Справа № 303/6365/17
Іменем України
20 червня 2023 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача: Мацунич М.В.
суддів: Куштана Б.П., Кондора Р.Ю.
з участю секретаря судового засідання: Сливка С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 лютого 2019 року, ухвалене головуючим суддею Куцкір Ю. Ю., за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя
встановив:
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
Позов мотивувала тим, що 25 жовтня 2003 року вона уклала шлюб з ОСОБА_2 20 листопада 2004 року сторони купили квартиру АДРЕСА_1 . Вказувала, що 50% коштів на придбання квартири подаровано її батьками після продажу належної їм квартири АДРЕСА_2 , а решта коштів - отримана у кредит відповідно до укладеного ОСОБА_2 з Акціонерним товариством Комерційний банк (далі - АТ КБ) «ПриватБанк» кредитного договору. Після розірвання шлюбу 26 грудня 2007 року зобов'язання за договором відповідач належним чином не виконував, внаслідок чого остаточне виконання відбулося тільки у 2016 році. Після повернення кредиту ОСОБА_2 , вважаючи спірну квартиру особистою власністю, передав її в оренду.
Позивач вважала, що до складу спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 належить 1/2 частка квартири, оскільки інша її частка куплена за кошти, подаровані їй батьками, тому є її особистою власністю.
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 травня 2007 року з ОСОБА_2 стягнено аліменти на дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , однак зобов'язання зі сплати аліментів ОСОБА_2 не виконує належним чином, тому позивач вважала, що її частка підлягає збільшенню та має становити 2/3 частки спірного майна, а отже 1/3 частка квартири АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю сторін.
Позивач вважала, що їй належить 5/6 часток спірної квартири, враховуючи її право особистої власності на 1/2 частку квартири та право на збільшення частки у спільній сумісній власності подружжя; тому розмір її частки у квартирі становить 5/6, а ОСОБА_2 належить 1/6 частка квартири.
За таких обставин позивач вважала за можливе припинити право ОСОБА_2 на 1/6 частку із виплатою йому компенсації, яка має бути визначена шляхом проведення експертизи.
Посилаючись на вказані обставини, просила визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 зі сплатою ОСОБА_2 компенсації вартості належної йому 1/6 частки квартири.
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 лютого 2019 року у задоволенні позову відмовлено та скасовано заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою цього ж суду від 14 березня 2018 року.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив зі спливу позовної давності для звернення із вимогою про поділ майна подружжя, оскільки шлюб сторонами розірвано 26 грудня 2007 року, а з позовом ОСОБА_1 звернулася у листопаді 2017 року.
Разом з тим, суд першої інстанції дійшов висновку про не доведення ОСОБА_1 належними та допустимими доказами дарування особисто їй 50% коштів на придбання квартири її батьками.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу на дане рішення суду яке вважає незаконним, необґрунтованим, таким що не ґрунтується на нормах матеріального права, ухваленим з порушенням норм процесуального права, тому підлягає скасуванню. При ухваленні рішення суд першої інстанції застосував взаємовиключні підстави відмови у задоволенні позову як за недоведеністю позовних вимог, так і за спливом строку позовної давності.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 20 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 лютого 2019 року - без змін.
Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску позовної давності, про застосування наслідків спливу якої заявлено відповідачем у суді першої інстанції.
Суд апеляційної інстанції відхилив посилання заявника про те, що перебіг позовної давності розпочався після повного виконання відповідачем зобов'язань за кредитним договором та передання ОСОБА_2 спільного майна в оренду, зазначивши, що перебіг позовної давності розпочинається саме з дня розірвання шлюбу.
Також апеляційний суд зазначив про правильність висновку суду першої інстанції про не доведення позивачем факту надання її батьками грошових коштів на придбання спірної квартири.
Постановою Верховного Суду у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Новіковою І.С., задовольнити частково.
