15 червня 2023 року
м. Київ
cправа № 911/58/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Бенедисюка І.М. (головуючий), Булгакової І.В., Колос І.Б.,
за участю секретаря судового засідання Ковалівської О.М.,
представників учасників справи:
позивача - Мотлях О.О. (адвокат),
відповідача - Селіфонов В.В. (адвокат),
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу акціонерного товариства "Укртрансгаз",
на рішення господарського суду Київської області від 27.10.2022 та
постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.03.2023
за позовом акціонерного товариства "Укртрансгаз"
до приватного акціонерного товариства "ПВІ ЗІТ Нафтогазбудізоляція"
про стягнення 4 473 996,30 грн,
У грудні 2019 року акціонерне товариство "Укртрансгаз" (далі - АТ "Укртрансгаз", позивач) звернулося до господарського суду Київської області з позовом до приватного акціонерного товариства "ПВІ ЗІТ "Нафтогазбудізоляція" (далі - Товариство, відповідач) про зобов'язання виконати роботи, передбачені договором підряду від 13.05.2017 №1705000173 (далі - Договір) на загальну суму 2 912 091,66 грн та стягнення 503 791,86 грн пені і 3 970 204,44 грн штрафу за прострочення строків виконання робіт по вказаному Договору.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов Договору в частині своєчасного виконання повного об'єму робіт, визначених умовами договору та календарним планом виконання робіт.
Рішенням господарського суду Київської області від 19.04.2021, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 30.11.2021: закрито провадження у справі за позовом АТ "Укртрансгаз" до Товариства у частині позовних вимог про зобов'язання Товариства виконати в повному обсязі, передбачені умовами Договору роботи на ділянці "км 438,52 - км 440,07" довжиною 1 550 м на загальну суму 2 912 091,66 грн; у задоволенні позову в частині позовних вимог про стягнення 503 791,86 грн пені та 3 970 204,44 грн - 10 % штрафу відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 31.05.2022 рішення господарського суду Київської області від 19.04.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.11.2021 у справі №911/58/20 скасовано в частині відмови у стягненні 503 791,86 грн пені та 3 970 204,44 грн штрафу у розмірі 10% та передано справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
За результатами нового розгляду цієї справи рішенням господарського суду Київської області від 27.10.2022 (суддя Колесник Р.М.), яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.03.2023 (колегія суддів: Шапран В.В., Андрієнко В.В., Буравльов С.І.) позовні вимоги АТ "Укртрансгаз" задоволено частково; стягнуто з Товариства на користь позивача 50 379,19 грн пені та 397 020,44 грн штрафу; в іншій частині у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Ухвалені місцевим та апеляційним господарськими судами судові рішення зі справи в частині вимоги про стягнення пені та штрафу мотивовані тим, що позивачем належним чином доведено факт порушення відповідачем взятих на себе зобов'язань в частині своєчасного виконання робіт та, відповідно, наявність правових підстав для стягнення з відповідача штрафних санкцій.
З мотивувальної частини рішення вбачається, що судом за клопотанням відповідача зменшено загальний розмір пені і штрафу на 90% від заявленої суми.
У цій частині оскаржувані рішення та постанова мотивовані з посиланням на врахування принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності. За висновками суду, сплата штрафних санкцій має компенсаційний характер, а не каральний. Водночас за відсутності належного обґрунтування позовних вимог саме у стягуваному розмірі у взаємозв'язку із вартістю прострочених за строком виконання робіт, суд дійшов висновку про наявність достатніх підстав для зменшення заявленої суми неустойки.
Не погоджуючись з судовими рішеннями судів попередніх інстанцій АТ "Укртрансгаз" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить: скасувати рішення господарського суду Київської області від 27.10.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.03.2023 зі справи №911/58/20 у частині позовних вимог, щодо яких було відмовлено; ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог повністю.
Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), скаржник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права, а саме: приписи статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 233 Господарського кодексу України (далі - ГК України) без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04.02.2020 у справі №918/116/19, від 02.07.2019 у справі №925/1641/17 та від 04.05.2018 у справі №908/1453/14.
За твердженням скаржника, у вирішенні питання про можливість зменшення розміру штрафних санкцій судами попередніх інстанцій надано упереджену оцінку обставинам справи та безпідставно зменшено заявлені до стягнення штрафні санкції, при цьому, не враховано відсутність винятковості випадку прострочення виконання зобов'язання, тривалість порушення, неналежну поведінку відповідача в частині невжиття ним заходів що виконання зобов'язання та усунення наслідків порушення, а також не враховано інтереси позивача, що призвело до безпідставного надання переваги правам відповідача перед правами позивача у справі.
