Постанова
Іменем України
07 червня 2023 року
м. Київ
справа № 263/15626/21
провадження № 61-2333св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач-ОСОБА_1 ,
відповідач-комунальне комерційне підприємство Маріупольської міської ради «Маріупольтепломережа»,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 02 грудня 2021 року в складі судді Федоренко Т. І. та постанову Донецького апеляційного суду від 29 грудня 2021 року в складі колегії суддів Мальцевої Є. Є., Баркова В. М., Пономарьової О. М.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2021 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) через адвоката Ярового А. В. звернувся до Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області із позовом до комунального комерційного підприємства Маріупольської міської ради «Маріупольтепломережа» (далі також - відповідач) про стягнення заборгованості за договором оренди.
Позовна заява мотивована тим, що між ним, як фізичною особою та відповідачем було укладено договір оренди нерухомого майна № 01/01/19 від 02 січня 2019 року. За цим договором орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування нерухоме майно загальною площею 6 466,10 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . В порушення взятих на себе зобов'язань, відповідач неналежним чином виконував свій обов'язок зі сплати орендної плати, у зв'язку з чим виникла заборгованість у розмірі 36 000,00 грн. Також за статтею 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) відповідач зобов'язаний сплатити суму 3% річних у розмірі 2 409,54 грн та суму інфляційних втрат у розмірі 5 309,20 грн. Позивач просив стягнути з відповідача суму заборгованості за договором оренди нерухомого майна у загальному розмірі 43 718,74 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 02 грудня 2021 року відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до комунального комерційного підприємства Маріупольської міської ради «Маріупольтепломережа» про стягнення заборгованості за договором оренди.
Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив із того, що за змістом спірних правовідносин, суб'єктним складом сторін спору, законодавством, що застосовується до правовідносин, він підлягає розгляду за юрисдикцією господарського суду згідно з приписами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Постановою Донецького апеляційного суду від 29 грудня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Ярового А. В. залишено без задоволення, а ухвалу Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 02 грудня 2021 року - без змін.
Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції та вважав його обґрунтованим. Спір стосується правовідносин оренди. Предметом спірного договору оренди є строкове платне користування орендарем (юридичною особою) нежитловим приміщенням загальною площею 6 466,1 кв. м (пункт 1.1. договору); приміщення, що передається в оренду на умовах договору, повинно бути використане орендарем для ведення своєї господарської діяльності (пункт 1.5 договору). Позивач є фізичною особою-підприємцем, видом діяльності якого є надання в оренду й експлуатація власного чи орендованого нерухомого майна. Таким чином, даний спір стосується виконання договору в господарській діяльності, а тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України підлягає розгляду за юрисдикцією господарського суду. Враховуючи, що суд першої інстанції постановив ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі без порушень діючого законодавства, підстави для її скасування, зміни в межах доводів апеляційної скарги відсутні, апеляційний суд вважав, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а ухвала суду - залишенню без змін.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
14 лютого 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Яровой А. В. надіслав засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 02 грудня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 29 грудня 2021 року. У касаційній скарзі він просить суд касаційної інстанції скасувати ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 02 грудня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 29 грудня 2021 року і направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 31 березня 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 20 лютого 2023 року направлено до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська копії матеріалів касаційного провадження № 61-2333ск22 для вирішення питання щодо відновлення втраченого судового провадження у справі № 263/15626/21.
15 травня 2023 року до Верховного Суду надійшла справа № 263/15626/21 (відновлене втрачене судове провадження).
Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована, тим що спірний договір оренди укладався між позивачем як фізичною особою та відповідачем. Об'єкт оренди належить орендодавцю на праві власності. Позивач заперечує наявність спору між ним як фізичною особою-підприємцем та відповідачем - юридичною особою. Правовий статус фізичної особи-підприємця сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право-, дієздатністю та не обмежує їх. Суб'єктом права власності може бути фізична особа, оскільки ЦК України не містить заборони щодо перебування у власності окремої фізичної особи нерухомого майна нежитлового призначення, яке використовується для здійснення підприємницької діяльності. Саме власник майна визначає, у якому статусі передає в оренду вказане майно. Виходячи з суб'єктної юрисдикції цього спору, його слід розглядати в порядку цивільного судочинства. Суди не врахували правової позиції Верховного Суду, наведеної у постанові від 24 квітня (правильно - 16 травня) 2018 року у справі № 127/14633/16-ц.
Позиція інших учасників справ
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У частині другій статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи (відновленого втраченого судового провадження), перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Відповідно до частини першої статті 24 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. У статтях 25, 26 цього ж Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.
Згідно з частиною другою статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.
Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, Господарським кодексом України (далі - ГК України), іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус фізичної особи-підприємця сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.
Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб'єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб'єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських.
Вказані правові висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 916/1261/18 (провадження № 12-37гс19).
