Постанова
Іменем України
31 травня 2023 року
м. Київ
справа № 947/26577/19
провадження № 61-6346св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Кравченко Ігор Валентинович, на рішення Київського районного суду міста Одеси
від 07 грудня 2020 року в складі судді Пучкової І. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року в складі колегії суддів: Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я., Сєвєрової Є. С.,
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення коштів.
Позовна заява мотивована тим, що 05 вересня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали у простій письмовій формі договір, відповідно до умов якого остання передала позивачу як аванс грошову суму, еквівалентну 26 000 дол. США, з метою купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 . Сторони погодили оформити (нотаріально посвідчити) договір купівлі-продажу зазначеного нерухомого майна не пізніше 01 вересня
2016 року, повна вартість будинку визначена у розмірі 60 000 дол. США.
ОСОБА_2 з дозволу ОСОБА_1 вселилася та проживала в будинку АДРЕСА_1 , за проживання зобов'язалася сплачувати 2 000 грн щомісячно, що входило у загальну вартість нерухомості. ОСОБА_2 сплачувала за проживання у будинку
до 01 квітня 2016 року, у подальшому через незадовільний майновий стан не сплачувала орендну плату, проте проживала в указаному будинку, оскільки сплатила аванс у рахунок купівлі-продажу зазначеного майна.
Водночас позивач разом з дітьми 04 серпня 2019 року була виселена
з будинку АДРЕСА_1 , проте аванс за вказане майно їй не повернуто. Оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3
є подружжям, а сплачений аванс був витрачений в інтересах сім'ї останніх, то вони несуть солідарну відповідальність.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просила стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 солідарно грошові кошти у розмірі 642 980 грн, що еквівалентно 26 000 дол. США за курсом Національного банку України
(далі - НБУ) на час ухвалення рішення.
Короткий зміст судових рішень судів першої й апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 07 грудня 2020 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти (авансу) у розмірі 735 573,80 грн, що еквівалентно 26 000 дол. США на час ухвалення рішення суду.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення коштів відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що передані позивачем кошти є авансом, сторони не уклали та не оформили договір чи попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна за формою, передбаченою статтею 657 Цивільного кодекс України (далі - ЦК України). Відповідач ( ОСОБА_2 ) фактично відмовилися від майбутнього укладення договору, однак особа, що отримала грошову суму, відмовляється від повернення безпідставно отриманого, тому такі кошти, незалежно від поведінки та вини будь-якої зі сторін, повинні бути повернуті власнику у тому розмірі, в якому вони надавались. Оскільки договір купівлі-продажу, який би за своєю формою та змістом відповідав вимогам закону, між сторонами у справі укладено не було, а сторони лише домовилися укласти такий договір у майбутньому, то передані позивачем гроші є авансом,
який підлягає поверненню останній. Суд першої інстанції вважав безпідставними доводи відповідача щодо пропуску позивачем строку звернення до суду з позовом у цій справі з тієї підстави, що перебіг позовної давності розпочався з 04 серпня 2019 року, коли ОСОБА_1 була виселена з житлового будинку, оскільки саме з цього часу було порушено її право.
Постановою Одеського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.
Рішення Київського районного суду міста Одеси від 07 грудня 2020 року
в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що сплачена ОСОБА_1 . ОСОБА_2 у рахунок купівлі-продажу житлового будинку, яка так і не відбулася, сума грошових коштів не є завдатком, таку грошову суму
у розумінні частини другої статті 570 ЦК України слід вважати авансом, що підлягає поверненню. Отже, грошова сума, яка у даних правовідносинах вважається авансом, рівна 735 573,80 грн (еквівалент 26 000 дол. США), обґрунтовано стягнута з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 . Доводи ОСОБА_2 в тій частині, що кошти у сумі, еквівалентній 26 000 дол. США, слід віднести у рахунок плати за проживання в будинку, яку ОСОБА_1 перестала здійснювати з квітня 2016 року, що такі кошти не підлягають стягненню як аванс, не заслуговують на увагу, так як правовідносини оренди (користування чужим житлом) підлягають вирішенню у іншій справі. Доказів того, що ОСОБА_1 , проживаючи на підставі угоди від 05 вересня 2015 року в будинку, могла довідатися про порушення свого права раніше, не надано, тому звернення до суду з позовом про стягнення коштів (авансу) є зверненням в межах загальної позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Кравченко І. В., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Київського районного суду міста Одеси від 07 грудня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду
від 21 грудня 2021 року в частині задоволених позовних вимог, ухвалити
в цій частині нове судове рішення про відмову в їх задоволенні.