Постанову Закарпатського апеляційного суду від 20 червня 2019 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційний суд зазначає, що суд апеляційної інстанції не встановив дату, коли позивач дізналась або могла дізнатись про порушення її права власності (початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними). Також апеляційний суд не перевірив висновок суду щодо обґрунтованості позовних вимог та дійшов передчасного висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у задоволенні позову з взаємовиключних підстав.
ОСОБА_2 повторно не з'явився у судове засідання та не повідомив суд про причини неявки та їх поважність.
Згідно пункту 3 частини 8 статті 128 ЦПК України, днем вручення судової повістки є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.
Згідно довідки про причини повернення поштового відправлення з рекомендованим повідомленням за №8800874286597 вбачається, що 10.03.2023 відбулось повернення поштового відправлення за зворотною адресою через те, що адресат відсутній за вказаною адресою.
За змістом ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні з'являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов'язковою; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
А відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України, учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. Під добросовісністю необхідно розуміти користування правами за призначенням, здійснення обов'язків у межах визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживання процесуальними правами.
Попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов'язки. Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Як зазначено у рішенні цього суду у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Аліментарія Сандерс С.А. проти Іспанії» від 07 липня 1989 року).
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України).
З метою запобігання безладному руху справи з врахуванням особливостей апеляційного процесу, та зважуючи на те що сторони надали усі докази, які вважали за потрібне надати суду, тож такі у їх сукупності дозволяють суду вирішити заявлені позовні вимоги. Наведене на думку колегії суддів з приводу розгляду справи за відсутності позивача не призведе до порушення процесуальних прав сторін у спірних правовідносинах.
А звідси, колегія суддів вважає що згідно приписів ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка ОСОБА_2 , не перешкоджає розгляду справи в даному судовому засіданні.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши та обговоривши доводи і підстави апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку з приводу того, що такі підлягають частковому задоволенню з огляду на наступні мотиви.
Відповідно до вимог частини 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відхиляючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що в матеріалах справи відсутні докази того, що нерухоме майно сторін може бути визнане спільно нажитим та у зв'язку із цим підлягає поділу між подружжям. Крім цього, позивачка пропустила строк позовної давності, в межах якого мала звернутись до суду з позовною вимогою про захист свого порушеного права та інтересу.
Проте, з такими висновками суду першої інстанції, колегія суддів не погоджується з огляду на таке.
Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
А ч. 1 ст. 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Так з приписів ст. 76, ч.ч. 1, 2 ст. 77, ст.ст. 78, 79 і 80, ч.ч. 1, 4 ст. 81 ЦПК України вбачається, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частин 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Однак, рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає в частині визнання земельної ділянки спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на спадкове майно, тому таке підлягає скасуванню в цій частині позовних вимог, та постановлення судового рішення про відмову позивачам у задоволенні даних позовних вимог.
У ході апеляційного розгляду колегією суддів встановлено, що 25 жовтня 2003 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_5 шлюб, зареєстрований відділом реєстрації актів громадянського стану Мукачівського міського управління юстиції Закарпатської області за актовим записом № 620, після чого позивач змінила прізвище на ОСОБА_3 .
У шлюбі у сторін народилася дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зі свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 від 26 грудня 2007 року суди встановили, що шлюб між ОСОБА_2 і ОСОБА_6 розірвано 26 грудня 2007 року.
Встановлено, що згідно договору купівлі-продажу квартири від 20 листопада 2004 року, ОСОБА_2 купив у ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1 .
Також судом встановлено, що 26 листопада 2004 року АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № МКН0GК00001100, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 4 501 доларів США на споживчі потреби строком до 25 листопада 2014 року.
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 96261834 від 04 вересня 2017 року спірна квартира на праві власності належить ОСОБА_2 . За загальним правилом, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Згідно вимог ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
А здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном.
Володіння та розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.
Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, придбане нею чи ним за час шлюбу, але за кошти, які належали йому особисто.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі N 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі N 372/504/17.