Від Товариства надійшов відзив на касаційну скарги, в якому останнє, з посиланням на нерелевантність та неподібність справ, які зазначає скаржник в касаційних скаргах, просить залишити касаційні скарги без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.
Відповідно до частини восьмої статті 165 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дозволить відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив не пізніше першого підготовчого засідання у справі.
Відзив поданий у межах строку, визначеного частиною восьмою статті 165 ГПК України, й прийнятий Судом до розгляду.
Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, відповідно до положень наведених вище норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі та у яких Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, де Велика Палата конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційних скаргах, стосується правовідносин, які не є подібними.
Разом з тим, дослідивши доводи касаційних скарг і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.
Суд зазначає про те, що причиною виникнення спору стало питання наявності/відсутності підстав для задоволення клопотання відповідача та зменшення розміру пені та штрафу на 90% в порядку приписів статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.
На думку скаржника, судами попередніх судових інстанцій при зменшенні пені та штрафу на 90% неправильно застосовано норми статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України, без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04.02.2020 у справі №918/116/19, від 02.07.2019 у справі №925/1641/17 та від 04.05.2018 у справі №908/1453/14.
Колегія суддів зазначає, що у справі №918/116/19 (на яку посилається скаржник) Верховний Суд, вирішуючи питання про зменшення розміру штрафних санкцій, відзначив, зокрема таке:
"Вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, суд повинен з'ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення у виконанні зобов'язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів для виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки), майновий стан сторін.
Також при вирішенні питання про можливість зменшення неустойки суд повинен брати до уваги не лише майновий стан боржника, але й майновий стан стягувача, тобто, врахувати інтереси обох сторін.
При цьому, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, і за відсутності у законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.
Разом з тим, приймаючи рішення про зменшення неустойки, суд також повинен виходити із того, що одним з завдань неустойки є стимулювання належного виконання договірних зобов'язань, при цьому вона має обов'язковий для учасників правовідносин характер.
Реалізуючи свої дискреційні повноваження, передбачені статтею 551 ЦК України, статтею 233 ГК України щодо права зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій, суди повинні забезпечити баланс інтересів сторін справи з урахуванням встановлених обстави справи та не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав."
Відповідно до положень статті 233 ГК України суд має право зменшити розмір санкцій, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Згідно з частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Отже, зі змісту вказаних норм вбачається, що законодавець надав суду можливість зменшувати штрафні санкції, який, у свою чергу, має керуватися при вирішенні такого питання не лише принципом свободи договору, який полягає у можливості узгодити сторонами правочину різноманітні штрафні санкції, так і принципом справедливості, добросовісності та розумності.
При цьому слід враховувати, що зменшення розміру заявленої до стягнення грошової суми на підставі положень статті 233 ГК України та статті 551 ЦК України є правом суду і суд на власний розсуд у порядку статті 236, 86 ГПК України вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.
Реалізуючи свої дискреційні повноваження, передбачені статтями 551 ЦК України та 233 ГК України щодо права зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій, суди повинні забезпечити баланс інтересів сторін справи з урахуванням встановлених обставин справи та не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав. Надавши оцінку поданим сторонами доказам та обставинам справи, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність) та з дотриманням правил статті 86 ГПК України, суд на власний розсуд та внутрішнім переконанням вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе таке зменшення та конкретний розмір зменшення неустойки.
Крім того, Верховний Суд також зауважує, що застосоване у частині третій статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України словосполучення "суд має право" та "може бути зменшений за рішенням суду" свідчить про те, що саме суди першої та апеляційної інстанцій користуються певною можливістю розсуду щодо зменшення розміру штрафних санкцій (неустойки), оцінюючи розмір збитків та інші обставини, які мають істотне значення. Натомість вирішення цих питань не відноситься до повноважень Верховного Суду, завдання якого полягає лише у перевірці правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи. Такі ж правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №916/2259/18, від 24.02.2020 у справі №917/686/19, від 26.02.2020 у справі №922/1608/19, від 15.04.2020 у справі №922/1607/19 та від 04.10.2021 у справі №922/3436/20.
Також Суд наголошує, що положення статей 233 ГК України та 551 ЦК України при вирішенні питання про зменшення розміру штрафних санкцій є універсальними у правозастосуванні, що підтверджується сталою практикою Верховного Суду, зокрема і у вищенаведених постановах, на які посилається скаржник.