Судові рішення в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_3 не оскаржувалися до суду касаційної інстанції, тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України не є предметом касаційного перегляду.
У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень
ОСОБА_2 через адвоката Кравченка І. В. посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України
(далі - ЦПК України). Вказувала, що суди не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року
у справі № 367/6105/16-ц; Верховного Суду від 09 листопада 2020 року
у справі № 461/5414/17, від 08 квітня 2020 року у справі № 359/9626/16-ц,
від 15 жовтня 2020 року у справі № 523/1993/18, від 19 лютого 2020 року
у справі № 200/12443/15-ц.
Касаційна скарга мотивована тим, що право на звернення до суду за захистом своїх прав та законних інтересів, а саме стягнення авансу у розмірі 26 000 дол. США, виникло у ОСОБА_1 з 01 вересня 2016 року, тобто з дня, коли сплив граничний строк укладення договору купівлі-продажу будинку, який встановлено в угоді від 05 вересня 2015 року. ОСОБА_1 звернулась
з позовом у цій справі лише 29 жовтня 2019 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності.
Суди не врахували презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав. Суди залишили поза увагою, що ОСОБА_1 повинна довести факт, що вона не могла дізнатися про порушення свого цивільного права 01 вересня 2016 року, тобто з дня коли сплив строк укладення договору купівлі-продажу за умовами угоди від 05 вересня
2015 року. Суди дійшли помилкового висновку, що позивач дізналася про порушення своїх прав лише з дня її виселення зі спірного будинку.
Враховуючи відсутність оплати ОСОБА_1 за проживання в будинку АДРЕСА_1 з 01 квітня 2016 року, попри її фактичне проживання у вказаному будинку до 04 серпня 2019 року, аванс у розмірі 26 000 дол. США, який передано ОСОБА_1 за угодою від 05 вересня
2015 року, зараховано ОСОБА_2 в якості оплати за проживання (погашення заборгованості) за період з квітня 2016 року до березня
2019 року. Таким чином, у ОСОБА_2 відсутні правові підстави для повернення ОСОБА_1 авансу, наданого останньою на підставі угоди
від 05 вересня 2015 року, а суди необґрунтовано залишили поза увагою умови змішаного договору - угоди від 05 вересня 2015 року.
Доводи інших учасників справи
ОСОБА_1 подала до суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на її безпідставність, тому просила зазначену скаргу залишити без задоволення, а судові рішення в оскаржуваній частині - без змін. Вказувала, що передана ОСОБА_2 сума у розмірі 26 000 дол. США є авансом, тому повинна бути повернутою. Позивач належним чином сплачувала кошти за проживання у спірному будинку.
Водночас саме з вини ОСОБА_2 не було укладено договір
купівлі-продажу спірного будинку, оскільки вказане майно знаходилося
в іпотеці (під забороною відчуження, а в подальшому - під арештом. Проте відповідач знайшла іншого покупця (більш вигідного), тому виселила позивача разом з дітьми з будинку та безпідставно відмовляється повернути кошти. Суди правильно встановили перебіг позовної давності та правильно вирішили заявлені у справі вимоги.
Інший учасник справи не скористався своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направив.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
У липні 2022 року ОСОБА_2 через адвоката Кравченка І. В. звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Київського районного суду міста Одеси від 07 грудня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року.
Верховний Суд ухвалою від 18 липня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Кравченко І. В., на рішення Київського районного суду міста Одеси від 07 грудня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду
від 21 грудня 2021 року, витребував справу із суду першої інстанції.
16 серпня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 24 березня
2023 року призначено повторний автоматизований розподіл судових справ у зв'язку з обранням судді Мартєва С. Ю. до Великої Палати Верховного Суду та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судових справ між суддями у справі № 947/26577/19 (провадження № 61-6346св22) визначено суддю-доповідача Ігнатенка В. М.
Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 05 вересня 2015 року уклали у простій письмовій формі угоду про укладення договору
купівлі-продажу житлового будинку, за умовами якого ОСОБА_1 зобов'язалася придбати, а ОСОБА_2 продати не пізніше 01 вересня 2016 року житловий будинок АДРЕСА_1 як такий, що належний ОСОБА_2 . Сторони вказаної угоди домовилися продати (купити) житловий будинок за 60 000 дол. США. Для забезпечення намірів ОСОБА_1 передано ОСОБА_2 грошову суму у розмірі 26 000 дол. США.
У зазначеній угоді від 05 вересня 2015 року сторони також домовились про надання ОСОБА_2 ОСОБА_1 житлової площі для проживання
з 01 жовтня 2015 року в будинку АДРЕСА_1 , плата за проживання визначена рівною 2 000 грн (еквівалент 740 дол. США), обумовлена й плата за комунальні послуги.
Договір купівлі-продажу житлового будинку
АДРЕСА_1 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не укладено та, відповідно, нотаріально не посвідчено (нерухоме майно не мало належних документів та перебувало під обтяженням за кредитними зобов'язаннями перед банком).
ОСОБА_1 разом зі своїми дітьми проживала в будинку з жовтня 2015 року до серпня 2019 року та була виселена з будинку в порядку примусового виконання судового рішення про виселення.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині не відповідають.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, враховуючи наступне.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказувала, що вона уклала
у простій письмовій формі з ОСОБА_2 угоду від 05 вересня
2015 року, на виконання якої передала останній 26 000 дол. США як аванс
з метою укладення у подальшому (не пізніше 01 вересня 2016 року) нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 . Оскільки зазначений договір так і не було укладено, то ОСОБА_2 зобов'язана повернути ОСОБА_1 сплачений аванс у розмірі 26 000 дол. США.
Відповідно до частини першої статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі
і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Частиною першою статті 635 ЦК України встановлено, що попереднім
є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.
Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами
у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.
Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.
Частиною першою статті 546 ЦК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Відповідно до частин першої, другої статті 570 ЦК України завдатком
є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником
у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.
Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних
з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Отже, оскільки укладення угоди (попереднього договору) від 05 вересня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було обумовлене наявністю у сторін намірів щодо укладення в подальшому договору
купівлі-продажу нерухомого майна, який згідно з частиною першою
статті 657 ЦК України підлягає нотаріальному посвідченню, то недотримання сторонами вимог щодо нотаріального посвідчення попереднього договору вказує про його нікчемність відповідно до частини першої статті 220 ЦК України.
Відсутність зобов'язань між сторонами, відповідно, унеможливлює стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошових коштів на підставі статті 571 ЦК України, якою визначено правові наслідки порушення або припинення зобов'язання, забезпеченого завдатком.
Таким чином, суди дійшли помилкового висновку про наявність
правових підстав для задоволення позовних вимог частково згідно зі статтями 570, 751, 626, 657 ЦК України та стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 26 000 дол. США як авансу.
Разом з тим Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 червня
2019 року у справі № 487/10128/14-ц вказувала, що згідно з принципом
jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року
у справі № 483/448/20 викладено висновок про те, що згідно з принципом «jura novit curia» («суд знає закони») суд самостійно здійснює пошук
і застосовує норми права для вирішення спору безвідносно до посилань сторін, але залежно від установлених обставин справи. Суд виявляє
активну роль, самостійно надаючи юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам, обираючи та застосовуючи до них належні норми права після повного та всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх позовних вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній та резолютивній частинах. Отже, обов'язок надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку юридичну норму слід застосувати для вирішення спору, виконує саме суд.
Так, до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином застосовуються положення глави 83 ЦК України (набуття, збереження майна без достатньої правової підстави).
Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.
Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна
у іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.
Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду
від 28 листопада 2022 року у справі № 127/13491/21-ц.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року
у справі № 922/3412/17 та від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України
є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.
Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред'явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов'язаний договірними правовідносинами щодо речі.
