Номер провадження 2/754/255/23
Справа №754/46/22
Іменем України
07 червня 2023 року Деснянський районний суд міста Києва
у складі головуючого судді Гринчак О.І.,
за участю секретаря судових засідань Чехун Ю.В.,
відповідача ОСОБА_1 ,
представника відповідача ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
Зміст позовних вимог
У січні 2022 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 , в якій просить суд усунути перешкоди у здійсненні ОСОБА_3 права власності шляхом визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 , а також стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати, в тому числі витрати на правову допомогу.
Позовні вимоги мотивовані тим, що, починаючи з 09.12.2015 ОСОБА_3 є одноосібним власником нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 . З червня 1996 року по теперішній час позивач не проживає у вищевказаній належній йому квартирі, у спірній квартирі проживає ОСОБА_1 , який є біологічним батьком позивача, однак з 18 червня 1996 року не є членом родини останнього.
Станом на теперішній час між сторонами виник спір щодо перешкоджання позивачу здійснювати вільне володіння, користування та розпорядження належною йому на праві власності квартирою та протиправному ухиленні відповідача від звільнення приміщення.
13 серпня 1986 року ОСОБА_4 (матір позивача) та ОСОБА_1 вступили у шлюб. У шлюбі народився ОСОБА_3 . У 1992 році родині позивача було виділено квартиру АДРЕСА_1 , в якій прописались та жили разом подружжя з малолітнім позивачем. 18 червня 1996 року шлюб, зареєстрований між відповідачем та ОСОБА_4 , було розірвано. З моменту розірвання шлюбу, будь-які родинні відносини між колишнім подружжям, а також між відповідачем та позивачем припинилися та не відновлювалися до теперішнього часу. Саме з того часу позивач разом з матір'ю покинули квартиру, однак прописку не змінювали, у зв'язку з чим у 2009 році ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , а також ОСОБА_3 отримали право на безоплатну приватизацію житла, що перебувало у державному житловому фонді квартири АДРЕСА_1 на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Приватизація квартири була здійснена в рівних долях на кожного з вищевказаних осіб.
20 жовтня 2009 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , як продавцями, та ОСОБА_5 , як покупцем, було укладено Договір купівлі-продажу квартири № 708867 . Про існування домовленостей між ОСОБА_5 та відповідачем щодо проживання останнього у квартирі позивачу не відомо, як то і фактичне місце проживання відповідача у період з 2009 по 2015 рік, оскільки родинні відносини вони з ним не підтримували.
09 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та позивачем було укладено Договір дарування квартири.
Позивач стверджує, що після набуття позивачем права власності, відповідач не набував права користування квартирою, як член родини (сім'ї) позивача.
Після набуття позивачем права власності на квартиру, останній мав намір передати дану квартиру у найм третім особам з метою отримання фінансової вигоди, однак дізнався, що відповідач вселився та проживає в квартирі разом з новою жінкою.
З 2017 року відповідач припинив будь-яке належне утримання квартири, оплату комунальних послуг. Про дану обставину позивач дізнався у липні 2021 року, отримавши судовий наказ Деснянського районного суду міста Києва від 03.12.2020 у справі № 754/15296/20.
Більше того, вже тривалий час відповідач не утримує квартиру в належному стані, спричиняючи цим значну шкоду позивачу, як власнику квартири. Наразі у позивача наявна необхідність вселення у належну йому квартиру, що є прямою реалізацією права власності позивача.
Відзив на позовну заяву
10.02.2022 представником відповідача подано відзив на позовну заяву, в якому він просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки квартира є єдиним житлом відповідача.
Право проживання у квартирі відповідач отримав разом із своєю матір'ю на підставі Ордера на житлове приміщення із Державного житлового фонду в порядку, передбаченому Житловим кодексом України, та прописав у квартиру позивача та колишню дружину - матір позивача ОСОБА_4 , як (на той час) членів своєї сім'ї. Твердження позивача про те, що він не проживає у квартирі лише з 1996 року не відповідає дійсності, оскільки ні позивач, ні матір позивача ніколи фактично не проживали у даній квартирі, а були там лише прописані. Оскільки шлюбні відносини між відповідачем та матір'ю позивача були фактично припинені ще у 1992 році, позивач із матір'ю проживали окремо від відповідача, а відповідач сам мешкав у квартирі. У 2009 році, будучи прописаними у квартирі та використовуючи право на безоплатну приватизацію житла державного житлового фонду, позивач, матір позивача та відповідача за спільною домовленістю приватизували квартиру в рівних частках.
