобов'язаний повідомити позичальника не пізніше ніж за п'ять робочих днів до дати початку їх застосування, а також надати для укладення відповідну додаткову угоду (п.2.6.1 договору).
Згідно п.2.6.2. договору, у разі, якщо позичальник погодиться зі зміненим розміром відсоткової ставки за кредитом він зобов'язаний протягом п'яти робочих днів підписати надану банком додаткову угоду про внесення змін до цього договору та повернути її банку (п.2.6.2 договору).
Відповідно до п.2.6.3 договору, у разі, якщо позичальник не погодиться з запропонованими банком розмірами відсоткової ставки, він зобов'язаний протягом п'яти робочих днів повернути банку існуючу заборгованість за кредитом, сплатити нараховані відсотки, комісії та можливу неустойку в повному обсязі. Після сплати позичальником зазначених сум дія цього договору вважається припиненою.
У розділі 3 договору визначено права та обов'язки сторін.
Зокрема, згідно п.3.1.1. договору банк зобов'язувався надати позичальнику кредит у безготівковій формі.
В свою чергу, позичальник зобов'язувався здійснювати щомісячне погашення нарахованих відсотків за кредитом та отриманого кредиту, укласти договори застави/іпотеки, надавати банку за першою вимогою бухгалтерську та статистичну звітність, планові і звітні документи тощо , що передбачено пунктами 3.2.2, 3.2.3, 3.2.5, 3.2.6 договору.
У пункті 3.2.7 договору сторони встановили, що на період його дії позичальник зобов'язаний не передавати іншим особам в заставу/іпотеку активи, що забезпечують виконання зобов'язань позичальника за цим договором, не виступати поручителем по зобов'язаннях інших юридичних та/або фізичних осіб без письмової згоди банку, не вчиняти дій (без погодження з банком) по припиненню діяльності позичальника і створенню нових юридичних осіб, не отримувати кредити в інших банках без отримання письмової згоди банку, в інакшому випадку відсоткова ставка за користування кредитом збільшується на 2 % (два проценти) річних.
27.11.2007 року між позичальником та банком укладено дві додаткові угоди до кредитного договору: №1 (в якій встановлено графік погашення кредиту) та №2 (щодо розміру одноразової плати за управління кредитом).
Як свідчать довідка №36-02-03/4071 та розрахунок заборгованості позичальника, 29.11.2007 року позичальнику було видано кредит в сумі 587000,00 грн. При цьому, за період з 01.12.2007 р. по 01.05.2008 р. відсоткова ставка за кредитом становила 17%, за період з 01.05.2008 р. по 01.09.2008 р. - 19%, а починаючи з 01.09.2008 р. - 27%.
Встановлення відсоткової ставки в розмірі 27% з 01.09.2008 р. відповідач обґрунтовує тим, що позичальником не було дотримано умови п.3.2.7 договору, який покладав на останнього обов'язок не отримувати кредити в інших банках без отримання письмової згоди банку.
З наявних у справі матеріалів вбачається, що дійсно в 2008 році ПСГП "Савинецьке" укладено кредитні договори з іншими банківським установами, а саме: 01.02.2008 р. договір відновлювальної кредитної лінії №050/27-13 з АКБ "Укрсоцбанк", 27.05.2008 р. договір відновлюваної кредитної лінії №26 з ВАТ "Державний ощадний банк України" та 22.05.2008 року кредитний договір №430-а з ВАТ "Індустріально-експортний банк" (а.с.71-80, т.1). Факт укладення вказаних договорів не заперечується позивачем.
У лютому 2010 року Приватне сільськогосподарське підприємство "Савинецьке" звернулось до господарського суду Вінницької області з позовною заявою до Відкритого акціонерного товариства комерційний банк "Надра" в особі Вінницького регіонального управління, м.Вінниця про визнання недійсною частини 4 пункту 3.2.7 кредитного договору №27/11/2007/980-К/14 від 04.03.2010 р.