Встановлено, що ОСОБА_1 (на виконання укладеної у простій письмовій формі угоди від 05 вересня 2015 року) передала ОСОБА_2
26 000 дол. США, які вважала авансом, з метою укладення у подальшому
(не пізніше 01 вересня 2016 року) нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 .
Оскільки угода (попередній договір) від 05 вересня 2015 року між
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є нікчемною в силу вимог закону, то відсутні підстави вважати наявність між сторонами договірних правовідносин.
Сторони у справі не оспорювали факт передачі ОСОБА_1 26 000 дол. США ОСОБА_2 .
У особи виникає зобов'язання повернути отримане майно, зокрема, грошові кошти, згідно зі статтею 1212 ЦПК України, як безпідставно набуте, якщо особа отримала їх без правової підстави, за відсутності договірних правовідносин щодо цього майна.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 439/1683/18.
Доказів того, що між сторонами існують якісь договірні правовідносини,
у матеріалах справи немає.
У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 910/17324/19 Велика Палата Верховного Суду вказала, що сутність зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов'язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні
в особи-набувача (зберігача) майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави, у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі від початку правовідношення, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.
Положення частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах. Отримане однією із сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого отримання.
Отже, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 357/8975/20.
Встановлено, що спірні правовідносини не є договірними, тому заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги повинні вирішуватися відповідно до
статті 1212 ЦК України.
Отже, вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів
(26 000 дол. США), переданих за недійсним правочином, підлягають задоволенню відповідно до статті 1212 ЦК України.
Водночас суди правильно встановили початок перебігу позовної давності
у спірних правовідносинах, тому доводи касаційної скарги щодо пропуску позивачем позовної давності не заслуговують на увагу.
Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня
2018 року у справі № 367/6105/16-ц; Верховного Суду від 09 листопада
2020 року у справі № 461/5414/17, від 08 квітня 2020 року у справі
№ 359/9626/16-ц, від 15 жовтня 2020 року у справі № 523/1993/18,
від 19 лютого 2020 року у справі № 200/12443/15-ц, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини
є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не
будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Так, у справі № 367/6105/16-ц прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, Головного управління Держгеокадастру у Київській області, Національного університету біоресурсів і природокористування України до Бучанської міської ради Київської області, фізичної особи, за участю третіх
осіб, про визнання недійсними та скасування рішень, витребування земельних ділянок із незаконного володіння. Позивач вказував, що
міська рада при прийнятті спірного рішення вийшла за межі
визначених законом повноважень, оскільки вирішення питання про припинення права користування університетом землями державної власності сільськогосподарського призначення не належало до компетенції міської ради. Судовими рішеннями у задоволенні позову відмовлено. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року скасовано судові рішення, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційний суд вказував, що у судових рішеннях у справі, яка розглядається, не наведено будь-яких висновків щодо наявності або відсутності порушених прав або охоронюваних законом інтересів позивачів, без яких дійти висновків про наявність чи відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності неможливо. Суди не встановили обставин, необхідних для правильного вирішення справи, не з'ясували та не перевірили, з якого моменту позивачі довідалися або могли довідатися про порушення свого права. У судових рішеннях немає висновків щодо наявності чи відсутності порушення відповідачами прав позивачів; не встановлено обставин, які б давали можливість дійти висновків, зокрема, про наявність чи відсутність підстав для застосування положень статті 388 ЦК України, яка судами не була застосована.
Предметом позовних вимог міської ради до фізичної особи у справі
№ 461/5414/17 є скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення (підвал), витребування з незаконного володіння об'єкта нерухомого майна, зобов'язання повернути вказане майно за актом приймання-передачі територіальній громаді міста. Судовими рішеннями у задоволенні позову відмовлено. Постановою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року судові рішення скасовано, позовні вимоги задоволено частково, витребувано майно, скасовано рішення про державну реєстрацію права власності, у задоволенні решти вимог відмовлено. Касаційний суд вказував, що позивач про порушення свого права власності дізнався у травні 2016 року й звернувся до суду
в межах строку позовної давності. У міської ради виникло право на пред'явлення саме позову про витребування майна з чужого незаконного володіння. Зобов'язання повернути нерухоме майно за актом
приймання-передачі територіальній громаді не є ефективним способом захисту порушеного права.