Верховний Суд у низці постанов зазначав про те, що, вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, суд повинен з'ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення у виконанні зобов'язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки), майновий стан сторін.
Суд також враховує, що неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. Таку правову позицію викладено в Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 №7-рп/2013. Подібні висновки містяться і у постанові Верховного Суду від 04.02.2020 у справі №918/116/19 на яку посилається скаржник.
Так, у справі, що розглядається, приймаючи рішення про наявність підстав для задоволення клопотання відповідача та зменшення розміру штрафних санкцій до 90% суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив зокрема, з такого:
- відповідачем дійсно допущене прострочення виконання робіт, проте, висновок з приводу прострочення виконання робіт з вини відповідача здійснено здебільшого на підставі обставин справи, які свідчать про невчасне повідомлення відповідачем позивача про наявність об'єктивних перешкод для виконання робіт, про невжиття усіх необхідних заходів з метою ініціювання продовження строку виконання робіт;
- невиконаною залишилась лише частина робіт, а саме в частині ремонту шостої ділянки "км 438,52-км 440,07" довжиною 1550 м відповідач виконав в об'ємі 1243 м, а ремонті роботи в обсязі 307 м на загальну суму 2 912 091,66 грн залишились не виконаними. Тобто, невиконана частина робіт становить лише 7% від загального об'єму робіт;
- прострочення виконання робіт стало наслідком цілої низки обставин, обумовлених зовнішніми чинниками, на які відповідач не міг вплинути, зокрема, несприятливі погодні умови, "сльозність труби" (вказані обставини позивачем під час розгляду справи не заперечувались);
- з огляду на технічну складність робіт, обумовлених договором та їх залежність від низки обставин, як то температура повітря, рівень вологості, виявлення шару вологості на ділянці труби, що підлягала ремонту, дії відповідача не свідчать про навмисну, недбалу поведінку, та навпаки, вбачається вчинення ним низки дій направлених на мінімізацію негативних наслідків від прострочення виконання робіт;
- вина відповідача полягає лише в тому, що ним не було належним чином виконано обов'язок щодо негайного повідомлення позивача про неможливість виконати умови Договору в строк та відсутність з його сторони ініціативи щодо продовження строку виконання робіт після 30.06.2019. Вказане у свою чергу, скоріше свідчить про вину відповідача, що полягає у помилковості його суджень щодо обізнаності позивача про існування об'єктивних обставин, які перешкоджають виконати умови договору, а також у помилковості суджень, що позивач також як і відповідач, сприймав зазначені обставини, як такі, що зумовлюють автоматичне продовження строку виконання робіт.
- крім того суди також взяли до уваги обставини укладання угоди №170500173-D про заміну сторони у зобов'язанні за Договором підряду (за вказаною угодою усі права за договором, у тому числі і в частині завершення виконання робіт, було передано на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Оператор газорозподільних систем", а за позивачем у справі було залишено лише право на стягнення штрафних санкцій за прострочення виконання робіт станом на момент вчинення цієї угоди). При цьому, позивачем не зазначено, до яких саме негативних наслідків призвело прострочення виконання робіт відповідачем та яких збитків було йому завдано.
- за висновком суду, факт укладання угоди від 16.12.2019 у більшій мірі свідчить про те, що охоронюваний законом інтерес позивача в частині виконання договору на даний час обмежується лише правом на отримання штрафних санкцій, що свідчить скоріше про мету отримання додаткового прибутку, ніж компенсацію понесених втрат, що не відповідає завданням, які виконує неустойка, як засіб забезпечення виконання зобов'язання. При цьому, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що позивач зазнав збитків у зв'язку з простроченням виконання зобов'язання за договором.
У постанові від 04.02.2020 у справі №918/116/19 суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо обґрунтованості клопотання відповідача про зменшення розміру заявленої до стягнення суми пені та про наявність підстав для часткового задоволення цього клопотання, зменшивши суму пені до 50%. При цьому, суд касаційної інстанції зазначив про встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, зокрема, щодо майнового стану майнового стану відповідача (в частині відшкодування різниці у тарифах серед населення, організаціям, установам, що фінансуються з Державного та місцевого бюджетів, і які із Державного бюджету відповідачу не відшкодовані); відповідач є комунальним підприємством, що створене для задоволення потреб споживачів в теплопостачанні та змушене надавати послуги за вартістю, нижчою від її собівартості; сплата штрафних санкцій в повному обсязі, у даному випадку, зачіпає не лише майнові інтереси відповідача, а і інші інтереси щодо можливості забезпечувати централізоване теплопостачання установам бюджетної сфери та послуг з теплопостачання міста; добросовісну поведінку відповідача, враховуючи, що кошти сплачувалися ним як до порушення провадження у справі, так і після порушення з метою зменшення заборгованості, фінансовий стан відповідача, а також те, що позивачем не надано доказів понесення збитків у зв'язку з таким простроченням.