Доведеною є та обставина, що сторонами 25 жовтня 2003 року було укладено шлюб, який згодом розірвано 26 грудня 2007 року.
Під час перебування у шлюбі 20 листопада 2004 року сторонами придбано двокімнатну квартиру, яку зареєстровано за ОСОБА_2 згідно договору купівлі-продажу квартири, що укладений між останнім та ОСОБА_7 . Як слідує з договору, ОСОБА_7 одержала від ОСОБА_2 грошові кошти під час оформлення цього договору і цим підтверджує факт повного розрахунку за договором.
Після укладення договору купівлі-продажу квартири, 26 листопада 2004 року ОСОБА_2 уклав із ЗАТ КБ ПриватБанк кредитний договір №MKH0GK00001100 за яким отримав кредитні кошти у вигляді не відновлювальної лінії в розмірі 4501,00 доларів США, а саме на споживчі потреби у сумі 4000,00 долари США і на оплату страхових платежів в сумі 501,00 доларів США.
Як пояснила ОСОБА_1 , квартира була придбана за кошти отримані від її батьків та за кредитні кошти. До моменту розірвання шлюбу фінансові зобов'язання ОСОБА_2 за кредитним договором виконувались подружжям за спільні кошти.
Відповідно до пунктів 2, 3 частини 1 статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція статті 60 СК України свідчить про застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати в судовому порядку поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається саме на того з подружжя, який її спростовує.
Подібні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі N 372/504/17 (провадження N 14-325цс18) та у постановах Верховного Суду 13 липня 2022 року у справі N 473/4520/18 (провадження N 61-13722св21), від 19 липня 2022 року у справі N 752/20382/15-ц (провадження N 61-13892св21).
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
У запереченні на позов ОСОБА_2 не заперечував фінансову участь сторін у придбанні спірної квартири по суті спору, а тільки просив суд застосувати строк позовної давності.
Необхідним є зазначити, що ОСОБА_2 не спростовувалась презумпція спільності права власності подружжя на майно в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається саме на того з подружжя, який її спростовує.
За наведених обставин, колегія суддів дійшла висновку, що квартира АДРЕСА_1 є об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Заявляючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначала, що 1/2 частина у спірній квартирі належить їй на праві приватної власності так-як грошові кошти були надані їй її батьками за її частку у квартирі АДРЕСА_2 після продажу такої 28.05.2004 року.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
У матеріалах справи наявний договір купівлі-продажу квартири від 28.05.2004 року за яким ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 і ОСОБА_5 продали, а ОСОБА_11 купив квартиру АДРЕСА_2 .
Проте, у супереч вимог статей 12, 81 ЦПК України ОСОБА_1 не надала суду жодного належного та допустимого доказу того, що на придбання спірної квартири були вкладені її особисті кошти, отримані як частка (1/4) від проданої квартирі АДРЕСА_2 .
Наявність у матеріалах справи копії договору купівлі-продажу квартири від 28.05.2004 року не являється доказом отримання позивачкою грошових коштів за свою частку у проданій квартирі, позаяк такими являються тільки письмові докази на підтвердження факту отримання таких коштів.
Подаючи позов до суду, ОСОБА_1 не надала таких письмових доказів, які б давали підстави суду дійти до висновку, що остання вклала у придбання спірної квартири свої особисті кошти, а тому вправі претендувати на 1/2 частину в спірній квартирі яка належить їй на праві приватної власності.
Проаналізувавши дані обставини, колегія суддів дійшла висновку, що ОСОБА_1 не довела у судовому порядку належними, допустимими та достовірними доказами факт належності їй на праві приватної власності 1/2 частки у спірній квартирі. А звідси, квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності.
За загальним правилом наведеним в частинах 2, 3 статті 70 СК України при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Також, абзацом два частини 2 статті 372 ЦК України передбачено, що за рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.