У справі № 359/9626/16-ц прокурор звернувся до суду з позовом до сільської ради, фізичної особи, за участю третіх осіб, про визнання частково недійсним рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку. Постановою Верховного Суду від 08 квітня 2020 року залишено без змін судові рішення, якими у задоволенні позову відмовлено. Касаційний суд зазначив, що рішення сільської ради не відповідає вимогам земельного законодавства. Прокурор 10 липня 2009 року подавав протест на рішення, що підтверджується протоколом засідання та свідчить про обізнаність прокурора щодо існування спірного рішення. Посилання позивача, що йому стало відомо про існування спірного рішення сільської ради тільки після надходження до прокуратури клопотання Держсільгоспінспекції в Київській області про наявність підстав для вжиття заходів прокурорського реагування, є необґрунтованими, тому суди зробили обґрунтований висновок про пропуск строку позовної давності.
У справі № 200/12443/15-ц позивач вказував, що відповідач (фізична особа) зобов'язався придбати для нього майнові права шляхом інвестування (фінансування) капітального будівництва окремої квартири, від імені позивача (довірителя) укласти відповідні договори й здійснити оплату за рахунок отриманих (переданих) грошових коштів від довірителя, а також виконати всі інші необхідні дії; на виконання умов зазначеного договору він передав відповідачу (повіреному) грошові кошти; відповідач (фізична особа) належним чином не виконав умов договору доручення та додаткових угод, тому позивач просив суд солідарно стягнути з відповідачів на свою користь заборгованість та проценти. Постановою Верховного Суду від 19 лютого 2020 року скасовано судові рішення, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційний суд зазначив, що, застосовуючи до спірних правовідносин положення статей 1000, 1006 ЦК України, апеляційний суд не звернув уваги на підстави і обґрунтування позову,
у порушення вимог цивільного процесуального законодавства України вийшов за межі позовних вимог, не з'ясував правову природу правовідносин, які виникли між сторонами, не врахував, що до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах акти цивільного законодавства України про договори, елементи яких містяться
у змішаному договорі, якщо інше не випливає з угоди сторін або із суті змішаного договору. Крім цього, суди першої та апеляційної інстанцій не перевірили доводи відповідача в частині суми заборгованості. Апеляційний суд не надав належної правової оцінки розрахунку, який міститься
в апеляційній скарзі, не порівняв його з розрахунком, наданим позивачем, та не зробив відповідних правових висновків.
Постановою Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року змінено судові рішення у справі № 523/1993/18, якими витребувано від фізичної особи на користь територіальної громади міста в особі міської ради земельну ділянку з цільовим призначенням для індивідуального дачного будівництва. Суд касаційної інстанції дійшов висновку, що спірна земельна ділянка
вибула з володіння позивача без його волі, а в подальшому відповідач набула право власності на цю ділянку на підставі договору купівлі-продажу, тому ефективним способом захисту порушеного права у цих правовідносинах є витребування спірного майна з підстав, передбачених статтями 387 і 388 ЦК України. У 2009 році Одеська міська рада звернулася із заявою про перегляд заочного рішення. Тобто з 2009 року Одеській міській раді стало відомо про порушення її права на спірну земельну ділянку.
Отже, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається,
не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи та доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Висновки судів не є суперечливими.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди
з висновками судів стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції
є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Отже, суди зробили правильний висновок про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошових коштів
у розмірі 735 573,80 грн, що еквівалентно 26 000 дол. США на час ухвалення рішення суду, проте помилилися щодо мотивів такої відмови.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Ураховуючи те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, касаційний суд змінює оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів
у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови,
а в іншій оскаржуваній частині - залишає без змін.
Оскільки судові рішення змінено тільки в частині мотивів їх ухвалення, то розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Кравченко Ігор Валентинович, задовольнити частково.
Рішення Київського районного суду міста Одеси від 07 грудня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року змінити
в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
У решті рішення Київського районного суду міста Одеси від 07 грудня
2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді: В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
В. А. Стрільчук