У постанові від 04.05.2018 у справі №908/1453/14 суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні клопотання відповідача про зменшення розміру нарахованої у зв'язку з простроченням оплати за спожиту фактичну електричну енергію пені до 90%. При цьому, окрім іншого, суд касаційної інстанції зазначив про встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, зокрема, критичний фінансово-господарський стан позивача та обставини наявності в нього заборгованості із заробітної плати, податкового боргу, зменшення прибутку підприємства, відсутності коштів на банківських рахунках, існування дебіторської заборгованості перед постачальниками товарів та послуг.
У постанові від 02.07.2019 у справі №925/1641/17 суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні клопотання відповідача про зменшення розміру пені, оскільки відповідачач не надав доказів в обґрунтування винятковості випадку для зменшення штрафних санкцій та не навів поважності причини невиконання зобов'язань. При цьому, окрім іншого, суд касаційної інстанції зазначив про встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, зокрема: повну сплату заборгованості відповідачем лише після застосування до нього заходів примусового виконання судового рішення у справі, а також те, що у зв'язку з несплатою відповідачем заборгованості за договором позивач був змушений залучати додаткові кошти для придбання газу та забезпечення ним своїх споживачів.
У справі, що розглядається, судом першої інстанції встановлено, що матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про погіршення фінансового стану та господарської діяльності позивача, понесення позивачем збитків саме в результаті порушення (несвоєчасного виконання) відповідачем умов Договору. Судами також враховано, що прострочення виконання робіт відповідачем стало наслідком цілої низки обставин, обумовлених зовнішніми чинниками, на які відповідач не міг вплинути, а також те, що фактично невиконана частина робіт становить лише 7% від загального об'єму робіт. Отже, застосування судом положень статей 233 ГК України та статті 551 ЦК України у даній справі залежало виключно від встановлених і доведених обставин конкретної справи, а також оцінки наданих до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу.
Верховний Суд зазначає, що у розгляді справи №911/58/20 суди реалізували надане право та зменшили розмір пені і штрафу на 90% за наслідками аналізу, оцінки доказів та дослідженню конкретних обставин безпосередньо цієї справи з огляду на фактично-доказову базу, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, умов конкретних правовідносин з урахуванням наданих сторонами доказів, у той час як повноваження суду касаційної інстанції визначаються з урахуванням меж, встановлених приписами статті 300 ГПК України.
Водночас висновки у наведених скаржником постановах та у цій справі не можуть вважатися в цьому випадку подібними через те, що на висновки у вказаних справах скаржник послався, виокремивши їх із контексту судових рішень, не урахувавши викладених в рішеннях правових позицій Верховного Суду стосовно спірних правовідносин та предмету спору, в контексті досліджуваних судами у вказаних справах доказів та встановлених фактичних обставин, а тому означені справи є неподібними за змістовним критерієм.
Наведені позивачем у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин, у тому контексті, який, на думку скаржника свідчить про порушення норм матеріального права.
Однак колегія суддів звертає увагу на тому, що цитування у касаційній скарзі норм законодавства, наведення постанов Верховного Суду з цитуванням окремих витягів з їх тексту без будь-якого аргументування і обґрунтування висновків Верховного Суду саме подібності правовідносин із загальним посиланням, що судом попередньої інстанції рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням матеріального права, не є доведеним і переконливим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.
З огляду на викладене, доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04.02.2020 у справі №918/116/19, від 02.07.2019 у справі №925/1641/17 та від 04.05.2018 у справі №908/1453/14 не знайшли свого підтвердження.
Отже, касаційна інстанція встановила, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційних скаргах, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі №911/58/20.
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, враховуючи відзив на касаційну скаргу, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою АТ "Укртрансгаз" на рішення господарського суду Київської області від 27.10.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.03.2023 у справі №911/58/20.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A N32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява N 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).
У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, N 212-A, с.15, п.31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження, зазвичай, вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №910/4647/18).
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою акціонерного товариства "Укртрансгаз" на рішення господарського суду Київської області від 27.10.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.03.2023 у справі №911/58/20.
Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Бенедисюк
Суддя І. Булгакова
Суддя І. Колос