ОСОБА_1 заявила вимогу про відступлення судом від засад рівності часток подружжя з тих підстав, що ОСОБА_2 не виконує свої обов'язки по сплаті аліментів на утримання їх спільної доньки.
Так рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 29.05.2007 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти в розмірі 1/4 частини всіх доходів на утримання доньки ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Розрахунком заборгованості по аліментам від 23.10.2017 за № 3-429 визначено станом на 01.12.2017 заборгованість по аліментам, яка становить суму 20 530,34 грн.
Але ж розрахунком заборгованості по аліментам від 08.05.2018 за № 3-429 визначено, що станом на 01.05.2018 наявна у ОСОБА_2 переплату по сплаті аліментів, яка становить суму 28,83грн. Даним розрахунком підтверджується відсутність у ОСОБА_2 заборгованості по сплаті аліментів на утримання своєї доньки ОСОБА_13 .
Дана обставина свідчить про відсутність істотних підстав передбачених частинами 2, 3 статті 70 СК України, що на думку колегії суддів є підставою для не застосування зазначеної норми.
Висновком № 18-10/18 від 19.10.2018 року судової будівельно-технічної експертизи, визначено ринкову вартість спірної квартири, яка становить суму 583 179,00 гривень без ПДВ.
ОСОБА_1 просила суд збільшити її частку у спірній квартирі на 1/6 частину з підстав передбачених частинами 2, 3 статті 70 СК України, вартість якої становить 97 196,50 гривень (583 179,00 : 6).
На час подання позову заборгованість ОСОБА_2 по аліментам становила суму 20 530,34 грн., яка у ході судового розгляду була погашена останнім і мала місце певна переплата сплачених аліментів. Проте, сума 20 530,34 грн. є у 4,73 рази (97 196,50 : 20 530,34) меншою від суми 97 196,50 грн., що становить вартість 1/6 частини спірної квартири. Та навіть коли б не була погашена заборгованість по аліментам то зазначена сума є надмірно меншою за вартість 1/6 частини спірної квартири, що не являється тією істотною обставиною, яка б слугувала підставою для суду по відступленню від засад рівності часток подружжя у спірній квартирі.
Встановлене дає підстав колегії суддів дійти висновку з приводу того, що ОСОБА_1 не довела наявність істотних обставин за яких апеляційний суд міг би відступити від рівності часток сторін у спірній квартирі.
ОСОБА_1 також заявила вимогу про припинення права ОСОБА_2 на 1/6 частку у спільному сумісному майні шляхом виплати грошової компенсації у розмірі суми 97 196,50 гривень.
Відповідно до вимог статті 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
А згідно абзацу другого частини 2 статті 364 ЦК України, компенсація співвласникові матеріальної вартості його частки може бути надана лише за його згодою.
Водночас, ОСОБА_1 не надала суду належних, допустимих та достатніх доказів того, що право ОСОБА_2 на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду у зв'язку з тим, що така частка є незначною і не може бути виділена в натурі; квартира є неподільною; спільне володіння і користування квартирою є неможливим; та, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника. У матеріалах справи відсутня і згода ОСОБА_2 на компенсацію йому матеріальної вартості його частки. Ба більше, колегією суддів вище встановлено, що вимоги ОСОБА_1 про належність їй на праві приватної власності 1/2 частини у спірній квартирі та відступ від рівності часток сторін у спірній квартирі, підлягають відхиленню у зв'язку з недоведеністю таких.
Відтак, і вимога ОСОБА_1 про припинення права ОСОБА_2 на 1/6 частку у спільному сумісному майні шляхом виплати грошової компенсації не знайшла ствердження, тому підлягає відхиленню як безпідставна.
Оцінивши наявні докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, апеляційний суд дійшов висновку з приводу того, що заявлені позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, так-як квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності, частки в якій є рівними.
Щодо заявленої ОСОБА_2 вимоги про застосування до позовних вимог спливу строку позовної давності.
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно із статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частини 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Загальним правилом, закріпленим у частині 1 статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.