Позовні вимоги ПСГП "Савинецьке" обґрунтовані, зокрема, тим, що оспорюване положення договору суперечить загальним засадам цивільного законодавства (справедливість, добросовісність, розумність, свобода договору), а також ч.4 ст.55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", яка забороняє банкам в односторонньому порядку змінювати умови укладених з клієнтами договорів, зокрема, збільшувати розмір процентної ставки за кредитними договорами. Зміст пунктів 3.2.7 та 3.3.7 договору свідчить про встановлення відповідальності для позичальника за одне і те ж порушення, що суперечить приписам ст.61 Конституції України. Положення п.3.2.7 договору суперечать іншим положенням цього ж договору, зокрема п.2.6, який визначає вичерпний перелік підстав для зміни відсоткової ставки за користування кредитом. Збільшення розміру процентної ставки в порядку, передбаченому ч.4 п.3.2.7 договору суперечить п.3.5 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ 10.05.2007 року №168, відповідно до якої банки мають право змінювати процентну ставку за кредитом лише в разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. У вказаному пункті також зазначено, що банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у зв'язку з волевиявленням однієї із сторін (зміни кредитної політики банку). Позивач посилається, що умова для підвищення розміру відсоткової ставки, викладена в оспорюваному положенні договору (отримання кредиту в іншій банківський установі) не підпадає під вказане вище визначення, оскільки повністю залежить від волевиявлення позичальника.
Як уже зазначалось, рішенням, що оскаржується, позовні вимоги задоволено повністю та визнано недійсною частину 4 пункту 3.2.7 кредитного договору №27/11/2007/980-К/14 від 04.03.2010 р.
Судова колегія погоджується з таким висновком місцевого господарського суду, з огляду на наступне.
Відповідно до ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частинами 1-3,5,6 ст.203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
У п.1 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999 р. №02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" вказано, що угода може бути визнана недійсною з підстав, передбачених законом. При цьому, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом чи договором наслідків, а не визнання угоди недійсною.
Відповідно до п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4,10 та 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
В п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Статтею 91 Цивільного кодексу України визначено, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Згідно ч.1 ст.12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.
Положеннями п.3 ч.1 ст.3 та ст.6 Цивільного кодексу України встановлено принцип свободи договору, який передбачає, право суб'єкта цивільного права на укладення й інших договорів, прямо не передбачених актами цивільного законодавства, але відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Стаття 627 Цивільного кодексу України визначає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Судова колегія погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що оспорюваний пункт договору прямо суперечить наведеним вище нормам закону, оскільки ставить можливість реалізації позивачем права на укладення правочину (у даному випадку - кредитного договору з іншою фінансовою установою) в залежність від волевиявлення відповідача, що проявляється у необхідності надання останнім згоди на укладання такого правочину.
Доводи скаржника про те, що оспорювана умова договору не порушує та не обмежує право позичальника брати кредит в інших фінансових установах спростовуються самим змістом п.3.2.7 договору від 27.11.2007 р. №27/11/2007/980-К/14, з якого вбачається, що для отримання кредиту в іншому банку позивачу необхідна письмова згода відповідача.
З огляду на те, що як зазначено вище, визначення у договорі умови, яка обмежує реалізацію однією із сторін своєї цивільної правоздатності є таким, що не відповідає приписам цивільного законодавства, підвищення розміру відсоткової ставки як наслідок порушення такої умови зобов'язання не може бути правомірним.
Також слід зазначити, що оспорюваний пункт договору передбачає в разі отримання позичальником кредиту в іншій банківській установі без згоди банку підвищення розміру відсоткової ставки на 2% в односторонньому порядку. Фактично вказане положення договору дає право банку змінювати умову щодо розміру процентної ставки в односторонньому порядку, тобто несе негативні наслідки для позичальника в разі отримання кредиту в іншому банку без погодження з відповідачем.
При цьому, як уже зазначалось, вказане положення договору було застосовано банком - з 01.09.2008 р. ним піднято відсоткову ставку за кредитним договором.