20.10.2009 за спільною домовленістю між відповідачем, позивачем та матір'ю позивача квартира була відчужена за символічну ціну - 11559 грн. за договором купівлі-продажу ОСОБА_5 , який є чоловіком рідної сестри матері позивача. При цьому, відповідач із своєї сторони керувався батьківським обов'язком щодо позивача. Всі розуміли та довіряли ОСОБА_5 - родичу матері позивача. І відповідач був впевнений, що продаж його частки не перешкодить йому проживати у квартирі. При цьому, відповідач керувався тим, що на той час у нього був інший шлюб, в якому у 1999 році народився інший його син - ОСОБА_6 , і що, відчуживши квартиру, він таким чином гарантує позивачу забезпечення житлом, на яке не будуть претендувати інші спадкоємці відповідача. Як логічне продовження цих домовленостей, 09.12.2015 ОСОБА_5 дотримався своєї обіцянки, подарувавши вказану квартиру позивачу на підставі договору дарування.
Протягом всього цього періоду відповідач продовжував проживати у вказаній квартирі. Ні при відчуженні квартири на користь ОСОБА_5 у 2009 році, ні при здійсненні дарування квартири на користь позивача у 2015 році, питання про виселення відповідача не порушувалося. Ні ОСОБА_5 , ні позивач жодного разу не вимагали у відповідача виселитися з даної квартири. Разом з тим, і матір позивача, і сам позивач запевняли, що вдячні відповідачу за такий вчинок і гарантують йому право довічного проживання у даній квартирі. Однак вказаної обіцянки позивач не дотримався.
Рух справи
Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 14.01.2022 прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі; визначено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
10.02.2022 представником відповідача подано відзив на позовну заяву та заяву із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного провадження.
Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 23 червня 2022 року заяву ОСОБА_1 про зміну порядку розгляду справи задоволено. Здійснено перехід до розгляду цієї цивільної справи за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 23 червня 2022 року клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів задоволено. Витребувано у Комунального концерну «Центр комунального сервісу» належним чином засвідчену копію ордеру на житлове приміщення, а саме: квартиру АДРЕСА_1 .
29.11.2022 від Комунального концерну «Центр комунального сервісу» надійшли витребувані судом документи.
Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 13 грудня 2022 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
07.06.2023 на електронну пошту суду надійшов письмовий виступ представника позивача в судових дебатах, в яких представник підтримує позовні вимоги та просить суд провести судове засідання, призначене на 07.06.2023 без участі представника позивача та долучити до матеріалів справи текст судових дебатів.
У судовому засіданні 07.06.2023 відповідач та його представник просили суд відмовити у задоволенні позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Позивач та його представник не з'явились, про розгляд справи повідомлялись належним чином.
Фактичні обставини справи встановлені судом
Відповідно до ордера на житлове приміщення №7431 від 30.07.1992, вказаний ордер виданий ОСОБА_1 на сім'ю із трьох людей на право зайняття в порядку обміну житлового приміщення житловою площею 29,7 кв.м. з двох кімнат за адресою: АДРЕСА_1 . Склад сім'ї: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 (дружина) та ОСОБА_3 (син) (а.с. 162).
Позивач та відповідач зареєстровані у вказаній квартирі з 06.10.1992 (а.с. 12, 53).
18 червня 1996 року шлюб, зареєстрований між відповідачем та ОСОБА_4 , розірвано, що підтверджується Свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 від 17.09.1999 (а.с. 15).
Згодом квартира за адресою: АДРЕСА_1 була приватизована та належала ОСОБА_1 , ОСОБА_4 (дружина) та ОСОБА_3 в рівних долях кожному, на підставі Свідоцтва про право власності на житло, виданого Відділом приватизації державного житлового фонду Деснянської районної у місті Києві державної адміністрації 07 квітня 2009 року, згідно з розпорядженням (наказом) від 07 квітня 2009 року № 825, зареєстрованого Комунальним підприємством "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" 14 травня 2009 року і записаного у реєстрову книгу за реєстровим № 2384 .
20 жовтня 2009 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , як продавцями, та ОСОБА_5 , як покупцем, було укладено Договір купівлі-продажу квартири, зареєстрований в реєстрі за № 7-1763, посвідчений державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори Литвиненко Л.В. (а.с. 16, 17).
Надалі ОСОБА_5 подарував квартиру за адресою: АДРЕСА_1 позивачу, що підтверджується Договором дарування квартири від 09 грудня 2015 року, зареєстрованим в реєстрі за № 896, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тасуном Ю.К. (а.с. 20, 21).
З матеріалів справи, в тому числі з судового наказу Деснянського районного суду міста Києва від 03.12.2020 у справі № 754/15296/20, вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 у період з 01.12.2017 по 01.09.2020 була наявна заборгованість з оплати комунальних платежів, яка погашена позивачем.