Отже, критеріями розмежування розгляду справ у порядку цивільного чи господарського судочинства є як суб'єктний склад сторін спору, так і характер спірних правовідносин.
При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17 (провадження № 14-352цс19) зроблено висновок про те, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб'єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суд повинен виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
За частиною першою статті 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу.
Предметна та суб'єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України.
Пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
Ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
З огляду на статті 4, 45 та частину першу статті 20 ГПК України для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб'єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності.
Відповідно до статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України) під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями.
За частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
Відповідно до статті 51 ЦК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Згідно з частиною першою статті 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
У справі, що переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 звернувся до Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області із позовом до комунального комерційного підприємства Маріупольської міської ради «Маріупольтепломережа» про стягнення заборгованості за договором оренди.
Позовна заява мотивована тим, що між ним, як фізичною особою та відповідачем було укладено договір оренди нерухомого майна № 01/01/19 від 02 січня 2019 року. За цим договором орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування нерухоме майно площею 6 466,10 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . В порушення взятих на себе зобов'язань, відповідач неналежним чином виконував свій обов'язок зі сплати орендної плати, у зв'язку з чим виникла заборгованість у розмірі 36 000,00 грн. Також за статтею 625 ЦК України відповідач зобов'язаний сплатити суму 3% річних у розмірі 2 409,54 грн та суму інфляційних втрат у розмірі 5 309,20 грн. Позивач просив стягнути з відповідача суму заборгованості за договором оренди нерухомого майна у загальному розмірі 43 718,74 грн.
Спір у справі стосується правовідносин оренди. Предметом спірного договору оренди є строкове платне користування орендарем (юридичною особою) нежитловим приміщенням загальною площею 6 466,1 кв. м (пункт 1.1. договору); приміщення, що передається в оренду на умовах договору, повинно бути використане орендарем для ведення своєї господарської діяльності (пункт 1.5 договору). Позивач є фізичною особою-підприємцем, основним видом діяльності якого є надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.
Судами встановлено, що спір між сторонами виник з виконанням правочину (договору оренди) в їх господарській діяльності, а тому в силу пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України відноситься до юрисдикції господарського суду та підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно норм ГПК України.
Судом першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно зазначено, що в даній справі при зверненні позивача до суду йдеться не про захист відповідного порушеного права чи інтересу, яке має відбуватися в порядку цивільного судочинства, а в позові вказується на порушення права, дією чи бездіяльністю у зв'язку з реалізацією ним господарської компетенції. Тому захист такого порушеного права має здійснюватися в порядку господарського судочинства.
За змістом спірних правовідносин, суб'єктним складом сторін спору, законодавством, що застосовується до цих правовідносин - цей спір є господарським.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах в порядку цивільного судочинства.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у відкритті провадження у справі. Позивачу роз'яснено судом першої інстанції його право звернутися з позовом до господарського суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши належним чином обставини спірних правовідносин, ухвалили законні та обґрунтовані рішення.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваного рішення без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 127/14633/16-ц, оскільки висновки у цій справі і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, оскільки у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
У справі № 127/14633/16-ц Верховний Суд вказав, що у справі, яка переглядається, позовні вимоги фізичної особи стосувалися невиконання ФОП ОСОБА_2 належним чином умов договору оренди нежитлових приміщень, укладеного позивачем (як фізичною особою, якій як фізичній особі належать ці нежитлові приміщення на праві власності) з відповідачем - ФОП ОСОБА_2 , у зв'язку із чим утворилася заборгованість з орендної плати. За таких обставин, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися із суб'єктною юрисдикцією цього спору, розглядаючи його в порядку цивільного судочинства. У наведеній справі Верховним Судом встановлена юрисдикція спору з урахуванням, зокрема, фактичних обставин спірних правовідносин та норм ГПК України в редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року (до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII), тобто на момент подачі позову у цій справі у липні 2016 року.
Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у наведеній як приклад постанові касаційного суду, оскільки у цій постанові, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені фактичні обставини спірних правовідносин.
Інші доводи касаційної скарги позивача є ідентичними зазначеним у апеляційній скарзі, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку і його висновки є достатньо аргументованими. У зв'язку із цим Верховний Суд вважає, що відсутні підстави повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Із змісту касаційної скарги видно, що вона є необґрунтованою, правильне застосовування норм процесуального права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності ухвали Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 02 грудня 2021 року та постанови Донецького апеляційного суду від 29 грудня 2021 року
Таким чином, доводи касаційної скарги позивача не підтвердилися.
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідаює критерію обґрунтованості.
Верховним Судом не встановлено порушення судами норм процесуального права, які є підставою для обов'язкового скасування оскаржуваних рішень.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми процесуального права та ухвалено законні і обґрунтовані судове рішення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
У статті 410 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 02 грудня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 29 грудня 2021 року - без змін.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 02 грудня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 29 грудня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді: В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
В. А. Стрільчук