Судова колегія враховує також, що редакція п.3.2.7. договору в частині надання права банку збільшувати розмір відсоткової ставки суперечить п.2.6 договору, яким визначено порядок зміни розміру відсоткової ставки.
Згідно ст.55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банк зобов'язаний докладати максимальних зусиль для уникнення конфлікту інтересів працівників банку і клієнтів, а також конфлікту інтересів клієнтів банку. Тобто, як договори, так і відносини, що з них виникають, не можуть відокремлюватися від кредитної політики банку та не можуть спрямовуватися на забезпечення лише інтересів банку.
У відповідності до ч.4 ст.179 Господарського кодексу України, при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі, зокрема, договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.
Згідно ст.634 Цивільного кодексу України, договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Кредитний договір №27/11/2007/980-К/14 розроблений банком за стандартною формою кредитних договорів у редакції, встановленій головним офісом банку, і містить у собі ознаки договору приєднання, що не заперечується сторонами.
Судова колегія враховує, що відповідно до ч.3 ст.509 Цивільного кодексу України, зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Приписи щодо обов'язковості врахування при реалізації сторонами своїх цивільних прав та обов'язків засад добросовісності, розумності та справедливості викладені і у вищенаведених положеннях статей 3,6,627 Цивільного кодексу України.
Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з шануванням прав та інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо. При цьому, справедливість можна трактувати як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи адекватно її ставленню до вимог правових норм. Добросовісність означає прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. Принцип добросовісності є одним із засобів обмеження принципу свободи договору сторін, способом утримання сторін від зловживання своїми правами при виконанні договору. Розумність - це зважене вирішення питань регулювання цивільних відносин з урахуванням інтересів усіх учасників, а також інтересів громади (публічного інтересу).
Судова колегія апеляційного господарського суду погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що закріплення в договорі умови, за якою отримання кредиту в іншій фінансовій установі здійснюється лише за погодженням з банком, недотримання чого призводить до підвищення розміру відсоткової ставки на 2 % річних суперечить таким засадам цивільного законодавства як справедливість, розумність та добросовісність, які є притаманними для будь-яких зобов'язальних правовідносин і ст.3, ч.3 ст.509, ст.627 Цивільного кодексу України регламентують обов'язковість їх застосування. Окрім того, оспорюваний пункт договору суперечить вищевказаним нормам Цивільного кодексу України, які дають право сторонам на вільне укладення договорів.
При цьому, слід зазначити, що п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" передбачено, що згідно зі статтею 217 ЦК України правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217 ЦК України суд може визнати недійсною частину правочину, з'ясувавши думку сторін правочину.
У п.16 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" зазначено, що за загальним правилом статті 60 Цивільного кодексу угода не може бути визнана повністю недійсною, якщо не відповідають законові лише окремі її частини і обставини справи свідчать про те, що угода була б укладена і без включення до неї недійсної її частини. Недійсними частини угод визнаються за загальними правилами визнання угод недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання.
За таких обставин, господарський суд першої інстанції у відповідності до вимог ст.43 Господарського процесуального кодексу України повно, всебічно та об"єктивно розглянувши обставини справи в їх сукупності, надавши їм належну юридичну оцінку та керуючись законом дійшов правильного висновку про задоволення заявленого позову.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого господарського суду, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Рішення господарського суду Вінницької області від 21.06.2010 р. у справі №7/23-10 є законним та обґрунтованим, а тому його слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 101,103,105 Господарського процесуального кодексу України, Житомирський апеляційний господарський суд
1. Рішення господарського суду Вінницької області від 21.06.2010 р. у справі №7/23-10 залишити без змін, а апеляційну скаргу Відкритого акціонерного товариства комерційний банк "Надра" в особі Вінницького регіонального управління, м. Вінниця - без задоволення.
2. Справу №7/23-10 повернути до господарського суду Вінницької області.
Головуючий суддя Ляхевич А.А.
судді:
Вечірко І.О
Зарудяна Л.О.
віддрук.прим.:
1 - до справи
2 - позивачу
3 - відповідачу
4 - в наряд