Водночас матеріали справи містять квитанції, відповідно до яких з листопада 2019 року відповідачем здійснювалась оплата комунальних послуг. Також вбачається, що відповідачем здійснювалась повірка лічильників.
Згідно з Актом від 02.10.2021, посвідченим начальником ЖЕД-316 Н. Шестериковою, позивач зареєстрований, але не проживає за адресою: АДРЕСА_1 з 20.10.2009, водночас, сам позивач стверджує, що не проживає у вказаній квартирі з червня 1996 року. За твердженням відповідача, позивач не проживає в квартирі з 1992 року, однак відповідних доказів не надав.
Відповідач вказує, що він проживає в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 з 1992 року, не виїжджав, іншого житла немає.
03.09.2021 представник позивача звернувся до відповідача листом № 1/09-к, в якому від імені позивача просив ОСОБА_1 у строк до 04.11.2021 звільнити приміщення, передати ключі власнику та не чинити перешкод у здійсненні ОСОБА_3 права власності на квартиру (а.с. 46).
27.10.2021 представник відповідача листом № 31 надав відповідь, що ОСОБА_1 іншого житла не має, а вказана квартира є його єдиним місцем проживання.
У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Відповідно до ч. 4 ст. 3 Сімейного кодексу України сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
З матеріалів справи вбачається, а також підтверджується сторонами, що відповідач - ОСОБА_1 , є батьком позивача - ОСОБА_3 .
Позивач помилково вважає, що розірвання шлюбу між його батьком, відповідачем у справі та, його матір"ю, ОСОБА_4 , припиняє стосунки між ним та відповідачем, як членами сім'ї, оскільки такий зв'язок ніж ними заснований на кровній спорідненості.
Тому, відповідач є членом сім'ї позивача, адже зв'язок батька із сином грунтується на кровній спорідненості між ними.
У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому, не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав. Вказаний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 02 листопада 2022 року у справі № 177/1251/18.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до вказаної норми ЦК України при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц, у постановах Верховного Суду: від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Як роз'яснено у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
За Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.
За статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Права членів сім'ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц).
У постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року в справі № 6-57цс11 сформульована правова позиція, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.
При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням згідно зі статтею 405 ЦК України, враховуються причини її відсутності понад один рік. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Судом встановлено, що сторони не проживають разом, спільного господарства не ведуть. Водночас, відповідач на законній підставі вселився та проживає у спірній квартирі за адресою АДРЕСА_1 на постійній основі з 1992 року та має стійкий зв'язок з вказаним житловим приміщенням, іншого житла немає.
Позивач, приймаючи в дар квартиру від особи, якій вона була відчужена позивачем, відповідачем та матір"ю позивача, був обізнаний, що квартира обтяжена реєстрацією та проживанням у ній його батька.
Матеріали справи не містять доказів того, що відповідач чинить будь-які перешкоди для позивача щодо вселення в спірну картиру, або того, що відповідач не здійснює догляд за майном, яке перебуває у його користуванні.
Підстави виселення членів сім'ї (колишніх членів сім'ї) власника будинку передбачені статтею 156, частиною першою статті 116 ЖК України.
Таке виселення згідно із частиною першою статті 116 ЖК України може мати місце, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом із ним, систематично руйнують або псують жиле приміщення, або використовують його не за призначення, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Позивач належними та допустимими доказами не підтвердив факт того, що реєстрація і проживання його батька у спірній квартирі, який іншого житла не має, порушують його права на вільне володіння, користування чи розпорядження квартирою, що є процесуальним обов'язком позивача (статті 12, 81 ЦПК України).
Таким чином, припинення права користування відповідача спірним житлом не відповідає пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, не передбачене законом і не є необхідним у демократичному суспільстві, оскільки кожній особі, крім інших прав, гарантується право на повагу до її житла, що охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 22.02.2023 у справі № 753/14444/19.
З огляду на вищевикладене суд приходить до висновку, що позивач належними та допустимими доказами не довів наявність обставин, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, тобто позовні вимоги є необґрунтованими у зв'язку з чим у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням слід відмовити.
За приписами статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст. 2, 10, 12, 13, 76-81, 89, 258, 263-265, 273, 354 ЦПК України, суд,
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відмовити.
Рішення може бути оскаржено протягом 30 днів з дня його проголошення/складання повного тексту шляхом подання безпосередньо до Київського апеляційного суду апеляційної скарги.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не подано. В разі подання апеляційної скарги рішення набирає законної сили, якщо його не скасовано, після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ; фактичне місце проживання: АДРЕСА_4 .
Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 .
Повний текст рішення складено 21.06.2023.
Суддя Деснянського районного
суду міста Києва Оксана ГРИНЧАК