У частині 2 статті 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15.
Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина 2 статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 6 листопада 2019 року у справі №203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16-ц (провадження № 61-15213ск19).
Як вбачається з матеріалів справи, зобов'язання ОСОБА_2 за кредитним договором були припинені у 2016 році, коли останній сплатив кредитні кошти. Вважаючи спірну квартиру своєю особистою приватною власністю, ОСОБА_2 почав одноособово нею розпоряджатись, а саме, здавати таку в оренду, а кошти від такої використовувати на власний розсуд, чим було порушено законні права та інтереси ОСОБА_1 на 1/2 частку у спірній квартирі. Тобто, з цього моменту після вчинення ОСОБА_2 реальних дій по самостійному розпорядженню спірною квартирою і розпочався сплив трирічного строку позовної давності.
Та за захистом своїх порушених прав на 1/2 частку у спірній квартирі, ОСОБА_1 звернулась 08 листопада 2017 року у суд з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. Дана обставина свідчить про те, що ОСОБА_1 не пропущено трирічний строк позовної давності наданий співвласнику майна на звернення до суду за захистом порушеного права з моменту порушення такого права власності.
Згідно правового висновку викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц про те, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто перш, ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності, у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.
Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 в частині належності їй на праві приватної власності 1/2 частини у спірній квартирі; відступу від рівності часток сторін у спірній квартирі та припинення права ОСОБА_2 на 1/6 частку у спільному сумісному майні шляхом виплати грошової компенсації, апеляційний суд відхилив як такі, що не знайшли свого доведення, то до даних вимог наслідки спливу позовної давності не можуть бути застосовані.
Згідно виписки по рахунку № НОМЕР_2 ОСОБА_2 , мало місце 04 лютого 2016 дострокове погашення по Кредитному договору № МКН0GК00001100 від 26 листопада 2004 року.
Зазначена обставина є підтвердженням того факту, що саме з лютого місяця 2016 року ОСОБА_2 почав вважати себе одноособовим титульним власником спірної квартири, якою фактично володів та розпоряджався на власний розсуд, здаючи таку в найом. Отримані кошти дали можливість йому погасити виниклу заборгованість по сплаті аліментів на утримання доньки ОСОБА_13 .
Відтак, саме у лютому місяці 2016 року ОСОБА_1 мала можливість дізнатись про порушення ОСОБА_2 її права власності у спірній квартирі, яка їм належить на праві спільної сумісної власності у рівних частках.
Дана обставина вказує на те, що ОСОБА_1 звернулась 08.11.2017 у суд з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя до спливу трирічного строку позовної давності, який розпочав свій перебіг з лютого місяця 2016 року, тобто, коли довідалася або могла довідатися про порушення свого права на частку у праві спільної сумісної власності.
За встановлених обставин, колегія суддів дійшла висновку, що заявлена ОСОБА_2 вимога про застосування до позовної вимоги про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 ідеальну частку у спільній сумісній власності, щодо спливу строку позовної давності не може бути застосована через те, що строк позовної давності до даної вимоги не сплив.
Ухвалюючи рішення суду, суд першої інстанції не врахував, що застосування наслідків спливу позовної давності можливе лише до обґрунтованих позовних вимог, внаслідок чого дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску позовної давності.
Також, апеляційний суд не погоджується із судом першої інстанції про правильність висновку щодо відмови у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності одночасно із встановленням обставин про не доведення позовних вимог.
Відтак, такі висновки суду першої інстанції є такими, що не ґрунтуються на вимогах діючого законодавства та досліджених обставинах, разом з зібраними у справі доказами та доводами учасників справи.
Зважуючи на встановлене у контексті вимоги пунктів 1 - 4 частини 1 статті 376 ЦПК України, колегія суддів належним чином дослідивши усі надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшла обґрунтованого висновку про те, що право позивачки у спірних правовідносинах є частково порушеним, тому позовні вимоги підлягають частковому задоволенню за вищенаведених доводів, та у зв'язку із цим доводи апеляційної скарги є частково підставними та підлягають задоволенню.
Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалено за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи та неправильного застосування норм матеріального і процесуального права, тому воно підлягає скасування з постановленням нового судового рішення про часткове задоволення позову.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Згідно пункту 2 частини 2 статті 141 ЦПК України, у разі задоволення позову, судовий збір покладається на відповідача.
При зверненні до суду із позовом, сплачено 640,00 грн, судового збору. За подання апеляційної скарги, сплачено 960,00 грн, судового збору. За подання касаційної скарги, сплачено 1280,00 грн з доплатою ще 10383,58 грн, судового збору. А всього сплачено ОСОБА_1 судового збору у розмірі 13 263,58 (640,00+960,00+1280,00+10383,58) гривень.
Ціна позову заявленого ОСОБА_1 становить суму 583 179,00 гривень з якої 1 відсоток ціни позову становить 5 831,79 гривня, яку необхідно було сплатити при поданні до суду позовної заяви. Проте, позивачкою сплачено тільки судовий збір у розмірі 640,00 грн, що не відповідає ставці встановленій законом. За цієї обставини, позивачка повинна доплатити суму 5 191,79 (5 831,79-640,00) гривню.
Також за подання апеляційної скарги позивачкою сплачено 960,00 грн, що є на 7 787,68 грн менше (5 191,79х150%=8 747,68 /8 747,68-960,00/).
Таким чином, ОСОБА_1 мала би доплатити суму у розмірі 12 979,47 (5 191,79+7 787,68) гривень за подання позовної заяви та апеляційної скарги. А всього, судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги становить 14 579,47 гривень з якої сплачено позивачкою тільки 1 600,00 гривень.
Тож, судовий збір за розгляд позову судом першої, апеляційної та касаційної інстанцій становить загальну суму у розмірі 26 243,05 гривні.
ОСОБА_1 заявила позов про визнання за нею право особистої приватної власності на спірну квартиру. Але, апеляційний суд задоволив таку позовну вимогу тільки частково на 1/2 ідеальну частку.
Відтак, ОСОБА_1 слід компенсувати суму 13 121,52 (26 243,05:2) гривня за рахунок ОСОБА_2 , оскільки позов задоволено частково.
Оскільки заявлений ОСОБА_1 позов апеляційний суд задовольнив тільки на половину, а не у цілому, то недоплачений нею судовий збір у розмірі 12 979,47 гривень підлягає стягненню на користь держави.
У справі судом першої інстанції призначено судову будівельно-технічну експертизи, якою визначено ринкову вартість спірної квартири. Проте, судовий експерт не долучив до свого висновку оплачену квитанцію про вартість проведеної експертизи, тому апеляційний суд позбавлений можливості вирішити питання розподілу витрат за проведену експертизу за відсутності зазначення як експертом так і позивачкою вартості сплаченої нею суми.
Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду від 14 березня 2018 року в порядку забезпечення позову накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 .
Оскільки апеляційний суд задовольнив позов тільки в 1/2 частині заявлених вимог, то ухвала Мукачівського міськрайонного суду від 14 березня 2018 року про накладення арешту на спірну квартиру підлягає скасуванню, так-як постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту дати її прийняття, якою заявлений позов вирішено по суті та встановлено, що спірна квартири в 1/2 ідеальній частці належить ОСОБА_1 .
Враховуючи на ведене та керуючись вимогами статей 141, 158, 367, 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 , задовольнити частково.
Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 лютого 2019 року, скасувати.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 ідеальну частку у квартирі АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 13 121,52 грн.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 12 979,47 грн за подання позову та за подання апеляційної скарги.
Обрані ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 14 березня 2018 року заходи забезпечення позову у виді накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 , яка зареєстрована за ОСОБА_2 , скасувати.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови суду складено 26 червня 2023 року.
Суддя-доповідач:
Судді: